Складні умови життя в прифронтових регіонах України змусили місцевих жителів покладатися передусім на власні сили. Звісно, повернення до мирного життя вимагає допомоги благодійних організацій, держави і волонтерів. Утім, забезпечення необхідними ресурсами не завжди відбувається вчасно й у повному обсязі. Тож у перші дні після завершення обстрілів місцевим жителям доводилося самотужки братися за відновлення — ремонтували, прибирали, організовували побут.
У цій статті ми розповімо, як мешканці прифронтових територій відновлювали свої громади: з чого починали, як організовували спільну роботу і що їх підтримувало. Навіть після страшних ударів і втрат люди знаходили сили гуртуватися й допомагати одне одному.
Групи швидкого реагування
Село Прибузьке Галицинівської громади Миколаївської області впродовж восьми місяців після початку повномасштабної війни перебувало в «сірій» зоні — усього за три кілометри від лінії фронту. Через щоденні обстріли 70% житлового фонду населеного пункту було пошкоджено або зруйновано, а з понад 1,5 тисячі жителів залишилося лише 25 осіб.
Коли в листопаді 2022 року фронт посунувся, до Прибузького почали повертатися люди. Староста села Сергій Алдабаєв згадує, що багато односельчан спочатку були шоковані масштабом руйнувань, однак це не похитнуло їхнього бажання якнайшвидше взятися за відновлення. Часто люди об'єднувалися в групи і по черзі допомагали одне одному з ремонтом. Коли стало відомо, що до Прибузького прибуде група спеціалістів з регіональної служби електромереж (РЕМ) для відновлення електропостачання, жителі відразу запропонували свою допомогу.
«Люди об'єднувалися в групи і допомагали спеціалістам РЕМ скручувати пошкоджені дроти. Завдяки спільній роботі село вдалося повністю електрифікувати за короткий термін. Ми з жителями вирішили так: якнайшвидше відновлення електроенергії в селі потрібне не співробітникам РЕМ, які за свою роботу отримують зарплату, а самим мешканцям. Щоб село розвивалося і до нього поверталися люди. Якщо кожен чекатиме, що замість нього все зроблять — нічого не вийде. Від крапельки зусиль кожної людини залежить розвиток усіх», — підсумував староста. Активну участь жителі брали й у відновленні газопостачання, центрального водопроводу та мобільного зв'язку.
Староста села Прибузьке Сергій Алдабаєв, 15 серпня 2024 року. Фото: Суспільне Миколаїв
Староста сусідніх сіл Лимани та Лупареве тієї ж Галицинівської громади Наталія Панашій розповіла «Спільному», що ще під час інтенсивних обстрілів місцеві створили групу швидкого реагування для ремонту пошкоджених ліній електромереж. До неї входили і професійні електрики з-поміж самих мешканців. Групі навіть вигадали назву — «Лиманиобленерго».
«Під час обстрілів у 2022 році світло нам не ремонтували. Ми все робили власними силами. Впродовж чотирьох місяців хлопці практично кожен день лагодили перебиті дроти, оскільки майже щодня траплялися обстріли», — розповіла Наталія. Решта односельців також активно сприяли мобільній бригаді. Зокрема, за власні кошти придбали драбину, що дозволяла діставатися до вершини електроопори — і це за умов, коли самі вони гостро потребували допомоги.
Місцеві жителі, об’єднані у колективи, змогли врятувати населені пункти від тривалого і повного знеструмлення. Зовсім нещодавно у центральну електропідстанцію влучив дрон, спричинивши пожежу. На місце одразу прибігли жителі, серед яких був і колишній електрик з інвалідністю. Попри небезпеку, чоловік накрив палаючий трансформатор ковдрою, а сусіди допомогли загасити вогонь, що стрімко поширювався. Електропостачання в селах вдалося відновити вже за десять годин.
Ще одним важливим етапом відновлення населених пунктів стало розмінування території. Для селян земля — це не тільки можливість прогодувати себе, а й джерело заробітку. Однак через повільний темп офіційного розмінування мешканці деяких сіл змушені самотужки позначати небезпечні ділянки, а подекуди — й самі прибирати вибухонебезпечні предмети на узбіччя доріг. Особливий ризик несли фермери, які продовжували обробляти поля попри високу вірогідність натрапити на міну. Серед них — житель Прибузького, фермер Богдан Урсуляк. Для захисту Богдан використовує габаритний трактор, вважаючи, що це підвищує шанси вціліти в разі підриву на міні. Під час таких поїздок фермер нікому не довіряє керування трактором — керує лише він.
«Я не можу посадити механізатора і сказати: “Їдь та зорай он ту ділянку”. Не хотів підставляти людей. Тому сам сідав за кермо і їхав», — розповів фермер. Про смертельну небезпеку таких поїздок свідчать численні трагедії, коли сільгосптехніка підривалася на мінах під час обробки полів.
Наталія Панашій. Фото: uacrisis.org
Роль старост
Місцеві жителі неодноразово наголошували, що допомога з боку держави та різних організацій відіграла важливу роль у відновленні їхніх громад. Водночас, коли зовнішньої підтримки бракує, подальший процес відбудови залежить насамперед від згуртованості самих мешканців — їхньої здатності до самоорганізації та довіри всередині колективу. І все це в умовах обмежених ресурсів.
У таких критичних ситуаціях місцева влада також відіграє важливу роль в організації людей. Забігаючи наперед, зазначимо: ніхто зі старост, із якими ми спілкувалися, не покинув своїх земляків під час бойових дій. Дехто залишалися в селах навіть під обстрілами, інші — перебуваючи у відносно безпечних умовах — продовжували ризикувати, щоб підтримати свою громаду, зокрема доставляючи продукти. Серед таких — Сергій Алдабаєв, який на легковому автомобілі й у бронежилеті возив продовольство мешканцям свого села.
Після стихання бойових дій, які точилися біля населеного пункту, одним із головних викликів для старости стало питання забезпечення людей будівельними матеріалами — передусім покрівельними. Жителі потребували десятки тисяч листів шиферу, але на початковому етапі благодійні організації та держава змогли надати лише 500. Коли надійде наступна партія — і чи надійде взагалі — було невідомо.
Щоб допомогти тим, чиї оселі зазнали найсерйозніших руйнувань, Сергій Алдабаєв ініціював створення спеціальної комісії. Вона мала оцінити ступінь пошкодження кожного будинку й визначити, хто потребує матеріалів найбільше. До складу комісії увійшли місцевий депутат, представник села і сам староста.
«Заходили в кожен двір і рахували. Якщо бачили, що шифер цілий, хоча й потріскався — ця людина могла потерпіти. Також обмежували видачу тим, у кого шифер був пошкоджений, але профнастил залишився цілим і перешкоджав потраплянню опадів всередину будинку. Ворогів, правда, собі нажив у той час... Та й роботи було багато, а тут ще й доводилося шифер рахувати. Однак я розумів, що ресурси обмежені, а допомогу необхідно надати тим, хто її найбільше потребує. Першочергово шифер видавали вразливим категоріям населення і тим, чиї рідні служать в армії. Надалі, звичайно, шифер та інші будівельні матеріали нам привезли в достатній кількості. Також дуже допомогли волонтери, які приїжджали ремонтувати пошкоджені будинки», — зазначив голова села.
Староста села Наталія Панашій вважає, що в кризових умовах людям дуже важливо відчувати свою захищеність. А це можливо лише за умов налагодженої та працюючої системи підтримки. Під час бойових дій місцевий старостат виробив деякі принципи надання оперативної соціальної допомоги постраждалим. Голова села розповіла про це на прикладі масованої атаки дронів. Тоді о п'ятій ранку по селу вдарили дев'ять «Шахедів», унаслідок чого постраждали 46 будинків.
Зруйнована сільрада Галицинівської громади. Фото: uacrisis.org
«Ми одразу зібрали нашу давно злагоджену команду “соціальників” та волонтерів. Паралельно я звернулася до організацій, які могли швидко надати допомогу. Після чого сповістила громадян у соцмережі, за якою адресою необхідно зібратися всім постраждалим і які документи слід взяти з собою. Це потрібно було для того, аби поліція могла оперативно опитати людей, а не їздити до кожного окремо. Паралельно на місце викликали групу психологічної підтримки. Всіх постраждалих запевнили, що вже наступного дня до кожного прийдуть і зроблять заміри пошкоджених вікон, а потім оформлять компенсації», — зазначила староста.
Наталія каже, що намагається повністю контролювати процес надання підтримки людям і не залишає робочого місця, доки основні питання не буде вирішено. На її думку, в нинішній важкий час влада має приділяти більше уваги соціальному захисту. Вона впевнена, що кожен, хто обіймає управлінську посаду, повинен щиро піклуватися про громадян.
«Потрібно працювати з повною самовіддачею, а вже потім думати про себе. Я ж про себе ніколи не думала — працюю 24/7, завжди на зв'язку. Якщо не знаю, як вирішити проблему, допомагаю зв’язатися з людьми, які можуть допомогти», — розповіла голова села. Жінка додає, що з початку повномасштабної війни з села не виїжджала, як і її рідні. Водночас син Наталії служить у Національній поліції України, а зять — у Національній гвардії України, обидва неодноразово перебували у «гарячих точках».
Акцент на комунікацію та прозорість
У прифронтових населених пунктах ефективна комунікація і прозорість у роботі є ключовими чинниками. За словами Наталії Панашій, для цього потрібно бути максимально близьким до людей і знати кожну їхню проблему.
«Треба бути чесним перед людьми, не брехати їм. Інакше вони зрозуміють, що не потрібні владі, а тому сенсу від комунікації ніякої не буде», — зазначила вона.
Для виявлення найважливіших потреб місцевих жителів староста ініціювала створення комітетів контролю, які відстежують роботу сільської адміністрації. Територію старостату умовно поділили на три округи, у кожному з яких мешканці шляхом голосування обрали свого представника. Таким чином, коли до населених пунктів приїжджали благодійники, поряд зі старостою був присутній представник відповідного комітету контролю, щоб спільно визначити пріоритетні питання підтримки населення.
«Мої односельці знають, що вся інформація зрештою буде оприлюднена і що вона є правдивою, оскільки всі публікації можна перевірити. Потрібно постійно звітувати про виконану роботу. Якщо я людям не розповім, що цю роботу ми, умовно, зробили вчора, цю сьогодні, а наступну зробимо завтра — довіри не буде», — зазначила вона.
Староста каже, що намагається максимально заохочувати населення до участі у житті села — це сприяє об'єднанню людей. Наприклад, жителів постійно залучають до вивантаження і роздачі гуманітарної допомоги, аби вони бачили весь процес: від постачання і обсягів до того, кому саме ця допомога надається. Завдяки цьому в людей не виникає підозр, що благодійна допомога приховується або йде «наліво». «Привозить організація продовольчі пайки, що розраховані на певні категорії. На отримання допомоги реєструються лише ті, кому вона призначена. Інші категорії громадян ніколи не запишуться», — підсумувала Наталія Панашій.
«Не можу залишити своїх людей»
Іноді безпека громадян на прифронтових територіях залежить від відваги окремих осіб. Є населені пункти, куди не наважуються їхати ані волонтери, ані представники державних служб. Продовольство туди зголошуються доставляти лише місцеві управлінці, для яких почуття відповідальності перед земляками є пріоритетом.
Голова Павлівського старостинського округу Білопільської громади на Сумщині Світлана Федорченко протягом кількох місяців доставляла продукти 25 жителям села Павлівка. Жінка поверталася туди щотижня, навіть попри те, що село розташоване всього за два кілометри від російського кордону і після початку «Курської операції» в серпні минулого року його фактично знищили. Під'їзні дороги перебували під постійним наглядом ворожих дронів, тож Світлана залишала авто за межами села і йшла пішки. Ускладнювало ситуацію й те, що будинки мешканців були розкидані по всій території, і жінці доводилося долати значні відстані, постійно ризикуючи потрапити в поле зору оператора дрона.
Світлана Федорченко. Фото з особистого архіву
Своє рішення продовжувати їздити до зруйнованої Павлівки Світлана Федорченко пояснює відповідальністю перед людьми.
«Я не можу залишити своїх людей, бо тоді вони нікому не будуть потрібні. Тому я постійно ризикую, боюся, але продовжую їздити», — розповіла журналістам «Спільного» голова села. Світлана з чоловіком, який завжди супроводжував її та допомагав доставляти продукти, залишили село одними з останніх — уже після того, як дрон влучив у їхній будинок.
Як і попередні герої, Світлана Федорченко раніше також організувала в селі оперативну групу з ремонту критичної інфраструктури, насамперед — з відновлення електроенергії. В умовах постійної небезпеки вона самотужки вивозила поранених до Білопілля, адже швидка допомога не приїжджала через ризик обстрілів. Після одного з обстрілів «Градом», коли був поранений місцевий мешканець, Світлана з чоловіком і медсестрою прибули на місце, надали допомогу та посадили його в авто. Увесь цей час над ними кружляв ворожий дрон. Щойно машина рушила — місце, де вони перебували мить до того, накрив мінометний вогонь. Нині Світлана продовжує допомагати своїм землякам, багатьом із яких довелося перебратися до Білопілля, яке теж щоденно зазнає обстрілів.
***
Реальність демонструє, що в кризових ситуаціях першорядне значення відіграє не централізована влада, а здатність людей до самоорганізації. Для цього критично важливо, щоб система управління була відкритою, підзвітною та побудованою на діалозі з громадами. Влада має служити інтересам суспільства — і саме ті управлінці, які залишаються поруч із мешканцями у найважчі моменти, зазвичай найкраще розуміють їхні потреби.
Зрозуміло, що картина відновлення зруйнованих українських міст і сіл була б принципово іншою, якби держава та міжнародна спільнота вкладали достатньо ресурсів у відбудову. Проте за відсутності такої підтримки вирішальним чинником стає саморганізація знизу — солідарність мешканців, їхня взаємна турбота та готовність брати відповідальність на себе. І приклади з життя показують, що, коли люди відчувають підтримку одне одного й мають можливість впливати на рішення влади, вони здатні ефективно діяти навіть у найважчих умовах.
