Україна: між імперією і Революцією. Антиколоніальний марксизм Льва Юркевича

Лев Юркевич — постать, чиє ім’я та роль забуті в історії робітничого руху, — був свого часу одним із головних представників української соціал-демократії у Другому інтернаціоналі. Протягом десятиліть якщо хто й натрапляв на його ім’я, то найчастіше в контексті полеміки Володимира Леніна. У Радянському Союзі, де Леніна шанували як святого і безгрішного, Юркевича таврували «буржуазним націоналістом», а його роботи забороняли. 

Юркевич є частиною втраченої лівиці — втраченої не лише через фізичне винищення, вчинене в ході сталінських репресій та нацистської окупації України, але й також через тривалий ланцюжок ретрогресивних підходів до історії революційного періоду, які зневажливо ставилися до української марксистської традиції.

Ідеї, висловлені Юркевичем та українськими соціал-демократами, виходять за межі суто історичного інтересу; виклики, з якими його ідеї взаємодіяли, залишаються надзвичайно актуальними і сьогодні. У передмові до «України і війни» Юркевич зазначає, що хоча до 1914 року європейські демократи не виявляли особливий інтерес до українського питання, воно відіграло важливу роль у формуванні повоєнного порядку. 

Подібним чином, до початку російської війни проти України в 2014 році, мало хто на Заході цікавився Україною. Відтоді інтерес значно зріс — це позитивна тенденція, але вона супроводжується новими формами ретрогресії. 

Ми бачимо повернення реакційних ідей, із якими стикалися українські марксисти за часів царату і які були розвинені Білим рухом під час Громадянської війни. Ці ідеї передбачають, зокрема, що «Великоросія», «Малоросія» (Україна) та Білорусь є трьома гілками єдиного російського народу, а російська мова і культура — їхнім спільним досягненням. Більш того, лунають заяви, що «Малоросія» є невід’ємною частиною єдиної Росії, а ідея окремої української ідентичності нібито була штучно створена іноземними силами, щоб послабити Росію¹Anna Procyk, Russian Nationalism and Ukraine, The Nationality Policy of the Volunteer Army during the Civil War (Edmonton: CIUS, 1995), 49; and Prince Alexander Wolkonsky, The Ukraine Question: The Historic Truth Versus Separatist Propaganda (Rome: Ditta E Armani, 1920)..

Сучасне керівництво Росії ґрунтує своє тлумачення українського питання на цих самих принципах, виступаючи спадкоємцем та хранителем царського імперіалізму. Перепоховання генерала Денікіна у 2005 році з військовими почестями в Москві було показовим символом цього відновлення зв’язку з імперським минулим. Те, що Денікін знайшов західних спонсорів для своєї війни за відновлення імперії, зрозуміло; те, що Путін може скористатися підтримкою ультраправих, теж не дивно. Дивує інше — частина міжнародної лівиці підтримує і виправдовує колоніальну війну Росії проти України з метою відновлення імперії.

У цьому контексті публікація аналізу Юркевича залишається актуальною і сьогодні. Вона пропонує унікальний погляд — безпосередній погляд марксиста з поневоленої периферії — на виклики та проблеми, що знову постали у наш час. 

Біографічний нарис Лева Юркевича

Лев Юркевич (1883–1919), що писав під псевдонімоми Л. Рибалка та Е. Ніколет, народився у селі Криве — що нині розташоване у Житомирській області, — у підконтрольній на той час Росії Україні. Його батько, Йосип Юркевич, був ключовою фігурою у розвитку кооперативного руху та передовим активістом громадівського руху, що відіграв надважливу роль у відродженні України у XIX столітті. 

У роки навчання в університеті в Києві Лев Юркевич долучився до революційного студентського активізму. У віці девʼятнадцяти років він став активним соціалістом, приєднавшись до Революційної української партії (РУП) у 1903 році після прочитання її періодичного видання «Селянин»²Л. Рибалка (Лев Юркевич). «Початок масової роботи серед київських робітників», Наш голос (№ 6–9, 1911): 332. Цит. за: Володимир Левинський, Лев Юркевич (Львів: Українська соціалістична бібліотека, 1927), 6..

Заснована у 1900 році, РУП була першою українською політичною партією в Російській імперії та відіграла ключову роль у політичному житті України на початку ХХ століття. Напередодні революції 1905 року партія набула широкої популярності, і в газеті «Іскра» писали, що листівки РУП розліталися Україною «наче сніг»³Iskra, no. 80, Dec. 1904, cited in George Y. Boshyk, «The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia 1900-1907.With Special Reference to Social Democracy” (PhD dissertation, University of Oxford, 1981), 134, note 8.. Навесні 1902 року царська влада приписала масові селянські страйки «революційній пропаганді» РУП, які сама партія розглядала як «початок української революції»⁴«Гасло» (№ 3–4, 1920). Цит. за: Бошик, «The Rise of Ukrainian Political Parties», 137..

Утворившись як коаліція різних соціалістів, радикалів та націоналістів, РУП швидко дійшла до марксизму. На момент вступу Юркевича у 1903 році партія офіційно проголосила про свою вірність принципам міжнародної соціал-демократії.

У 1904–1905 роках, під час Російсько-японської війни та революції, Юркевич проводив агітацію на київських заводах та вулицях. Разом із товаришкою по активізму Анастасією Грінченко вони розширили київський комітет РУП, перетворивши його з групи, що складалася переважно з інтелектуалів, на організацію, що включала активні кола українських робітників⁵Анастасія Грінченко. «Штрихи до суспільно-політичної діяльності в Києві 1905–1907 рр.» // Київські історичні студії, № 1 (18), 2024. DOI: https://doi.org/10.28925/2524-0757.2024.2.. 

Така орієнтація стала суттєвою зміною фокусу РУП — від селянської України до організації робітників у містах, де переважали росіяни та неукраїнські національні меншини⁶Vladyslav Verstiuk, “Conceptual Issues in Studying the Ukrainian Revolution,” Journal of Ukrainian Studies (Vol.24, No. 1, Summer 1999), 14.. Українці сприймали російську не лише як мову держави, але й як мову трудового режиму — керівника та наглядача. В умовах жорсткого поділу праці, за якого українці часто опинялися у нижчих кастах, значну частку тимчасових працівників становили саме вони⁷Андрій Річицький. «Меморандум Української Комуністичної Партії Конгресові III Комуністичного Інтернаціоналу», Нова доба (№ 4, 1920) // Документи українського комунізму (Нью-Йорк: Пролог, 1962), 45–66; Марко Бойцун, «Approaches to the Study of the Ukrainian Revolution», Journal of Ukrainian Studies (Vol. 24: 1, summer 1999).. Юркевич згадує про свою агітаційну діяльність: 

«Теми аґітаторських бесід — пише він — були здебільшого такі: поділ суспільства на кляси, боротьба клясів, соціялізм, кличі російської революції і біжучі питання, автономія України та принцип національних орґанізацій. Зрештою дві останніх теми були через їх складність майже монополізовані пропагандистською ґрупою. Національний-же характер роботи виявлявся в тому, що скрізь і виключно (з українцями) говорилося по українському. Спочатку робітники трохи соромилися вживати своєї мови, але завше з радісною усмішкою слухали, як ми говорили нею до них. Помітно було, що з нашими балачками у них асоціюються приємні спогади про їхні села, може про близьких людей… Часом всеж приходилося нам боронити права горожанства української мови і ми користалися головно такими аргументами: переважаючу більшість робітників становить сільський пролєтаріят і для єдности нашого руху потрібна одна мова більшости; селянство розуміє тільки свою мову, тільки за допомогою цієї мови можемо ми революціонізувати його, а, зреволюціонізувавши, пригорнемо до себе військо — цю головну підпору царату, котру творять насамперед селяне»⁸«Наш голос» (№ 6–9, 1911). Цит. за: Володимир Левинський, Лев Юркевич (Львів: Українська соціалістична бібліотека, 1927), 7.. 

Юркевич отримав визнання за організацію страйку — не лише з-поміж звичайних робітників, але й в майстернях з іконостасу, де працівники малювали ікони для оновленої Києво-Печерської лаври⁹Грінченко.. Успіх Юркевича, однак, мав свою ціну: він зазнавав неодноразових арештів та затримань царською поліцією, охранкою¹⁰«Наш голос» (№ 6–8, 1911): 338. Цит. за: Дмитро Дорошенко, З історії української політичної думки за часів Світової війни (Прага, 1935), 28.. 

У грудні 1905 року Юркевич відвідав Другий з’їзд РУП у Києві, де партію було переформовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). З’їзд, який проходив у маєтку його батька, ледь не був перерваний, коли на другий день нагрянула поліція з рейдом. Декілька тижнів потому відбулися масові арешти, зокрема й самого Юркевича запроторили до Лук’янівської в’язниці. Невдовзі після звільнення у травні 1906 року він був прийнятий до Центрального комітету УСДРП; пізніше, після ще одного ув’язнення, Юркевич, скориставшись допомогою контрабандистів, емігрував з Російської імперії у 1907 році, хоч і повертався декілька разів нелегально.

Та навіть будучи в екзилі, Юркевич залишався важливою фігурою української соціал-демократії — і як органайзер, і як теоретик. Його зусилля з координації та фінансування партійних публікацій були життєво необхідними для виживання УСДРП.

У той час як Україна була розділена між Російською та Австро-Угорською імперіями, українська соціал-демократія утворювала окремі партії в кожному з регіонів. У 1899 році Українська соціал-демократична партія (УСДП) була створена на Галичині як автономна партія в рамках федеративної Всеавстрійської соціал-демократичної робітничої партії. У 1913 році Юркевич ненадовго обійняв посаду секретаря УСДП на Галичині¹¹John-Paul Himka, «Young Radicals and Independent Statehood: The Idea of a Ukrainian Nation-State, 1890–1895», Slavic Review (Vol. 41, No. 2, Summer 1982): 219–35; Олег Жерноклеєв, Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.) (Київ, 2000), 113..

У роки, що передували Революції 1917 року, українська соціал-демократія постала найбільш послідовною та невтомною силою у політичній публіцистиці українською мовою. УСДРП публікувала понад 20 газет та журналів, а також перевидавала праці ключових соціалістичних лідерів свого часу. Її матеріали мали значний вплив і поширювалися далеко за межі партійних кіл.

Історична важливість роботи української соціал-демократії полягала у прагненні вивести український рух за межі суто культурних проблем русифікації так, щоб антиколоніальна боротьба включала й соціальне питання¹²Микола Порш. Про автономію України (Київ: Просвіта, 1907), 75.. Українські марксисти були представлені як в Державній думі Російської імперії, так і в австрійському Рейхсраті, а також були активними на міжнародному рівні, подаючи регулярні звіти до конгресів Другого інтернаціоналу¹³Варто також відзначити окрему Українську соціал-демократичну партію в Канаді, яка перебувала в авангарді організації тамтешнього робітничого руху; водночас українські соціалістичні організації активно діяли також у США та Австралії.. Юркевич особисто відвідував Міжнародні соціалістичні конгреси у Штутгарті (1907) та у Копенгагені (1910).

Лев Юркевич, Микола Порш, Володимир Левінський, Юліан Бачинський та Микола Ганкевич долучалися до суперечок про національне питання із такими фігурами, як Отто Бауер, Георгій Плеханов та Володимир Ленін. У грудні 1911 року Юркевич звернувся до З’їзду Чехословацької соціал-демократичної партії, висловивши солідарність із українськими та чеськими автономістами, яких він захищав як інтернаціоналістів.

У роки перед Першою світовою війною Юркевич відігравав ключову роль в організації різних публікацій УСДРП. Однією з найбільш примітних був журнал «Дзвін», який об’єднав широкий спектр авторів, включно з фігурами з різних крил Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Журнал також слугував майданчиком для дебатів щодо національного питання — зокрема й між Юркевичем та Леніним.

У замітці в «Нашому голосі» Юркевич підсумував свої погляди на УСДРП та національне питання:

«Таким корнем і є погляд національної пасивности соціялдемократії. Одкинувши його, я прийшов до переконань, котрі бороню в нашій пресі і котрі можна формулувати так: 1) національна свідомість щільно й нерозривно сплітається з клясовими інтересами і клясовою свідомістю. Вона становить нову форму вислову клясових змагань; 2) “пролєтаріят не має батьківшини”, але не може не мати своєї національности спільної з рештою клясів його народу і заінтересований у волі національного життя та розвою. Спільність ця формальна, національну-ж свідомість і політику соціялістичного пролєтаріяту не можна одірвати від його клясових інтересів і не можна ототожнити з національною свідомістю і політикою других клясів; 3) соціядемократія націопально пригнічених народів повинна працювати над національно-клясовим усвідомленням робітництва і то в інтересах а) свого власного розвитку та перетворення себе з виключно сільської в загально-робітничу організацію свого народу, б) задля одмежовання пролєтаріяту в національній сфері від вислову і діяльности організації та її партії; в) в цілях прискорення і розширення революційної боротьби пролєтаріяту за національну волю»¹⁴Лев Рибалка [Лев Юркевич], Наш голос (№ 6–8, 1911). Цит. за: Володимир Левинський, Лев Юркевич (Львів: Українська соціалістична бібліотека, 1927), 360–361..

Погляди українських соціал-демократів на національне питання, їхня політика щодо національної автономії, рушійних сил революції та характеру постреволюційного порядку стали точками розходження із російськими марксистами¹⁵Антагонізм російської соціал-демократії щодо українського соціалізму мав глибоке коріння. Його можна простежити від самого зародження обох рухів у ХІХ столітті. Фактично, це призвело до конфлікту між Енгельсом і Плехановим, коли останній не підтримав національні права українців. Цей показовий конфлікт виник у 1890 році довкола есе Енгельса «Зовнішня політика російського царизму». Плеханов відповів критикою на адресу Енгельса за те, що той розглядав українців як окрему націю. Енгельс на той час дійшов переконання, що одним із позитивних наслідків повалення царизму стане те, що «Малоросія [Україна] зможе вільно обирати свої політичні зв’язки». Наступного року Йосип (Осип) Маркович Полінковський, член Союзу російських соціал-демократів за кордоном і прибічник групи «Визволення праці» (разом із Плехановим), написав — можливо, у співавторстві з Плехановим — брошуру «О безвыходности украинскаго социализма в России» («Про безвихідь українського соціалізму в Росії»). У цій праці російське завоювання України змальовувалося як економічна необхідність, а український рух — як утопічний і позбавлений історичного підґрунтя.. РСДРП вимагала підпорядкування усіх марксистів імперії єдиній партії — власній. Як наслідок, Ленін підтримував асиміляцію робітників із російською нацією як історично прогресивну і відмовлявся ставити під питання цілісність Російської імперії¹⁶Повного дослідження українського питання в цих дебатах не існує. Праці, що охоплюють цей період, включають: В. Левинський, L’internationale socialiste et les peuples opprimés (Vienna, 1920); Марко Бойцун, The Workers’ Movement and the National Question in Ukraine: 1897–1918 (Netherlands: Brill, 2021); Роман Роздольський, Engels and the ‘Nonhistoric’ Peoples: The National Question in the Revolution of 1848 (Glasgow: Critique Books, 1987), 189.. На противагу йому українські марксисти визначили національне питання завданням першочергової програми-мінімум для соціал-демократії, вважаючи, що прихід соціалізму сприятиме розквіту націй та національної культури.

Юркевич писав, що національні відродження мали прогресивний характер, що вони є «творчо-культурним розмахом, котрий виявляють поодинокі кляси, кожна, розумієть ся, відповідно до своїх питомих суспільних інтересів»¹⁷Лев Рибалка [Лев Юркевич]. «Передмова» // Володимир Левинський, Нарис розвитку українського руху в Галичині. — Дзвін (Київ, 1914).. Проте марксисти пануючої нації були засліплені, вбачаючи виключно негативні сторони «в національних рухах поневолених народів … як бачить капіталіст в робітничих рухах тільки наслідки ширення бунтарського або діяльности якихсь таємних і особисто до нього ворожих агітаторів»¹⁸Рибалка [Юркевич], «Передмова», VII.. 

«Ми вимагаємо одного, а саме, щоби ми — марксти поневоленого народу — могли вільно і самостійно проводити свою суспільно-національну діяльність. 

Вимога, здаєть ся, дуже скромна і цілком відповідає признаному всіма марксістами праву націй на самовизначення.

На ділі, одначе, нам заперечують се право, бо не дають єднатись в орґанізації принатурені до наших національно-політичних завдань. 

Досвід довів необхідність федеративних форм для міжнародного єднання робітників¹⁹Рибалка [Юркевич], «Передмова», VII..

Прінціп федералізму, котрий ми — українські марксісти — твердо обстоюємо як основу для нашого єднання з великоруськими марксістами, випливає, на нашу думку, з цілої історії світового робітничого Інтернаціоналу»²⁰Рибалка [Юркевич], «Передмова», X.. 

Юркевич відстоював думку, що цю позицію підтверджував досвід Першого та Другого інтернаціоналів, які діяли відповідно до федералістських принципів²¹Рибалка [Юркевич], «Передмова», XI.. У одній з відповідей Леніну під назвою «Єзуїтська політика» він зазначив, що «до нас українських марксістів російські товариші ставились з призирством а то і з ворожістю вже через одно те, що ми надавали велике значення національному питанню і провадили нашу діяльність в національних формах»²²Рибалка [Юркевич]. «Єзуїтська політика» // Дзвін (№ 5, 1914): 461.. Юркевич зазначав, що РСДРП більше не була байдужою до цього питання і тепер була розділена: меншість «стараеться зрозуміти природу національних робітничих рухів у поневолених націй», у той час як більшість «з не звичайним фанатизмом і сектанською упертістю пропаґує ідеї старого централізму і повної нетерпимости до самоорганізації робітництва по націям»²³Рибалка [Юркевич]. «Єзуїтська політика» // Дзвін (№ 5, 1914): 461.²⁴.

Коли Перша світова вже була не за горами, Юркевич, як і більшість лідерів УСДРП, залишався на твердих антивоєнних позиціях. На конгресі Другого інтернаціоналу 1912 року в Базелі УСДРП та УСДП подали спільну заяву: «Підносячи свій голос проти війни, проти російського імперіалізму і його лайдацької політики…, ми вщиваємо цілий соціалістичний Інтернаціонал піднести свій оклик протесту проти нечувано злочинної політики російського царату, готуючого численному народові національну смерть»²⁵Володимир Головченко. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст. (Київ: 1996), 152..

Українці опинилися по різні сторони фронту: три мільйони з Російської імперії, а пізніше й українські емігранти з Північної Америки, воювали на боці Антанти, тоді як 250 тисяч українців з Галичини, Буковини та Закарпаття служили в армії Австро-Угорщини. Обидві сторони переслідували українців. Російський імперський уряд миттєво заарештував українських лідерів та придушив пресу. Протягом місяця російські сили окупували Галичину, розпочавши антиукраїнські заходи, зокрема арешти, спалення книжок, знищення української освіти та примусове навернення в російське православ’я. У той же час австро-угорська армія інтернувала близько 30 тисяч осіб за підозрою в проросійських симпатіях. У Канаді тисячі українських емігрантів також були звинувачені у проавстрійській позиції та інтерновані²⁶Mark Von Hagen, War in a European Borderland, Occupations and Occupation Plans in Galicia and Ukraine, 1914–1918 (Univ. of Washington Press, 2007), 11..

В лавах української соціал-демократії була поширена опозиція до війни та підтримка російської «поразки»²⁷П. Попов. «Московська група “Лівих” в УСДРП (З політичного життя 1915–1917 рр.)» // Літопис революції, № 9, 6 (33) (Харків, 1928): 287.. Лише невелика частка визначних фігур зайняла проросійську або проавстрійську позицію, наприклад УСДП на Галичині та невелика група членів УСДРП, що доєдналися до спонсорованого Австрією Союзу визволення України (СВУ)²⁸Центральний Комітет УСДРП, обраний у вересні 1913 року, складався з В. Винниченка, П. Дятлова, М. Троцького та Юркевича. Троцький зайняв оборонську (провоєнну) позицію, приєднавшись до Союзу визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року у Львові українськими емігрантами з Російської імперії, представниками різних груп соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Див.: Роман Роздольський, «До історії Союзу визволення України», Український самостійник, 1 травня 1969 року..

Разом із лідером УСДП Левінським Юркевич поїхав до Відня і намагався опублікувати там антивоєнну заяву в найвідомішій газеті соціал-демократів Arbeiter-Zeitung. Редактор газети Аустерліц погрожував їм арештом. Опинившись під пильним наглядом влади у Відні, Юркевич знайшов притулок у Женеві, де під його редакторством було засновано газету «Боротьба» як офіційний вісник «Закордонної групи УСДРП», що заручилася підтримкою різних членів УСДРП, які перебували у вигнанні в Європі. 

Проголошуючи повну солідарність із антивоєнним рухом Циммервальду, «Боротьба» зазначала: «Перш за все, ми не повинні ставати на чийсь бік, не повинні паплюжити нашу революційну справу, виявляючи солідарність з військовими цілями будь-якого з урядів, що беруть участь у конфлікті»²⁹«Війна чи революція?» // Боротьба (№ 4, вересень 1915).. Протягом наступних двох років «Боротьба» нещадно критикувала російську та австрійську позиції, водночас викриваючи Союз визволення України як «лакея цього [австрійського] уряду», що отримав «вигідну роль власних революціонерів імператора»³⁰Боротьба (№ 1, лютий 1915). .

Під час другої антивоєнної конференції в Кинталі 23 квітня 1916 року Юркевич подав відкритий лист французькою під назвою «Україна і війна»³¹L. Rybalka [L. Yurkevych]. L’Ukraine Et La Guerre. Lettre Ouverte adressée à la 2nd conférence socialiste internationale tenue en Hollande en mai 1916. Edition du journal social-démocrate Ukrainien Borotba (Lausanne, 1916).. Він засудив українських політиків за проавстрійську позицію, і цей прогноз справдився під час підписання Брест-Литовського мирного договору 1918 року. Юркевич застерігав, що «вони запалили вогні незалежності України — щоб потім освітити дорогу до Києва для австрійських військ». На противагу емансипації, вони «намагаються запалити вогонь німецької капіталістичної експлуатації в Україні, щоб зігрітися»³²L’Ukraine Et La Guerre, 46.. Він також застеріг від ілюзій щодо демократичних переконань російської буржуазії, яка продовжила б політику імперіалістичної експансії та русифікації. Юркевич доєднався до заклику утворити новий інтернаціонал, заявивши:

«Так само як перший Інтернаціонал та усі європейські демократи були вірними ідеї звільнення Польщі з-під ярма російської автократії, ми переконані, що звільнення України стане гаслом третього Інтернаціоналу та пролетаріїв-соціалістів Європи у їхній боротьбі проти російського імперіалізму»³³L’Ukraine Et La Guerre, 53..

Юркевич просував кинтальський підхід до національного питання як такий, що відповідає «принципу національної автономії» УСДРП, який «слугуватиме нам чудовою підтримкою у нашій діяльності та в протистоянні тим, хто, свідомо чи ні, завжди намагаються очернити нас, ставлячи під сумнів наші соціальні переконання»³⁴Боротьба (№ 7, вересень 1916)..

Юркевич зіткнувся з постійними спробами дискредитувати «Боротьбу» з боку послідовників як української, так і російської соціал-демократії. У відповідь на «Україну і війну» галицька УСДП опублікувала листа до різних соціалістичних партій, у якому висловила обурення щодо його поглядів. Вони вважали, що через «повну атомізацію української соціал-демократії в Росії» Юркевич діяв самостійно і, виступаючи проти «незалежної України», «прислуговував царизму, а не соціал-демократії українського народу»³⁵Проти засуду національної смерти — за самостійність і незалежність українського народу! Пропам’ятне письмо Української соціал-демократичної партії в Австрії до Соціалістичного Інтернаціоналу (1916)..

Така критика звучала неодноразово. За рік до того Дятлов, член Центрального комітету УСДРП, у відкритому листі відхилив подібні заяви. Він вказав, що твердження, мовляв, «погляди “Боротьби” є особистими поглядами “пана Рибалки” [Юркевича] не відповідає реальності», і стверджував, що «погляди “Боротьби” насправді відображають традиції УСДРП»³⁶Петро Дятлов (1883–1937), провідний активіст РУП та член Центрального Комітету УСДРП, був депортований з Російської імперії та станом на 1914 рік мешкав у Відні. Він був активним прихильником Закордонної групи УСДРП та часопису «Боротьба». У листі до Левинського він захищав погляди Юркевича: «Отже, Ваше твердження про те, що погляди “Боротьби” є особистими поглядами “пана Рибалки” [Юркевича], суперечить фактам. … Але Ви, товаришу, як людина, обізнана з програмою та тактикою нашої партії, безперечно знаєте, що погляди “Боротьби” насправді відповідають традиціям УСДРП» (Дорошенко, 62). Пізніше Дятлов повернувся до Радянської України та працював у Харківському університеті. Заарештований у 1933 році ДПУ, він був страчений НКВС у 1937 році..

Найвідомішою спробою російських соціал-демократів дискредитувати Юркевича та УСДРП була емігрантська газета «Соціал-демократ» ленінської фракції, яка спочатку схвально висловлювалася щодо їхніх поглядів на війну³⁷«Социал-Демократ» (№ 28, 12 лютого 1915). [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.marxists.org/archive/lenin/works/1915/feb/12.htm.. Юркевич побудував дружні відносини з іншими течіями РСДРП, включно із групою «Вперед» та з колом газети «Наше слово» Лева Троцького. Закордонна група УСДРП солідаризувалася з більшовиками, проголосивши:

«Ми годимося з “большевиками”, що поразка царату в війні причиниться до ослаблення старих російських порядків і улегчить завдання прийдешньої російської революції. … Нас лучить з “большевиками” тако-ж їх рішучий виступ проти соціялпатріотизму»³⁸Боротьба (№ 2, квітень 1915)..

Попри постійні намагання УСДРП, більшовики так і не змогли узгодити свої розбіжності з партією щодо національного питання та партійної організації. Юркевич зустрівся з Леніним у Женеві та був збентежений його неприхильним ставленням до «Боротьби». Обмірковуючи цю ситуацію в липні 1915 року, він зізнався Леву Троцькому: «Чому? Не маю поняття». Троцький, також здивований, відповів: «Маю сказати, що мені подобаються ваші українські статті, які ви надсилали в “Наше слово”». Дійсно, Троцький не погоджувався з поглядами Юркевича щодо революційного потенціалу поразки Росії. Водночас він зауважував, що «саме тому, що ця позиція зближує Вас із Леніним, мені здається абсолютно незрозумілим, на перший погляд, вороже ставлення Леніна до вашого видання»³⁹Дорошенко, З історії української політичної думки…, 80..

Незалежність і залежність

Головним предметом суперечок було питання української незалежності у контексті війни. Юркевич із недовірою відносився до підходу Леніна щодо права нації на самовизначення, який зводився до бінарного вибору: або централізований союз із Росією, або повне відокремлення — до того ж Ленін був проти другого варіанту. У своїй замітці в «Боротьбі», присвяченій важливості Другої Міжнародної Соціалістичної Конференції, Юркевич висловився критично щодо цього питання:

«Ми не вороги ідеї самостійної України. Але питання про нашу державну самостійність може повстати лише тоді, як будуть розбиті кайдани царської неволі і російського державного централізму. Коли Україна відродиться та піднесеться до такої височини горожанської свідомости, як от приміром Ірляндія, коли українська демократія зрозуміє всю страшну реакційність того, що зветься  — “російська імперія”. Але тепер, доки навіть українське друковане слово заборонене, доки Україна позбавлена найменших горожанських вольностей і піддана необмеженій русифікації для української демократії немає иншого виходу, як боротьба разом зо всіма працюючими масами Росії, проти всіх чорних царських і імперіялістичних сил. 

І наші російські товариші тільки тоді дійсно виявили-би себе справжніми інтернаціоналістами, коли-би їх організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволеннє нашого народу і щоби вони разом з нами при кождій нагоді давали революційну одсіч проявам національного поневолення»⁴⁰Рибалка [Юркевич]. «Друга Міжнародна соціалістична конференція та її значення», Боротьба (№ 7, вересень 1916). .

Справжнім джерелом натхнення для Юркевича була ірландська визвольна боротьба. Після Великоднього повстання 1916 року він написав у «Боротьбі»:

«Єдина поневолена нація, що зберегла серед загального збещещення націй в часах сучасної війни свою гідність, се — ірляндці, котрі організували в найкритичнішу хвилину для їх гнобителя — Англії, мужнє повстання»⁴¹Боротьба (№ 7, липень 1916)..

Порівнюючи становище українського руху в липні 1916 року з Ірландією, Юркевич мріяв про час, коли «наш робітничий клас не буде виключенням; він обере для себе нових та чесніших лідерів, наповнений ненавистю до рабства та виокремлюючи себе з-поміж українського народу проти тих, хто зберігає близькі й щирі стосунки із російською державою».

Ленін продовжив свою полеміку з Юркевичем, не цураючись неточностей та інвектив, коли в газеті «Соціал-демократ» у жовтні 1916 року було опубліковано «Збірник» (антологію) щодо національного питання. Хоча Леніна й не було вказано як автора, до антології увійшов його текст «Соціалістична революція та право націй на самовизначення». У січні 1917 року Юркевич відповів вичерпною критикою: «Російські соціал-демократи та національне питання»⁴²Лев Рибалка [Лев Юркевич]. Російські соціал-демократи і національне питання. — Мюнхен: Сучасність, 1969. (Оригінал: Русские Социал-демократы и Национальный Вопрос. — Женева: Боротьба, 1917)..

Юркевич вважав, що дотримання двох взаємовиключних позицій — «права націй на самовизначення» та надання переваги великим державам і централізму — «знищує в них можливість розглянути національне питання з дійсно інтернаціоналістської точки зору»⁴³Рибалка, Російські соціал-демократи, 8..

«Маючи це на увазі і ніби для того, щоб остаточно заплутати питання, автори “тез” відзначають, що дійсно “вимога вільного відокремлення від гнобительської нації” “зовсім не рівнозначна вимозі відокремлення, подрібнення, творення дрібних держав”. 

З цього виходить, що програма в національному питанні центрального органу РСДРП, що містить у собі визнання “права на самовизначення націй” і одночасно його заперечення — дорівнює нулеві»⁴⁴Рибалка, Російські соціал-демократи, 8..

Аналіз Юркевича був діалектичним: «капіталістичний порядок, гноблячи нації, одночасно відроджує їх і організує». Тому «не можна не погодитися з Бауером, що нації повнотою розвинуться тільки при соціялізмі», що «прискорюватиме своєю мирною різноманітністю суспільний прогрес»⁴⁵Рибалка, Російські соціал-демократи, 24.. Юркевич також критично оцінював прогнози Леніна щодо досягнень буржуазної демократії в Росії, і натомість вважав, що «беручи […] до уваги реакційність і гостро виявлений імперіялістичний характер політики російської буржуазії, можна з певністю сказати, що вона не лише не буде проти послаблення царського централізму, а й зміцнить його…»⁴⁶Рибалка, Російські соціал-демократи, 11..

Така оцінка Юркевича значною мірою підтвердилася, коли ультрадемократична республіка Керенського чинила опір прагненню України до національної автономії в період з березня по листопад 1917 року. Труднощі революційного процесу в Україні в 1917–1921 роках призвели до того, що ще один прогноз Юркевича справдився з трагічними наслідками.

Запитуючи, як російські робітники відреагують на повстання в Україні, Юркевич стверджував, що Ленін за більш ніж десятиліття навчив їх надавати перевагу централізованій державі та протистояти «розвалу Росії», уможливлюючи розвиток подій, за якого «[у]країнських же робітників, якщо вони, повіривши в “право на самовизначення”, приєднаються до повстання, російський пролетаріят назве “зрадниками” та піде на них війною в ім’я “визволення”»⁴⁷Рибалка, Російські соціал-демократи, 19-20..

Цей конфлікт між внутрішніми силами України та зовнішніми російськими елементами заважав розвиткові Української революції та перешкоджав консолідації соціальних сил всередині Української республіки. 

Таким чином, у грудні 1917 року, в той самий день, коли Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів повністю підтримав Українську Народну Республіку, більшовицький уряд в Росії розпочав війну проти України, де правила соціалістична коаліція на чолі з УСДРП⁴⁸Рада народних комісарів оголосила війну Центральній Раді за спиною нібито законного радянського уряду — Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад. Це питання не обговорювалося навіть на власному Центральному комітеті більшовиків, а місцевих більшовиків в Україні взагалі не повідомили про перехід до воєнних дій. Див.: The Debate on Soviet Power: Minutes of the All-Russian Central Executive Committee of Soviets, ed. John Keep (Oxford, 1979), 195–223».

У 1919 році більшовики вдруге захопили владу в Україні, що спричинило масові повстання цілих підрозділів Червоної армії та червоної міліції. Повстання очолила прорадянська фракція УСДРП — «Незалежники», які закликали до створення незалежної України з владою трудящих. 

Коли «Незалежники» утворили Українську комуністичну партію, вони нарікали, що «у таких умовах соціалістична революція в Україні в обох випадках прийняла форму окупації Радянською Росією». Більшовицькі лідери, як вважали «Незалежники», були «відірвані від робітничих мас України, які обернулися проти них». На їхню думку, внутрішнім силам було конче необхідно «здобути контроль над Українською соціалістичною революцією та формувати її напрямок та характер»⁴⁹«Організаційного Комітету Українська Комуністична Партія» (УСДРП Незалежники) // Червоний прапор, 21 грудня 1919..

Спадок Юркевича

Останньою публікацією Юркевича стала «Російські соціал-демократи та національне питання». Після Лютневої революції він намагався повернутися в Україну через Фінляндію, однак на деякий час зник. Сестра Юркевича, яка проживала в Москві, зрештою знайшла його у фінській тюремній лікарні, де він перебував у майже несвідомому стані через психоз, спричинений захворюванням на тиф.

Після повернення в Москву, попри тяжкий стан здоров’я, Юркевича одразу заарештували та ув’язнили. Врятований сім’єю наприкінці 1918 року, він залишався здебільшого без свідомості аж до смерті 24 жовтня 1919 року. Похований на Новодівичому кладовищі, він так і не повернувся додому, а пам’ять про нього затьмарили подальші події. Навіть некролог зʼявився лише у 1927 році — у формі брошури, опублікованої Левинським у Львові в Українській соціалістичній бібліотеці.

Хоча Юркевич і був втраченим лідером Української революції, він зробив значний і здебільшого невизнаний внесок у відродження України в 1917–1920 роках. Цей внесок був подвійним: по-перше, в роки реакції після поразки революції 1905 року; по-друге, під час Першої світової війни.

Рішуча позиція Юркевича та «Боротьби» знайшла відгук у відродженні УСДРП, що розпочалося невдовзі після початку війни у 1914 році. Юркевич уже наприкінці 1914 року відновив зв’язки із ключовими активістами УСДРП в Російській імперії⁵⁰Дорошенко, 83–85.. У грудні 1915 року Винниченко написав Юркевичу, заявивши, що «ми всі на Вашій стороні… світова революція у всіх на вустах»⁵¹Винниченко писав Юркевичу, що «Союз визволення України не має майже жодних зв’язків [в Україні та Росії], а «російська орієнтація», висловлена деким на початку війни, була зумовлена лише страхом і обережністю… Серед великої кількості українців, з якими я мав нагоду поспілкуватися, я зустрів лише двох російських патріотів» (Дорошенко, 85).. Найсильніша організація УСДРП під час війни знаходилася у Петрограді, де проживала велика українська спільнота та розташовувався гарнізон з великою кількістю українських солдатів. У 1915–1917 роках місцевий комітет видавав газету «Наше життя». У питанні війни петроградська організація стояла на позиціях «Боротьби», редактором якої був Юркевич. Вона публікувала декларації та статті «Боротьби», які поширювалися за межами міста та навіть в Україні. 

У жовтні 1915 року УСДРП почала видавати газету «Слово» в Харкові⁵²Газета УСДРП «Слово» вийшла лише одним номером у 1916 році в Харкові. У виданні наголошувалося на його позиції — захищати інтереси не лише робітників усієї Росії, а й «якомога рішучіше дбати про справу національного відродження українського пролетаріату та всієї України» (Слово, № 1,1916).. У Катеринославі (нині Дніпро) УСДРП продовжувала працювати та займатися антивоєнною пропагандою. У листопаді 1915 року там відбулася конференція, яка відкинула політику Союзу визволення України та виступала за те, щоб сконцентруватися на підготовці власних українських сил до революції та повалення царизму⁵³Панас Феденко. «Ісаак Мазепа — борець за волю України» // Наше слово (Лондон, 1954): 18–19.. Цю позицію підсилило Великоднє повстання 1916 року в Ірландії, на яке члени УСДРП жваво відреагували, розглядаючи його як доказ того, що «національно-визвольна боротьба проти метрополії була можливою без загальної революції у всій країні, що посилило позиції тих, хто підтримує загальну національну боротьбу проти Росії»⁵⁴П. Попов. «Московська група “Лівих” в УСДРП (З політичного життя 1915–1917 рр.)» // Літопис революції, № 9, 6 (33) (Харків, 1928): 287.. Київська організації УСДРП також реорганізувалася під гаслами «до боротьби не з німцями, а з нашими гнобителями — урядом та шляхтою»⁵⁵У декларації Київської УСДРП зазначалося: «Тому ми маємо зараз зібратися разом, щоб, зібравши сили, повстати проти війни, боротися за свої права, за свободу, за кращий соціалістичний лад. Будьмо готові, браття, до повстання, до боротьби не з німцями, а з нашими гнобителями — урядом і шляхтою…» М. Авдієнко. «Лютнева революція в Петрограді і УСДРП» // Літопис революції (Харків, № 1, 1928): 233–234.».

Коли Лютнева революція 1917 року призвела до падіння царського режиму, вона водночас відіграла важливу роль у Всеросійській революції: виступ Ізмаїловського та Семенівського полків, чиї солдати були організовані УСДРП, вирішило долю революції⁵⁶Володимир Винниченко. Відродження нації. (Київ–Відень, 1920). Т. 1. С. 252..

Невдовзі після повалення автократії Українська революція відокремилася від ширшої Російської революції, поставивши за мету здобуття національного визволення й утворення Української республіки. Це був період безпрецедентої мобілізації мас. Рух охоплював частину середнього класу, селян, робітників та демократичну інтелігенцію, зосереджену навколо Української Центральної Ради. Сам факт її існування був історичним досягненням: він перетворив ситуацію, в якій України фактично не існувало, на таку, за якої ворожий Тимчасовий уряд був змушений у липні 1917 року визнати Раду «вищим органом з українських національних питань»⁵⁷“Declaration of the Provisional Government,” “The Kerensky Provisional Government and the Ukrainian Central Rada,” Walter Dushnyk, Ukrainian Quarterly (Vol. XXIII, No. 2, Summer 1967), 25.. Історично для України це мало таку саму вагу, як Великоднє повстання та Перший Дойл для Ірландської Республіки.

Роль УСДРП у цьому досягненні була надзвичайно важливою. Як єдина політична партія у строгому сенсі цього слова, вона вже підготувала активістів та органайзерів, а її назва, так само як і імена її ключових діячів, була добре відома широким колам українських робітників. У результаті УСДРП отримала провідну роль у революції та в першому українському уряді Винниченка 1917–1918 років⁵⁸Винниченко, 251–253..

Юркевич прагнув об’єднати робітничий клас навколо української боротьби. У праці «Україна та війна» він підкреслював важливість українського соціалістичного руху в «національному ренесансі», пов’язуючи «питання національного звільнення із усіма проблемами звільнення пролетаріату». З цієї перспективи його діяльність в роки реакції після 1905 року стала життєво необхідною для забезпечення виживання УСДРП. 

Юркевич відіграв вирішальну роль у виживанні УСДРП, захищаючи самоорганізацію українців, організовуючи численні видання та підтримуючи партію, завдяки чому вона згодом змогла очолити відродження України.

Відродження України, досягнуте попри всі жахіття, через які пройшов її народ, не переривалося аж донині, коли Росія вкотре виступила жандармом Європи, програма якого передбачає поглинання України та підкорення інших націй. Саме час відкрити для себе майже забуту постать Юркевича, який передбачив чимало з цих викликів та приділив значну увагу проблемам, із якими ми знову стикаємося сьогодні.