Не як риба у воді: як ми слухали досвіди біженок і почули себе

3922
Олена Ткаліч
Статті авторки
Єлизавета Золотарьова
Статті авторки

«Дивовижний парадокс етнографічного моменту… в тому, що зближення з Іншим більш чітко створює почуття Я, і у такий спосіб відкриває шляхи до кращого знання Іншого», — антропологиня Д. Соїні Медісон.

 

У серпні 2022 року у Відні розпочалось дослідження під назвою «The Art of Arriving» про досвід життя українських біженців в Австрії. Учасниць і учасників збирали у невеликі групи. Спершу показували фото та давали послухати музику авторства біженців з інших країн. Потім — просили проінтерпретувати ці твори, а далі запитували про особистий досвід. 

Одна серія фото, яку показали українцям, мала назву «Риба». Вона складалась із п’яти різних зображень риби, поміщеної в прозору склянку. Кожна фотографія була унікально оформлена й представляла різні ракурси та стани об’єкта.

Інша фотографія називалася «Маска». Центральна фігура на чорно-білому зображенні — жінка, обличчя та рука якої ніби зроблені з пластику чи покриті ним, що спотворює її образ. Вона сидить на самоті посеред скромної кімнати. 

Також українцям вмикали музику авторства Орва Аль Шуфі. Композиція спочатку звучить як класична європейська мелодія на фортепіано, яка потім повторюється і далі розвивається на східному струнному інструменті уді з характерними для нього мелізматичними відтінками.

Раніше в межах проєкту (він триває з 2021 року) опитували вихідців з екс-Югославії, які мали більший біженський досвід, та громадян Сирії, Афганістану й країн Африки, які втекли від війни нещодавно. Натомість з українцями спілкувались через декілька місяців після прибуття — в момент, коли вони «зависли» між двома світами й здебільшого не мали чіткого уявлення про те, як довго пробудуть в Австрії, чим там займатимуться та чи повернуться додому. 

 

риба

«Риба». Фото: Лінда Захра

маска

«Маска». Фото: Лінда Захра

 

Групові дискусії проводили ми — дві українки, Єлизавета Золотарьова та Олена Ткаліч. Нас запросив Віденський університет в межах підтримки українських науковців. На момент початку повномасштабного вторгнення РФ Ліза навчалася в магістратурі Центрального європейського університету у Відні, не мала прямого біженського досвіду і, відповідно, статусу тимчасового захисту. Але її шкільні роки пройшли у Києві, тому вона міцно повʼязана з Україною. Олена опинилась з двома дітьми у Відні в березні 2022 року через війну. Тож вона отримала як офіційний статус захисту в ЄС, так і відповідний досвід взаємодії з бюрократичними інституціями. 

Припускаємо, що наш бекграунд був корисним для цього дослідження не тільки через знання мови та контексту, а також через те, що ми могли порозумітися з різними категоріями українців.

Загалом видається, що під час проведення групових дискусій вдалось вибудувати атмосферу довіри. Декілька учасників відзначили, що після розмови їм ставало легше. І ми самі також відчули певний терапевтичний ефект. Тож під час аналізу результатів вирішили зосередитись саме на цьому аспекті, використавши метод автоетнографії.

Що таке автоетнографічний метод та де його використовують

Головна особливість автоетнографічного підходу полягає в тому, що індивідуальний досвід самих дослідниць ставиться в центр. Аналіз цього досвіду стає інструментом для розуміння як культури, частиною якої ми є, так і самих себе. Цей підхід не приймає того факту, що знання є об’єктивними та природними, що їх можна чітко ідентифікувати, відсторонившись від власних цінностей та попереднього досвіду. А вивчення «іншого» через етнографічний підхід потребує від дослідників зближення з ним, що своєю чергою може дозволити самій дослідниці пізнати себе глибше, усвідомити чіткіше настрої власного Я. 

 

рибка

Фото: Лінда Захра

 

Тому, можливо, «полегшення», яке відчули деякі учасники та ми самі, походить саме з особливості процесів формування ідентичності, що завжди відбуваються через взаємодію. Ми обрали саме такий підхід для опису наших спостережень і думок, оскільки не можемо говорити за інших людей про те, чи вплинули на них зустрічі. Але постійна рефлексія щодо власних ролі, позиції та стану в дискусіях передбачається первинною методологією дослідження. Ідея про можливий «терапевтичний ефект» групових дискусій прийшов насамперед через наші неформальні бесіди, а також під час рефлексивних сесій з командою.

Спостерігаючи за власним станом, ми вирішили подумати, якою могла бути наша роль у дослідженні, і яку роль дослідження відіграє для нас. Виявилось, що найгострішими «особистими» питаннями стали самотність, ізоляція, постійний самоконтроль, переживання за близьких та втрата шансів на гідне життя. 

Позиція Єлизавети: Не як риба у воді. Втрата себе та шансів на гідне життя

Я постійно подумки повторюю: «Боже, як добре працювати з соціологами. Саме вони, як правило, найкраще усвідомлюють складність досвіду людей, які опинилися в кризі». Ці думки приходять до мене знов і знов, як за роботою, так і в найбуденніших ситуаціях. І я вдячна цій справі, особливо за ту розраду, яку в ній знаходжу. І не можу не переконуватися внутрішньо, що це дослідження, найімовірніше, неабияк вплинуло на тих, хто брали в ньому участь.

Я спостерігала за тим, як можна вести діалог, обмінюватися досвідом і розуміти одне одного, навіть якщо могло б здатися, що за інших обставин ці люди ніколи б не порозумілися. Ідеї та описи часто народжувалися у взаємодії між учасниками. Ще долалася перешкода підозри й недовіри щодо «іншого», яка, мені здається, є основою непорозумінь та ізоляції, часто згубних. Люди говорили, що від чужинців, незнайомих людей, ніби частіше чекаєш осуду, а близькі радше підтримують. У нас незнайомцям вдалося одразу почути одне одного. Під час таких розмов виходило краще зрозуміти власні переживання. 

Окрім мого переживання через соціальну атомізацію та недовіру, роздуми щодо досвіду роботи в проєкті допомогли мені усвідомити важливість питань життєвих перспектив, їх надбання та втрати.

 

риба

Фото: Лінда Захра

 

Мене найбільше зачепила жінка, дуже схожа на мою маму — приблизно того ж віку, професії й зі схожими переживаннями. Це була Ольга (тут та далі всі імена змінено), жінка передпенсійного віку з Одеси, яка має медичну освіту та яка приїхала після початку війни в Австрію до дочки. Під час дискусії з учасниками Ольга не могла стримати сліз, коли розповідала про неможливість знайти гідну роботу на новому місці. Зрештою, вона вирішила повернутися в Україну і за кілька годин до нашої зустрічі купила білети додому. 

«Коли я зрозуміла, де я можу тут працювати і ким (!) я можу тут працювати, то, звичайно, це було просто дуже страшно, дуже страшно. Тому що, коли ти живеш все життя і займаєш, добиваєшся певних сантиметрів, якихось успіхів для себе, і в один момент це все руйнується, і ти розумієш, що так — це, звичайно, дуже великі розчарування. (...) Суспільство живе своїм життям, воно так звикло жити. І суспільства тут не відповідають за те, що, скажімо, ти опинився в такій ситуації. Так, воно готове тобі допомогти, підтримати, але це буде ось такий ковток води в склянці, не більше того», — сказала Ольга. 

Оскільки я не була в Україні фізично, то розрив реальності, страх та лють відчувала, імовірніше, через переживання близьких. На щастя, вони перебували в безпеці, але війна великою мірою підірвала їхнє бачення майбутнього.

Із плином часу буває важко згадати, що викликало найсильніший розпач. Проте тепер, а, можливо, саме тепер, це думки про те, що моя родина може в якийсь момент втратити все. Лють і розпач викликають думки, що їхнє життя спаплюжене війною. 

Я звикла спостерігати за людьми, які накопичують певні статки. Зазвичай ці статки у  формі всього комплексу культурного капіталу — професійної гідності, особистих зв’язків, матеріальних надбань. Це також бачення майбутнього. Але тепер воно розбите, його треба збирати з уламків. Мені боляче від того, що роки праці над надіями моїх близьких змарновано. Ануляція вкладених зусиль відкриває безодню розпачу. І тут я зустріла людину, яка, на мій погляд, знаходиться у схожій позиції з тими, за кого я переймаюся найбільше. Те, як ця жінка розмірковує про рух вперед, приймає важливі рішення і справляється з новою реальністю додало мені  впевненості в тому, що такі люди зможуть знайти себе у нових умовах. Також це була можливість прожити почуття ізоляції та самотності разом з людиною, до якої відчуваю особливо глибоку емпатію. Бо зробити це з моїми близькими я не маю можливості через відстань.  

Виявилось, що для когось з наших учасників та учасниць втрата життєвих перспектив була тісно повʼязаною саме з самотністю. 

«Ти руйнуєшся як особистість, бо ти особистість лише в очах своїх друзів. А отут ти ніхто. Поки не покажеш папірець, що фахівець якийсь», — зазначила 28-річна киянка Богдана, яка опинилась в Австрії одна.

Вона зізналася, що вже забула про свої досягнення в Україні:

«Я тільки недавно згадала, що ми розпочинали свій бізнес... “Блін! Я робила свій бізнес! Що!” Я про це забула... І що ми почали записувати альбом. Я записувала альбом! Я мала продюсерський проєкт! Що! Я забула про це». 

 

риба2

Фото: Лінда Захра

 

Інша учасниця Ксенія розповіла про появу відчуженості з найближчим оточенням. До війни вона була дизайнеркою інтер'єрів. Ксенія вже близько 10 років у шлюбі з австрійцем — подружжя жило на дві країни й більшість часу проводило у Харкові.

«Друзі чоловіка останні два місяці зі мною не спілкуються. Мені здається, я забагато скаржусь. На початку війни, зрозуміло, ми зустрічалися, всім було шкода: "Давайте ми вас запросимо", "Ну, як там справи?". І мене починає нести: “Там стріляють, того вбили, того вбили, там рознесло, школу висадили в повітря”. А в них вечеря... Ось вони зі мною і не спілкуються», — розповіла Ксенія.

В Австрії вона не може працювати дизайнеркою, оскільки для цього необхідно мати ліцензію. А під інтеграцією вона розуміла асиміляцію, тож активно опиралась, наприклад, відмовлялася вчити мову. Зрештою, під час дискусії вона змінила свою думку про слово інтеграція і сказала, що хотіла б, перебуваючи в Австрії, «зберегти частину себе, але при цьому мати той самий рівень і можливість виконувати таку роботу, як вони (австрійці, — ред.). Саме за своєю професією мати цю можливість».

Позиція Олени: Мовчати, як риба. Самотність та ізоляція

Розрив звичних звʼязків, самотність, розлука з чоловіком — це те, що найбільше гнітило мене, крім загального шоку від війни. Після перетину кордону ніби зник  контакт з реальністю. Справжній світ був тільки в екрані телефону, а те, що навколо — лише декорації. Тому мене найбільше зачепили розмови про те, як люди  переживають війну і як намагаються подолати розлуку та ізоляцію. 

Один з учасників Олег, який виїхав за медичними показаннями й на утриманні якого зараз літні батьки та важко хворий брат, розповів про звʼязок зі шкільними друзями з Харкова. Йому було важливо знайти спосіб залишилися в контакті з ними та рідним містом. 

«Мій друг підвісив камеру, зробив трансляцію онлайн, щоб я хоча б так слідив. І от я засинав, слухаючи оці обстріли разом з моїми друзями, бо мені так було легше, що я спав і хоча б чув ці обстріли, хоча б знав, де вони: чи близько, чи далеко, чи ще щось», — розповів Олег. 

Важкі часи вони з друзями намагаються пережити завдяки гумору, іноді досить чорному.  

«Впродовж декількох років у нас бут жарт про те, хто з нас перший помре, а хто останній, і в якому порядку ми помиратимемо. І от постійно ми так... змагалися. Якщо там хтось піде на банджі-джампінг, ми кажемо: “Нє, ну ти там на одну одиницю понижуєшся, так ризикувати не можна”. (...) Я постійно був на останньому місці через свій фізичний стан, операції й таке інше. І ми жартували з того, що можна хоч йти букмекерам замовляти, що я точно перший відкинуся. Але коли я виїхав від війни, вони вже кажуть: “Він був на останньому, а тепер, може, на першому став”. Мій друг, якому 33 роки, — нам усім по 33 роки, так вийшло, що ми зі школи всі друзі — і... у нього стався інсульт від війни. То він каже: “Пацани, здається, перемістіть мене на четверте місце”».

Олег був у групі чоловіків, він дискутував зі студентом з України Денисом, який саме тоді навчався у Відні. І, мабуть, саме ця група справила на мене найбільше враження. Вона дозволила краще зрозуміти мого чоловіка, який має легальну можливість перетинати кордон, але не перебуває з нами постійно. Домінуючою емоцією у дискусії було почуття провини. Ця тема піднімалась майже в кожній жіночій групі, але саме тут, зі зрозумілих причин, вона була найгострішою. Втім, я сама часто відчуваю провину. Наприклад, за те, що знаходжусь в безпеці та комфорті, але однаково не відчуваю душевної рівноваги. Примиритись з цим мені дозволила фахова позиція однієї з учасниць.

 

рибина

Фото: Лінда Захра

 

Так, учасниця Настя, що на той час закінчувала дистанційно магістратуру з психології, розповіла про нанизування травм, які неможливо подолати миттєво:

«Все, що ми зараз пережили, особливо ось ці швидкі евакуації, переселення — це стрес на стресі. Вже не ПТСР буде, а ще гірше. Це обернеться більшими проблемами. Людина, яка пережила страх початку війни, залишає свою територію: друзі, люди, собаки, коти; тривала дорога, що дуже вимотує, без їжі, без речей. І коли після цього вона ще потрапляє до якогось трешу, і їй кажуть: «Ти в безпеці, живи!» (...) Тим більше йдеться про жінок, які були переселені з дітьми, переживши розставання з чоловіками. Ви розумієте, яка там кількість травм?».

Однак одна з заяв цієї ж учасниці стала тригером для мене. Ще перед дискусією Настя підкреслила, що головна мета її участі довести, що українці — не сирійці. В ході дискусії про це майже не говорили, але вона все ж зазначила:

«Українці більш освічена нація. Вони не приїхали сюди на дотації. Якби я, чи хтось інший, хотіли би на дотації, то поїхали б до Німеччини, до тих країн, які дають ці дотації. А ми обрали інші цінності і тому слухати, що ми такі ж, як і сирійці — так, мене це чіпляє. Я не мусульманин, ні».

Декілька інших учасниць також робили подібні заяви. 

Перед початком дослідження наші австрійські колеги попросили нас бути уважними до свого стану і зупиняти дискусії, якщо щось виявиться тригером. Я думала, що мене зачеплять історії про перші дні війни чи щось подібне. Але неочікувано неприємним моментом виявилось зовсім інше — згадані спроби учасників довести, що вони кращі за біженців з інших країн. І коли вони вірили в теорії змови чи інші ірраціональні речі. Думаю, це більше говорить про мене, про моє бажання бачити українців «правильними» європейцями.

 

escape

Фото: Лінда Захра

 

З іншого боку, були учасниці, які завʼязали дружні стосунки з біженцями з інших країн. Або, наприклад, Лана з Києва, яка навчається в аспірантурі одного з університетів Відня. Вона теж бере участь у дослідженні міграції й зазначила, що «те, як приймали українців на початку, це має бути взагалі той мінімум, як мають приймати будь-якого вимушеного мігранта чи мігрантку».  

Без права на помилку

Одну з найдраматичніших історій під час групової дискусії розповіла мама двох маленьких хлопчиків-близнюків Інна. Вона спантеличила й учасниць групи, і нас, як дослідниць, і наших австрійських колег. 

Інна працює у сфері ІТ, є одинокою матірʼю, у вихованні дітей їй допомагає мама. За тиждень до війни вона хотіла вивезти їх в Грузію, але зрештою полетіла сама.

«Я свою маму дуже просила і благала — давай поїдемо. Але моя мама ніколи не була за кордоном. Вона нічого не хотіла, сказала, що не виїжджатиме. В мене літак був о 7-й ранку. А я її десь до третьої ночі вмовляла. (...) Зрештою, не змогла її переконати». 

Те, що діти також залишились з мамою, вона пояснила тим, що через завантаженість роботою не мала б змоги за ними доглядати. Компромісом стало те, що мама виїхала з Києва до села, ближче до молдавського кордону. 

Вже перебуваючи в Грузії Інна дізналась про початок війни й три дні намагалась дистанційно евакуювати сімʼю. Весь цей час вона не їла та, зрештою, мало не знепритомніла у літаку.

«Треба було виходити на паспортний контроль у Бухаресті. Там людей було страшенно багато. Я вже була у літаку і у мене закрутилась голова. І думаю — я, мабуть, упаду, якщо встану зараз. Вже реально тоді почала здавати, бо, ніби, ще трошки, ще трошки, і я зустріну свою маму з дітьми», — розповіла Інна. 

Видається, що вона мала сильне почуття провини через те, що допустила помилку — не проявила достатньої твердості та залишила дітей в Україні. Це один з парадоксів, які ми помітили під час дослідження і який так само добре відчули. З одного боку, російська агресія виявилась для більшості людей шоком. Мільйони українців прямо чи опосередковано стали жертвами. Однак на особистісному рівні й від суспільств загалом є очікування, що ти маєш зціпити зуби, не допускати помилок і вижити.

Так, сестри Катерина і Тетяна, дві молоді дівчини з Одеси, розповіли про перетин кордону зі знайомою, яка не могла себе тримати в руках:

«Вона була істерична. Не могла перестати плакати і казати: “куди ми їдемо, навіщо ми туди їдемо”. А ми хотіли їй допомогти виїхати, бо її нікому було вивезти. Ми самі не знали куди їхати, просто хотіли опинитися за кордоном і далі вирішувати, що робити. Вона потім повернулась в Україну».

 

linda zahra

Фото: Лінда Захра

 

Про необхідність мати холодну голову і приймати правильні рішення, особливо якщо ти несеш відповідальність за дітей, також говорила Людмила, мати двох підлітків, які виїхали з Харкова.

«І я розумію, що потрібне якесь гаряче серце та холодний розум, щоб розуміти і відносно правильно в таких умовах чинити, ось. А емоції — вони якось мовчать, мовчать. Висновок тільки один — життя триває, і в якому б ти такому стані не був, зледенілому, як якась Снігова королева скам'яніла, але треба жити далі та нести відповідальність за дітей».

Те ж саме повторює інша учасниця Марія, яка вивезла на початку війни трьох дітей з передмістя Києва, яке найбільше постраждало при спробі захоплення столиці.

«Із сумом пов’язані (моменти від'їзду з батьківщини, — ред.), бо ти втрачаєш. А мені цей момент не так страшний, як ти просто мобілізуєшся і думаєш, яке рішення ти приймаєш. Тут таке, тут таке. Ну, дійсно, троє дітей, (жартівливий тон) і ти маєш з ними якось…».


Чи змінює щось наше дослідження

Наше дослідження не було практичним чи адвокаційним у вузькому сенсі. Воно, імовірніше, є теоретичними, ставить на меті пошук більш «правильних», виважених термінів для таких слів як «прибуття» чи «інтеграція». І спирається в цьому пошуку на те, що самі біженці розповідають про себе та свій досвід. Але неочікуваним, побічним ефектом від наших дискусій стала «терапевтичність». Виявилось, що багатьом дуже бракувало можливості поговорити за спокійних обставин про те, що довелось пережити. 

Після дискусії Олег, який виїхав з літніми батьками та хворим братом, написав нам:

«Крім цікавого проєкту, це ще й має терапевтичний ефект. Я на повному серйозі ще жодного разу нікому не розповідав про свій досвід війни-евакуації-адаптації, щоб докладно, від початку до кінця. Навіть сам для себе нові деталі згадав». 

А Людмила, мама двох дітей, старшому з яких 16, попросила поради щодо вступу дитини в один з австрійських університетів. І окремо подякувала за дискусію: 

«Від себе хочу сказати, що після розмови "Мистецтво прибуття" стало морально легше, напевно, виговорилася чи прожили і відпустила ситуацію. Просто прийшло розуміння, що за минуле чіплятися вже немає сенсу і треба жити та діяти далі. Дякую за це вам».

Проте, наприклад, молода дівчина Ганна з Криму, яка переїхала у Відень на навчання, пізніше зазначила, що «мабуть, щоб відчути якесь полегшення, треба говорити з кимось із таким же заплутаним почуттям ідентичності, як у мене». Вона була єдиною з давно окупованих територій, а інші учасниці, насправді, досить мало знали про життя в Криму після анексії.

Тому ми в жодному разі не можемо стверджувати, що нам вдалося вирішити  психологічні проблеми наших учасників. Або, тим паче, вплинути на системні проблеми, як-от відсутність гідної роботи. Нам цей досвід дозволив краще розуміти те, що відбувається, бачити реакції живих людей, знаходити в них відображення себе і своїх близьких. Так хоч трохи легше приймати реальність. З іншого боку, ми зіткнулися з поглядом на події, який зовсім не співпадав з нашим. Це спонукало також замислитись, звідки можуть походити такі погляди, і придивитися, чи не поділяємо ми дійсно виражені сентименти, і чому.

Авторки: Олена Ткаліч, Єлизавета Золотарьова

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись