Війна в Україні триває, і на полі бою вирішується питання про те, чи вдасться Росія до ядерної ескалації. Політичний консенсус у Вашингтоні розпадається — незрозуміло, чи відмовиться оновлена Республіканська партія підтримувати Україну після проміжних виборів. Водночас Україна, будучи все більше стурбованою економічними та соціальними негараздами, святкує свої воєнні тріумфи. На початку жовтня у Вашингтоні під час зустрічей МВФ і Світового банку всі ці три проблеми — ядерна загроза, невизначеність Республіканської партії та економічна і фінансова кризи — зійшлися докупи.
Україна, ясна річ, на відміну від Росії, стикається з гострою економічною та соціальною кризою. На своєму останньому засіданні Світовий банк і МВФ підтвердили невтішні прогнози про цьогорічні скорочення ВВП України на 35%. Понад десять мільйонів людей стали переселенцями і потребують допомоги. Як зазначається в одному зі звітів: «техноцінками Національного банку України, після початку війни більше мільйона працівників було звільнено з попередніх місць роботи, та більше половини підприємств скоротили номінальну заробітну плату (у багатьох секторах на 50%). Багато компаній заявляють, що працюють за скороченим графіком».
Крім того, стає дедалі очевиднішим, що політика, якою Київ успішно зустрів ранні етапи війни, не є стійкою. Інфляція сягнула 30% і більше. Національна валюта — гривня — подешевшала майже на 70% (станом на 16.11.22 року гривня обезцінилась на близько 50% від 24 лютого 2022 року — прим. ред.) . Водночас, щоб уповільнити знецінення, Україна спалює валютні резерви.
Майстерність спостерігається з усіх боків. Під час переговорів з кредиторами Київ не намагається прикрашати ситуацію, адже жодних сумнівів у тому, що вона вкрай серйозна, немає. З початком зими, жахлива економічна та фінансова ситуація в Україні може почати підривати її здатність продовжувати війну.
Очевидним виходом тут стає іноземна допомога. Але чи прийде вона найближчим часом? І якщо ні, то яким є реальний стан речей? І якою є роль західних коментаторів та експертів у цій ситуації? Поставити такі питання мене спонукають як роздуми про мою власну залученість, так і уважне читання випуску звіту CEPR [Centre for Economic Policy and Research] від 14 вересня, співавторами якого є група виключно зіркових американських і європейських економістів.
Доповідь CEPR була явно мотивована справжньою стурбованістю ситуацією в Україні. Але маю побоювання, що викладені пропозиції насправді загрожують підірвати те, що прагнуть захистити. Коли демократія під загрозою, слід дуже обережно наступати на політичну економію. Автори CEPR діють навпаки. Всупереч можливим очікуванням — що війна призведе до пошуку солідарних соціальних та економічних заходів для підтримки українського внутрішнього фронту — команда CEPR вимагає ґрунтовної дерегуляції. У цьому сенсі вони перевершують уяву навіть такого радикального спостерігача як Славой Жижек, який у нещодавній статті в Project Syndicate мило нафантазував, що війна призвела до тимчасового відступу неоліберальних планів стосовно України.
Натомість історія видається радикальнішою. Спираючись на шаблонні припущення про ендемічну корупцію та неефективність з боку української держави, автори CEPR пропонують припинити асоціювати ведення війни з державою як чимось більшим за залишки мережі безпеки. Отож, ХХІ століття породило нове дивне бачення війни без держави. Це все вражає ще більше тим фактом, що непрошено виникає з досить звичного набору проблем.
***
Зрештою, найактуальнішим залишається питання про те, як заплатити за українську війну. Податкова база в країні слабка, військові витрати стрімко зростають, а про скорочення інших видатків легко говорити, але важко зробити.
Що стосується видатків в Україні, дуже мало можна зробити. Скорочення витрат під час війни не є ані реалістичним, ані розумним.
7. There is little that can be done on the expenditure side in Ukraine. Cutting spending during the war is neither realistic nor prudent. pic.twitter.com/Xh1PotR5GQ
— Elina Ribakova 🇺🇦 (@elinaribakova) October 17, 2022
Іноземне фінансування покриває лише частину отриманого дефіциту. Через інфляцію місцеві інвестори не хочуть купувати українські облігації в національній валюті. Отже, позики в центрального банку, НБУ, які по суті означають друк грошей, стали останньою інстанцією для (інфляційного) фінансування війни.
Україні потрібне фінансування, а також надійна макроструктура. Не можна, як Аргентина чи Єгипет, потрапити в програму з відсутньою надійною макроструктурою, а значить постійним зростанням розриву. НБУ — найбільший «донор» бюджету, він друкує гроші.
1. An important takeaway on Ukraine from @IMFNews many still hope for a quick resolution, while most experts believe it will be a long dragged-out conflict. However, it seems donors are moving closer to a solution to arrest @NBUkraine loss of reserves. pic.twitter.com/fufVCeWUF2
— Elina Ribakova 🇺🇦 (@elinaribakova) October 17, 2022
Жоден центральний банк не хоче діяти в умовах високої інфляції. З літа НБУ закликав уряд Зеленського підвищити ставки на позики, які видає Нацбанк, щоб зробити кредити більш популярними. Уряд відмовився.
Ще у вересні я стверджував, що соціальний та економічний тиск на Україну, найімовірніше, посилить розбіжності всередині еліти, особливо між урядом і центральним банком. У той час — а це були дні вражаючих військових успіхів України на Північному фронті — я навіть трохи нервував, що порушую це питання. Але згодом, 6 жовтня, за дещо загадкових обставин, голова Національного банку України Кирило Шевченко подав у відставку та зник зі сцени, щоб знову з’явитися у Фейсбуці десь за межами країни. Він стверджував, що має медичні підстави, але водночас з’ясувалося, що проти нього розслідують корупційну справу.
Деякі дуже добре поінформовані спостерігачі зазначають, що це просто корупційний кейс — погляньте, наприклад, коментар @DaveDalton42, який чудово стежить за політичною економією України. Водночас слід поставити собі питання, чому корупційне розслідування, мабуть, не єдине на той момент, дозволило звільнити такого важливого посадовця безпосередньо перед засіданнями МВФ. Справляє враження і те, що Андерс Аслунд, якого навряд чи можна звинуватити у відсутності симпатій до Києва, витлумачив відхід Шевченка в політичних термінах.
Верховна Рада 263 голосами прийняла відставку голови НБУ Кирила Шевченка «за станом здоров'я». Йому дозволили працювати лише 2 роки. Два його чудові попередники відпрацювали лише по 3 роки. Нікому ще не дозволили відбути повний термін.
The Ukrainian Rada accepted NBU Chair Kyrylo Shevchenko's resignation for "health reasons" with 263 votes. He was only allowed 2 years on the job. His two excellent predecessors received each only 3 years on the job. Nobody was allowed serve a full term.https://t.co/g0Ih0CmzQz
— Anders Åslund (@anders_aslund) October 6, 2022
Так само команда Bloomberg у складі Володимира Верб’яного, Хорхе Валеро та Дарини Краснолуцької, що має хороші зв’язки, не відмовила собі в політичному трактуванні кадрових перестановок в НБУ. Напруга між урядом і Центральним банком розпочалася ще в червні, а новий голова НБУ Андрій Пишний виявився тісно пов’язаним із оточенням Зеленського. Цитата з Bloomberg:
«Оскільки уряд Зеленського продовжує тиснути на центральний банк, аби той збільшив фінансування понівеченого війною бюджету, усе ще незрозуміло, як на це відреагує Пишний, 47-річний соратник глави адміністрації президента Андрія Єрмака. «Це головна проблема і загроза», — сказав Дмитро Боярчук, виконавчий директор київської економіко-дослідницької компанії «Кейс Україна». Пропрацювавши в правлінні Ощадбанку на початку 2000-х, Пишний почав свою політичну кар’єру, коли президент Віктор Ющенко призначив його заступником голови Ради національної безпеки і оборони. Він та його союзники згодом об’єдналися з політичною партією, яка стала рушійною силою «Революції Гідності», що в 2014 році повалила проросійського президента Віктора Януковича. Незабаром після цього він відновив свою банківську кар’єру, працюючи виконавчим директором Ощадбанку аж до 2020 року. Будучи ветераном політики та бізнесу, Пишний не має загальної підтримки серед економістів. Дехто з них зазначає, що кандидат з більш технічною освітою підійшов би краще. «Основним грошово-кредитним органом має керувати економіст, який розуміє макроекономічні процеси, а не бізнесмен, як банкір», — сказав Боярчук.
Враховуючи нестабільність команди, що займається українською економічною політикою, та очевидну підтримку прихильників Зеленського, які одразу оголосили про утримання процентних ставок на поточному рівні, постає питання, чи зможе Київ встановити те, що Еліна Рібакова з IIF [The Institute of International Finance] (головна лобістська група міжнародних фінансів) описує як «надійну макроекономічну структуру».
Президент України Володимир Зеленський. Фото: Офіс президента
***
Якщо ви шукали таку структуру, одним із місць, куди ви могли б спокуситися заглянути, був би звіт від 14 вересня, опублікований командою CEPR. Вони описують дилему Києва досить драматично:
«Понад 160 днів Україна протистоїть російській агресії. Довготривала війна стає все більш вірогідною, а це перспектива, що вимагає перекалібрування макроекономічної стратегії країни. Зокрема, нинішній політичний набір, що засновується на скороченні валютних резервів та інших тимчасових заходах, поступово стає недієвим. Якщо не змінити цей курс, він призведе до серйозної економічної кризи, яка зіпсує здатність України підтримувати свої зусилля на війні протягом тривалого часу».
Далі аргументи не вщухають:
«Уряд може сподіватися на іноземну допомогу в необхідних обсягах, але не слід видавати бажане за дійсне: моральна підтримка України лише частково трансформується у міцну фінансову підтримку. Рекомендації, надані в цьому звіті, допоможуть Україні адаптуватися до цієї реальності».
Отже, коли на карту поставлено виживання України та майбутнє Європи, що диктує «реалізм»?
Доповідь поділена на чотири частини. З першими трьома компонентами, які стосуються макроекономічної стабілізації та питання оплати війни, насправді, легко погодитися. Українська держава однозначно потребує зміцнення дохідної бази. Потрібно забезпечити хоч якусь цінову стабільність. Вона повинна дозволити обмінному курсу знизитися, одночасно запобігаючи масовій втечі капіталу через жорсткий його контроль.
Варто зауважити, що команда CEPR все ж відзначає необхідність прогресивних податків для фінансування війни:
«В Україні діє єдиний податок на доходи фізичних осіб за ставкою 18%. Наявний військовий збір (введений у 2015 році) також становить 1,5% доходу. Якщо уряд не може зробити ці податки прогресивними, він може запровадити прогресивний «воєнний збір» (наприклад, додатковий збір застосовуватиметься лише до доходу чи капіталу, що перевищує певний поріг). Це легше прийняти політично та можна скасувати після війни. Вищі податки на предмети розкоші також можуть допомогти зробити оподаткування більш прогресивним».
Окрім податкових надходжень, команда прагне реалізувати амбітну програму мобілізації внутрішніх ресурсів:
«Мета повинна полягати в тому, щоб збільшити податкові надходження, а дефіцит, що залишився, фінансувати переважно за рахунок немонетарних засобів: бажано через зовнішню допомогу, але якщо ні, то через емісію внутрішніх боргових зобов’язань, з набагато меншою опорою на сеньйораж (друкування грошей)».
Залишається незрозумілим, як переконати вітчизняних вкладників підписатися на військові позики в умовах стрімкого зростання інфляції. Наводити приклад США у Другій світовій війні здебільшого недоцільно. Найімовірніше, Києву доведеться покладатися на вимушену економію.
Досить виважено автори виступають за «тривалий номінальний якір», тобто цінову стабільність:
«Відносно низька інфляція має бути метою. У час національної мобілізації основна відповідальність за досягнення цінової стабільності лягає на фіскальні органи, що можуть суттєво впливати на інфляцію за допомогою інструментів, які вони обирають для залучення ресурсів із внутрішнього приватного сектора. Уряд має прагнути збільшити національні заощадження, а не покладатися на монетарне фінансування центрального банку. У координації з фіскальними органами центральний банк має запровадити гнучку систему для підтримки макроекономічної стабільності. Цій меті відповідає кероване коливання обмінного курсу.
По-третє, зовнішні дисбаланси повинні вирішуватися шляхом поєднання суворого контролю за відпливом капіталу, обмежень на імпорт і певної гнучкості обмінного курсу, щоб уникнути загрози внутрішній макроекономічній стабільності в умовах величезних фіскальних потреб. Повне припинення виплат зовнішнього боргу є надзвичайно важливим».
Усе це осмислена, орієнтована на стабільність політика, розроблена саме для того, щоб забезпечити платформу для підтримки військових зусиль. Ще більш різким є четвертий розділ звіту CEPR, у якому команда відходить від завдання макроекономічної стабілізації, щоб обговорити пристосування економіки України до шоку від вторгнення. У цьому розділі автори відмовилися від усіх ноток чутливої обережності на користь свіжого радикалізму і фаталістичного погляду на саму українську державу:
«… хоча уряди під час війни зазвичай беруть на себе розподіл ресурсів, українські реалії вимагають більш ринкових механізмів розподілу, щоб забезпечити економічно ефективні рішення, які не перевантажують спроможність держави, не загострюють наявні проблеми (наприклад, корупцію) і не заохочують (неоподатковувану) діяльність на чорному ринку. З цією метою має відбутися радикальна дерегуляція економіки, уникнення контролю за цінами та сприяння продуктивному перерозподілу ресурсів, адже на карту поставлено саме виживання України та майбутнє Європи. Надзвичайним викликам має відповідати надзвичайна політика та надзвичайна підтримка з боку міжнародних партнерів України».
Автори не намагаються зміцнити українську державу, яка зіткнулася з шоком від російського вторгнення, а натомість закликають її відступити.
«Історично уряди під час війни покладалися на поєднання централізованого планування та ринкового розподілу. У багатьох випадках урядам доводилося відігравати вирішальну роль в економіці, щоб мобілізувати ресурси для виробництва зброї та боєприпасів, враховуючи незавершеність і недосконалість ринку (а також відсутність довіри до ринкового механізму під час Другої світової війни, яка мала місце після Великої депресії). Але розподіл ресурсів шляхом нормування та виконавчого керівництва потребує інституційної спроможності. Зараз Україні бракує такого потенціалу в мікроменеджменті потоками товарів і послуг, щоб задовольнити потреби оборонного та цивільного секторів. Отже, спроможність уряду керувати економікою слід використовувати досить помірно... ринкові механізми можуть стати в нагоді для пожвавлення економіки і забезпечення більшої податкової бази. З цією метою уряд повинен звести до мінімуму регулювання та іншу бюрократичну тяганину, яка може стримувати або уповільнювати перерозподіл робочої сили, капіталу та матеріалів в економіці. У підсумку перевагу слід надавати ринковим розподілам».
Це дещо змінює характер їхніх порад із фіскальної політики. Що стосується невійськових державних витрат, то у звіті на них досить критичний погляд:
«Необхідність створити безпекову мережу є терміновою та очевидною: за оцінками ООН, близько 12 мільйонів українців потребують гуманітарної допомоги. Тим не менш, уряд може бути ефективнішим у своїх підходах. Наприклад, нещодавно було прийнято рішення зафіксувати ціни на комунальні та інші державні послуги. Окрім підриву фінансового здоров’я державних підприємств і приватних фірм, які надають ці послуги і товари, та створення потреби в рекапіталізації постачальників, такий підхід є дорогим — він ефективно субсидує домогосподарства та підприємства, які можуть дозволити собі вищі ціни, а також створює перешкоди для економії енергії та інших критично важливих ресурсів.
Поточна фінансова допомога біженцям та внутрішньо переміщеним особам почасти відповідає базовому доходу. В перші хаотичні дні війни такий підхід був адекватним, але загалом тягар виплати такого базового доходу є досить високим для держави. Не існує розрізнення між вразливими та відносно забезпеченими біженцями… Крім того, така допомога не створює належного стимулу для пошуку роботи, тоді як перетворення переміщених працівників на робочу силу має бути пріоритетом для уряду. З цією метою держава може пов’язати подальшу допомогу з пошуком роботи та працевлаштуванням на громадських роботах».
У звіті йдеться про те, що основні функції українського уряду мають бути максимально передані на аутсорс:
«Лікарі без кордонів» можуть надавати основні медичні послуги, тоді як ООН і Червоний Хрест можуть постачати (і оплачувати) медичне приладдя. Витрати на культурні програми (наприклад, захист музеїв і галерей) можуть покривати міжнародні та неурядові організації».
А враховуючи відтік значної частини населення, захищені категорії витрат на цивільну сферу не можуть бути недоторканими:
«Хоча військові витрати є найпріоритетнішими, а значить мають бути захищеними від скорочення бюджету, уряду може знадобитися переглянути інші наразі захищені статті витрат. Крім того, видатки не повинні бути прив’язані до довоєнних пріоритетів або цілей (наприклад, X% ВВП має бути розподілено на Y). Наприклад, враховуючи те, що багато дітей і молодих людей покинули країну, можна переглянути кількість, розташування та бюджети шкіл і університетів, звільнивши ресурси для інших цілей».
Що стосується контролю за цінами, команда CEPR виступає проти реагування на соціальну кризу шляхом обмеження цінових коливань. Вона пропонує знайому серію аргументів про неефективність, спотворення ринку тощо, але потім додає наступну високотехнологічну ремарку:
«… контроль над цінами часто виправдовують необхідністю забезпечення солідарного та рівного доступу до товарів. Однак, урядам під час Другої світової та інших війн не вистачало технологій, щоб надавати допомогу тим, хто її потребує найбільше. Нинішній рівень цифровізації пропонує альтернативи контролю над цінами, такі як цільові трансфертні платежі, що можуть захистити вразливі верстви населення зі значно меншими витратами з погляду економічної ефективності».
Отож, команда CEPR, здається, уявляє українське суспільство та економіку, які пристосовуються до шоку війни за допомогою високих технологій та неурядових організацій, але зі зменшенням ролі самої української держави. І такий погляд ще більше увиразнюється, коли йдеться про дерегуляцію:
«Унаслідок російського вторгнення в деяких секторах і місцевостях України економічна діяльність майже відсутня. Вивільнені ресурси мають бути використані деінде, і державна політика має сприяти цьому широкомасштабному перерозподілу ресурсів. Уряд заохочував бізнес переїздити на Західну Україну, де рівень небезпеки значно нижчий, але така політика мала досить скромний результат (переїхало менше тисячі компаній). Цю проблему можна вирішити шляхом радикальної лібералізації ринків, щоб прискорити потік робочої сили та капіталу до секторів/регіонів, де економіка може стабільно працювати. Наприклад, уряд різко пом’якшив регулювання ринку праці (наприклад, фірми можуть відносно легко звільнити працівників і в односторонньому порядку призупинити дії трудових договорів; працівникам, які хочуть звільнитися, не потрібно заздалегідь повідомляти своїх роботодавців). Такий підхід слід застосовувати також в інших сферах. Земельне регулювання, доступ до електроенергії та інша інфраструктура повинні бути спрощені, щоб полегшити перерозподіл для компаній. … Можливо, уряд може призначити посадовця високого рівня (наприклад, «керівника дерегуляції»), щоб сприяти дерегуляції і координувати її».
Наостанок команда стверджує:
«Марафон цієї війни вимагає розсудливості та обережності в державних фінансах, міцного номінального якоря, стійкої фінансової системи, ретельного управління зовнішніми балансами, а також гнучкості та ефективності у розподілі дефіцитних ресурсів. Для цього різні гілки влади повинні координувати свої зусилля».
Отож, звіти CEPR закінчуються неприємною і, здається, значною мірою несвідомою суперечністю. З одного боку, коли йдеться про макроекономіку, нібито вимагають розсудливості, обережності, довговічності, стійкості. З іншого боку, коли йдеться про долю саме української економіки, команда CEPR вбачає радикальне згортання регулювання ринку праці, ринку землі тощо.
Україна виявилася дуже компетентним військовим гравцем, але експерти продовжують сумніватися в її соціальній чи економічній спроможності. Тому радять урізати все без останку регулювання. Видається, що пропозиції CEPR схожі на бачення військових дій без держави.
Ви можете зауважити, що це апофеоз неокейнсіанського синтезу, класична версія якого запропонована в підручнику Пола Самуельсона, де макроекономічна стабілізація поєднується з необмеженим прийняттям орієнтованої на ринок традиційної мікроекономіки.
Але оскільки деякі з авторів CERP асоціюються з «новим кейнсіанством» у США і тримаються прикладів Другої світової війни та Нового курсу, то можна сказати, що їхня позиція є антитезою до позиції самого Кейнса. Він виступав за активне макроекономічне управління саме тому, що вважав наступ на колективні структури суспільства вкрай небезпечним.
***
Зазначені рекомендації можна критикувати як чудовий приклад максими про те, що треба брати користь навіть від криз. Це типові технократичні пропозиції спущені згори для радикальних соціальних потрясінь, які прикриваються твердженням, що мета виправдовує засоби. Їх також можна було б охарактеризувати як наступ на соціальну структуру України під прикриттям воєнного стану та обмеження свободи преси. Можна було б подумати про них як про антиполітику. Насправді відсилання до скасування трудового законодавства України показує, що команда CEPR явно стає на бік надзвичайно суперечливої програми дерегуляції уряду Зеленського та його прихильників у парламенті та в українському бізнесі.
Заходи на ринку праці, на які команда CEPR посилається як на зразок своєї дерегуляції, вперше рекламували ще в 2020 році, але тоді їх зупинила внутрішня опозиція та COVID-криза. Їх повторно запровадили у 2021 році, частково завдяки наполяганням фінансованої британським посольством консультаційної компанії, яка в умовах зростання напруженості з Росією зрештою побачила можливість відмінити заходи. Нарешті їх офіційно запровадили в законі в серпні 2022 року, попри протести Європейського робочого руху. Єдиною міжнародною агенцією, яка цього літа не мала свого місця в Києві, стала Міжнародна організація праці (МОП).
Закон, підписаний Зеленським наприкінці серпня, фактично позбавляє 70-80% робочої сили країни — працівників малого та середнього бізнесу — захисту національного трудового законодавства, повідомляють Томас Роулі та Сергій Гузь у Social Europe:
«Згідно з технічною запискою МОП, законодавство, «схоже, виключає значну частку української робочої сили з … законодавства про працю шляхом встановлення паралельного та менш захищеного режиму». Воно передбачає можливість розірвання трудових відносин «за власним бажанням» і «односторонню зміну роботодавцем основних умов» праці.
Як наслідок тиску противників реформи закон, що його підписав Зеленський, набуває чинності лише на час війни. Але він створить прецеденти на місцях. В Україні, ясна річ, уже починається боротьба за умови післявоєнної відбудови. Український трудовий юрист і активіст Джордж Сандул описав кінцеву мету проекту планів реконструкції як «антиутопію в стилі Божевільного Макса», де «кожен буде домовлятися сам без будь-яких правил».
Але якщо без мелодрами, то прихильники нових законів відверто говорять про свій порядок денний. Цитата з Social Europe:
В інтерв’ю, опублікованому на сайті Верховної Ради 28 липня, Галина Третьякова, голова парламентського комітету з питань соціальної політики, заявила, що МОП перешкоджає українцям укладати індивідуальні трудові договори і захищати свої трудові права більш гнучкими засобами. «Є бажання громадян закріплювати трудові відносини не через колективний договір, а, до прикладу, цивільно-правову угоду, роялті, договори у сфері авторського права і суміжних прав», — заявляє Третьякова. «Створена ж в 1919 році, в епоху індустріалізацій, Міжнародна організація праці (МОП) каже — ні. Людина, мовляв, економічно залежить від роботодавця і має перебувати під дією розробленого в 1971 році Кодексу законів про працю України». Третьякова сказала openDemocracy, що «міжнародні угоди», такі як конвенції МОП, є «частиною нашого законодавства», але позови в Європейському суді з прав людини проти України щодо порушення соціальних і трудових прав нагадує ефект «снігової кулі».
Ми повинні переглянути зобов'язання держави, і вони повинні відповідати можливостям держави на цей конкретний історичний момент. Щоб кількість позовів не зростала, ми маємо «перезавантажити» трудовий кодекс та соціальну модель [України], чого не було зроблено під час переходу країни від соціалізму до ринкової економіки. Чи вимагатиме це виходу України з деяких форм міжнародних угод — це питання до виконавчої влади, яка повинна буде чітко визначити, на що у нас є кошти, а на що ні», — заявила вона.
На думку критиків, депутати в українському парламенті використали вторгнення Росії, що призвело до переміщення мільйонів людей усередині країни та за її межами, як «вікно можливостей» для ухвалення потенційно суперечливих реформ. Перед війною українські профспілки організовували протести проти спроб правлячої партії «Слуга народу» урізати робочі та профспілкові права. У проєкті плану реконструкції «низьку лояльність працівників до реформ» і «активну позицію опору профспілок» назвали «ключовими стримувальниками» економічного розвитку.
***
Будь-яка програма економічної політики є політичною. Відстоювання міжнародної допомоги Україні в її боротьбі з Росією само собою є політичним вибором. Натомість макроекономічній стабілізації навряд чи можна приписати невинність. Але в дусі кейнсіанізму, я наполягаю, що існує відмінність між встановленням широких параметрів макроекономічної політики, особливо якщо це робиться в прогресивному дусі, передбаченому першими трьома пунктами програми CEPR, і такою собі програмою дерегуляції без обмежень, яку автори рекламують у своїй програмі соціального та економічного майбутнього України. Ба більше, ми повинні наполягати на тому, що між ними немає обов’язкового зв’язку.
Як чітко усвідомлюють українські прихильники дерегуляції, це передбачає докорінну реконструкцію пострадянського ладу в їхній країні. І вони, звісно, можуть мати рацію. Але здійснення такої реконструкції в умовах воєнного часу, коли простір для публічних дебатів, страйків і опозиції обмежений, руйнує демократію. Тут виникає гірка іронія, адже захист демократії є саме тим, за що бореться Україна. Це своєрідна азартна гра, яка загрожує утисками національній солідарності, яка якраз необхідна під час війни.
Звісно, можливо в ХХІ столітті й особливо на пострадянському просторі панує зовсім інша логіка політики і війни. У будь-якому разі, така роз’єднувальна політика фундаментально суперечить образу патріотичної національної мобілізації, що його команда Зеленського ефективно представляла, і який був дуже привабливим ледь не для всього світу. Примітно, що така високопоставлена група міжнародних експертів, як автори CEPR, вирішила приєднатися до цієї програми в ім’я економічної необхідності.
