«Ми не від бідності сюди приїхали, а від війни»: медичне страхування, лікування і реабілітація українців в Австрії

2584
Олександра Терентьєва
Статті авторки

Із розгортанням війни в Україні у лютому 2022 року Австрія прийняла 1% українських біженців за кордоном, тобто близько 72 тис. осіб. Такі дані наводить Австрійський інтеграційний фонд — одна з провідних організацій, що допомагає усім, хто прагне вивчити німецьку, заснувати свої культурні чи освітні ініціативи, отримати фінансову підтримку для проектів у Австрії. Якось у приватній розмові із українцем, що працює у фонді, я запитала, які проблеми сьогодні стоять перед організацією. Відповідь була короткою: «Україна». Нас багато і вони не знають, як із нами бути.

Отже, до Австрії приїхали 72 тис. людей, 70% з них — жінки, а ¾, згідно з внутрішніми опитуваннями Посольства України у Австрії, збираються повертатися додому, як тільки це стане можливим. Вести точний облік українців тут легко, адже жодну державну консультативну чи матеріальну допомогу неможливо отримати без низки документів: реєстрації в поліції, прописки, «блакитної картки», що надає доступ до ринку праці, запису до сімейного лікаря. У Австрії, справді, бояться нелегально працевлаштовувати і селити до квартир без договорів. Те ж саме стосується будь-яких медичних процедур і консультацій.

Обов’язкова страхова медицина і практика сімейних лікарів

Безкоштовна медицина, яка асоціюється із європейськими країнами, в тому числі й з Австрією, містить низку «але». Медицина є безкоштовною, проте вона побудована на системі обов’язкового медичного страхування. Державне страхування містить лише обмежений перелік послуг, хоча і цілком достатній для поширених випадків. Безкоштовна медицина у Австрії передбачає наявність сімейного лікаря. До нього необхідно записатися, аби надалі отримати направлення до профільних медиків.

 

Гра на подвір'ї, українські лікарі та діти, що потребують терапії. Місто Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні

 

Ці «але» стосуються одного з головних ресурсів українців за кордоном — часу, оскільки всі бюрократичні процедури передбачають звернення до різноманітних інстанцій, очікування посвідок, прийом і підтвердження діагнозів. Насправді у цьому місці ми знаходимося на роздоріжжі між «людиноорієнтованою державою», де всі послуги, за рахунок громадян, спрямовані на поліпшення рівня життя людини (будь-якої людини, навіть не громадянина цієї держави) і своєрідною сегрегацією, де українцям нагадують, що це — не їхня країна, їм тут, власне, нічого не повинні, а отже необхідно покірно і скромно очікувати.

Під час волонтерства у медичному штабі при церкві святої Варвари у Відні я познайомилася із Миколою. Якщо бути чесною, то ніякий він не Микола, бо у контактах ми всі записували його як «Коля Одесса». Йому близько сорока, він завжди у зручному одязі, тримає руки у кишенях, говорить російською і постійно сповнений енергії до дії. Коля був у нас охоронцем та за допомогою двох десятків слів німецькою керував нашою волонтерською командою вантажників і водіїв.

Для цієї статті я спілкуюся з Колею зовсім з іншого приводу. На якийсь час він зник із мого поля зору, а потім повернувся з новим медично-соціальним проектом. В Австрії він познайомився з декількома сім’ями українських біженців, які виховують дітей із захворюваннями нервової системи (аутизмом, ДЦП, психоневрологічними розладами, ПТСР тощо). Після спілкування з причетними до проекту мене охопило відчуття безнадії та апатії, здавалося, ніби я зайшла в глухий кут, а Коля і його маленька команда намагаються мене із нього вивести.

 

Коля-Одесса. Координатор волонтерської команди, а згодом — центру допомоги дітям з ментальною/нервовою інвалідністю при церкві св. Варвари м. Відень. Автор фото — голова НУО YOUkraine Іван Диба (надано за згодою автора)

 

Діти з ментальною інвалідністю: «ми не знаємо, що із вами робити»

Почнемо з того, що діагнози, поставлені українськими лікарями, не мають тут чинності, а отже для отримання будь-яких медикаментів, консультацій і подальшої реабілітації їх необхідно підтвердити у місцевих комісіях. Процедура підтвердження займає декілька місяців. Аліна, соціальна педагогиня і фахівчиня із дошкільної освіти, розповідає про свого племінника, який уже чотири місяці в Австрії чекає всіх підтверджень. Вони необхідні не лише для медичних консультацій, а й для інтеграції в школі чи дитячому садку.

Переважна більшість дітей, які приїхали до Австрії раніше, вже закінчили семестр у австрійських школах. Хтось був вимушений навчатися в німецькомовних класах (і батьки таких дітей залишають їх на другий рік в школі, гарячково шукаючи мовні табори та курси на літо). Іншим дітям пощастило з директорами шкіл, які погодились на нішеві проекти інтеграційних класів і знайшли україномовних вчителів. У Відні також успішно працює Українська суботня школа, де можна відвідувати заняття щовихідних.

Загалом, діти більш-менш швидко віднайшли себе у колективі. Але такі, як племінник Аліни, провели вдома увесь цей час. Вони не мають місця для комунікації, не мають можливості опанувати мову (для більшості з них це неможливо навіть у перспективі з огляду на особливості ментального розвитку), не можуть спілкуватися із австрійськими лікарями і терапевтами через мовний бар’єр, різницю у підходах, діагнозах і протоколах лікування.

 

Українські лікарі і діти з ментальними / нервовими розладами під час бесід і неформальних занять. Місто Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні.

 

Олена, психоневрологиня з України, що допомагає Колі і так само шукає у Австрії притулок, каже, що запорукою ефективної терапії її підопічних є побутові умови, у яких проживають сім’ї. Соціальне житло у Відні, яким займається Caritas чи Diakonie, закінчилося більш як місяць тому. Сім’ї часто розселяють у квартири, де бракує найнеобхіднішого. Також біженців розміщують в будинках без меблів, що розташовані у передмісті Відня або на території інших австрійських землях. У березні люди раділи будь-якій комірчині, а зараз потребують комфортніших умов, чим дратують австрійців (тут, справді, частково побутує думка про нахабних українців, які забагато просять і хочуть).

Соціальна допомога становить 200 євро на дорослого і 100 євро на дитину на місяць, орендувати квартиру у Відні можна від 300 євро, якщо жити у WG і ділити житло ще з кимось. Виходить замкнене коло: цілодобово зайняті із хворими дітьми батьки не можуть займатися пошуком житла чи вийти на роботу, тож вимушені сподіватися на фінансування проживання від інших організацій (наприклад, декому благодійники оплатили житло на 4-6 місяців уперед) чи витрачати власні заощадження у дорогій країні.

Українські медичні фахівці: без права працювати, підтримувати кваліфікацію і надавати допомогу

Коля зібрав навколо себе команду професійних українських фахівців (психоневрологиня Олена, фахівчиня з арт-терапії Яніна, педіатр Анастасія, фахівчиня з дошкільної освіти Аліна) і намагається звести їх з дітьми з інвалідністю. Тут ми стикаємось із іншою проблемою: ці лікарки не мають права ані на волонтерських засадах, ані, тим паче, платно провадити медичну практику в Австрії. Їх, як і будь-яких лікарів, очікує процес вивчення німецької до рівня С1, включно з професійною лексикою (за умови інтенсивного навчання на це йде до 2 років), нострифікація (підтвердження дипломів і фаху) і кар’єрна практика. Жінки розповідають, що в австрійських лікарнях не можуть навіть претендувати на посаду асистентки. При цьому вони вважають, що клінічні випадки, з якими їм доводилось стикатися, за своєю складністю не зрівняються з щоденною практикою австрійських колег. Від лікаря зі своєї команди я знаю, що в Австрії величезна нестача молодшого медичного персоналу (близько 70 тис. осіб), однак спрощених умов для українських фахівців це не створює.

 

Українські лікарі і діти з ментальними / нервовими розладами під час бесід і неформальних занять. Місто Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні.

 

Питаю, чи не вдалося сім’ям знайти тут вже офіційно працевлаштованих фахівців, що розмовляють українською або хоча б російською. Сказали, що таких контактів поки не було. Тому лікарки і Коля організували на нашому медичному складі регулярні зустрічі і бесіди з дітьми. Жодних офіційних реєстрацій і оплат, жодних консультацій і, тим паче, лікування. Жодних діагнозів. Лише спільне проведення часу і спостереження за дітьми. І не тільки за ними, а й за дорослими.

 

У мене двоє дітей ніколи не плачуть, а мама їхня — постійно в сльозах», — каже психоневрологиня Олена, що наполягає на необхідності реабілітації і для дорослих.

 

Близько трьох тижнів тому нас запросили на зустріч із міністеркою у справах жінок, сім’ї та інтеграції Сюзанною Рааб. Ми зустрілись у open space нашої церкви. Пані Рааб щиро намагалась розібратися з усіма адресованими до неї питаннями і залишилась на півгодини довше, незважаючи на те, що асистентки підганяли її. Отець від імені Колі поставив міністерці питання щодо спрощених процедур як для дітей-пацієнтів, так і для лікарів. Вона щиро відповіла, що в курсі справи, однак не знає, що може вдіяти, адже напрацьованого механізму поки не існує. В Австрії немає ані спеціалізованих закритих закладів, ані програм інтеграції дітей без знання мови у звичайні школи та дитячі садки. Створити окремий центр із українськими фахівцями вони теж поки не можуть через формальності, пов’язані з працевлаштуванням. На все потрібен час.

 

Членкиня неурядової організації YOUkraine, утвореної навесні 2022 року, Соломія презентує міністерці у справах жінок, сім’ї, інтеграції та медіа Сузанні Рааб сувенір-шалик з України у open-space Barbareum при церкві св. Варвари м. Відень. Автор фото — голова НУО YOUkraine Іван Диба (надано за згодою автора).

 

«Австрія — це старий механічний годинник. Консервативний, але надійний».

Для цієї статті я також поспілкувалась із Сергієм. Він  — частина нашої медичної команди і займається пошуком постачальників медичних апаратів, які ми закуповуємо за рахунок пожертв. Крім того, він сортує медикаменти, організовує логістику, корисний нетворкінг, веде курси німецької у передмісті Відня. Одним словом, багатозадачний.

Сергій також надає консультативний супровід для хворих, що приїхали з України (як правило, з хронічними хворобами) — шукає для них сімейних лікарів, з якими вони можуть порозумітися, облаштовує проживання і адміністративну підтримку. Українці знаходять його завдяки сарафанному радіо, а він намагається максимально використати свої багаторічні контакти у медичній сфері Австрії. Каже, за цей час він допоміг близько сотні пацієнтів. Дехто з них знаходиться у ремісії і має потребу у прийомі медикаментів. Іншим необхідна невідкладна медична допомога.

Власне, задача Сергія полягає у тому, аби знайти для майбутніх пацієнтів сімейних лікарів. Переважно він звертається до фахівців, які приїхали з країн Центрально-Східної Європи, або мають тамтешнє коріння. Каже: хорвати, чехи, словаки і серби, по-перше, краще розуміють мову, а, по-друге, охочіше допомагають. У 60% випадків після знайомства із лікарем пацієнти продовжують свій шлях самостійно і більше до нього не звертаються. Сергій переконаний, що справжнього втручання у процес потребують не більше 10% випадків, в інших — люди просто намагаються знайти виконавця своїх запитів і прохань.

 

Українські лікарі і діти з ментальними / нервовими розладами під час бесід і неформальних занять. Місто Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні.

 

«В українців викривлене уявлення про життя в Європі. Тут не є стан кінцевого комунізму».

Ми в Україні не маємо багаторічного успішного загального досвіду сімейної медицини, вона тільки почала ставати на ноги. У сімейного лікаря в Австрії зазвичай багато пацієнтів, своїм старим пацієнтам він надає пріоритет, хоча від нових, в тому числі українців, відмовитись не має права, та й цього не роблять. Час витрачається як на підтвердження діагнозів, так і на постачання медикаментів (у зв’язку із розгортанням війни затримки у Відні вже сягають 7-10 днів, а це немало). Тут є черга на діагностику, черга на рентген та МРТ, навіть черга на невідкладних пацієнтів. Не всі медикаменти, які без проблем можна купити в Україні, продають в Австрії без рецепту — частина розповсюджених у нас препаратів вважається БАДами або «фуфломіцинами», деякі взагалі не використовуються у практиці. Ряд ліків, які можна придбати в будь-якій аптеці України, в Австрії необхідно підбирати за діючою речовиною або шукати замінник.

Наразі українці не платять за страхування, а отже базовий набір послуг і медикаменти вони отримують безкоштовно. В Австрії страхування є професійним, його сплачує роботодавець, вираховуючи з зарплати. Поліс може обійтись у 200-300 євро і вище, аж до 800 і 1000 євро на місяць, в залежності від доходу, віку і обраної компанії. Щоправда, консультації лікаря завжди можна отримати на комерційній основі. Комерційний прийом (який теж не буде здійснено «з сьогодні на сьогодні») обійдеться пацієнту у 120-200 євро за годину лікарської практики. Якщо хворий у гострому стані, то Сергій намагається домовитись про приватний прийом на безоплатній основі або зі знижкою, однак цим не зловживають. Інколи прийом на комерційній основі можна компенсувати (до 80%), роз’яснивши фахівцям у службі страхування його необхідність постфактум.

Врешті виявляється, що українські пацієнти віднаходять себе посеред замкненого кола. Всі учасники процесу не знають німецької — ані самі хворі, ані члени сімей, ані українські лікарі, що приїхали і потенційно могли би допомогти. Водночас усі виявились надто діяльними і кваліфікованими для держави. Жінки (а переважна більшість сімей — це мама з однією або двома дітьми) мають вищу освіту, готові офіційно працевлаштовуватись, нехай і тимчасово, тобто хочуть від держави «забагато».

Сама ж держава, говоре Сергій, працює як «старий механічний годинник» — консервативно, повільно, але надійно. Будь-які непередбачувані збої лякають її. З одного боку, міністерства не готові взяти на себе відповідальність за допуск українських лікарів до практики. Тут є давно перевірені стандартні протоколи лікування, медики проходять довготривале навчання і не зовсім ясно, на якій підставі цей шлях має бути легшим для українців. Так само не зрозуміло, чому українські діти мають отримувати більше втручання держави, ніж будь-які інші діти (скажімо, оскільки держава не знає, як чинити, робимо висновок, що попередні хвилі мігрантів і біженців таких прецедентів не створили).

 

Українські лікарі під час бесіди із українською сім'єю, Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні.

 

«В Австрії потрібно багато і змістовно говорити, демонструвати інтерес і рівень поваги. Українці ж часто переходять одразу до нервів і голосних вимог, чим відбивають бажання допомагати», — каже Сергій, який багато років живе за кордоном, має тут влаштоване життя і налагоджену систему корисних контактів, завдяки яким українці отримують допомогу швидше.

 

Ми приїхали сюди не від бідності, а від війни. Вони мають пояснити нам, як чинити, що саме ми маємо зробити. Ми хочемо працювати. Ми хочемо, аби наші діти ходили до шкіл і отримували лікування. Врешті вони самі мають зрозуміти, що ми їм потрібні», — так кажуть охочі до роботи професійні лікарки, що з кожним днем втрачають кваліфікацію.

 

Висновки

Хто винен і що робити? Насправді, ця стаття не дає готових відповідей. З одного боку, статус біженця тут — золотий час для безоплатного лікування хвороб, можливість отримати альтернативний огляд і діагноз, почати будувати нове життя (дехто і справді не має наміру повертатись до України).

З іншого боку, стабільність австрійцям важко втрачати. Тут йдеться, на мій погляд, не стільки про витрату бюджетних коштів, скільки про Україну як таку — державу, якою ніколи не цікавились, прагнення громадян якої не розуміють. Енергію українців не здатні спрямувати у правильне русло, тому залишають їх на поталу соціальних організацій і мінімальної фінансової підтримки «для годиться».

Сьогодні в повітрі більше розмов про те, скільки ковдр доведеться купувати на зиму. Австрія має солідне проросійське лобі і звикла до комфорту. Врешті країна піклується спершу про своїх громадян і надає пріоритет практичним корисним рішенням, а не високій моральній позиції, яка може нашкодити австрійцям.

Коля і Сергій щодня працюють над своїми волонтерськими задачами. Коля зробив невеликий ремонт, десь віднайшов меблі і сподівається представити урядовцям свій соціальний проект більш-менш завершеним, з визначеною метою. За пів години до того, як я завершила цю статтю, Сергію вчергове подзвонили наші пацієнти, які очікують на протезування, попросили принести шоколаду та морозива. Здається, українська Ініціатива як феномен розвивається незалежно від приписів австрійської державної машини, і це поки що влаштовує останню.

Авторка: Олександра Терентьєва

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись