Увечері тридцятого травня прийшли з повісткою і сказали на одинадцяту годину вечора з’явитися в пункт. Ну, а далі все закрутилося по сценарію. Пояснили, що ця вся команда, яка набирається, готується для участі у ліквідації наслідків. Толком ніхто нічого не сказав, що саме буде. Ну, потрібно, «там узнаєте, все буде, як положено». Зібрали практично дивізію цілу в лісі, під Калайденцями, і почали переодягання у військову форму.
Я на той час займав посаду заступника командира з політичної частини батальйону, підпорядкування було понад 450 осіб, ну, батальйон у повному складі. Це переодягання і формування тривало близько трьох діб, а потім перевели ще в одне місце, теж у Лубенському районі, на полігон, де протягом двох діб було повністю сформовано все.
Ну і ось, буквально через тиждень вийшла колона. Ну, будемо казати напряму: морочили нам голову, самі не знали, як робити, і протримали в повній готовності, що зараз буде рух, з восьми вечора аж до дванадцяти дня! А потім команда була: «По машинам!» — і поїхали.
Зі швидкістю сорок кілометрів на годину в напрямку Києва, їдемо без зупинок. В сам Київ не пустили, пустили поза Борисполем і біля Троєщини, яка ще тоді будувалася.
Зупинили. От там ми стояли досить довго, напевне, десь майже до дванадцятої ночі, а потім потихенєчку рушили далі. Цікаво було, що під час руху колони через Київ, на в’їзді в Київ, дуже багато жінок було, і такі вже літні жінки, які стояли і плакали: «Куди ж ви, синочки, їдете?»
Десь близько другої ночі, може, трохи пізніше, в’їхали в сам Чорнобиль. Вразило те, що вздовж дороги дуже багато було бочок незрозумілого кольору, бо це таки ніч була, які здавались сірими або чорними, щось жовтим написано.
Уже почало сходити сонечко, як прибули на місце першої дислокації. Частина людей особового складу були направлені далі, для того, щоб розбити палатки для лагерю. Не просто палатки, а палатки із основою, як положено, вкопані в землю. Простояли там буквально до обіду, знову ж таки, ніхто не спав, знов команда: «По машинам!» — і нас перекинули кілометрів за дев’яносто.
Це вже була білоруська територія, під містечком Брагін. Місцину знайшли більш-менш не брудну. Радіації десь до семи мілірентген… не мікро, а мілірентгена! Чим далі в ліс — тим вища радіація. Зразу ж сказали: «Води не пить!» Це перш за все!
Ще яблук тоді не було, в основному, казали: «Вода. Воду не пити ніяку!» Сказали: «Будуть гриби. Вони тут будуть зовсім скоро. Грибів — не їсти! Рибу — можна ловить, але випускайте. Якщо хто не вірить, то поміряйте радіацію». Ловили. Міряли. Випускали.
Весь час, з першого дня, завдання стояло таке: побудова колючої огорожі навколо двадцятип’ятикілометрової зони.
Був план даний, геодезисти. Розставили, показали, звідки і доки. Як не дивно, приїхали прикордонники, які інструктували, яким чином колючку тягти, за всіма абсолютно правилами: шістнадцять рядів колючого дроту, дріт не під великою напругою, а так, щоб давало на пульті сигнали, розрізаний дріт чи не розрізаний. Стовпчики почали ставити, приїхали знову прикордонники: «Не правильно ставите, викопуйте. Потрібно зробить отак». Були ворота, через які можна було тільки тим, кому положено, заходити в зону.
Вразило дещо. Входиш в село — там нова школа побудована, все нове, але ходять тільки свині, гуси, курі, а людей немає, взагалі немає людей… Лелеки були…
Всі були попереджені, командири в тому числі, що вони несуть повну відповідальність за те, щоб весь склад, ввірений їм, обов’язково був у респіраторах. На той час у повітрі ще було достатньо йоду, то распіратори через два-три дні ставали з білих рожеві, ніби марганцівка. Я бачив одного міліціонера, у якого був такий распіратор, як прапор Радянського Союзу — червоний. «Та ти ж викинь!» — «Нам другого нє дают». Оце правила техніки безпеки. Нас забезпечували приладами, як говориться, з трудом. Доводилося мені як замполіту іноді вибивати це діло. І в полку, і далі, вже в дивізії, було… привозили мішками цілими чи ящиками, роздавали, а старі — на утилізацію, але ніхто нікуди не викидав, ніхто нічого не палив. Здали — і повезли.
Всі думали, що чим швидше ми зробим, тим швидше нас звідти уберуть. Ну, колючку побудували десь за місяць, а потім, з моєї точки зору, робили нікому не потрібну роботу — дезактивацію території, тобто знімали шар ґрунту і кудись вивозили. Ясно, що через дві доби знову шар ґрунту ставав таким самісіньким радоактивним. У бабушок, які там поза колючкою жили, навіть малину зрізали, вони лаялися дуже: «Що ж ви, синочкі, робітє?» — по-білоруски говорили. «Бабушка, так положено».
Мили покрівлю дахів — помили, стекло воно все вниз, знову земля його в себе ввібрала і знову там така сама радіація стала. Десь у серпні місяці цими справами уже не займалися. Десь на початку липня колючка з нашого боку була побудована.
Тримали марку лубенці — в основному були з лубенського району і з Лубен, але наш батальйон був, як кажуть, розбавлений трошки полтавчанами, миргородчанами. Нормальні, хороші хлопці, веселі… Не сунули голову, куди не нужно, виконували чесно свій обов’язок, що їм говорили, то вони робили.
Одного разу я був черговим по батальйону. В обов’язки входив об’їзд території і повідомлення, чи єсть матеріал, з якого будувати. Ось під’їжджаємо в одне місце — дріт є, стовпчиків немає. Хлопці сидять всередині воронки з-під авіабомби ще часів Другої світової війни. Під’їжджаємо на броньованій машині зверху:
— Хлопці, що ви робите?»
— Командир, ми відпочиваємо.
— А що так?
— Та тут холодок.
— А ви міряли, шо там робиться?
— А шо там мірять, уже нічого немає.
Я говорю своєму(кгм) хіміку: «Сходи, поміряй». Ну поруч міряє — 7 мілірентген, в яму — а там більший рентген. «Скільки ви сиділи?» — «Більше години». Ну їх зразу не стало там, вони потікали. «А тут? Міряйте тут!» — «Тут все нормально». Причина яка — Бог його знає.
Вимірювання хімік контролював. Обов’язково докладав вище, командиру, далі цей командир вищому, вищий — вище… Скажімо, в мої обов’язки входило говорити, скільки та чи інша рота або взвод, які були на роботах, одержали радіації. Говорили спочатку, що не бажано було, щоб одержали більше, ніж 250 мілірентген. Коли працювали на станції, то я в один день получив, за моїми підрахунками, десь до чотирьох рентген. Голова боліла, ніякі таблетки не зупиняли… А потім пройшло.
Кожного разу після робіт ті люди, які відповідали за особовий склад, повідомляли, що робили, де були, скільки чого одержали. В кінці уже був анекдотичний випадок, слушок такий пройшов: «Той, хто одерже 25 рентген, той одерже поза чергою квартиру, машину і так далі». Був у нас такий командир другої роти, професійний військовий, зараз служить в казахській армії, і каже: «Вот, командир, я пойду, я все получу». Я кажу: «Алєхан, не сунь свою голову, куди не положено, нічого ти не одержиш, нічого тобі не буде». — «Ну сказали же!» — «Ну шо? — я говорю, — обіцянка — цяцянка, а дурнику — радість». — «Ты что, не понимаешь, это же партия сказала!» Я говорю: «Понимаю».
Ну, і що ж? Він проситься на станцію. В останні дні, в останні тижні працювали безпосередньо для енергоблоків. Не всі, частина. Ось він раз поїхав, два поїхав, три. А я докладую, скільки получав. 24. Наступного дня ще плюс два з половиною. Все, з нього досить! Вже їхати нікуди! А наш полковий хімік каже: «Ты что, с ума сошел? Я ему больше, чем 0.2, не поставлю». Я прихожу і кажу: «Алєхан, припиняй! Наш хімік, підполковник, сказав». — «Да что ты понимаешь…» Так йому й записали 24,95. Своє здоров’я він там положив, але, звичайно, нічого не досяг. Такі справи…
Спочатку щодня те саме було, коли тягнули колючку, а потім завдання були інші. Завдання були такі: не буть нікому в лагері, бо як прийде начальство, то нам від вищого начальства попаде. Тому ідіть в ліс, посидьте.
Ну для чого було маринувати цей склад людей? Вони там не потрібні були, близько місяця там нічого робить було. Мобільних телефонів-то не було, зв’язок із окремими ротами був, взводами, бо радіо тоже не було, радіостанція була тільки при батальйоні. Не можна було говорити, хто ти такий, що ти, де… Прямий текст заборонявся. «Вас может слушать враг, — говорили зразу ж, тут же. — Не раскрывайте информацию». Все прослуховувалось і заборонялось, не пропускалося…
Ще така цікава річ. Це може зрозуміть хімік або фізик. Єсть в фізиці таке правило: якщо якась речовина радіоактивна вступає в реакцію з нерадіоактивною, то радіоактивність ніяк не зменшиться. Це відомо навіть школярам. Нам на голову почали з вертольотів з величезних бочок висипати буквально на голову якийсь сірий порошок. «Що це таке?» — питаємо хіміка. «Вы ж понимаете, выпускают тут вещество, вступает в реакцию и никакой радиации не будет!» — «Слухайте, що ви говорите? Ви чудний! Чи ти не хімік? Хто ти, кажу, такий? Що ти мелеш?» Буквально анекдотичні випадки були…
Відсутність інформації — перш за все, вона добивала. Один із таких слухів того часу, що під кожним реактором, де б він не був, під Чорнобилем у тому числі, єсть дуже глибочезна яма, її глибина до 500 метрів, і якщо щось відбувається, то відповідний пристрій скидає реактор у цю яму, взриви — і загортають, і все, нічого. А тут сталося так, що реактор став боком і застряв у шахті. Це відсутність інформації, домисли людей, просто домисли, такого буть не може.
Як ми переправились уже через Прип’ять на українську територію, це був кінець червня, стався такий хлопок — ми не чули, а саму станцію видно було, і вгору такий клуб якийсь сірий… Ми дременули звідти, знову переїхали, мимо нас цю хмару потягнуло. Куди потянуло? Бог його знає, на білоруську територію. І таких хлопків було декілька, один із них я бачив. Довелося бути на самій станції.
Враження, ніби ти маленька мурашка і попав у щось таке велике. Ці здоровезні коробки… Цей дріт, який ішов від одних машинних залів, товщиною десь з мою ногу. Особисто я на даху енергоблоків не був. А мені ввірені люди були зі своїми командирами. Буквально кидали кілька лопат, а потім тікали. От тоді, коли вони там проходили, то одержували… ну важко сказать, правду ж ніхто не казав точно, ну я так вважаю, не менше 5 рентген за ці лічені хвилини. Бачив радіокеровані пристрої, які заходили всередину самого реактора — як танк без башні. Спереду величезна лопата, яка допомагала розгрібать. Нікого там не було. Телевізійні камери стояли і керувалося по радіо.
І люди працювали, не тільки самі машини. МАЗ, старий МАЗ, стекла вибиті, всередині кабіни стоїть іще одна кабіна, зварена з такого металу, на вафельку похожа, як переходи між вагонами. І скло обзорне. Там де водій міг дивитися, невеличка вузенька щілинка зі склом зеленуватим — зеленуватий колір дає свинець. По скільки вони робили, я не знаю.
Ті люди, які обслуговували ці машини, мінялися дуже часто. Вони десь близько тижня вдвох там працювали, потім їх виводили. Спочатку записували, хто скільки чого одержав. Були і журнали, і в кожного була карточка, в мене вдома десь лежить, а потім сказали здать. Ну, я не знаю, як я свою не здав. Куди ділися ці матеріали — хтозна, нікому не відомо.
Командному складу, більш-менш, з офіцерів починаючи, видавали накопичувачі у вигляді брелочка, який вішався на карманчику. Але нам ніхто не сказав, що там. Я розпитував, що. Мені пояснили: там просто фотопластинка, яку потрібно було проявити. Вона ж набирає.
Радіація засвічує плівку. Її проявляли спеціально, ми цього не бачили, а потім на просвітленні вона повинна була вказати, хто скільки одержав. Вони були під номерами. За кожен номер ми розписувалися. А потім, як уже звідти позабирали нас, ми всі їх поздавали. Які відомості про це — великий знак питання. Величезний знак питання! А ті — можливо, Ви бачили колись, як ручки накопичувачі. Вони не діяли. Щоб там щось ворухнулося, треба було получити, по крайній мірі, два рентгена з ходу.
Міліціонери, які білоруси, мали такі прилади, але вони були розраховані на піврентгена. От там шось показувало! А наші — нічого не показували. Спочатку багато ніхто нічого не помічав. На станції вони працювали. Два мілірентгени помножить на 24 години — оце скільки мілірентген. Ну, десь до піврентгена кожного дня. Однаково, як би там не було, більше, ніж 25 получили всі.
Були такі відчайдухи, які пробували і яблука із місцевих садів. І водичку пили. Воду нам привозили спеціальними машинами. Як з незабруднених, цього не можна сказати, але з дуже глибоких скважин. Наші прилади нічого не показували. Вода, більш-менш, була чиста. Крім того, працювали автолавки, приїжджали, привозили мінеральну воду. Ніякого сітра, нічого те, шо броде, нічого не привозили. Хтось каже, що там видавали вино червоне, то це неправда. Можливо, десь в перші дні комусь десь щось давали. В нас цього не було.
Випадки були різні. Цікаві й сумні. Якось дико було бачити, шо в лісі гуляють цілі стада свиней. Не диких, а свійських. Ясно, шо їм іще дріт був тоді ніпочьом, його ще не було. Вони порозбрідалися, як тільки могли. Щось тоді вивезли в перші дні, щось просто не вивезли. Вже на наступний рік показували по телевізору різних коней-мутантів, корів. Тоді ще такого статься не могло.
Жовтий ліс — ну да, жовтий. Ясно, що він тоді получив дуже багато радіації. Спеціальні ділянки були, куди відпрацьовану техніку зганяли, а потім засипали землею. Але я не вважаю, що були такі ну дуже нерозумні люди, які хотіли щось забрати звідти собі. Воно буде фонить далі, і що ти одержиш — незрозуміло. Радіація нічим не пахне, її не видно, її не відчуваєш. Але організм накопичує, накопичує, накопичує…
Що мені не сподобалося. Нас, першу роту, разом з командиром послали навколо зруйнованого реактора ставити колючий дріт. Ставити його в землю не можна було, все було закрите бетонними плитами. Додумалися ставити на такі, як під ялинку… тільки ясно, що більші. Ставилися металеві пристрої, зверху стовп закріплювали, а потім вже колючку робили. Один Володя, також професійний військовий, приїхав і каже: «Главный командир, мне это так так неприятно!» — «Шо, — кажу, — так непріятно?» — «Представляешь, я своих людей гробил там, а приехал сдавать — не сдал, потому что через нашу проволку уже ездили машини». Для чого, питається, людей гробили? Ви ж не подумали, що там потрібна дорога, щоб щось вивозити звідти. Так, кажуть, і зруйнували, не добудувавши. А людей угробили.
Чийсь організм менше зреагував, а хтось навіть на той світ пішов до Нового Року. Не можна сказати, що всі підряд, це особливості організму також. Один зразу, другий також буде, але не зразу. Допомоги ж ліквідаторам як не було людської, так її немає. Єдине, шо на пенсію можна було піти на 10 років раніше.
Усі фото з особистого архіву оповідача.
