Ядерна війна: реальніша, ніж може видаватись

Днями американський журнал «Vox» опублікував розлогу статтю про можливі сценарії розвитку військового конфлікту між США та Росією. Опитавши цілу низку як російських, так і західних військових експертів, видання дійшло вкрай невтішних висновків ― вузол конфлікту буде затягуватись, а це означає, що в певний момент сторони ризикують вдатися до «останніх аргументів». Світ заговорив про ядерну зброю.

Вперше від часів закінчення Холодної війни про атомне протистояння говорять не гіпотетично, а у термінах реальної політики. І якщо навіть на початку «української кризи» подібні застереження могли здатися алармістськими, то сьогодні це вже не видається чимось фантастичним. «Ядерну зиму» ― знищення життя на планеті стратегічними атомними ударами, чи то пак «ядерну осінь» ― локальну катастрофу від застосування тактичних ударів ― і досі прийнято вважати божевіллями. З іншого боку, ще два роки тому у кровопролитну війну в Європі так само вірилося важко, однак за цей час поріг божевілля значно розширився.

Наразі ж «ядерна» проблема полягає не у медичному божевіллі світових лідерів. Вона знаходиться у площині сповнених авантюризму військово-політичних стратегій і доктрин обох сторін, що за умов нарощення інтенсивності конфлікту здатні змусити противника таки натиснути на «червону кнопку».

«Радіоактивний попіл»

Недільного вечора 16 березня 2014 року на телеканалі «Россия-1» в ефір вийшла підсумкова передача з телеведучим Дмитром Кисельовим. Одна з фраз, сказана ним того вечора, одразу стала притчею во язицех: «Росія ― єдина країна у світі, здатна перетворити США на ядерний попіл». У такий спосіб ведучий намагався пояснити, чому голову Барака Обами вкрила сивина. Мовляв, біле волосся зарясніло на голові президента після того, як 22 травня офіційний урядовий орган «Росcийская газета» опублікував детальну статтю про систему гарантованої ядерної відплати Росії ― систему «Периметр», що в США отримала назву dead hand ― «мертва рука». «Збіг? Не думаю», ― у своєму стилі додав Кисельов.

Справжній збіг мав місце не у сивих скронях американського лідера, а у тому, що ядерне бахвальство Кисельова було оголошене саме того дня, коли у Криму завершився референдум щодо майбутнього, яке чекає на півострів. Рівно через два дні Володимир Путін виступить із своєю історичною «Кримською промовою», де скаже: «Росія опинилась на рубежі, від котрого не могла вже відступити». У той час офіційний Кремль іще не визнавав ключову роль своїх військових формувань на півострові ― щирі зізнання з’являться пізніше.

Але справжнім одкровенням стануть слова, сказані Путіним рівно через рік у фільмі «Крим. Шлях на Батьківщину», про те, що протягом усієї кримської операції Збройні сили РФ готові були привести в бойову готовність атомну зброю. Деякі оглядачі навіть наважувались припустити, що вся стрічка була знята лише для озвучення цих без малого сенсаційних слів російського президента, після яких висловлювання про «ядерний попіл» у дні референдуму перестали виглядати лише риторичним прийомом Кисельова.

Кінематографічна заява Путіна ― далеко не єдиний його ядерний пасаж за останні півтора року. Так, приміром, під час відвідин табору Селігер один зі студентів спитав президента, чи може Росія опинитись у центрі нового глобального протистояння.

«Дозвольте мені нагадати вам, що Росія є однією з найбільших ядерних держав світу. Це не просто слова — це реальність. Більше того, ми зміцнюємо нашу здатність ядерного стримування», ― відповів Путін.

Доктрина Москви і нові ракети

Російський лідер має усі підстави для подібних заяв. За чисельністю атомного арсеналу на сьогоднішній день РФ зберігає за собою світове лідерство. Більше того, Росія лишається однією з двох держав, що володіють повноцінною «ядерною тріадою» ― стратегічна авіація, міжконтинентальні балістичні ракети і атомні підводні ракетоносці.

Рисунок 1. Арсенали ядерних держав світу.

Успадкований від Радянського союзу «ядерний щит» ― це та річ, яка на рівні із щедрими покладами газу й нафти була і залишається запорукою суверенітету Російської Федерації. На думку Іммануїла Валлерстайна, у сучасній світ-системі існує не більше дванадцяти держав, здатних проводити власну незалежну міжнародну політику. Росія входить в їх число не в останню чергу через цілодобове бойове чергування своїх ракетних військ стратегічного призначення.

Певна річ, молодий російський імперіалізм не в силах повноцінно змагатись зі своїми старшими «західними партнерами» ― зокрема із найбагатшою країною світу США, яка володіє доступом до найширших світових ринків, має найкращий ВПК, володіє друкарським станком для емісії долара, і над авіаносцями котрої ніколи не заходить сонце.

Діапазон інструментів впливу, котрими володіє Росія в умовах нинішнього конфлікту, вкрай обмежений. Саме тому голосні згадки про «червону кнопку» з’явились так швидко. І заявами все не обмежується. Так, у кінці грудня 2014 року Володимир Путін підписав нову редакцію військової доктрини Росії, в якій Кремль вкотре нагадав про своє право «натискати на кнопку».

«Російська Федерація залишає за собою право застосувати ядерну зброю у відповідь на застосування проти неї та (або) її союзників ядерної та інших видів зброї масового ураження, а також у разі агресії проти Російської Федерації із застосуванням звичайної зброї, коли під загрозу поставлено саме існування держави. Рішення про застосування ядерної зброї приймається Президентом Російської Федерації», ― йдеться у документі.

Аналізуючи цей дипломатичний документ, журнал «Vox» підкреслює, що планка «Судного Дня» суттєво впала. Зокрема, порівняно із доктриною Радянського Союзу, котра передбачала можливість застосування ядерного щита виключно у якості відплати за ядерне бомбардування території країни. Про звичайну зброю іще 30 років тому не йшлося, так само як і про розмитий термін «загроза існування». «Жоден з радянських лідерів не приймав ідеї про те, що ядерна війна може бути виграна», ― пише видання.

У березні 2015 року Росія провела наймасштабніші за свою історію навчання Ракетних військ стратегічного призначення (РВСН). До тренувань були залучені 30 ракетних полків на обширній території від Тверської до Іркутської області.

Ще раніше начальник Генштабу Росії Валерій Герасимов заявив, що ядерна модернізація країни буде пріоритетом Міністерства оборони у 2015 році. Загалом же, як зазначає журнал «The National Interest», політичне керівництво країни націлене на модернізацію усіх трьох елементів ядерної тріади до кінця 2021 року.

Окрім того, наприкінці 2013 року, коли українські події лише набирали обертів, Росія прийняла рішення розмістити на своєму західному рубежі ― у калінінградському ексклаві ― ракетні установки «Іскандер». Першими про появу «Іскандерів» на «острові» поміж країнами-членами НАТО написали німецькі ЗМІ, і ця інформація негайно викликала занепокоєння у Держдепартаменті США. Натомість Росія не стала заперечувати факту розгортання мобільних пускових установок, пояснивши, що це не суперечить міжнародним договорам.

У західній пресі неодноразово лунали припущення щодо розміщення у Криму російської тактичної ядерної зброї. Втім, ця інформація не знаходила підтвердження. У відповідь МЗС РФ видало доволі жорстку за тоном заяву, де йшлося про те, що Росія має повне право розміщувати ядерну зброю на всій території країни. А Міноборони РФ оголосило про наміри перемістити на півострів десять ракетоносців Ту-22М3, щоправда, про транспортування атомних ракет не йшлося.

Чергову хвилю занепокоєння викликала публікація «New York Times» у грудні 2014 року. Посилаючись на джерела у вищих кабінетах США, видання стверджувало, що американський уряд володіє інформацією про випробування у Росії ракет середньої дальності. Подібні ракети із радіусом дії від 500 до 5500 кілометрів заборонені, згідно із Договором по РСМД, підписаним 1987 року між Рональдом Рейганом і Михайлом Горбачовим. У Пентагоні інформацію підтвердили: «Так, знаємо, стурбовані, ведемо переговори».

Натомість, російські дипломати назвали звинувачення необґрунтованими і стали вимагати фактів. У зовнішньополітичному відомстві РФ розцінили це як односторонню пропозицію посипати голову попелом і натякнули на схожість звинувачень з історією сумнозвісної «хімічної зброї Саддама Хусейна».

Останнє суттєве обурення Заходу спричинила червнева промова Володимира Путіна про те, що на озброєння російської армії у 2015 році буде поставлено понад 40 нових міжконтинентальних балістичних ракет. За його словами, ракети зможуть долати будь-які найсучасніші протиракетні системи. Різка реакція НАТО не змусила чекати на себе.

«Якщо хтось ставить під загрозу якісь наші території, то ми, значить, відповідним чином повинні будемо націлити наші збройні сили, ударні, сучасні засоби на ті території, з яких походить загроза», ― у відповідь заявив Генсек НАТО Йенс Столтенберг.

Із усіх перелічених заяв і кроків може скластись враження про доволі рішучий мілітарний настрій Росії, якщо не сказати більше. Ступінь цієї рішучості у різних суспільствах і спільнотах оцінюється по-різному ― діапазон таких оцінок коливається від беззастережного схвалення оборонної стратегії до звинувачень у ядерному шантажі.

Але важливим моментом є те, що країни НАТО і, зокрема, США демонструють не меншу затятість у мілітаризації та ядерній гонці. Більшість дій Росії в атомній сфері, про що не втомлюються повторювати з Білокам’яної, є відповіддю на односторонні кроки Північноатлантичного альянсу. І для таких оцінок також є свої підстави.

Відлуння Холодної війни

Річ у тім, що чинний за часів Холодної війни ядерний паритет був порушений.

Після драматичних подій Карибської кризи, коли світ був поставлений на межу існування, обидві сторони ― і СРСР, і США ― дійшли висновку, що накопичених ядерних потенціалів достатньо для катастрофічних наслідків і виграти у повномасштабній ядерній війні не вдасться нікому. Звідси виникли терміни «взаємне гарантоване знищення» і «ядерне стримування» ― останній принцип потому ліг в основу військових доктрин противників, і протягом решти ХХ століття практично унеможливив кризи подібні до 1962 року. Встановився так званий ядерний паритет.

Без сумніву, спокуса випередити суперника у гонці озброєнь нікуди не зникала, насамперед у США, котрим важко було змиритися зі втратою одноосібного ядерного домінування. Так, у 1973 році міністр оборони США Джеймс Шлезінгер запропонував нову стратегію «засліплюючого ядерного удару», згідно з якою передбачалося нанести блискавичний удар по командних центрах СРСР для унеможливлення зворотного контрудару. З цією метою у Західній Європі почалося активне розгортання тактичного ядерного озброєння середньої дальності, здатного уразити цілі у європейській частині Радянського Союзу.

У відповідь на нову небезпеку Союз створив ту саму, згадувану Дмитром Кисельовим, систему «Периметр». Дана система була покликана нейтралізувати загрозу «засліплюючого удару» і автоматично атакувати противника в разі ядерної агресії на країну, за що заслужила прізвисько «Машини Судного Дня». Система «Периметр» стала на бойове чергування 1985 року.

Останнє суттєве напруження між Вашингтоном і Москвою сталося у 1980-х роках. На той час найбільш вірогідним сценарієм застосування ядерної зброї обидві сторони розглядали можливу війну в Європі. Йдеться про так звану концепцію «обмеженої ядерної війни», коли тактичну атомну зброю використовують проти угруповання ворожих військ і військових об’єктів, щоб забезпечити перевагу на полі бою. Грубо кажучи, нанести супротивнику фатальний удар, поранити із розрахунком на те, що до відплати стратегічними ракетами не дійде.

Так, для захисту своїх рубежів із західного напрямку у 1976 році у європейській частині СРСР було розгорнуто нові ракети середньої дальності «Піонер». Ці ракети швидко стали знамениті під назвою «Гроза Європи» або «євроракети». Націлені на країни-члени НАТО «Піонери» мали за мету у разі потреби знищити військову інфраструктуру Альянсу в Західній Європі й запобігти висадці американського десанту. Натомість, 1983 року США розгорнули на території ФРН, Великобританії, Данії, Бельгії та Італії свої ракети середньої дальності «Першинг-2» у 5-7 хвилинах підльоту від цілей на теренах СРСР. Слово «Першинг» у ті роки не сходило із вуст і було відомо кожному школяру.

Змагання «євроракет» зробили середину 80-х років найгарячішою ядерною фазою Холодної війни. Військові навчання НАТО в Європі змушували радянське військове керівництво очікувати, що під видом тренувань буде завдано удару по СРСР. Аналогічна ситуація мала місце, коли навчання проводили радянські війська. Юрій Андропов обіцяв просунути «Піонери» на терени НДР і підвести атомні субмарини до берегів Америки, а Рейган, у свою чергу, оголосив про будівництво космічної системи протиракетної оборони, що загрожувало початком так званих «зоряних воєн» ― ядерної гонки на орбіті.

Страх «ядерної зими» закарбувався у культурі того часу. Стінг написав пісню «Russians», де висловив надію, що «росіяни також люблять дітей». Сценарій атомної війни розігрується у культовій стрічці Джеймса Кемерона «Термінатор» (1984).

«Шановний містере Андропов, моє ім’я Саманта Сміт. Мені десять років. Вітаю Вас із Вашою новою роботою. Я дуже сильно хвилююсь, чи не почнеться ядерна війна між Росією та Сполученими Штатами Америки. Ви збираєтесь голосувати за початок війни чи ні?» 

 - цього листа американської школярки, певно, пам’ятають усі сучасники подій, так само, як і її подорож Радянським Союзом на особисте запрошення Генсека.

Кінець напрузі поклало підписання у 1987 році Вашингтонського договору ― Договору по ліквідації ракет середньої та малої дальності (РСМД). Протягом наступних років «Піонери» і «Першинги» були знищені. У 1991 році СРСР і США підписали іще один договір, котрий уже стосувався скорочення ядерних арсеналів стратегічного призначення. Хоча на той час це вже не мало настільки вирішального значення, як іще кілька років тому, оскільки одна зі сторін вийшла з гри. Припинив своє існування Варшавський договір і сам Радянський Союз.

Із розпадом соціалістичного блоку колишній паритет випарувався, у світі встановилась система із однополярним домінуванням Сполучених Штатів ― відтепер «Світового поліцейського».

Єльцинська Росія перебувала у комі первинного накопичення капіталу зі супутнім криміналом, першою Чечнею, розкраданням держмайна, шоковою терапією і зубожінням населення. Ядерний щит став занепадати, хоча і підтримувався на мінімально необхідному рівні.

З іншого боку, у поглибленні російської нестабільності не були зацікавлені навіть Сполучені Штати, котрі якнайменше бажали потрапляння ядерних об’єктів у руки перших ліпших авантюристів. Керуючись схожими міркуваннями, США наполягли на відмові від атомного арсеналу, котрий успадкували нові режими України, Білорусі і Казахстану. Не маючи доступу до «червоної кнопки», певна річ, ці режими не могли скористатись смертоносними ракетами, але суто теоретично нерви попсувати були здатні, наприклад, через продаж ракет і боєголовок іншим країнам.

У 90-х здавалося, що змагання систем закінчене. Френсіс Фукуяма впевнено трубив про «кінець історії». Залишки радянських військ забралися зі Східної Європи, Росія і США продовжували безпрецедентне скорочення ядерних арсеналів. Утім, на завойованих стратегічних висотах Штати зупинятись не збирались.

Яструб миру

Підвалини сучасного конфлікту були закладені в останні роки правління Клінтона. 1999 року сили НАТО проводять військову операцію проти останнього союзника Кремля у Європі ― Югославії. Того ж року починається розширення НАТО на схід: до Альянсу приєднуються колишні країни соцтабору ― Угорщина, Польща і Чехія.

Відомий своїм войовничим запалом республіканець Джордж Буш, продовжив політику експансії з іще дужчим напором. 2004 року НАТО поповнюється черговими новими членами: Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, а також балтійські країни ― Латвія, Литва, Естонія. Того ж року не без благословення США прозахідний режим встановлюється в Україні. Альянс підійшов прямо до порогу Росії, що не могло не турбувати Москву, де тепер на троні перебував Володимир Путін.

2002 року адміністрація Буша вносить суттєві правки до ядерної доктрини США. Тепер вона виключає не лише можливість паритету, але й передбачає застосування військової сили при спробі інших країн його досягнути.

«Наші збройні сили будуть достатньо оснащені для того, щоб переконати потенційних супротивників не нарощувати свої озброєння в надії перевершити або зрівнятися з міццю Сполучених Штатів», ― йдеться у новій редакції Стратегії національної безпеки.

На підтвердження своїх намірів того ж року США виходять із Договору про обмеження систем протиракетної оборони, укладеного 1972 року для уповільнення гонки озброєнь. Явних причин для цього у адміністрації Буша не було, окрім слідування новій військовій доктрині.

На перший погляд, розгортання системи ПРО є винятково мірою захисту. В реальності ж посилення ПРО означає неможливість будь-якого паритету. Як стверджують критики політики США, це дасть американцям нанести випереджувальний ядерний удар по Росії або здійснити інтервенцію і після цього мінімізувати втрати від удару у відповідь тієї ж системи «Периметр» та інших ракетних підрозділів.

Елементи системи ПРО США були розміщені у цілій низці країн Європи, в тому числі, їх розгортання планується у безпосередній близькості до російського кордону ― у Польщі та Румунії. Альянс не втомлюється повторювати, що ПРО у Східній Європі спрямована не проти російських ракет, котрі з легкістю подолають цей бар’єр, а проти ракет Ірану. Росія дотримується протилежної думки.

«Їм би краще думати про інше ― тій же Польщі, Румунії. Розміщення елементів ПРО, пускових установок, які реально націлені на наші стратегічні ядерні сили, ― це для них проблема. Вони автоматично стають нашими цілями», ― днями зазначив заступник Секретаря Ради безпеки РФ Євгеній Лук’янов.

Іще один крок США проти встановлення паритету був зроблений у травні 2012 року після чергового саміту НАТО. Була утворена так звана «Чиказька тріада», яка передбачає інтеграцію ядерних, протиракетних і простих озброєнь усіх членів Альянсу. Таким чином, відбулось об’єднання військових сил, котрого не існувало навіть за часів Холодної війни. Наразі американські ядерні озброєння функціонують у міцному союзі зі стратегічними силами таких держав, як Франція і Великобританія.

Нарешті, існує суто географічний аргумент щодо не надто мирних планів США. Жодна з країн світу, за виключенням Сполучених Штатів, не тримає своє ядерне озброєння на території третіх держав. Підійти впритул до кордонів потенційного супротивника ті ж Росія або Китай здатні лише своїми субмаринами. У безпосередній близькості до США не існує жодної військової бази потенційних супротивників ― ані з ядерною зброєю, ані без неї. Не кажучи вже про те, наскільки відгороджена від решти світу двома океанами Північна Америка убезпечена від ризиків наземних операцій.

Навіть після того, як Радянський Союз прибрав свої ракети зі Східної Європи, американські стратегічні бомбардувальники продовжили нести бойове чергування на аеродромах Бельгії, Нідерландів, Італії, ФРН і Туреччини ― офіційно неядерних країн. Більше того, у разі запровадження військового стану атомне озброєння буде передане у користування цим членам НАТО, що порушує Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. А нещодавно МЗС РФ звинуватило НАТО у навчаннях екіпажів польських льотчиків по використанню ядерної зброї, що втягує в атомну гонку нові без’ядерні країни.

Одного погляду на карту достатньо, щоб помітити, як військове (в тому числі ядерне) кільце довкола Росії звужується рік у рік. Було би дивно, якби це не викликало роздратування Кремля. Україна стала точкою неповернення. «Відступати нікуди», ― як казав Путін у Кримській промові.

Реакція Росії, як усім відомо, виявилась більш ніж жорсткою. Перша анексія територій у Європі з часів падіння Берлінського муру, створення зони контрольованого хаосу на Донбасі, перша європейська війна у ХХІ столітті, шалений пропагандистський натиск, повноцінне включення у гонку озброєнь і постукування пальцями біля власної «кнопки». Чому відповідь була такою, а не інакшою? Моральні оцінки в даному випадку ― це предмет віри. В сухому залишку Росія діє саме так через те, що її інструментарій впливу на «західних партнерів» вкрай обмежений.

Навряд чи кияни, котрі нарізали канапки у Будинку профспілок, передбачали, що стануть каталізатором небаченого після Холодної війни глобального ядерного напруження. Достеменно невідомо, чи передбачала такий сценарій колишня українська опозиція та екзальтовані українські націоналісти. Але історію назад вже не повернеш.

«Наши МиГи сядут в Риге»

Журнал «Vox» у своїй публікації виділяє два основні сценарії, за яких шахти ядерних ракет можуть відкритися. Перший ― військовий конфлікт у країнах Балтії. Чисельна і водночас дискримінована російськомовна меншина Латвії та Естонії вже давно з надією поглядає у бік історичної батьківщини. Видання припускає, що Росія може скористатись тут сценарієм, розіграним на Донбасі. Коли у місцях компактного проживання російськомовних, приміром у Нарві, заїжджі добровольці піднімуть біло-синьо-червоний триколор.

«НАТО просто не побудоване для того, щоб впоратися із такого роду кризою. Кругова оборонна порука організації, зрештою, ґрунтується на припущенні, що концепція війни є чорно-білою, що країна знаходиться або у стані війни, або не у стані війни. Її статут створений у часи, коли війни ще не були такими різними, як це є сьогодні, з їх численними відтінками сірого», ― пише видання.

Таким чином, постає питання. Якщо у Прибалтиці розгориться громадянський конфлікт без відкритої зовнішньої інтервенції, чи вступлять у війну інші члени НАТО? Якщо ні, тоді це означатиме крах Північноатлантичного Альянсу. Доведе його недієздатність. І частина опитаних військових експертів припускає, що такий розвиток подій є колосальною спокусою для Володимира Путіна.

А що буде, якщо вступляться? Це означатиме повномасштабний конфлікт між Росією й НАТО. А відповідно, і високий ризик застосування ядерного кийка.

Другий сценарій ― велика війна в Україні. Такий розвиток подій може спровокувати надання США Україні летальної зброї. Звісно, за умови, якщо керівництво України зважиться на «остаточне» військове вирішення конфлікту на Донбасі. У серпні 2014 року під час масованого наступу ЗСУ на позиції повстанців Росія уже продемонструвала, що не допустить військової поразки останніх і, в разі необхідності, надасть їм необхідну допомогу, щоб ті вистояли та перейшли у контрнаступ.

У березні американське аналітичне агентство «Stratfor», котре інколи називають «тіньовим ЦРУ», змоделювало ситуацію «Великої війни» в Україні. Зокрема, (контр)наступ сил сепаратистів із підключенням російської армії, а також безпосереднє втручання авіації НАТО у конфлікт із використанням винищувачів та бомбардувальників. Якщо цей театр військових дій запалає з новою силою, про ядерні потенціали заговорять якнайбільш предметно.

Соціологія ядерної війни

Окремим питанням лишається ставлення суспільств обох таборів до використання ядерної зброї. Якщо говорити про Росію, то в телеефірі натяки або відверті заклики до ядерного шантажу звучать не лише з вуст Кисельова. Так, не менш одіозний журналіст і віце-президент державної компанії «Роснефть» Михайло Леонтьєв заявив: «Припинення фінансової війни може бути досягнуто шляхом прямого залякування, прямого». В самому ж російському суспільстві жарти на кшталт «не смішіть наші Іскандери» давно стали загальновживаними. Так само як важко вже здивувати когось тюнінгом автомобілів, оздоблених бутафорськими ракетами із написами «На Вашингтон».

Розпалювачів війни вистачає, безумовно, і в США. Так, у квітні скандальний сенатор-республіканець Джон Маккейн закликав уряд припинити будь-які переговори з Росією щодо ядерного озброєння, назвавши це «небезпечною грою». Інший сенатор, Джон Кайл, розводить руками: «Що означає зниження ролі ядерної зброї, про яке говорить адміністрація Обами? Це значить, що у нас буде менше інструментів стримування». Можна згадати й дотепний експеримент американського пранкера Марка Дайса, коли комік вийшов на вулиці Сан-Дієго із петицію на підтримку ядерного удару по Росії. Перехожі охоче підписували.

Щодо цифр. Згідно із травневим опитуванням «Левада-Центру», 33% росіян вважають, що в умовах війни із Заходом президент Росії може першим віддати наказ застосувати ядерну зброю. 55% респондентів відповіли, що шанси такого розвитку подій малоймовірні. Водночас 39% росіян не злякалися заяви Путіна про готовність вдатися до ядерних аргументів.

Свіжих соціологічних даних щодо ставлення громадян США до національної атомної політики наразі немає. 2010 року, ще до початку конфлікту з Росією, «The Roper Center» поставили американцям питання: «За яких умов США можуть використати ядерну зброю?». 22% респондентів відповіли «ніколи і за жодних умов», 55% ― тільки у відповідь на ядерний напад і 21% сказали, що це припустимо за певних обставинах, навіть якщо США не є жертвою ядерного нападу. Звісно, з того часу цифри могли змінитись, і, швидше за все, у більш агресивний бік.

В обох суспільствах є своя партія миру і своя партія війни. Остання ― це 39% безумців у Росії, і щонайменше 21% у США. Чи багато це? Певно, достатньо багато, щоб спиратись на них у ядерних авантюрах.

Зима близько?

Показово, що практично всі опитані «Vox» експерти ― як російські, так і західні ― вказують на історичну паралель сучасних подій не із Холодною війною, а з часами перед Першою світовою, нехай у ті роки ядерної зброї ще не існувало. Ця аналогія виглядає слушною як мінімум через те, що протистояння СРСР та США було змаганням у певних конвенційних рамках, закладених Ялтинською конференцією. Після розпаду соціалістичної системи ці рамки зникли. А це означає, що сторони готові ризикувати значно більше.

Окрім відкритих ран конфлікту в Україні і на Близькому Сході, можуть відкритися й інші ― Прибалтика, Придністров’я, Іран, Карабах, Середня Азія. На додачу (чи ― перш за все?) йде колосальних масштабів економічний торг, предметом якого є ринки збуту, родовища енергоресурсів, шляхопроводи їх постачання. Є падіння Шанхайської фондової біржі і непокірна Греція. У всьому світі має місце зростання радикального націоналізму і фундаменталізму. Існує напруга й всередині самих суспільств США, ЄС, Росії, Китаю. Який із конфліктів здатен затягнути вузол глобальної війни, можуть сказати не тільки лиш усі, мало хто може це зробити.

Так, цілком можливо, бряцькання ядерними арсеналами останнього часу ― не більше ніж блеф. Кожній з еліт є що втрачати. Діти російських чиновників навчаються у Європі, у тих містах, на котрі націлені ядерні ракети, російський бізнес володіє колосальною кількістю європейської нерухомості, і навіть телепатріот Дмитро Кисельов віддає перевагу відпустці в Амстердамі. З іншого боку, ні європейці, ні американці не можуть бути впевнені у потенційній надійності системи ПРО. Тож, навіть у разі нанесення НАТО превентивного удару чи здійснення військової інтервенції, російські стратегічні ракети мають усі шанси пройти крізь бар’єр. А це означає, що не буде ані елітних університетів, ані яхт, ані полів для гольфу ― нічого не буде. Навряд чи провести залишок днів у підземному бункері ― приємна перспектива.

Може виникнути резонне питання. Чи можлива зараз побудова якогось потужного міжнародного антивоєнного і антиядерного руху? Наразі це з розряду утопій. Міжнародний комуністичний рух практично відсутній як явище. А ті ліві рухи, що існують, перебувають у глибочезній кризі, пережовуючи недоїдки теорій і практик минулого, й не здатні запропонувати бодай якісь універсальні проекти майбутнього. Є, звісно, шанси, що у горнилі ядерних криз може народитись певна нова глобальна ідентичність, а згодом і рух тих, хто радикально відкине абсурд сучасних протистоянь. Тобто те, що свого часу не вдалося здійснити робітничому й екологічному проектам. Усе це, щоправда, питання суто гіпотетичні.

Ядерна війна ― припущення також гіпотетичне, адже військові доктрини є похідними від політико-економічних стратегій правлячих класів світових держав. Війна може стати більш реальною, якщо на те буде воля ринку. Проте, міжнародний правлячий клас сьогодні нечувано сильний, і якщо котромусь із його угрупувань війна стане необхідністю, перепон на цьому шляху насправді не так багато. Еліти здатні наблизити початок ядерної зими. І, як би кому не хотілося, лише їхня ж виваженість й розсудливість можуть війни не допустити. Тож побажаймо класовому ворогу холодного розуму.