О 5 ранку 10 березня виповнилося рівно два тижні з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, яке в Кремлі сором'язливо обізвали «спецоперацією». Зараз війна все ще триває, продовжують гинути люди в Харкові, Маріуполі, Ізюмі та інших українських містах, горіти російські танки під Києвом, фінальне розташування військ на карті та формулювання у майбутньому документі про мир, якщо він буде, передбачити складно. Проте питання про те, на що можна очікувати українцям за результатами війни й, найголовніше, до чого готуватися, не можуть не виникати. Намагатися відповідати на них, можливо, й рано, але все-таки потрібно.
Військова невизначеність та стратегічна поразка Кремля
Для початку варто зауважити, що багато залежить від подій, які відбуваються саме зараз «у полі». Після явних невдач перших тижнів російську армію дехто вже встиг поховати, а українців кличуть готуватися до звільнення Донецька й навіть Сімферополя. Аналітики з більш виваженим поглядом зауважують, що військ у Кремля ще достатньо. Останнім часом вони активно намагалися подолати розгубленість перших днів, перегрупуватись, підтягнути логістику та продавити ЗСУ на ключових напрямках. Вийде це у них чи ні – все ще під питанням.
З іншого боку, очевидно, що повна перемога в не надто маленькій, але все ж таки переможній війні, запланованій Кремлем, пішла від нього в перші ж дні вторгнення. Багато прямих і непрямих доказів вказують на те, що значних бойових дій, за винятком території Донбасу, не планувалося. Тут і спливаючі помилково в російських ЗМІ заготовлені переможні статті, і безтурботний рух російських колон без прикриття в напрямку міст, що нібито чекають на «звільнення», і загальна нестача засобів і ресурсів для такого масштабного вторгнення. Проте план, складений чи кимось хто повірив у власну пропаганду, чи кимось хто не знав, що цей план колись спробують реалізувати, провалився. Визнають це навіть на російському телебаченні, де різні гості у Володимира Соловйова з похмурими обличчями обговорюють опір ЗСУ, відсутність взяття великих міст (крім близького до Криму Херсона) та «появу української нації».
Отже, це не перемога. Але й поразкою ситуацію, в якій ти після двох тижнів війни продовжуєш наступати, вже захопив деяку частину ворожої території, оточив одне з ключових міст (Маріуполь), заходиш у тил великому угрупованню ворога (на Донбасі через Ізюм, де продовжуються тяжкі бої), назвати не можна. Звичайно, як зазначалося вище, багато що залежить від наступних днів. Чи вдасться консолідуватися російським угрупованням на сході й заході від Києва, оточити Харків, прорватися й підійти (хоча б) до Одеси, змусити капітулювати Маріуполь, що стікає кров’ю мирних мешканців, прорвати оборону в районі Ізюму та або оточити, або змусити відступати українські війська з території Донецької та Луганської областей?
У Бородянці, на північний захід від Києва, внаслідок обстрілів і пожеж знищено кілька великих житлових будинків. Фото: Reuters
Якщо відповіддю на всі питання (або хоча б на більшість із них) буде «ні», то це стане однозначною військовою поразкою Росії. Невихід навіть на заявлені «кордони» ЛДНР та відсутність будь-яких переконливих поступок від української влади, яких за такого розвитку ситуації, звичайно, не буде, стане справжньою ганьбою для російської армії та особисто для Путіна.
Передбачити, що в такому разі Кремль робитиме, дуже складно. Поки що керівництво РФ намагається заспокоїти власне населення й заявляє про те, що мобілізації та іншого воєнного стану не буде, але ситуація може змінитися будь-якої миті. На що справді готовий Путін у разі очевидної військової поразки стільки років пестуваної та плеканої армії від українців з радянською технікою та не дуже новими натовськими гранатометами, думати, відверто кажучи, не хочеться. Можливостей у нього, як і раніше, багато (деякі навіть на пів голос говорять про тактичну ядерну зброю). Є, звичайно, і варіант, при якому ці можливості він використати не встигне.
Тут ми вже заходимо у сферу невиразних чуток і частково конспірологічних припущень, але якийсь шанс на раптове «Лебедине озеро» на російських телеканалах існує, якщо ситуація вийде з-під контролю остаточно. Принаймні варіант палацового перевороту зараз виглядає реалістичніше, ніж успішний масовий антипутінський і антивоєнний рух усередині Росії. Також не виключено, що влада Путіна встоїть, а в поразці та погіршенні економічного становища буде звинувачений колективний Захід та «п’ята колона», як ліберально-опозиційна, так і корумпована серед високих чиновників. Режим у Росії стане ще жорсткішим, зразково-показово полетять голови відповідальних за провал, суспільство перейде в режим «обложеної фортеці», а армія готуватиметься до нової війни. Зрозуміло, знов на території України.
Такими є можливі сценарії розвитку події в разі провалу російського наступу на всіх основних напрямах.
Чи може Путін «перемогти»?
Але як щодо сценарію, в якому російській армії все ж таки вдасться досягти нових успіхів? Зокрема, головним завданням для них наразі має бути не Київ та Харків, а Донбас. Принаймні зусилля на цьому напрямі виглядають найлогічніше з боку Кремля. Адже саме можлива перемога там із виходом на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей дозволить російському керівництву зберегти обличчя та заявити про «ліквідацію військової загрози з боку української армії».
Разом із вибитою у Києва відмовою від вступу до НАТО, яку у Зеленського були готові обговорювати із самого початку (особливо з огляду на практично нульових реальних перспектив приєднання), це можна навіть подати як перемогу та виконання цілей «спецоперації», адже жодних оцінювальних параметрів у заявлених «денацифікації та демілітаризації» немає. Тому очікується, що головні зусилля російських військ будуть спрямовані саме на Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Слов'янськ, Краматорськ і, звичайно, обложений Маріуполь. Наступ із жорстокими обстрілами Ізюма, хоча він і знаходиться поза межами Донецької та Луганської областей, пояснюється саме цим – через місто йде головна дорога від Харкова на північ Донбасу. Також саме в цьому регіоні російські війська, здається, найменше зважають на втрати мирного населення. Як бачимо, декларована мета «операції» – звільнення російськомовного населення Донбасу від жахів війни – досягається вельми своєрідним чином. Цілком можливо, що кількість загиблих мирних громадян до кінця цього «визволення» досягне або навіть перевищить кількість жертв серед мирного населення Донбасу за попередні вісім років конфлікту.
Силовики затримали літню артистку та активістку Олену Осипову під час антивоєнного протесту проти вторгнення Росії в Україну. Фото: Reuters
Також можливий інший варіант проміжної «перемоги» Кремля. Він буде реалізований у разі, якщо ніякого стабільного договору про мир домогтися не вдасться. Це може статися, якщо Москва наполягатиме не лише на нейтральному статусі України, а й на визнанні Криму та/або ДЛНР. Уявити, що Україна на це погодиться – навіть у разі теоретичних успіхів російської армії під Харковом чи Києвом – складно. У такому разі Росія цілком може піти на окупацію не лише територій Донбасу, а й частини захоплених південних областей. У разі падіння Маріуполя Кремль, наприклад, отримає довгоочікувану сухопутну дорогу до Криму через Херсон, воду з Дніпра туди ж, а також здобуде плацдарм для нового наступу на Україну, який у цьому разі, найімовірніше, також неминучий.
У зв'язку з можливим новим витком війни та підготовкою до неї стає актуально те, що було сказано про варіант з військовою поразкою Росії та можливими подіями всередині неї. В такому разі, однак, спектр можливостей ширший. Наприклад, «спецоперація 2.0» може бути обмеженою – Україну спробують «з'їсти» по шматках. Окупувати спробують спочатку тільки Миколаївську та Одеську область з метою розширити підконтрольну територію та відрізати виходи до моря. Або нове вторгнення буде відкладено на якийсь триваліший період із метою закріплення на нових місцях та підготовки. Або припиниться лише фактичний наступ, а війна продовжуватиметься у вигляді спорадичних авіа та ракетних ударів. Що конкретно робитиме Росія в цьому сценарії, навряд чи зараз знає й сам Путін.
В кінці хочеться зауважити, що хоча вищенаведений «аналіз» можливих варіантів розвитку подій і виглядає не особливо чітким, іншим він бути зараз не може, через високий рівень невизначеності як на місцях реальних боїв, так і, найімовірніше, в планах головних дійових осіб. Проте проводити такий аналіз, як зазначалося на початку, необхідно. Особливо з огляду на те, що в більшості викладених варіантів сподівання на стабільний мир для України виглядають, на жаль, не так впевнено, як хотілося б. У важкі часи варто зберігати оптимізм, проте готовими бути слід до всього.
Іншою претензією до аналізу може бути зосередження насамперед на позиції Кремля. Тут доводиться виходити з фактичного стану справ. Україна в цій війні й так перевершила очікування більшості зовнішніх аналітиків. ЗСУ, підрозділи МВС та територіальної оборони показали свою боєздатність, проте їхні ресурси обмежені, особливо щодо поповнення втрат у військовій техніці та особливо для масштабних контрнаступів та теоретичного військового повернення того ж таки Херсона. Західні ж партнери обмежуються економічним тиском та постачанням досить скромної номенклатури зброї. Вважати їх активною стороною конфлікту, яка здатна якось радикально вплинути на ситуацію – не можна й у найближчому майбутньому навряд чи буде можна. Тому головним актором у цьому кривавому «спектаклі» залишається його ж головний сценарист, режисер та меценат – Кремль під керівництвом Володимира Путіна.
Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.
Автор: Костянтин Григор'єв
