Україна

Володимир Святий: «Чьих будешь?» Частина 1. Акція

23.01.2017
|
Василь Явір
11778

Василь Явір

Відкриття пам’ятника князю Володимиру Святому в Москві 4 листопада 2016 року викликало бурхливу реакцію української громадськості. Відповідні сюжети на радіо й телебаченні починалися з обурення: як це так, наш Володимир у Москві?! або: у нас хочуть забрати Володимира! Оскільки перші хвилі радості (для одних) і гніву (для інших) вляглися, можна спробувати спокійно поговорити про те, що ж власне відбулося, і ширше подивитися на сам пам’ятник та на його смисли.

Ініціатором встановлення монумента в Москві офіційно виступило «Російське військово-історичне товариство». Російська Вікіпедія визначає його так: «Общероссийская общественно-государственная организация «Российское военно-историческое общество» — основанное в 2012 году указом президента РФ В. Путина добровольное самоуправляемое общественно-государственное объединение». На правах відступу підкреслю одразу кілька промовистих оксюморонів цього визначення: «общественно-государственная» і «основанное […] указом президента РФ В. Путина добровольное самоуправляемое…».

Що дивного й унікального саме в цьому пам’ятнику? Композиція? Місце розташування? Адже саме на цьому наголошували критики: монумент не такий і стоїть він не там. Насправді Москва – далеко не перша світова столиця, що отримала свого Володимира. Крім Києва, пам’ятники князеві стоять у Лондоні та Буенос‑Айресі (Торонто не столиця, але може бути згаданим у цьому ряду). Однак якщо враховувати не тільки столиці, то виявиться, що географія та хронологія встановлення монументів вельми цікава.

Автору цих рядків вдалося знайти інформацію про 24 пам’ятники Володимиру (не враховано ті, де він фігурує як один із персонажів композиції). Спеціальних монументів князю в Україні 8. З них 6 було відкрито в період 20012015 рр. (Володимир-Волинський, с. Зимне Волинської області, с. Ланівці Тернопільської області, Севастополь, с. Білогородка Київської області, Коростень, с. Володимирівка Запорізької області).

Як не дивно, Росія на сьогодні випереджає Україну за кількістю пам’ятників Володимиру, яких має 10. З них 9 (у Білгороді, Новочебоксарську, два у Володимирі, Тулі, Астрахані, Кемерові, Смоленську й Москві) були зведені за останні 17 років. Отже, динаміка подібна чи навіть швидша за українську. Важливо підкреслити, що спорудження шести з монументів припадає на 20122016 рр., причому чотири зведено в 20152016 рр., і серед них – московський пам’ятник. Можна припустити, що така активність зумовлена не лише ювілеєм смерті князя (10152015), а й політичною актуальністю цієї постаті (про що нижче).

Серед решти країн світу власних Володимирів мають Велика Британія (Лондон), Аргентина (Буенос-Айрес), Канада (Торонто), Австралія (Брісбен), а з 2015 р. також Польща (Гданськ) та Італія (Рим).

У контексті географії монументів стає очевидним, що «неісторичність» Володимира на московській землі сильно перебільшена. Береги Москви‑ріки значно більш обґрунтоване місце для такого пам’ятника, ніж, наприклад, Кемерово, береги Темзи, Аргентина чи навіть село Володимирівка Запорізької області. Нагадаю, що влада Володимира поширювалася на низку території у Волго-Окському межиріччі, а в Ростові навіть княжив його син Борис, убитий згодом поблизу Києва. От що справді дивує, то це відсутність окремого пам’ятника Володимиру в Новгороді, звідки князь власне й прийшов до Києва. Зрештою, а чому пам’ятники конкретним особам повинні стояти тільки в «історично правильних» місцях? 1

Коментатори події наголошували на більшій «агресивності» московського монумента в порівнянні з київським. Справді, московський Володимир тримає в руках хрест і меч, тоді як київський – тільки хрест.

На київському пам’ятнику меч все ж таки присутній, хоч і скромно визирає з‑під плаща з лівого боку. Але меч використано й на інших монументах: у Торонто, Тулі, Білгородці під Києвом, с. Ланівцях на Тернопільщині. Більшість решти пам’ятників теж містять зброю, щоправда захисну – щит.

Цікавіше інше: майже синхронний московському Володимиру Іван Грозний (відкрито 14.10.2016 р. 2) тримає ті самі атрибути: хрест і меч (так само, як Володимир – хрест у правій руці, меч у лівій). Тільки поставили цей пам’ятник в Орлі; у Москві, мабуть, не наважилися (хоча, як кажуть, ще не вечір).

За дивним збігом обставин обидва нові пам’ятники уособлюють два елементи старої російської тріади, котра набуває актуальності у світлі політики останніх літ: «православие» (=Володимир), «самодержавие» (=Іван Грозний), «народность». Монумента, що відповідав би «народності», здається, поки немає. Утім, це може бути й пам’ятник «нерукотворный», наприклад, у вигляді запропонованого недавно «закону про російську націю».

У зв’язку з подією 4 листопада 2016 р. в колах зацікавленої громадськості загострилася полеміка щодо того, чи був Володимир українським або ж російським князем. Подібні суперечки традиційно посилюють увагу до написів на пам’ятниках, монетах чи інших носіях, де закарбовується «статус» діяча. Відсутність або присутність одного слова в таких написах може розцінюватися як важливий політико‑історичний маніфест. На пам’ятнику в Москві персонаж представлений як «Святой князь Владимир, креститель Руси», без згадки про те, що був князь київський. Саме це умовчання найчастіше й піддають критиці.

Втім, на решті російських пам’ятників Володимиру бачимо ту саму, іноді більш розлогу (через додавання «равноапостольный» та «великий»), формулу. Підписи на українських пам’ятниках відрізняються не суттєво. У двох випадках, хоча й доволі маргінальних (у Коростені та с. Володимирівка), уточнено, що Володимир був хрестителем «Київської Русі».

За іронією долі саме в анексованому Криму на севастопольському пам’ятнику написано «святому равноапостольному великому князю киевскому Владимиру».

Найвиразніше інструменталізацію Володимира помітно на монументах, встановлених за ініціативою або ж за підтримки української діаспори. Найвідомішим є лондонський, який уже майже 30 років декларує: «St. Volodymyr. Ruler of Ukraine 980– 1015». Аналогічне послання доносить пам’ятник із Торонто: «Володимир Великий, хреститель України».

Тверда безапеляційність цих підписів відповідала радикальному принципу націоналізації минулого, анахронічному з точки зору наукової історії. Більш «нюансованим» став напис на пам’ятнику в Римі: «Святий Володимир Великий хреститель Руси‑України». Встановлений 2015 р., в умовах загострення українсько-російської боротьби за давньоруську спадщину, монумент мав наголосити єдність старої Русі та нової України, закріпити право України не тільки на минуле як таке, а й на «бренд» Русь.

У порівнянні з цим, на перший погляд, написи на російських пам’ятниках доволі нейтральні. Однак перше враження зрадливе. У сучасній російській мові термін «Русь» двозначний. Він може позначати давно зниклу середньовічну країну, а може виступати «народним» чи «поетичним» синонімом до поняття «Росія». Причому в повсякденному вжитку різницю смислів рідко помічають.

Українські спостерігачі, які стежили за відкриттям нового пам’ятника в Москві, звернули увагу на те, що в промовах президента Путіна, патріарха Кирила та інших російських доповідачів князя Володимира не пов’язали з Києвом. У цьому вгледіли посягання на «українського національного героя» та замах на «крадіжку історії». Проте, гадаю, це дещо спрощене й однобічне тлумачення мовчанки про Київ. Як казав персонаж радянської комедії, «всё уже украдено до нас». Протягом останніх століть Володимир був присутній в російському історичному наративі й не полишав його. Інша річ, що за цей час умови змінювалися, колишні регіони імперії отримували незалежність, розвивали власні національні проекти, а символічно важливі міста опинялися в інших державах. Уявна географія історичного канону перестала збігатися з реальним політичним ландшафтом.

«Звичайна схема» імперського періоду розглядала Київ як одну зі «станцій» російського історичного процесу, як давню столицю. І Київ, і хреститель Русі були ключовими елементами цієї схеми. Відкриття пам’ятника Володимиру 1853 р. саме в Києві, а не Москві чи Петербурзі, виглядало цілком природним і безпечним. Київ для тодішньої Росії був не менш «своїм», ніж Москва. За радянської влади попервах було відкинуто спадок дореволюційної науки. Однак із 1930-х рр., після розгрому історіографічної «школи Покровського», низку традиційно важливих тем і сюжетів російської історії було реабілітовано та пристосовано до нових умов. Зокрема, давній Київ став фундаментальною складовою спільної історії східнослов’янських «братніх народів» («братство» трьох народів заступило дореволюційну концепцію єдиного «русского народа» з трьох гілок). Відтепер він так само був «своїм» для держави зі столицею в Москві. Після 1991, а особливо з 2014 р., політична реальність увійшла в пряму суперечність із традиційним образом історії Росії: Київ перестав бути частиною «свого» або принаймні «контрольованого» простору. Натомість «ближчим» став давній Корсунь у Криму 3.

Спрямувати колії «історичного процесу» в обхід Києва складно з об’єктивних причин – минуле вже сталося. Проте можливо встановити якнайтісніший символічний зв’язок між станціями «Херсонес/Корсунь» і «Москва». Традиційно в російському наративі Київ виконував роль колиски державності й християнства. Відтепер, коли Київ для Росії перестав бути «своїм»/«близьким», наголошення його значущості стало недоречним. А тому була зроблена спроба по змозі віддати роль «колиски» Корсуню. Символічно, що закладний камінь для постаменту московського пам’ятника було доставлено з Херсонеса. Це мало підкреслити буквально фундаментальний зв’язок Криму й «корсунської купілі» з Москвою «через голову» Києва.

У новій схемі зроблено наголос на двох полюсах: на місці, звідки нібито пішло руське християнство (Корсунь), та на одному з подальших пунктів його поширення (Москва). «Проміжна», а насправді ключова, ланка в розповсюдженні нової віри – Київ – втрачає значення. У цьому полягає безпосередній ідеологічний контекст спорудження монумента Володимиру в Москві. Але крім того, цю акцію зумовили ще кілька, не менш ідеологічних, причин.

Актуалізація образу Володимира в Росії добре вписується в перегляд «пантеону історичних героїв». Саме на цій хвилі впродовж останніх років відбувається «реабілітація» Сталіна та Івана Грозного. Із кривавих тиранів та ретроградних деспотів вони перетворюються на ефективних менеджерів та справжніх державників. Тенденція очевидна – апологетизація «сильних лідерів». Вони виступають свого роду «історичними зразками» для чинного президента. З одного боку, правителі минулого створюють легітимаційний контекст діяльності нинішньої влади, з іншого – їхні образи моделюються згідно із запитами актуальної політичної повістки. Що ж до Володимира, то його зв’язок із главою російської держави навіть більш інтимний. Як неодноразово зауважували коментатори, князь є тезкою президента Путіна, а тому останній може мати до київського князя особистий сентимент.

Примітно, що в ряду важливих на сьогодні «зразкових правителів» Росії порівняно меншою увагою тішиться Петро Перший. Його «європеїзаторський» образ суперечить нинішньому курсу Російської Федерації. Натомість Володимир Святий уособлює один зі стовпів російської ідентичності, котрий нібито якісно відрізняє її від Європи – православ’я. Варто відзначити, що український образ Володимира протилежний: тут він виступає першим «євроінтегратором», який долучив Русь-Україну до «європейської цивілізації 4. Натомість російський Володимир несе на собі явний відбиток православного «почвенничества».

Таким чином, ми стали свідками активної діяльності зі створення нових «місць пам’яті». Спорудження пам’ятника Володимиру в Москві варто розглядати в контексті спроб корекції російського історичного наративу в нових геополітичних обставинах.

***

За останні десятиліття Володимиру Святославичу щастило значно більше, ніж Володимиру Іллічу. Якщо монументів Іллічу меншає щороку, Святославичу вдалося примножити цей капітал. Київський князь належить до числа тих «зручних» персонажів, яких легко використовують різні (і часто ідейно протилежні) політичні режими, національні проекти чи конфесії. Для прикладу, Володимир міг маркувати присутність української громади в Канаді, Англії чи Австралії та спокійно фігурувати на нашивках «Російської фашистської партії».

 

 

Можна було б очікувати, що «володимирівський бум» на деякий час спаде. Пройшли «ювілейні» роки 1025‑річчя хрещення Русі (2013) та 1000‑ліття смерті князя (2015). Нові «тектонічні» зміни кордонів, легітимація яких потребувала б використання образу Володимира, нібито не прогнозуються на найближче майбутнє. Щоправда, попереду 1030-та річниця хрещення 2018 р. А тому, можливо, за два роки матимемо приводи обговорювати чергові скандали з пам’ятниками.

З другою частиною статті можна ознайомитись за посиланням

Читайте також:

Невдалий герой: про культ князя Святослава в Україні (Василь Явір)


Notes:

1. Скажімо, у Києві на мальовничому пагорбі стоїть собі Данте. Про Київ він, напевно, й гадки не мав, але вшанували видатну людину – і нічого поганого.

2. Варто зауважити, що відкриття пам’ятника грізному цареві припало на свято Покрови.

3. Зараз у російській мові цю назву міста частіше трактують як жіночий рід. Утім, дотримаюся традиційного чоловічого роду.

4. А отже, сучасне прагнення до Євросоюзу виступає ніби закономірним поверненням «додому» і отримує «історичну легітимацію».

Поділитись