За останні роки українська медична система пережила два великих потрясіння — COVID-19 та повномасштабне російське вторгнення. В обох випадках зростає попит на роботу медиків, так само як і реальний ризик для їхнього життя. При цьому більшість медперсоналу в Україні — це медсестри. Дані щодо їхнього нинішнього становища, які вдалось отримати в рамках дослідження руху медсестер «Будь як Ніна», а також аналіз змін в українському законодавстві показали, що ці два масштабні виклики мали різний вплив на їхні трудові права. Якщо у першому випадку увага до проблем медичної сфери та зміни на користь медсестер були відчутними, то у випадку війни, навпаки, відбувся відкат. Це, ймовірно, також пов'язано із загальним звуженням трудових правах на тлі «антикризової» дерегуляції. Однак важливо також відмітити амбівалентність ролі медсестер, яка охоплює як догляд, так і медичну допомогу. За словами дослідниць Джулії Нельсон та Ненсі Фолбер, медсестрам часто доводиться протистояти сприйняттю себе як «добрих “янголів”» або «розпушувачів подушок», а не справжніх професіоналок. І порівняння викликів пандемії та війни добре показує, як через цю амбівалентність змінюється їхня переговорна сила — можливість виборювати кращі умови праці.
«Що це за реформа така, що у медиків немає масок?»
Утворення руху «Будь як Ніна», який займається адвокацією прав українських медсестер, введення основного етапу медреформи та початок пандемії COVID-19 фактично збіглися у часі. Тож медсестрам вдалося скористатися цією часовою випадковістю і значною увагою медіа до медичної сфери. Країною прокотилися протести лікарень у відповідь на скорочення персоналу й урізання зарплат через медреформу, проблеми із забезпеченням працівників та працівниць системи охорони здоров'я засобами захисту від COVID-19 тощо.
У лютому 2020 року активістки та активісти «Будь як Ніна» організували протест із гаслами проти медреформи. А навесні, після того, як вона вступила в дію і призвела до прогнозованих зменшень зарплат, локальні протести відбулися в ключових медзакладах країни, наприклад, у київському Діагностичному центрі, найбільшій психіатричній клініці, львівському центрі «швидкої допомоги». Декілька керівників лікарень оголошували голодування.
Згодом до причин незадоволення додалися неналежне забезпечення засобами захисту від COVID-19 та відсутність обіцяних «карантинних» доплат. Медики почали масово публікувати у Facebook скріншоти з сумами надходжень на свої зарплатні банківські карти. Подібна інформація акумулювалась в Facebook-групі «Будь як Ніна».
Акція «Будь як Ніна» 26 лютого 2020 року у Києві. Фото: Політкритика
Співзасновниця руху, 42-річна медсестра Юлія (ім’я змінено), розповідає, що це був період, коли медичний персонал перестав боятися публічно говорити про своє невдоволення, а ЗМІ були готові його слухати.
«Саме на тлі цієї пандемії на поверхню вийшли всі вади, язви медичної галузі. Це і матеріально-технічна база, і нестача персоналу, неповага до персоналу і до пацієнтів теж. Завдяки зусиллям пацієнтів, медиків, преси багато чого просто вже неможливо стало далі прикривати».
Для цієї активістки пандемія стала моментом, коли її знаннями знехтували, бо вона «всього лише медсестра і має знати своє місце».
«Коли почався ковід, до нас поступила дівчинка. А я тоді мала класну інформацію про ковід, яку я принесла і хотіла поділитися, бо була слухачем міжнародної лікарської конференції. Я сказала, що ця дитина має ковід. І потім виявилось, що я була права. Але лікар замість того, щоб нормально відреагувати, почала говорити: ”Чого ти оперуєш цими поняттями?! Ти про них нічого не знаєш!”».
Через неправильний діагноз пацієнтки на COVID-19 захворіла сама Юлія, а пізніше — і все відділення лікарні. При цьому медсестра не отримала належної страхової компенсації за інфікування на робочому місці, як і більшість українських медиків, а потім зіштовхнулася з мобінгом з боку адміністрації закладу та звільнилася з роботи.
За словами Юлії, місцеві журналісти взяли у неї інтерв'ю про ситуацію з COVID-19 у лікарні, однак подали інформацію у надто провокативній формі. В сукупності з попереднім конфліктом із керівництвом, це стало поштовхом до звільнення.
«Мені потім стільки мізків винесли. Головний лікар дзвонив моєму чоловікові. Це був ще такий величезний додатковий стрес. Мені було дико неприємно, тому що тиск чинився на мене і з тієї сторони [через сімейні звʼязки]. Але після цього [головний лікар] подзвонив і мені, і в мене вже не було страху».
Кейс засновниці руху, 50-річної медсестри Ніни Козловської, у контексті пандемії був також показовим. Вона публічно заявила про корупцію з боку головного лікаря, який, за її словами, продавав медичні маски в аптеці лікарні, в той час, як персонал був змушений «шити собі маски власноруч».
«Я тоді вийшла у прямий ефір з відео [на Facebook] і сказала — що це за реформа така, що у медиків немає масок? Тоді через день приїхала районна комісія. Я тоді дома була, і дівчата дзвонять і кажуть: “Ніна, ти не уявляєш, що твориться! В аптеку [лікарні] привозять цілі пакунки масок”. Я зрозуміла, що це адміністрація готується до комісії. Після цього цей директор почав мені мститися».
Вона зіштовхнулася з мобінгом та переведенням на низькооплачувану посаду і, зрештою, перейшла працювати у приватну клініку. В підсумку, подібний досвід загартував у медсестер бажання не повертатися до попередньої корумпованої й ієрархізованої системи, а також продемонстрував неспроможності нової системи справлятися з викликами пандемії та контролювати діяльність недобросовісних головних лікарів.
Оскільки такі випадки, особливо Нінин кейс, стали публічними, це привернуло до них увагу багатьох інших медсестер, які могли себе асоціювати з лідерками руху. Водночас вони переважно утримувались від активних дій, бо наведені приклади закінчилися для активісток мобінгом та втратою роботи.
Втім, позитивні зміни для медичного персоналу на загальному рівні відбулися. На другий рік пандемії в Україні помітно підняли зарплати як лікарям, так і медсестрам. Із січня 2022 року вони стали фактично вдвічі більшими. І хоча активісти не говорять прямо, що їхня заслуга в цьому теж є, однак серед них така думка існує. Наприклад, одна зі співзасновниць руху, 35-річна медсестра Ганна, зазначає: «Підняттю зарплат посприяв ковід. Але ми підіймали це питання раніше».
Тож, окрім безперечного медійного успіху руху «Будь як Ніна», на рівень зарплат також вплинули специфічні умови, які створила пандемія. Саме вони підвищили переговорну силу медиків — можливості впливати на умови праці. Так, під час COVID-19 турботу про пацієнтів не могли перекласти на родичів чи інших осіб, бо хворі були ізольовані. Відповідно, ніхто крім медперсоналу не мав до них доступу і не міг доглядати за ними. Це сприяло адвокації інтересів медперсоналу — як в Україні, так і в інших країнах.
«Війна перекрила шлях до боротьби»
Через місяць після підвищення зарплат медперсоналу почалася повномасштабна війна, яка на початку створила хаос, особливо на територіях, охоплених бойовими діями. Деякі лікарні та персонал опинилися в окупації, зазнали обстрілів чи знищення: після двох років війни понад півтори тисячі закладів були пошкоджені, 195 зруйновані, загинуло близько 200 цивільних медиків. Водночас персонал деяких медзакладів масово виїхав, рятуючи себе і своїх близьких. 49-річна медсестра Віта (імʼя змінено) з Києва, яка самостійно виховує двох підлітків, розповіла, як ходила на роботу під час наступу росіян на столицю.
«Ми виходили на чотири доби. Я заступала на чотири доби, а потім інша медсестра. При цьому вона не має сім'ї, дітей. А в мене двоє діток, які залишалися зі свекрухою практично на лінії вогню, бо я живу на околиці Києва, там де був наступ — недалеко від Ірпеня. І моя свекруха в бомбосховищі сиділа з дітьми, поки я чотири доби працювала».
Подібна ситуація на початку війни була типовою, і ті, хто залишалися на роботі, своє рішення найчастіше мотивували почуттям обовʼязку. Це також має звʼязок із концепцією «вʼязнів любові» (England 2005), коли доглядові працівниці та працівники відмовляються від страйку чи інших дій, які можуть нашкодити їхнім підопічним. Проте у випадку України це мало гіпертрофований вигляд — коли дехто з персоналу був готовий ризикувати не кращими умовами праці, а життям.
Втім, після перших місяців шоку більшість лікарень відновили роботу в штатному режимі. За словами медсестри Юлії, повітряні тривоги персонал здебільшого ігнорує.
«Персоналу провели тренінги з того, що вони повинні спускатися в підвал під час тривоги. Але це рекомендація: ви ніби можете, ніби й не можете. В реальності це категорично не рекомендується, ніхто не ходить [в сховище], бо всі б засміяли».
У підсумку, праця цивільних медиків не виглядає набагато небезпечнішою, ніж рятувальників, енергетиків чи працівників оборонних підприємств. Така ситуація суттєво відрізняється від того, що відбувалося під час пандемії.
Травматолог Юрій Кузнєцов у підвалі лікарні в Ізюмі, де перебувало 72 пацієнти. Фото: texty.org.ua
Це відобразилося й на українському законодавстві. 13 січня 2023 року уряд України прийняв постанову № 28 «Про деякі питання оплати праці працівників державних та комунальних закладів охорони здоров’я», яка дозволяє лікарням зменшувати зарплату персоналу до мінімального рівня, якщо видатки лікарні на оплату праці перевищують 85%. Також було скасовано низку грошових бонусів. Натомість влада збільшила зарплату цивільним медикам на прифронтових територіях, що залежно від регіону становить надбавку у розмірі 5500 або 2000 гривень.
Засновниця руху медсестер Ніна вважає, що наразі медсестри мають обмежені можливості для відстоювання своїх прав:
«Війна перекрила шлях до боротьби. Звісно, зараз основна увага йде на фронт, на військових. І ми розуміємо, що заявляти про себе якось неправильно. Хоча і потрібно, бо незважаючи на війну медики мають отримувати гроші».
Активістки відчувають, що нині в очах суспільства їхнє право боротися за кращі умови праці втрачає легітимність, якщо порівнювати з періодом пандемії. Проте вони наполягають на важливості своєї роботи як ключової для існування суспільства.
Щодо ставлення влади, то показовим є, наприклад, випадок минулого року, коли представники МОЗ досить грубо спілкувались з активістами «Будь як Ніна», які хотіли зустрітися з міністром. Окрім цього, за словами співзасновника «Будь як Ніна», 61-річного лікаря Олега (імʼя змінено), після медреформи та децентралізації МОЗ відмовляється від своєї агентності у сфері регулювання умов праці медиків. Нещодавно активісти та активістки мали зустріч з представником парламентського комітету з охорони здоровʼя Михайлом Радуцьким. Однак, як зазначає Олег, після розмови вони мали враження, що: «ні Міністерство охорони здоров'я, ні він особисто, ні якийсь інший функціонер вищого ешелону формально зробити нічого не може, бо за долю медперсоналу відповідають громади й призначений нею головний лікар».
Акція активісток і активістів «Будь як Ніна» поблизу МОЗ, Київ, липень 2023 року. Фото: medryh.com.ua
Ці наслідки медичної реформи та децентралізації, а також зміщення фокусу суспільства і влади через військові загрози, вплинули на становище цивільних медиків. Головними героями в медіа стали бойові медики, які працюють на найнебезпечніших етапах на передовій та в стабілізаційних пунктах. Вони підпорядковуються Міністерству оборони і їхні зарплати є суттєво вищими — зі зрозумілих причин. Однак значення цивільного медперсоналу для суспільства — як у мирний час, так і під час війни — нікуди не зникло, як, на жаль, і проблема хронічно низьких, часто мінімальних зарплат у секторі.
Делегація догляду
Окрім низки реформ, зміщення уваги суспільства і влади, а також ризиків, які війна несе для всіх цивільних, а не лише медиків, є ще одна причина, чому медсестрам зараз важче адвокатувати свої інтереси. Якщо в умовах пандемії виключно медичний персонал міг надавати допомогу хворим, то зараз частину догляду за пораненими військовими можна делегувати родичам.
Це може сприйматись як норма і суспільством, і самими медсестрами. Як зазначають дослідники правозахисного центру для військових «Принцип», родички «найчастіше беруть на себе весь спектр потреб пораненого або хворого: фізичний догляд, емоційний догляд, контроль лікування, пошук фахівців і лікарень, комунікацію». Окрім того, що така непрофесійна допомога може бути неякісною, вона є взагалі недоступною для тих військових, які не мають підтримки родичів. Загалом ситуація призводить до того, що залежність саме від медсестер у питанні догляду за пораненими є меншою.
Подібні практики також були звичними до пандемії, коли проблема нестачі персоналу вирішувалась не збільшенням штату медсестер, а залученням до догляду родичів. За словами медсестри Ганни, яка наразі працює в США, це могло призводити до негативних наслідків.
«Велика кількість пацієнтів після інсульту помирають у перший рік, тому що родичі не знають як доглядати, а сімейні лікарі не витримують такого навантаження. В США пацієнту надають доглядальницю, і хворий родич в твоїй сім'ї не впливає на твою роботу. В Україні це біда».
За її словами, постійна нестача медсестер у США, попри активне залучення мігранток і великі інвестиції в навчання, повʼязана зі значно вищими стандартами медичної допомоги, порівняно з Україною.
«Американська система не встигає випускати стільки спеціалістів. Нація старіє, медицина розвинута, інші вимоги. Якщо в нас у відділенні одна медсестра на 30 пацієнтів, то тут буде п'ять медсестер на 30 пацієнтів».
Головна зала Центру психологічної реабілітації «Лісова поляна», Пуща Водиця, Київ, літо 2023 року. Фото: Danylo.Dubchak
Також ілюстрацією нестачі персоналу та неможливості для українських медсестер повноцінно виконувати свої обов'язки без залучення допомоги пацієнтів чи їхніх родичів може слугувати те, що в лікарнях часто немає адекватної охорони. Наприклад, Ніна розповідала про такі випадки:
«Охоронець був лише на прийомному покої, але коли починається драка, то куди ж ти побіжиш? Ти сама намагаєшся втихомирити агресора, щоб він пацієнтів не вдарив. [...] Був такий випадок, коли я вагітна була. У мене живіт уже величенький. І драка така почалася. І мене так сильно зачепив ногою в живіт.[...]. Ще роки чотири назад був такий пацієнт сильний, під два метри ростом, стільці почав розкидати. А поряд три пацієнти хворих. Ми його з санітарочкою за руки [схопили], він нас порозпихав. Але був чоловік-пацієнт ходячий, то він прибіг на допомогу».
Все це, безперечно, впливає на емоційний стан українських медсестер, їх надмірну експлуатацію та у підсумку — на якість медичної допомоги. Однак, зрештою, повної катастрофи з доглядом вдається уникнути завдяки залученню родичів пацієнтів. Це парадоксально призводить до того, що у влади стає менше стимулів покращувати становище медсестер, аніж було під час пандемії.
Про це також побіжно може свідчити той факт, що громадянам з медичною освітою не закрили виїзд з України, хоча дискусії з цього приводу почались ще під час обговорення ризику російського вторгнення у 2021 році. Даних щодо того, що серед українських біженців медсестер непропорційно більше, немає. Натомість статистика каже, що Україну залишили здебільшого люди з великих міст та індустріальних регіонів з високим рівнем освіти та, вірогідно, певною «фінансовою подушкою». Зважаючи на низьку оплату праці, медсестри з меншою ймовірність належать до такої категорії людей. Окрім цього, на рішення частини з них — виїжджати чи залишатися — могла мати вплив вже згадана концепція «вʼязнів любові».
***
Період пандемії COVID-19 дозволив отримати певні перемоги та досягти зрушень у боротьбі проти знецінення праці медсестер. Значна частина цих здобутків прямо або опосередковано пов'язана з активністю руху «Будь Як Ніна».
Однак пандемія створила унікальні умови, коли лише медичний персонал міг доглядати за хворими й саме він найбільше ризикував життям. Неможливість під час пандемії перекласти на родичів пацієнтів частину обовʼязків з догляду — один із ключових факторів, що сприяв успішній адвокації інтересів медиків. Наразі в Україні в подібних обставинах частково опинилися бойові медики та медикині, які з цих та інших зрозумілих причин отримують найбільше визнання з боку влади та суспільства.
Специфічна ситуація України, яка різко перейшла від одного надзвичайного шоку до іншого, показала, що хоча праця медсестер є критично важливою для суспільства, однак можливість залучати неоплачувану доглядову працю замість оплачуваної сприяє вирішенню «кризи догляду» без покращення умов роботи у медсекторі. Це демонструє амбівалентність положення медсестер, оплачувану доглядову працю яких за можливості намагаються замінити неоплачуваним доглядом з боку членів сімʼї.
Таке рішення призводить до загострення гендерної нерівності, оскільки неоплачувані доглядальниці — переважно жінки, а отже криза «вирішується» коштом їхніх ресурсів. Окрім цього, це несе ризики для пацієнтів, оскільки такий неоплачуваний догляд не є професійним. У підсумку, це дає змогу владі на невизначений час відкласти вирішення хронічних, часто критичних проблем сектору охорони здоров'я в Україні, особливо повʼязаних з умовами та оплатою праці.
