Консолідація, джинса та почуття провини. Будні волонтерства у нейтральній Австрії

3873
Олександра Терентьєва
Статті авторки

У січні 2022 року я приїхала до Австрії за звичайною програмою наукового обміну для аспірантів. Це мав бути черговий студентський семестр, але в останні дні лютого я долучилася до роботи волонтерського центру підтримки України, що розгорнула наша діаспора у Відні. Це моя перша спроба волонтерства, і оскільки мій ритм навчання був відносно спокійним, я дозволила собі максимально зануритись у цей досвід. У статті я маю намір поглянути на діаспорну волонтерську діяльність («волонтерку», як ми її жаргонно називаємо) як на ймовірно центральний фактор консолідації діаспори.

Відчуваю необхідність додати застереження на початку. З огляду на нейтральний статус Австрії і тиск з боку проросійських медіа, волонтерство подекуди становило для його членів небезпеку. Тому з міркувань не нашкодити, певні історії залишаться анонімними.

За даними Австрійського інтеграційного фонду, в листопаді 2021-го в Австрії проживало майже 12 тисяч українців, дві третини з яких — у Відні або його околицях. Коли я приїхала до Відня у січні 2022-го, я не мала бажання знайомитися тут із українцями, бо ця поїздка була для мене про інтернаціональний досвід і практику мов. Більше того, у мене навіть не виникало ідеї поцікавитися діаспорними справами і відвідати локальні заходи. 

Насправді, це виявилось не поодиноким явищем, що підтверджує досвід моїх колег з «волонтерки». Скажімо, моя подруга і її чоловік, лікар-пульмонолог, що волонтерять у нашій медичній команді, живуть тут більше трьох років і жодного разу не ходили на діаспорні святкування чи події до лютого 22-го року. Мій хлопець живе у Відні вже 13 років і зазначає, що до цієї зими таку кількість українців в одному місці можна було зустріти хіба на велике свято штибу Дня незалежності, що організовувало посольство.

 

Подвір’я волонтерського центру в 3-му районі Відня. Прийом пожертви від австрійської церкви. На фото: члени організації YOUkraine, волонтери-вантажники, лікарі, представники австрійської церкви. Весна 2022. Фото надане НУО «YOUkraine».

 

Такий стан справ мене не дивує, бо діаспора є розшарованою не менше ніж українське суспільство. Кожен обертається у своїй бульбашці, частина знаходиться тут нелегально і не хоче зайвий раз «світитись», а дехто залишив Україну у прагненні повністю інтегруватись у нове суспільство і перейняти його риси, обмеживши спілкування зі співгромадянами. Крім того, діаспорі характерна солідарність в рамках міського простору, а у австрійських містах (Відні, Граці, Інсбруку) центральним і часто єдиним центром консолідації стає церква і недільні служби. На Київщині, звідки я родом, і в інших регіонах України церква втратила свій вплив у постсекулярних умовах, саме тому була в теорії останнім місцем, куди би я пішла раніше у пошуках «своїх».

Менше з тим, наша волонтерська діяльність організувалася у лютому (та й раніше, як кажуть члени діаспори з досвідом, у 2014-ому) саме навколо церкви святої Варвари у самому центрі Відня. Як науковиця, я досліджую рух санктуаріїв — практики надання захисту шукачам притулку і біженцям церквами Європи і США всупереч депортаційним рішенням державних судів. Я думаю, цього року ми спостерігаємо щось схоже у багатьох діаспорах за кордоном. Часто саме українська церква в європейських державах ставала центральною структурою, що організовувала волонтерську допомогу. Будь-хто, хто вважав себе корисним, міг знайти можливість спокутувати своє почуття провини за перебування далеко від дому під час війни саме тут. Інша справа, що така волонтерська інклюзія трималася на низці моральних дилем, які надалі прагну висвітлити.

П’ять років ув’язнення за підтримку іноземних військ

Для початку з’ясуємо, що означає волонтерити у державі з нейтральним статусом, оскільки Австрія є саме такою. Австрія не має наміру військово підтримувати жодну зі сторін будь-якого конфлікту, хоча може зберігати із ними економічні та дипломатичні зв’язки на свій розсуд. За будь-яку фінансову, комунікаційну, матеріальну підтримку сторони конфлікту з території Австрії винна особа може отримати до п’яти років позбавлення волі. 

Цей нейтральний статус країні було надано після Другої світової війни задля убезпечення від реінкарнації агресивних амбіцій, однак від нього теоретично можна відмовитись шляхом парламентського голосування. Цікаво, що на сайті парламенту перед цим коротким резюме щодо нейтралітету додали примітку, що доцільність такого статусу було поставлено під питання у зв’язку з нападом Росії на Україну.

 

Волонтерський центр в 3-му районі Відня. Волонтерки й волонтери сортують монітори пацієнта. На фото: лікарі Іванка та Іван, фармацевтка Емілія, волонтерка медичного департаменту Аліна. Літо 2022. Фото надане авторкою матеріалу.

 

На практиці для нас, членів волонтерського об’єднання у Відні, це означало, що ми не можемо підтримувати ані фінансово, ані медично, ані, тим паче, збройно жодне військове формування, військовий медичний пункт, військовий госпіталь і окремих військовослужбовців. Теоретично ми могли би купувати так звані товари подвійного призначення, але постачати їх все одно можна було би тільки благодійним фондам і медичним установам.

Місцем нашого збору став український open space у сусідньому із церквою приміщенні, і саме церковний рахунок був основним місцем акумуляції пожертв. З погляду фінансового менеджменту рішення було правильним, оскільки ми не давали людям широкого вибору у адресатах переказів і змогли швидко зібрати велику суму. Загалом йдеться про близько один мільйон євро. Вже у квітні ми мали більше 600 тисяч євро зібраних коштів і близько 250 тонн відправленої допомоги — ця інформація є публічною.

Церква в цілому, як виявилось, відкриває набагато більше дверей, аніж будь-яка неурядова організація. Це і мережа парафіян із багатьох «корисних» сфер (юристів, податкових консультантів, державних службовців, підприємців, лікарів і водіїв), і часткове збереження сакралізованого уявлення про церкву як місця допомоги нужденним, та й внутрішній стрижень благородності, який на тебе накладає дотичність до церкви. Тепер я розумію, що знайти за кордоном українську спільноту, волонтерів, різних «впливових людей» найпростіше саме через відвідування місцевої парафії УГКЦ чи ПЦУ.

Так, в лютому я прийшла волонтерити у ледь народжений тоді медичний департамент нашого штабу. Політична робота вже кипіла: в глибоко проросійській Австрії із усіма цими центрами австрійсько-російської дружби і запрошеними на керівні посади в Росію колишніми австрійськими можновладцями, колеги з Unlimited Democracy невпинно проводили багатотисячні мітинги на підтримку України і акції на сумнозвісній площі Swarzenbergplatz. Саме тут, неподалік від російського посольства і їхньої церкви, свідком кожному 9-го травня, яке святкують росіяни в Австрії, в триколорі стоїть радянський солдат. 

 

Волонтерський центр в 3-му районі Відня. Волонтерки та волонтери сортують монітори пацієнта. На фото: лікарі Іванка та Іван, фармацевтка Емілія, волонтерка медичного департаменту Аліна, фахівець з постачання адреналіну Богдан. Літо 2022. Фото надане авторкою матеріалу.

 

Наприкінці лютого нам почали приносити перші медикаменти. Тоді ми розміщувалися на одному столі на кухні нашого open space Barbareum і розписували кожну діючу речовину та симптоми для застосування у пачках ліків, які складали до коробок. На обробку однієї йшло, здається, до 30-40 хв, але більше роботи й не було ще протягом кількох днів, доки австрійці не зрозуміли, що насправді відбувається, а ми не створили спеціальний веб-сайт із закликами донатити медикаменти.

Я пам’ятаю, як згодом схопила себе на думці, що ми не можемо просто взяти й витратити гроші, які нам жертвують, на будь-що, чого потребували б військові, тому медичний напрям видавався найбільш пріоритетним: турнікети і кровоспинне теоретично були потрібні кожному цивільному українцю. З початку березня у Відні почали з’являтися перші люди з України, які шукали тимчасового притулку. Відень адаптовувався до них, облаштував центр прийому Caritas на центральному вокзалі і зробив вказівники. Доки не налагодилась система підбору житла, тимчасового і постійного, притулками займався наш «відділ біженців», як ми його називали. 

Фактично, наш центр при церкві взяв на себе функції держави. Так виникла перша моральна дилема: церква прагнула лишати значну частину коштів для фінансування діаспорних ініціатив штибу мовних курсів і культурних заходів для тимчасових переселенців з України. Ми ж вважали, що кошти максимально потрібно спрямовувати в Україну, оскільки таким чином ми «лікуватимемо» причину, а не симптом, бо ж за українців у Австрії має відповідати соціальна держава. Зрештою, повної підтримки ми тоді не отримали, і діаспорні організації почали надавати можливість благодійникам обирати адресатів з все більшого кола отримувачів: суми почали дробитися, бо звітність і методи комунікації церкви викликали все більше запитань. 

Насправді, тут маю зробити ремарку: питання радше у тому, що церковний інститут виявився неготовим до корпоративної діяльності і її публічного коментування. Водночас я маю сумніви, що будь-яка інша організація, зокрема наше Посольство, змогла би виконати ці функції краще і викликати більше довіри на самому початку весни.

 

Волонтерський центр в 3-му районі Відня. Підготовка до відправки гуманітарної допомоги для дітей Харківщини. Літо 2022. Фото надане авторкою матеріалу.

 

Сім господинь, неметена хата, або реалії кризового штабу

Мені здається, на початку у нашому приміщенні знаходились одночасно до ста волонтерів. Хтось виходив палити на вулицю, хтось бігав в сусідні супермаркети по готові сендвічі чи каву до кавомашини, хтось ходив регулювати рух машин на нашому п’ятачку у першому районі Відня, де не могли роз’їхатись наші буси і австрійські автівки. Ми усі намагались уживатись: я ніколи не приходила до Barbareum першою, бо часто хтось зрання відкривав простір і готував печиво з кавою, але ми часто йшли останніми, бо медикаменти доводилось сортувати і обліковувати до ранку. Щодня ввечері ми зустрічались на планерках, які могли йти і дві, і три години. На дипломатичні переговори це рідко було схоже, але в нашому випадку — на краще, бо ми хоча би рухались у напрямку прийняття рішень, шукали варіанти усунення проблем, у нас нічого не стояло на місці. Ділили ми класичні ресурси: час, гроші і відповідальність.

Згодом я повністю взяла на себе адміністративну роботу і майже не брала участі у безпосередньому складанні ліків. До нас щодня приходили десятки волонтерів, але ми не не могли дати роботу всім. Річ у тім, що професійний лікар чи фармацевт за 15 секунд розуміє, для чого певний препарат і куди його класифікувати. Під час навчання ми часто бунтуємо проти необхідності завчати матеріал напам’ять. Буцімто мобільний завжди під рукою і це можна перевірити. Однак у таких критичних ситуаціях хвилини механічного пошуку перетікали в години, наша кімнатка 3 на 2 заповнювалась голками, бандажами і пігулками доверху, тож час і фахівців з гарною пам’яттю ми цінували.

Власне, моя робота полягала в тому, аби прийняти «замовлення» з України, з’ясувати, чи ми можемо його виконати, і сформувати для медичної команди список, який потрібно зібрати. Я гадки не маю, де волонтери, медики, водії і керівники благодійних фондів знаходили мій номер. «Мені вас порекомендували волонтери зі Львова», — так почав зі мною переписку у вайбері один львівський лікар, з яким ми потім довго співпрацювали. 

Списки «замовників» теж бувають різні. Я бачила замовлення на 10 тисяч біо-вбиралень, на сотні літрів розчинів для крапельниць, на тисячі голок і шприців. Буває, лікарні замовляють фармацевтичний спектр, необхідний їм на півроку роботи, при чому часто з препаратами, які в Австрії заборонені або роками не використовуються. Якось ми займались організацією рефрижераторів для перевезення шприців з адреналіном, для чого навіть довелось залучити один відомий бренд супермаркетів. Страшно сказати, що ми зберігали такі препарати у холодильнику для бутербродів у нашому open space. Іншого разу довелось перевозити 8 коробок інсуліну для ночівлі в моєму гуртожитку, бо їх не було куди поставити і не можна було тримати в теплі. 

 

Волонтерський центр в 3-му районі Відня. На фото: волонтерка медичного штабу Аліна складає IFAK-и. Літо 2022. Фото надане авторкою матеріалу.

 

Ще одна проблема додалась, коли нам почали приносити домашні медикаменти, а не придбані в аптеці. Купа протермінованих ліків при діабеті, для сердечників, всіляких БАДів разом з косметичками з використаними тінями і пробниками парфумів. Пам’ятаю, ми пішли в найближчу аптеку спитати, як нам утилізувати браковані ліки, і нам принесли коробку як з-під взуття, мовляв, кидайте. Ну ми й пояснили, що в нас вісім 120-літрових мішків такої фармацевтики, від чого в аптекарок повідпадали щелепи, і врешті довелось домовлятись із мерією про вивезення.

Ми декілька тижнів працювали на межі своїх можливостей, переживали нервові зриви і істерики. Це схоже на підготовку до важливого для корпорації заходу в останню ніч перед ним, однак ця ніч для нас ніколи не закінчувалась. Сидячи зараз в тиші, я намагаюсь згадати, хто оточував мене тоді. Лікарі з десятком років стажу, фінансові менеджери, юристи серйозних фірм, тимчасові переселенці, студенти й студентки, як правило, політології, архітектори, державні службовці, підприємці і музиканти. Одні — активно долучені до парафії, а інші, як я, з інтересу вперше в житті пішли в церкву на Великдень 2022-го. 

Лише одного разу в розпалі словесної дискусії мені натякнули, що я ще мало бачила в житті, аби курувати власний медичний департамент. Закриваючи на цей випадок очі, скажу, що волонтерка виявилася місцем інклюзії і рівності. Немає жодної іншої ситуації, навіть Дня незалежності при Посольстві, коли ці соціальні бульбашки могли би зустрітись в одному місці і кооперуватись, довіряти і вислуховувати. Ми заходили на поріг нашого центру стерильні: без історії еміграції, довідки про доходи і списку прочитаних книг. Про «життя до 24-го» більшості волонтерів я дізналася ближче до травня, коли ми змогли дозволити собі неформальні зустрічі поза роботою. Більшість із них зайняли для мене проміжне місце між другом і знайомим під назвою «активний член діаспори». 

Я відчувала дискомфорт лише у тому, що стосується ритуалів — від мене очікували коректної відповіді на «Слава Ісусу Христу» і шанобливого ставлення до церковного начиння. Однак, не думаю, що це заважало: з антропологічної точки зору мені було цікаво зрозуміти ці процеси зсередини, тож я не чинила їм супротив і таки навчилась правильно відповідати на ті запитання. Менше з тим, моє ставлення до церкви як до соціального інституту ніяк не змінилось.

 

Волонтерки готують відправку 11 тисяч доз протиправцевої вакцини до України. На фото: лікарка Іванка та волонтерка Олександра біля рефрижераторів. Весна 2022. Авторка фото — Ганна Корнієнко.

 

Як ми перейшли дорогу правим популістам і «активістам миру»

Коли нам стало замало open space біля церкви, об’єднання лікарів Відня, Ärzte Kammer, погодились передати нам у користування своє приміщення. Це старовинна міська резиденція, яку вони використовували під свої потреби, але яка тимчасово пустувала через необхідність ремонту. Ми отримали у безстрокове розпорядження пару сотень квадратних метрів, де змогли організувати невеликий буфет, склад, сортувальну кімнату, дворик для завантаження машин і міні-офіс. Перед будівлею розмістили стенди, на яких закликали приносити за цією адресою гуманітарну допомогу, медикаменти, одяг і їжу. 

Найцікавіше розпочалось тоді, коли про нас одна за одною почали виходити замовні публікації. Буцімто ми ледь не українська мафія, яка може дозволити собі оренду старовинного маєтку в центрі Відня, і організувала там місце збору легіонерів, яких відвозитиме в Україну, що порушує австрійський нейтралітет і суперечить діяльності церкви. Дарма, що той «маєток» насправді не опалюється, не має води, має світло лише в одній кімнаті і ніяк не обслуговується. 

Як вам стаття, яка починається словами: «Під виглядом гуманітарної допомоги ліві асоціації біженців організовують лінії постачання українського фронту»? Я дозволю собі не лишати на неї посилання, бо вона (і ще дві) були опубліковані в жовтезному онлайн-медіа, наближеному до австрійської партії FPÖ. Ця партія має прозорі і очевидні зв’язки з російським політикумом, що багаторічно обговорюється в австрійській пресі. Холодок біжить шкірою, коли бачиш фото вхідних воріт нашого штабу і знаєш, що ці «журналісти» із чітким завданням дискредитувати нас стояли там, поки ти носив туди-сюди коробки з ліками і їжею. 

У цих статтях цікаво все: ми не позиціонували себе як організації певного ідеологічного спектру, ми не є біженцями. Ми не робимо вигляд, що збираємо гуманітарну допомогу, бо ми справді її збираємо, це доступно і відкрито, ми маємо яку-не-яку публічну звітність. Коротко кажучи, діалоги з поліцією нас не оминули, але нічим більш серйозним це не увінчалось, бо на те не було підстав. Одну зі статей навіть закінчили словами про те, що відомий віденський борець за мир і неупередженість Австрії подав на нас до прокуратури. Цікаво, на кого саме, бо ми, власне, до жодної організації не належали.

 

Великдень 2022 у церкві святої Варвари міста Відень. На фото: о. Тарас, парох храму і очільник волонтерства, лікарі Іван та Іванка, волонтерки медичного департаменту Аліна та Олександра. Весна 2022. Фото надане Олександрою Терентьєвою.

 

В австрійських медіа взагалі надають перевагу різним формулюванням, на кшталт «українсько-російський конфлікт» і «криза в Україні». Мені здається, що в цьому можна знайти причину такого агресивного ставлення до нашої діяльності: Україна тут сприймається як рівноправна сторона конфлікту, а не як країна, що обороняється від нападу іншої держави. Деколоніальні наративи щодо Східної Європи у австрійській академії, а, тим паче, у австрійських медіа, ще належить виростити, оскільки інтерес до України тут лише прокидається і поки що доволі посередній, а подекуди і ворожий. Як на мене, це завдання нашої діаспори — вводити австрійців у суть справи.

Мені, як представниці діаспори, вдалося познайомилась із десятками чудових людей, у більшості своїй економічними мігрантами, що долучаються до українських ініціатив. У нас працює суботня школа, низка неурядових організацій, наприклад, Товариство української молоді Австрії, прицерковна бібліотека з українською літературою, вже згадані Unlimited Democracy, нова медична організація «YOUkraine», яку організував наш логістичний департамент. Це десятки заходів щомісяця, участь у найбільш престижних австрійських форумах, мистецькі заходи, мітинги і демонстрації, перформанси і соціальна реклама.

Водночас я не раз була вимушена відбиватися від претензій австрійців щодо нашої інтеграції у їхнє суспільство. Якось я приймала готівкову пожертву у одного швейцарського піаніста, і він вважав за потрібне зробити це в одному з ресторанів центрального Відня під час його переговорів зі своїм бізнес-партнером. Мене «попросили передати» діаспорі, як злісно ми не поважаємо паркувальну розмітку і режим тиші після 22-ї, якими люксовими машинами користуємось і як неввічливо спілкуємось на вулицях. Я тоді подумала, як безапеляційно вони беруться судити, оцінювати, рівняти, робити висновки, сидячи в ресторані в центрі спокійного Відня і маючи наді мною моральну перевагу, бо ж жертвують мені гроші на покупку медикаментів.

Але це була не найбільша моя моральна дилема. Якось літня пара із яскравим російським акцентом з берегів Фінської затоки привезла нам повний бус нових аптечних медикаментів. Ми познайомились, обмінялись іменами, тоді їхня допомога була для нас безцінною. Чи маємо ми дякувати в такому випадку? Вони казали, що для них це одночасно спосіб протесту і спокутування провини перед українцями. Чи є волонтерка місцем отримання такої індульгенції і для нас: за те, що ми за кордоном, за те, що не на полі бою, за те, що засинаємо з тишею за вікнами?

 

Березневі акції в центральному Відні. Весна 2022. Фото надане Олександрою Терентьєвою.

 

Пошук прощення і позбавлення почуття провини

Березень був моїм найстрашнішим місяцем. Одного тижня я навіть не купувала жодного продукту до холодильника, бо просто приходила поспати в гуртожитку і йшла волонтерити. Я доволі рано усвідомила, що рятувала не так українців, яким допомагала, як саму себе. Пам’ятаю, як майже не спілкувалась тоді з батьками і найближчими в Україні, бо працювала тут, умовно, для них же. Волонтерка — так, багато в чому лікування провини, особливо коли займаєшся цим вперше.

Коли перестали приносити медикаменти, спочатку трохи менше, а потім зовсім, мені було важко змиритись із тим, що місця цього прощення більше не буде. Я мала намір закидати листами усі заможні організації, навіть вийшла на Ротарі-клуб, збиралась писати в ООН і «Червоний хрест» — ми були в пошуках коштів, за які можна було би купити медичну апаратуру. 

Це був травень, місяць моєї волонтерської агонії. Я тоді поїхала на еко-конференцію в Штирію і рахувала, у яку суму організаторам обійшлися ці теревені, і скільки турнікетів можна було би на неї придбати. Згадую, якось дивилася на соцмережі волонтерок Туреччини, що обіцяли забезпечити всю Україну своїми дешевими турнікетами, і глибоко в душі продумувала наші конкурентні переваги.

Вугілля і знеболююче в Австрії справді дорогі, але тут добре купувати вживані ШВЛ-и, інкубатори і монітори пацієнта. Україна готова брати навіть зламане і списане, готова все лагодити і ще років 20 використовувати. Я пам’ятаю, як колеги-волонтери везли прямим бусом на південь величезну рентген-дугу, як мої ларингоскопи у валізках 80-х доїжджали до одного госпіталя в Києві, де я народилась. Я пам’ятаю, як мені писали: «Ваша допомога доїхала, але госпіталь вчора розбомбили. Подяка буде, але фото — ні».

Ця волонтерка зробила мене черствою. Моя подруга допомагає одному шпиталю в Україні і пише мені, що необхідна перев’язка і марля, а я не знаю, де взяти їх. І вже спокійно відповідаю, що не маю. В Австрії з госпіталів не дозволяють виносити прилади чи медикаменти, все утилізується як таке, що може переносити інфекцію. Нам часто передавали партії ліків, які були списані ще 5 років тому або не були гостро необхідними в умовах війни. Постачання життєво важливих позицій затягується для нас, буває, на тижні, бо війна — у нас, а не у них.

За півроку війни мені запропонували роботу в академічній сфері, і я залишила Відень, бо працювати в науковій установі  — це моя найближча кар’єрна мета. На жаль, моя альма-матер в Україні у свій час відмовилась прийняти мене на таку ж посаду. Я завершила свою волонтерську діяльність і тільки спорадично допомагаю знайомим в Україні. Наприкінці мені хочеться поміркувати над деякими етичними питаннями, які виринали у мене в голові як у волонтерки.

 

Подвір’я волонтерського центру в 3-му районі Відня. Вантаження відправки до України. На фото: члени організації YOUkraine, волонтери-вантажники, волонтери-медики. Весна 2022. Фото надане НУО «YOUkraine».

 

Чи можна внести волонтерську діяльність для України в резюме? На початках я різко це заперечувала, але нещодавно додала її до свого CV. Керуюся зовсім не бажанням продемонструвати високі моральні орієнтири, адже вважаю що ці мої волонтерські будні замінили мені декілька років роботи у великій корпорації. Вони навчили винахідливості, реальної, перевіреної часом, стресостійкості і, головне, вмінню як керувати, так і підпорядковуватись.

Чи може благодійна організація заробляти кошти, а її члени отримувати зарплатню? Наразі думаю, що так, якщо така організація прагне інституціоналізуватись і «грати вдовгу». У найзавантаженіші тижні я майже закинула навчання, для якого приїхала у Відень, бо не могла концентруватись на предметі лекцій (у мене ще й були курси про геноцид у Руанді, трансформації Східної Європи і аналіз ефективності ООН — комбо самознущання). Але довго у режимі ігнорування основного місця реалізації і отримання доходу не протягнеш.

Насамкінець, я думаю, що волонтерська діяльність на моїй самовигаданій посаді координаторки медичного департаменту врятувала мене від занурення в тугу за домом. В цьому немає нічого пафосного. Цю роботу виконував би хтось інший, взаємозамінність — часта характеристика волонтерки. Мені пощастило отримати цей досвід, пройти експрес-курс співпраці з австрійською державою і роззнайомитися із діаспорою. Врешті, найголовніше, що Австрія навіть приблизно не усвідомлює масштаби гуманітарних операцій, які ми тут проводили, і я щиро дякую їй, що нам не заважали облаштувати свою Україну в центрі столичного Відня.

Завершую цю статтю і міркую зі своїм хлопцем, старожилом Відня, чи справді солідарність нашої діаспори тримається на перманентній волонтерці для «України в огні». Доходимо висновку, що так, бо наш колективний дім, безперечно, віртуальний і уявний, виявився тією єдиною цінністю, яка зібрала нас в одному місці, а волонтерська діяльність — тією основою, що дозволила не заглядати в кишеню до сусіда і не мірятися діаспорними заслугами. Цей стан солідарності — короткотривалий, але соціальні зв’язки після нього міцні. Думаю, більшість із нас прийшли би під стіни «Варвари» ще раз, але сподіваюсь, що з іншого приводу.

Авторка: Олександра Терентьєва

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись
Дім без мін: де працює суперсила і вжух-магія у Святогірську Не як риба у воді: як ми слухали досвіди біженок і почули себе Відверто про життя переміщених осіб в Австрії: хто прагне додому, а хто будує нове життя Невидима праця мігрантських спільнот, або хто підтримуватиме Україну «Ми не від бідності сюди приїхали, а від війни»: медичне страхування, лікування і реабілітація українців в Австрії Табори для переселенців чи інтеграція? Інтерв’ю з Елізабет Данн про допомогу ВПО