Зачарування й розчарування: радянський робітничий клас у західній історіографії

В основі цього есею лежить одне просте питання: «Що сталося з історією радянського робітничого класу?»^[1]. Перша й очевидна відповідь на нього — те ж саме, що й із радянським робітничим класом. Втім, пояснення зміни дослідницьких зацікавлень і підходів через зміни в російській політиці видається надто спрощеним. Воно нехтує багатьма іншими чинниками, що визначають, чому та як ми досліджуємо цю тему, а не іншу. Хоча майже цілковите зникнення класу з пострадянського дискурсу вплинуло на західних істориків, я припускаю, що наші дослідницькі установки зазнали впливу водночас ширших і вужчих тенденцій.

Я розпочну з викладу свого розуміння того, чим була історія радянського робітничого класу та простежу її формування й розвиток до кінця 1980-х років — до розпаду Радянського Союзу, якщо завгодно. [У післямові, написаній спеціально для журналу «Спільне», автор доповнює огляд робітничої історії до липня 2021 року — прим. ред.] Цей огляд є екскурсом у соціологію знання, тому він буде водночас оглядом «ззовні» й «зсередини». Насамкінець я визначу декілька кон’юнктурних чинників, що допоможуть висвітлити шляхи розвитку цієї дисципліни від розпаду СРСР, та висловлю деякі зауваги про те, куди ці шляхи можуть привести. Віддавати кому-небудь шану чи ставити під сумнів доброчесність окремих дослідників не входить до моїх завдань у цьому тексті. Моя мета — сформулювати основні питання, що їх історики ставили перед собою, з’ясувати, як учені з ними справлялися та чому одні питання залишилися важливими для дослідників у галузі радянської історії та поза нею, а інші — ні.

Напередодні зачарування

Від початку 1950-х років, коли Радянський Союз ще не розглядали в рамках тоталітарного підходу, і до самих 1960-х дослідники робітничої історії СРСР найбільше зважали на становище промислових робітників, здобуття ними кваліфікації, структуру та практики управління промисловістю й зміну ролі Комуністичної партії в профспілках і на виробництві^[2]. Тут можна згадати Гарвардський проєкт, в рамках якого повоєнних емігрантів і біженців із СРСР детально опитували, зокрема, про соціалістичне змагання, стахановський рух («Як ви ставилися до стахановського руху?», «Чи працювали робітники краще завдяки стахановському руху?», «Чи вигідно бути стахановцем?» тощо), виробничі норми та їхню фальсифікацію, відносини між робітниками й бригадирами, заохочення («Як можна було отримати путівку в санаторій?») і так далі^[3].

Олексій Стаханов і шахтарі, 1935 рік

У 1950–1960-х роках на вивченні радянського робітництва позначилися позитивістські настанови, поширені в тогочасних соціальних науках. Воно широко покладалося на офіційну радянську статистику та всебічне використання радянської періодики для вироблення критичного погляду на радянське трудове законодавство й тогочасні інституційні практики. Соломон Шварц у класичній монографії «Праця в Радянському Союзі» («Labor in the Soviet Union») застосував порівняльний підхід у двох сенсах: він порівнював «планову систему» із ситуацією кінця 1920-х років (зарплатами, робочим днем, умовами праці та соціальним страхуванням), а також із тогочасними даними з інших країн світу. В обох сенсах порівняння вийшло не на користь планової системи. Шварц небезпідставно пов’язував погіршення становища радянського робітничого класу впродовж 1930–1940-х із відходом від забезпечення «максимальних гарантій для всіх трудящих» як мети радянської політики за умов, коли «основною турботою стало максимальне зростання виробництва». Цю «ревізію принципів» він датував 1929 роком^[4].

В «Історії радянської Росії» («History of Soviet Russia») Едварда Карра весна 1929 року теж постає «переломною віхою». Карр розглядав і оповідав історію радянської держави у 1920-х роках як історію боротьби Комуністичної партії з безліччю чинників і проблем, чимало з яких вона створила собі сама, але через поступки та дискусії зрештою досягла найвищого ступеня організації та порядку. Так, його «Історія Радянської Росії» — це радше історія радянської політики, зокрема й трудової з усіма її крутими поворотами^[5]. За Карром, станом на 1928–1929 роки «в Радянському Союзі діяла злагоджена система соціальних гарантій», хоч вона й «обмежувалася майже винятково працевлаштованим міським населенням» та мала «характер подачки»^[6]. В інших аспектах становище трудящих загалом покращувалося — зокрема, зростання зарплат випереджало зростання продуктивності праці до самого 1929 року. Відносно оптимістичний погляд Карра на трудову політику СРСР 1920-х років, отже, узгоджувався з песимістичним Шварцевим аналізом того «занепаду», що прийшов їй на зміну.

Завод «Червоний путіловець». Черга за зарплатою, 1926 рік

Виникнення «нової соціальної історії» в 1960-х роках не надто позначилося на тогочасній історіографії радянського робітничого класу. Почасти це можна пояснити переважанням «політичного» над «соціальним» у тогочасній радянології (недарма нею займалися здебільшого на кафедрах політичних наук), а також відносною бідністю чи недосяжністю джерел, що їх почали опрацьовувати «нові соціальні історики» в інших країнах — спогадів робітників, місцевої преси, судових записів тощо. Отже, дослідження внутрішніх опозиційних течій у Комуністичній партії, дискусії про індустріалізацію, радянських профспілок чи ідеології більшовизму залишалися в річищі традиційної політичної та інтелектуальної історії^[7]. Дотичні до становища робітничого класу в СРСР питання порушувалися хіба що в самвидавних брошурах англійської та французької лівиці про робітничий контроль, Кронштадтське повстання, «робітничу опозицію» й інші сторінки історії антисталінських марксистів і анархістів^[8]. Деякі з цих тем пробили собі шлях у більш академічні дослідження вже в 1970-х роках^[9]. 

Чари накладені

Тоді ж, 1965 року, Леопольд Хаїмсон опублікував статтю «Проблема соціальної стабільності в містах Росії 1905–1917 років» («The Problem of Social Stability in Urban Russia, 1905–1917»)^[10]. Його новаторство полягало в поясненні піднесення більшовиків і занепаду меншовиків через постання новітнього прошарку промислових робітників-металістів. Ці доводи спиралося радше на свідчення провідних діячів російської соціал-демократії, ніж на більш звичні соціально-історичні дані. Однак Хаїмсон дав соціальне пояснення політичним по суті явищам, і цим шляхом згодом пішли чимало молодих істориків. У дисертаціях і монографіях, що почали з’являтися в другій половині 1970-х років, ці дослідники виказували добре розуміння «нової соціальної історії» — звідси підвищена увага до вікового розподілу, родинного стану, досвіду зайнятості, рівня кваліфікації, схильності до участі в страйках та інших кількісно вимірюваних показників — і глибоке занурення в архівні джерела^[11].

На відміну від своїх старших колег, ця група істориків уникала підходів «історії згори» та вказувала на хиби поширеного тоді метанаративу пролетаризації й піднесення класової свідомості й робітничого активізму під проводом партії більшовиків. За Робертом Джонсоном, саме збереження «зв’язку села й міста» надавало робітникам «тактичну мобільність» (термін, запозичений в Еріка Вулфа), необхідну для протистояння з владою наприкінці ХІХ століття. За Розою Ґлікман, російські фабричні робітниці до 1914 року здебільшого залишалися «між соціалізмом та фемінізмом», адже якщо соціалісти воліли ставити класові інтереси вище за гендерні проблеми, то тогочасні феміністки неохоче взаємодіяли зі своїми посестрами з робітничого класу. За Лорою Енгелстайн, міжкласова співпраця, «союз лібералів з радикалами й робітників із представниками вільних професій» пояснює те, як у жовтні 1905 року самодержавство було примушене до поступок. Згідно з Вікторією Боннелл, у профспілковому русі перед Першою світовою війною переважала «фахова свідомість» кваліфікованих чоловіків-ремісників. Зрештою, за Даєн Конкер та Стівеном Смітом, спектр політичної поведінки робітників у 1917 році визначався різноманітністю досвіду та умов, з якими їм доводилося мати справу, раціональністю їхніх розрахунків, а також небаченими можливостями, що відкривалися в разі дій за цими розрахунками.

Робітники на суботнику. Петроград, 1919 рік

Різні за своїми географічними та хронологічними рамками, ці праці доходили різних висновків про формування російського робітничого класу та його суспільно-політичну активність. Водночас усі вони так чи інакше оповідали історію про досвід гноблення, що через протест приводив до вищого рівня класової та політичної свідомості. У цьому сенсі спільна справа цих авторів була схожа на справи інших авторів, що більш-менш одночасно з ними писали про інші періоди та інші регіони^[12]. Це була суто марксистська історія про неминучість класового моменту, хоч і з відчутним впливом Томпсонового акценту на суб’єктності простих людей у «певних ситуаціях, у “всьому взаємозв’язку суспільних відносин”, з усією їхньою успадкованою культурою та очікуваннями»^[13]. Тогочасні дослідження були складником того, що ми з Рональдом Суні означили як пожвавлення робітничої історії з властивим йому «загальним оптимізмом щодо актуальності дослідження боротьби минулого для політики сьогодення»^[14]. Іронія полягала в тому, що, коли ми відзначали переможну ходу такого підходу до інтерпретації Російської революції, якраз вийшов англійський переклад «Прощання з пролетаріатом» Андре Ґорца, а у Великій Британії та США тетчеризм і рейганоміка завдавали нищівних ударів по політичній активності робітничого класу^[15].

Зачарування в зеніті

Крім актуальності для тогочасної політики, соціально-історичні дослідження політично активного пролетаріату в Російській імперії викликали питання про те, що сталося з тим класом після Жовтневої революції. У більш історіографічному ключі це питання можна переформулювати таким чином: «Чому демократичний потенціал Жовтневої революції залишився нереалізованим?» Шарль Беттельгейм, французький економіст-марксист, шукав відповіді на це питання в «об’єктивному процесі конфлікту суспільних сил», у якому «економічна проблематика» — розвиток виробничих сил радянської держави — переважила над робітничим контролем на виробництві^[16]. У цьому конфлікті, що був передусім боротьбою суспільних класів, партія більшовиків була радше рядовим учасником «руху історії», ніж його керманичем. Попри всі зусилля Леніна, цей рух вів до відтворення капіталістичних відносин та формування прошарку «державної буржуазії», на відміну від маоїстського Китаю, що нібито зміг залишитися «більш червоним».

Попри висвітлення багатьох аспектів, «Боротьба класів» Беттельгейма розповідала радше історію становлення «більшовицької ідеологічної формації». Послідовна в структуралістських настановах, ця праця різко заперечувала будь-яке визначення пролетаріату, крім як «маси», що за будь-яких обставин має бути втіленням революційного соціалізму. На противагу цьому, у низці статей, опублікованих у 1980-х роках, Вільям Розенберг визначив матеріальний достаток та особисту захищеність як основні мотивації робітників під час та одразу після Жовтневої революції. Він стверджував, що ці наміри було неможливо реалізувати за умов цілковитого економічного занепаду, що зміцнювало більшовицьку схильність до «тоталістичного авторитаризму»: «… Справді, живило її через упевнення більшовиків у їхніх утопічних візіях та переконанні в неефективності та безпідставності альтернативного розвитку»^[17].

Анатолій Скурихін «Вугілля Кузбасу», 1932 рік

Взаємовпливи суспільної реальності й більшовицьких ідей під час громадянської війни та НЕПу були відправною точкою для соціальних істориків 1980-х. Подібно до істориків робітничого класу інших країн та епох, вони особливо зважали на вплив віку, гендеру, рівня кваліфікації, роду занять, сусідської спільноти тощо на ідентичність робітників і робітниць та їхнє залучення до класової боротьби на робочому місці. Ці дослідники відрізнялися від своїх колег тим, що вивчали суспільство з комуністичною партією на чолі, в якому (з усією повагою до Беттельгейма) не існувало панівного чи новонародженого капіталістичного класу. Їхній внесок у наше розуміння радянської робітничої історії — завеликий, щоб його можна було навести тут розлого й цілком — становить свого роду золоту добу соціально-історичних досліджень.

Чи справді під час громадянської війни пролетаріат майже зник як клас, що на це свого часу жалівся ще Ленін і в чому західні історики з ним погоджувались? Читайте статтю «Урбанізація й дезурбанізація» Діани Кенкер та першу главу книги Вільяма Чейза про московських робітників. Чи призвів масовий вступ робітників і робітниць у Компартію після смерті Леніна, знаменитий «ленінський призов» 1924 року, до «послаблення» партії та переходу партійного апарату на бік Сталіна, як це вважав Троцький? Читайте статтю Джона Гетча про суспільні джерела сталінізму. Чи переживали старші, кваліфіковані робітники «кризу пролетарської ідентичності» наприкінці 1920-х років? Дивіться в однойменній статті Гіроакі Куромії. Чи доречно говорити про суцільну класову свідомість бодай у межах однієї галузі промисловості, якщо брати до уваги тривкість патріархальних відносин, прив’язаність до села та «партикуляризм трудової культури» серед робітниць і робітників текстильної промисловості Центрального промислового регіону? Книга Кріса Ворда вважає інакше^[18]. 

Зміна обличчя радянського робітничого класу була головною проблемою не лише для цих істориків, а й для дослідників радянського робітництва епохи сталінізму. Я живо пригадую той момент на ІІ конгресі радянських та східноєвропейських досліджень у Ґарміш-Партенкірхені 1980 року, коли я довідався про багатьох істориків, що, як і я, розглядали тему робітників епохи сталінізму. За три роки до того вийшла збірка «Сталінізм: спроби історіографічної інтерпретації» («Stalinism: Essays in Historical Interpretation») за редакцією Роберта Такера, що здійснила прорив через впровадження терміну «сталінізм» у науковий обіг та подарувала нам блискучу статтю Моше Левіна про його суспільні передумови. За два роки до конгресу була опублікована збірка «Культурна революція в Росії 1928–1931 років» («Cultural Revolution in Russia, 1928–1931»), у якій містився класичний на сьогодні есей Шейли Фітцпатрик про «культурну революцію як класову війну». І лише за рік перед конгресом вийшла її монографія «Освіта й соціальна мобільність у Радянському Союзі» («Education and Social Mobility in the Soviet Union»), завдяки якій тема соціальної мобільності блискавично вирвалася на перший план у дискусії про причини суспільної підтримки сталінського проєкту.

Робітники Челябінського залізничного вузла в бібліотеці, 1934 рік

Аргументи Шейли Фітцпатрик переконали деяких істориків більше, ніж інших. Наприклад, у своїй першій книзі про радянських робітників Дональд Філцер ледь торкається теми «висуванців», тільки щоб указати, що «висування» «у жодному разі не змінювало класового характеру суспільства, що їх висувало», та «не заперечувало основоположного факту війни сталінської еліти проти свого суспільства»^[19]. Втім, у книзі Гіроакі Куромії про робітників доби І п’ятирічки та в моїй праці про стахановський рух йдеться про те, що самі ударники й стахановці так не вважали^[20]. Тоді ж, у 1988 році, загалом врожайному для радянської робітничої історії, вийшла монографія Владіміра Андрле, у якій наголошувалося, що стахановцями ставали не так добровільно, як із рішення начальства. Андрле проаналізував заводський світ складних взаємозалежностей, де усталені відносини робітників з начальством могли бути, а часто й справді були порушені через тейлористські схеми управління та мобілізаційні кампанії, але завдяки тихому саботуванню цих зусиль виробничі відносини з часом поверталися на круги своя^[21]. 

Ці та інші праці із соціальної історії, що їх дещо неточно охрестили «ревізіоністськими», висунули робітників і заводи на передній план у драмі «сталінської промислової революції». Вони визначили, які з тогочасних практик відтворювали чи пристосовували до нових реалій старі механізми суспільства й економіки, запозичені в тогочасного «капіталістичного оточення», а які були питомо радянськими. Ці дослідження допомогли з’ясувати можливості та межі суспільних перетворень 1930-х років, а отже — розширили наше розуміння взаємодії тодішньої держави й суспільства. Вони також створили живильний ґрунт для появи вже в 1990-х роках досліджень окремих місцевостей і підприємств, що водночас ствердили висновки своїх попередників на макрорівні та підважили їхні засновки^[22].

Обмеження цього корпусу досліджень нині видають не менш очевидними. Для них, зокрема, характерні:

1. велика увага до промислової праці водночас із нехтуванням інших місць, де вирували праця й повсякденне життя, як-от установи, житла, колгоспи з радгоспами, крамниці й черги, вулиці, школи тощо;

2. схильність до узагальнення, через що індивідуальні життєві досвіди применшувалися та підганялися під ширший наратив класу, гноблення, протесту, опору тощо;

3. тенденція вважати офіційну риторику та літературні образи оманливими й зайвими для розуміння тодішньої суспільної реальності замість розглядати їх як дискурсивні поля, що впорядковували сподівання, дії, поведінку, соціальні ідентичності — словом, людську суб’єктність;

4. нехтування національністю — важливим чинником політики та самоідентичності;

5. обмеження хронологічних рамок міжвоєнною добою.

Робітник і обліковиця на складі готової продукції. Магнітогорськ, 1937 рік

Дещо з цього було у 1970–1980-ті роки властиве всій галузі робітничої історії майже в усьому світі, решта ж була питомою для еволюції радянської історії. Все це є складником того явище, яке я називаю «зачарування радянським робітником». Такою назвою я жодним чином не хочу принизити це напрямок. Я вкладаю в це визначення той захват, який ми відчували від спрямування дослідження радянської історії в нове річище, від відкриття того світу, що до тої миті був захований під товщею радянських евфемізмів та упереджень західних істориків, від залучення до проєкту, що стверджував — принаймні нам так здавалося — нашу відданість соціальній справедливості, якої, як ми вірили, бракувало тому класові, в чиє ім’я була здійснена Жовтнева революція.

Почасти ми писали про 1920–1930-ті роки тому, що нам здавалося водночас грандіозним і страхітливим зроблене в ті десятиліття заради побудови соціалізму. Ми воліли опускати національні та релігійні моменти в наших працях, адже ми не досліджували їх спеціально й напевне розгубилися б, якби зіштовхнулися з ними у своїй роботі. Ми схилялися до колективних суб’єктів, адже, як історики робітництва, ми були переконані, що індивіди набувають соціальної агентності саме в їхніх рамках. Ми тяжіли до промислових об’єктів через радянську романтизацію сталі й вугілля, а також через матеріалістичні переконання.

Ще одним чинником був дискурс «лінгвістичного повороту». У листопаді 1990 року на конференції у Мічиганському університеті деякі учасники дискусії, що не були дослідниками Радянського Союзу, намагалися підштовхнути істориків робітничого класу в цьому напрямку. Вони ставили за мету не розчинити клас у мові (хоча, якщо подумати, поодинокі дискутанти могли мати це на увазі), а переконати учасників, що «суспільні відносини, особисті та колективні ідентичності та їхні мовні репрезентації перебувають у комплексній взаємодії між собою»^[23]. Мені здається, результат вийшов неоднозначним. Більшість доповідачів визнали суперечливі значення класової та робітничої ідентичності. Втім, як зазначив Девід Ширер, якщо збірник матеріалів цієї конференції «мав на меті окреслити нові шляхи радянської соціальної історії», то він її не досяг, адже «не викликав ані нових дискусій, ані нових досліджень, ані нової синтези»^[24].

Зачарування минуло

Дослідження радянського робітництва в жодному разі не припинилося. Навпаки, відкриття радянських архівів на початку 1990-х років дало поштовх новій хвилі публікацій із цієї теми, але їхня сутність змінилася. Доступ до архівів дав історикам змогу зосередитися на конкретних підприємствах і містах та окреслити формування робітничого класу зблизька. Ближче знайомство з робітниками, хоч і за посередництва тих установ, що збирали про них інформацію, відбувалося одночасно з першими контактами багатьох західних істориків зі справжніми радянськими робітниками^[25]. В обох випадках результати могли надихати.

Леонід Шокін «Азартна гра». Кімри, Тверська область, 1920-ті роки

Серед найкращих прикладів такої історії можна відзначити дві праці про пролетарський район Москви. У «Селянській столиці» («Peasant Metropolis») Девід Гоффман стверджував, що селяни, які поповнювали лави московських промислових працівників під час першої п’ятирічки, засвоювали сприйняття світу та свого місця в ньому, що суперечило як уявленням досвідченіших пролетарів, так і приписам радянської влади. Для їхньої самоідентифікації значно більше важили житлова сегрегація в «бараках і стихійних нетрях-“нахалівках” на околицях міста», сільські суспільні мережі, родинні зв’язки та традиції міграції, що відгороджували вчорашніх селян від дискримінації на робочому місці та від намірів радянського керівництва перетворити їх на слухняних радянських робітників. Той «новий радянський робітничий клас», про який писали раніші дослідження, ставав оксюмороном, якщо не враховувати суто соціологічного сенсу як сукупності промислових робітників, а також офіційної радянської риторики. Більш промовистим свідченням самоозначення цих новоспечених пролетарів були слова тогочасного мігранта: «На заводі я звуся робітником, але на селі, на сільському сході, — селянином»^[26]. 

Це нагадує аналіз «тактичної мобільності» робітників у першому поколінні кінця ХІХ століття, що його здійснив Роберт Джонсон (але не з дослідження Барбари Енґель про сільських трудових мігранток того ж часу). Різниця полягає в тому, що, оскільки Комуністична партія інституціоналізувала категорію класу, то для мігрантів із села в 1930-х роках «“робітничий клас” не означав ані якоїсь колективної цілості, ані революційної альтернативи усталеному порядку». Висновки Гоффмана видаються цілковито протилежними висновкам, що їх дійшов Кеннет Штраус у «Фабриці та фабричній спільноті в сталінській Росії» («Factory and Community in Stalin’s Russia»), досліджуючи ту ж групу робітників пролетарського району Москви. Штраус теж відзначав зсув політики партії від спроб контролювати ринок праці через організовані набори до поєднання драконівських законів проти плинності робочої сили з різного роду програмами освіти та підвищення кваліфікації. На відміну від Гоффмана, Штраус ототожнив цей зсув із бажанням самих мігрантів «облишити старі ідентичності й набути нового статусу в лавах робітничого класу», а також з управлінською реорганізацією обов’язків працівників, системи оплати праці та розподілу соціальної допомоги, що разом перетворювало фабрику на «соціальний тигель» і «чинник творення спільноти»^[27]. 

Московський металургічний завод «Серп і молот», 1931 рік

Хто тут «має рацію», залежить від пояснення певної поведінки — пристосування, примірювання нової ідентичності, просування вище й тому подібне. Те, що новоспечені робітники зберігали чи пристосовували до нових умов певні риси сільської культури, не означало, що фабрика не могла інтегрувати їх до своєї «спільноти». Так само неочевидно, чи все, принесене ними з села, було питомо сільським. Я можу припустити, що межа між селянином і робітником насправді не була тоді настільки чіткою, як у їхніх уявленнях. Отже, Гоффманів акцент на «неконфронтаційному опорі» можна вважати тим самим, що й «самовитворення радянського робітничого класу» за Штраусом, тільки інакше сформульованим.

Однак існував й інший опір, більш конфронтаційний, і його було куди більше, ніж дослідники здогадувалися до того, як радянські архіви почали розкривати свої таємниці. Джеффрі Россмен вивчав робітничий опір урізанню продовольчих пайків та іншим заходам, що погіршували їхній життєвий рівень на початку 1930-х^[28]. Підсумком цього стало скрупульозне дослідження страйків та інших форм протесту в Івановському промисловому районі, що показало відносини робітників з партією і державою в новому світлі. Наприклад, Россмен зазначив, що «офіційний дискурс, включно з класовим підходом, але не обмежений ним, був палицею з двома кінцями», бо «офіційне визначення СРСР як робітничої держави мотивувало робітників висловлювати своє невдоволення в разі, якщо вони вбачали в чомусь зраду своїх інтересів»^[29]. Це може означати бідність архівних матеріалів про страйки робітників після початку 1930-х — невміння істориків копати архівний матеріал глибше чи спроможність робітників визнати межі протесту та вдатися до більш витончених і менш ризикованих форм опору? Якщо друге, то як ми маємо пояснити визнання меж протесту — як продовження класової боротьби інакшими способами чи як взаємне пристосування робітників і радянської держави?

Робітники фабрики «Червона зірка» біля стенда, 1930-ті

Хоча деякі історики далі намагалися знайти відповіді на ці питання, інші поволі відійшли від політичних міркувань, що могли спонукати до того. Еволюція праць Марка Стейнберга є вичерпною ілюстрацією такої траєкторії. У його першій книзі про друкарів у пізній Російській Імперії наголошується на моральних підвалинах ставлення цих робітників до свого фаху та виникнення в них «почуття власної важливості». Хоча ця праця здійснила прорив, наголошуючи на впливі радше моральних та релігійних, ніж політичних уявлень на формування робітничої суб’єктності, її цілепокладання було вкорінене у ранішій історіографії. Ці робітники нібито відкинули образ роботодавця як «доброго, але суворого батька» й вимагали «більш братерського ставлення», на що роботодавці пристати не бажали^[30]. Тож із цього випливає, що революція була зовсім близько. У його наступній книзі про пролетарських письменників (точніше, літераторів-робітників) ідеться, що ці пограничні постаті більш ніж двозначно ставилися до свого робітничого становища, до своїх зв’язків із промисловістю та загалом до міського простору довкола них^[31]. Подібно до Жака Рансьєра з його дослідженням паризьких ремісників у процесі пролетаризації, Стейнберг висвітлює духовний і емоційний світ цих людей і стверджує, що їх бентежили насамперед не питання робочого часу, зарплат чи інших умов, визначених державою й роботодавцями, а власні сумніви в більшовицькій ідеології колективізму та напрямі, в якому рухалася революція.

Інші історики досліджували найтемніший бік культури робітничого класу. За Чартерсом Вінном, антисемітизм «здавався подекуди єдиною об’єднавчою силою серед промислових робітників» Донбасько-Дніпровського регіону кінця ХІХ — початку ХХ століття. Як видається, причина була в тому, що, хоча серед пролетарів було чимало євреїв, вони працювали переважно не на шахтах і не на заводах, а отже — не мали досвіду життя в казармах, поголовного алкоголізму та ритуалізованих бійок навкулачки, що визначали культуру робітників (чоловіків) українського й російського походження в цьому краї^[32]. У статті, опублікованій 1995 року, Діана Кенкер проаналізувала ще один складник чоловічої робітничої ідентичності, а саме «глибоко вкорінену ворожість до участі жінок у доти маскулінному світі праці». Пожвавлена партійною пропагандою гендерної рівності (хоч впроваджували її насправді слабше) у 1920-х, ця ворожість у середовищі виявлялася через недооцінку жіночої кваліфікації, знецінювання скарг жінок про гендерну дискримінацію, а безпосередньо на робочому місці — в образах, грубощах та навіть насильстві проти жінок. Венді Ґолдмен відзначила ті ж явища у ширшому масштабі, коли досліджувала масовий набір жінок на фабрики під час мобілізаційних кампаній першої п’ятирічки^[33]. 

Робітниця електрозаводу. Москва, 1929 рік

Однак сприйняття мас в історії революції Орландо Файджеса видається ще більш песимістичним. Для нього революція була «трагедією народу», «що він [народ — Л.С.] її сам собі створив» через «тиранію власної історії», бруталізацію воєнного часу, більшовицьку легітимізацію «анархічних тенденцій російських мас» і насамкінець Великий терор, що «постав із низів». Файджесове слово перестороги, що «входячи в ХХІ століття, ми повинні намагатися зміцнити нашу демократію як джерело свободи та суспільної справедливості, щоб знедолені й зневірені не відкинули її знову», дуже далеке від «загального оптимізму щодо актуальності дослідження боротьби минулого для політики сьогодення», про який згадували ми з Рональдом Суні^[34]. Те, що раніше описували в термінах впевненості й раціональності робітників у їхньому протистоянні з роботодавцями та державою, перетворилося на імпульсивність «народу» — жертви свого бунту проти гноблення.

Якщо коротко, робітників деромантизували. Їх більше не уявляли як героїчних борців чи мучеників програної битви, стяг якої історики вважали за потрібне піднести знову. Тепер вони поставали звичайними людьми, що реагували на незвичні обставини в безліч різних способів. Що найважливіше, сама думка про те, що клас має бути центральною дослідницькою категорією під час аналізу радянського суспільства — або навіть що робітнича ідентичність була принциповою для самоідентифікації працівників промисловості — не витримала випробування часом, і в цьому сенсі зачарування змінилося розчаруванням.

Чи покінчили з класом назавжди?

Відмова Файджеса від класових категорій була індикатором того тектонічного зсуву, що вже тоді відбувся в галузі соціальної історії, особливо, як видається, у Великій Британії^[35]. Та в царині радянської історії найбільше зусиль для усунення класу з його привілейованої позиції вікна в соціальну реальність доклала американська дослідниця Шейла Фітцпатрик. У низці есеїв, виданих на межі 1980-х і 1990-х років, Фітцпатрик стверджувала, що історія познущалася з більшовиків, для яких клас був понад усе, коли революція, по суті, «декласувала» російське суспільство. Після революції на зміну справжнім класам прийшли «паперові». Клас став «винаходом більшовиків», що швидко посів місце старої царської системи суспільних станів із її розмаїттям прав та обов’язків. Хоча індивідуальні класові ідентичності залишалися мінливими й крихкими, сам клас набув надзвичайної політичної та суспільної ваги в радянському праві й повсякденні, що неабияк спонукало до облуди та маскування^[36].

Агроном колгоспу «Червоний комбайн», 1938 рік

З досліджень Фітцпатрик історики чимало дізналися про національність — ще одну приписану категорію радянського дискурсу. Дослідники відзначали, що національність у Радянському Союзі перейняла певні функції класу й із кінця 1930-х поволі посіла його місце ключової категорії, за допомогою якої більшовики розрізняли друзів і ворогів^[37]. За словами Сергія Єкельчика:

«У робітничо-сeлянськiй дepжавi, в якiй жили — пpинaймнi нa пaпеpi — виняткoвo poбiтники й кoлгoспники, кaтегopiя “клaсy” втpaтилa тaксoнoмiчну вapтiсть. Haцioнальнiсть стaлa oдинoким yнiвepсaльним яpликoм для клaсифiкацiї та yпpaвлiння мaсaми радянських громадян. Toж не дивнo, щo нaцioнaльнoстi перестали вважати pівними: менш вaжливi втpaтили тepитopiяльнi й кyльтypнi пpивiлеi, a тi, щo зaлишилиcя, бyли poзтaшoвaнi iєpapхiчнo з “великим poсiйським нapoдoм” нa чoлi; з’явилася нова категорія — “народ-ворог”»^[38].

Проблематика національності й імперії також замінила собою історію праці й робітничу історію в якості предмету найбільшого зацікавлення серед студентів, що цікавилися російською й радянською історією. Книжка Шейли Фітцпатрик про міське повсякдення часів сталінізму ознаменувала ще один прояв маргіналізації робітничої тематики в західній історіографії на зламі ХХ століття. Вона не брала до уваги фабрик і заводів, відкинула клас як категорію суспільного аналізу, натомість висунула на передній план homo sovieticus, «соціальний вид» з унікальним набором навичок та вмінь і схильністю до матеріалізму^[39].

Москва, Мясницька вулиця, 1932 рік

Однак тренди минають, а щось лишається незмінним. Історики й надалі примножують наше знання про працю та робітників сталінської доби, що засвідчують примітки до цієї статті. За перші роки ХХІ століття дослідники здійснили емпіричний і концептуальний прорив у таких проблематиках, як примусова праця (тема, й доти не нехтувана в соціальній історії), визначення витоків подвійного навантаження, що з нею стикалися робітниці, та історія профспілок^[40]. Буквально за останній рік перед виходом цієї статті з’явилися дві монографії про «класову боротьбу» та «робітничий опір» за сталінських часів на матеріалі конкретних регіонів і фабрик — Івановського промислового району та московського металургійного заводу «Серп і молот». Обидві монографії на рясному архівному матеріалі доводять, що радянські робітники кінця 1920-х і початку 1930-х років були здатні, попри партійні улещування та поліцейський терор, демонструвати поведінку в межах від «помітного, але розрізненого невдоволення» до «відкритого бунту»^[41].

Попри високу якість цих та інших робіт, я не маю сумнівів у тому, що пік слави робітничої історії вже в минулому. Можна навести чимало чинників, що зумовили це — як внутрішніх, властивих радянській історії, що й так втратила увагу публіки, так і більш широких тенденцій усієї історичної науки. Я б хотів окремо відзначити тут порівняно нову тенденцію до розширення хронологічних рамок поза межі сталінської епохи. Поява дедалі більшої кількості дисертацій, статей та монографій з історії Радянського Союзу після Сталіна вже стала одним із найприкметніших нових явищ історіографії радянської доби та змінює наше розуміння всієї траєкторії «радянського експерименту»^[42]. Щоправда, вражає те, як мало до цього доклалися історики робітничого класу.

Одним із пояснень браку досліджень радянського робітництва повоєнної епохи може бути складність вирізнення робітників як суб’єктів. Окрім трилогії Дональда Філцера про виробничі відносини в СРСР, лише одна праця з історії того періоду підпадає під визначення робітничої історії, і те небеззаперечно — монографія Семюела Барона про Новочеркаський розстріл 1962 року^[43]. Філцер відзначив, що працівники промисловості за часів Горбачова «не були класом у марксистському розумінні, бо їм бракувало згуртованості та бодай елементарного самоусвідомлення як певної соціальної групи зі своїми інтересами». Це спостереження може так само стосуватися й попередніх десятиліть^[44]. Хоча частка робітничого класу в населенні СРСР дедалі зростала, а його вшановували за попередні заслуги перед соціалістичним будівництвом, робітничий клас виглядав дещо незграбно в суспільстві «розвиненого соціалізму». Одним із проявів цього був занепад жанру «виробничого роману» з його героями-робітниками в радянській літературі післясталінської доби. Радше, як зазначила Катерина Кларк, його замінили собою твори, «написані молодими представниками міського середнього класу про себе й для себе, бо саме цей прошарок суспільства переживав тоді своє піднесення»^[45]. Уже перед 1970-ми роками «науково-технічна революція» (НТР) з її акцентом на раціональному економічному плануванні та оптимізації управління за допомогою теорії систем ще більше маргіналізувала робітників. Тож радянські соціологи праці з глибоким занепокоєнням констатували, що дедалі менше робітників хочуть бачити своїх дітей робітниками^[46].

Передова робітниця розповідає школярам про роль соціалістичного змагання. Челябінська область, 1960-ті

Якщо це справді так, то ми мусимо запитати чому. Одну з відповідей надає «Магнітна гора» Стівена Коткіна — мабуть, найбільш цитована праця з історії СРСР, що вийшла в 1990-х роках. «Магнітна гора» розташована на перетині різних напрямів історії (міської, соціальної, інтелектуальної, політичної) та була натхненна дослідженням влади на мікрорівні Мішеля Фуко. У ній новозбудоване місто Магнітогорськ і його мешканці досліджені крізь призму «великих стратегій держави» та «маленьких тактик життєвого середовища». Радянські робітники переживали «позитивну інтеграцію» в ширшу політичну спільноту завдяки «грі в соціальну ідентифікацію», що включала засвоєння «її умов і правил та технік залучення» — це і є центральна теза книги Коткіна, що залишилася неперевершеною за своїм сягнистим розмахом, хоча й зазнала деякої критики за недостатнє визнання того впливу, що його справляв ідеалізований тип «радянської людини» на індивідуальну суб’єктивність^[47]. 

Інші дослідники погоджувалися з аргументом Коткіна. Наприклад, Барбара Енґель та Анастасія Посадська-Вандербек були вражені тим фактом, що росіянки старшого віку, в яких вони брали інтерв’ю, навіть ті, хто «не виграв від політики режиму щодо робітників та найбідніших селян, усе одно поділяли його загальну мету, що було нерозривно пов’язаним зі свого роду радянським націоналізмом». Дослідження Брюса Ґранта про сахалінських нівхів дійшло подібних висновків, попри — точніше, мабуть, через — цілковиту руйнацію, яку від радянської влади зазнала традиційна культура нівхів^[48]. У пригоді цим та іншим історикам стали підходи етнографії й усної історії, що неабияк допомагають зрозуміти питання інтерналізації й ідентичності.

Вальцетокар Машин. Магнітогорськ, 1937 рік

«А що там робітники?». Так називалася книга, що розпочала велику серію етносоціологічних публікацій про робітників до та після розпаду Радянського Союзу^[49]. Одним із її редакторів був Майкл Буравой — за власним визначенням «етнограф-марксист», що дослідив низовий вимір переходу від соціалізму до капіталізму методом включеного спостереження, працюючи на вугільних та деревообробних підприємствах Крайньої Півночі. Перед тим він на початку 1980-х працював на тракторному заводі в Будапешті, а ще до того підпрацьовував на одній металообробній фабриці в Чикаго^[50]. Я згадую досвід Буравого не для того, щоб інші його наслідували (це справді складна задача), а щоб показати, як завдяки цьому досвіду він отримав хорошу базу для порівняння та аналізу. Адже я переконаний, що, якщо радянська робітнича історія і має якийсь шлях розвитку (або повернення до витоків), він має відбуватися приблизно на таких засадах.

Праці Буравого, як і Сари Ешвін та Давіда Манделя, допомагають пояснити, чому класова ідентичність і класова солідарність так слабко виявлялися під час травматичних зрушень пізньої радянської та ранньої пострадянської доби^[51]. Вони демонструють, що найважливішим виміром позитивної інтеграції радянських робітників у радянську державу загального добробуту був патерналізм підприємств, що згладжував різницю між робітниками та управлінцями на підприємствах, але загострював відмінності між різними галузями економіки. Свого роду візитівка радянської системи, ця залежність від начальства та від керованої профспілками системи розподілу, що її називали іноді політикою «соціального партнерства», за відсутності альтернативних громадянських інституцій довела, що опір їй та спроби втечі з-під неї були надто ризикованими^[52]. 

Завдяки Коткіну ми знаємо, що коріння цієї системи сягає 1930-х років, а Магнітогорський металургійний комбінат був її піонером. Втім, консолідація системи, як цей процес назвав Дональд Філцер, що відбувалася в десятиліття між тим, залишається білою плямою для нашого знання. Дослідники починають вивчати цей процес поза сферою виробництва, розглядаючи такі виміри повсякдення, як житло, матеріальну культуру, споживання загалом^[53]. Але ще більше явищ залишаються недослідженими. Отже, якщо ми й надалі будемо віддані романтизованому образу радянського робітника, що ставить понад усе його культурну автономію й здатність до протесту на робочому місці, то повз нас пройде багато з того, що відбувалося в дуже важливі десятиліття для радянського робітництва, в яких ховається ключ до розуміння реакції робітників на падіння комунізму чи її відсутності.

Робітники на перекурі, 1950-ті

Тут дослідники робітничої історії Радянського Союзу мають чого повчитися у своїх колег, що вивчають робітників інших країн соціалістичного табору. За дороговказ нам править один із випусків журналу «International Labor and Working Class History», що містить статті про партійні набори в Румунії 1950-х, про життя робітничого класу в першому угорському «соціалістичному місті» Сталінвароші та передову бригаду робітниць угорської панчішної фабрики^[54]. Повчальним є й той факт, що більшість цих авторів писали про ті країни, з яких вони походять і в яких вони живуть. Така доступність їхніх публікацій є одним з безсумнівних плюсів від падіння «залізної завіси», а також знаком того, що в посткомуністичну добу терміни «західні історики» та «зачарування робітничим класом» здаються анахронізмом.

Післямова 2021 року

Коли я писав статтю «Зачарування й розчарування», робітнича історія взагалі втрачала увагу дослідників, а робітнича історія Радянського Союзу, зокрема, переживала свого роду кризу. Ореол героїзму довкола радянських робітників давно вже згаснув, але залишив по собі питання, чи можуть робітники фігурувати як будь-якого роду суб’єкти в нових наративах радянської історії, а якщо можуть, то як. Я можу запропонувати декілька можливостей. Одна з них — порівняти історію досвіду робітників чи «конструювання» класу в радянських та нерадянських суспільствах, як це вдалося Майклу Буравому. Друга — змістити фокус із промислових об’єктів на інші місця роботи на кшталт «установ, колгоспів і радгоспів, закладів торгівлі та шкіл», а також на місця, де збиралися робітники, як-от «житла, черги та вулиці». Третя — дослідити останні десятиліття радянської влади, а може й сягнути поза розпад Радянського Союзу. Очевидно, ці пропозиції не взаємосуперечні, а радше навпаки — мають доповнювати одна одну.

Черга за газованою водою, 1967 рік

Після огляду поточного стану радянської робітничої історії (на липень 2021 року) я дійшов таких висновків.

1. Всякий консенсус можна підважити. Той консенсус, що його досягли у 1980-х щодо розуміння поведінки робітників до та під час революції 1917 року, зазнав атаки визнаного авторитета в галузі соціальної історії імперської Росії, але ця атака лише сприяла його перезатвердженню.

2. Деякі підсумкові конференції мають більший вплив, ніж інші. Як я зазначив раніше, «Зробити робітників радянськими» («Making Workers Soviet») 1994 року не стільки задала напрям, скільки була лебединою піснею. Однак того самого не можна сказати про інший збірник матеріалів конференції з російської і радянської історії, що вийшов 2008 року.

3. Мала кількість не означає низької якості. З істориків спало зачарування радянським робітником, і це розчистило місце для нових підходів, не заснованих на моделях поведінки робітників у західних капіталістичних суспільствах, але більш вкорінених у радянському контексті. Якщо казати словами Леніна, то цю зміну можна схарактеризувати не «один крок вперед, два кроки назад», а «краще менше, але краще».

Перш ніж перейти до роздумів над розвитком робітничої історії комуністичної Східної Європи, я обґрунтую кожен з цих пунктів.

Робітники Другої держаної літографії на демонстрації. Петроград, 1918 рік

У рік ювілею Жовтневої революції, 2017 року, журнал «Kritika» видав, за визначенням редакції, «полемічну статтю» Бориса Міронова та три критичні відповіді на неї^[55]. Міронов заперечив не лише дедуктивні міркування радянських істориків про класову свідомість робітників у 1917 році, але й індуктивний підхід західних істориків, бо той «ґрунтується винятково на вивченні зовнішнього залучення робітників у революційні події», ніж їхньої внутрішньої «мотивації, намірів та саморефлексії» (352). Він стверджував, що за останнім критерієм робітники просто не могли «набути пролетарської класової свідомості на початку ХХ століття» (358). За відсутньої «здатності до абстрактного й концептуального мислення» (358), ними рухала радше схильність до злочинності й насильства, ніж прагнення до соціалізму.

Тиць! Повернення до старого, як світ, бачення робітників як меншовартісних істот, «гарматного м’яса» в руках лихих, облудливих більшовиків ніколи не було настільки простим. У своїх критичних відповідях Діана Кенкер, Вільям Розенберг і Сара Бедкок тільки й вказували на те, як Міронов у безліч способів викривив їхні та інші дослідження замість того, щоб серйозно з ними працювати; як він нерозбірливо вдавався до огульного протиставлення робітників інтелігентам чи міста селу (це лише два приклади з багатьох); зрештою, як він знехтував такими факторами посилення «суспільної напруги та прихованого конфлікту», як війна та демократизація громадянського суспільства після лютого 1917 року, що не пом’якшила класовий антагонізм, а лише загострила його. Міронов настільки невдало кинув виклик усталеному консенсусу, що запитання редакції про те, «чи так насправді необхідно періодично переглядати стару територію» (234), можна вважати виправданим.

Знов-таки, стверджуючи усталений підхід «кількох поколінь соціальних і культурних істориків» (234), критики Міронова багато в чому вдаються до поступок. Вільям Розенберг використовує менш марксистське й детерміністське визначення «соціальної поляризації» (396) замість «класового антагонізму», яке я навів у попередньому абзаці. Хоча Діане Кенкер і віддає належне есею Айри Канцельсона «Формування робітничого класу» («Working-Class Formation») та збірці «Зробити робітників радянськими» («Making Workers Soviets») за редакцією мене та Рональда Суні, вона визнає, що «наш роман з російським (sic) робітником змушував нас нехтувати іншими прошарками суспільства» (388). Зрештою, Бедкок агностично визнає, що «ми можемо бути певні тільки в тому, що ми досі достеменно не знаємо, що прості люди загалом думали про політику в 1917 році» (376).

Леонід Шокін «Жниці», 1920-ті роки

Водночас нібито «нова історія» Російської революції Шона Макмікіна сягнула такого рівня «депролетаризації» історії, що видався б надмірним навіть Міронову^[56]. У цій книзі головними та єдиними дієвими особами є необачні ліберали, нерозбірливі більшовики та безталанні царські урядовці, як наче й не було в історіографії радянського періоду «історії знизу» та зачарування пригнобленим суб’єктом. Уже високо оцінена в правому сегменті інтернету, книжка Макмікіна розвиває наратив Ричарда Пайпса кількадесятирічної давнини й містить відкриті перестороги проти «неприхованих соціалістів» на зразок Берні Сандерса та Тома Пікетті. У світлі піднесення націоналізму та глобального «правого повороту» ще неясно, чи довго ця версія радянської історії залишатиметься історіографічним курйозом^[57].

Коли я працював над оцінкою радянської робітничої історії понад десятиліття тому, Міжнародний інститут соціальної історії провів в Амстердамі конференцію на цю тему. Вибрані тексти з конференції, усього 16, були поділені на секції «Політика робітників», «Праця» та «Стратегії виживання» й вийшли друком 2008 року в збірці «Відстрочена мрія» («A Dream Deferred»). Націлені на «оцінку стану досліджень з цієї теми», укладачі збірки, четверо провідних фахівців із соціальної історії «вдалися до дуже широкого визначення “праці”, що містило б не лише робітників, але й селян»^[58]. Загальну якість вміщених у збірці текстів можна визнати дуже високою: автори використали на повну можливості центральних і регіональних архівів, застосували та піддали критиці попередню історіографію теми, а також продемонстрували належне розуміння низки методологічних проблем. Редакційна передмова також добре оформила збірку, вписавши її в контекст робітничої історії «довшого часу».

Якою мірою тексти з цієї збірки заповнили собою згадані мною лакуни в нашому знанні? Жоден із них не вдавався до розлогих порівнянь, хоча деякі з них зіставили предмет свого дослідження зі схожими, хоч і не тотожними явищами за межами СРСР. Есей Саймона Пірані «Більшовицька експропріація політичної влади» наводить приклад Китаю, на матеріалі якого вперше почали вивчати мобілізацію мас окремо від політичної участі мас (101). Діана Кенкер залучає широкий масив матеріалу для обговорення можливостей організації дозвілля — зі США, Третього Райху та фашистської Італії, між іншим — лише щоб наголосити, що важливість саме робітничого дозвілля понад усе робить радянський випадок унікальним (267–269). Барбара Енґель відвела кілька сторінок свого есею про самозабезпечення робітниць пізньої Російської імперії під розгляд ідеології родинного бюджету в Західній Європі та Північній Америці кінця ХІХ століття. Вона схарактеризувала свій есей як відповідь на заклик досліджувати способи забезпечення сімей поза межами Західної Європи (298–300).

Що стосується місця дії цих історій, в есеях про політику велику увагу відвели заводам, як-от у «Сормовських робітниках у 1917 році» («Sormovo Workers in 1917») Сари Бедкок, «Страйках у ранню радянську добу» («Strikes in the Early Soviet Period») Кевіна Мерфі та «Терорі на заводах» («Terror in the Factories») Венді Ґолдмен. Та у збірці також фігурують колгоспи, спецпоселення, будинки відпочинку й насамперед сім’ї — сільські й міські, розширені й нуклеарні, повні й неповні. Завдяки розподілу доходу між зайнятими та незайнятими, а також періодичному призвичаєнню до таких незвичайних подій, як народження, смерті, травми та міграції, саме сім’я була справжньою опорою радянського господарства, як це довів Ґейс Кесслер в есеї «Реакції домогосподарств на економічні й демографічні потрясіння міжвоєнного Радянського Союзу» («Household Responses to Demographic and Economic Shock in the Interwar Soviet Union»). Інші автори із секції «Стратегії виживання — Дональд Філцер, Андрій Маркевич та Сергій Афонцев — стверджували те саме, хоч і не настільки аргументовано. Недарма укладачі збірки вбачали в «тривкості родини — малої, але з тим майже незнищенної суспільної одиниці» та зв’язках міста із селом запоруку виживання як робітників, так і селян^[59].

Аркадій Шайхет «Сімейний обід», 1957 рік

Зрештою, «A Dream Deferred» відрізнялася від «Making Workers Soviet» ще й ширшими хронологічними рамками. Якщо «Making Workers Soviet» не сягала поза 1930-ті роки, то чотири есеї в пізнішій збірці частково чи цілком були присвячені повоєнній добі — зокрема, один із них був повністю про 1990-ті. Усе це було добрим знаменням для подальших досліджень радянської робітничої та загалом соціальної історії. Деякі автори й справді згодом написали монографії на підставі своїх есеїв^[60]. Водночас чимало з того, що я писав у висновках до «Зачарування й розчарування», залишається релевантним. Годі й заперечити, що робітнича й соціальна історія більше не привертають такої уваги, як раніше. Це спостереження стосується всієї галузі, а не тільки історії Росії чи Радянського Союзу. Мені здається, що радянський період займає дедалі менше місця в розумінні ширшого контексту російської історії. Щодо радянського періоду, то ті питання, що раніше рухали західною історіографією — формування класів, вирази невдоволення, колективна дія й репресії, — стали ще більш розпливчастими.

Варто визнати, що це все суб’єктивні судження, засновані радше на емоціях, ніж на фактах. Тож дозвольте мені завершити цю частину післямови на веселішій ноті. Можна сказати іншими словами, що саме змінилося в галузі історії Росії та СРСР: історики праці відійшли від марксівської призми класового підходу, завдяки чому змогли звернутися до цілого спектру інших тем. Чимало праць у царині історії та загалом соціальних і гуманітарних наук надихають питання різних значень роботи й того, як суспільні ієрархії формуються і зміцнюються на перетині ідентичностей класу, гендеру, роду занять тощо. Тож окреслити особливості цих значень і цього перетину в контексті радянської історії стає одним із завдань її дослідників. Це доволі складно, адже потрібні знання відповідних практик і значень у буржуазних суспільствах бодай для того, щоб зрозуміти, в чому полягають відмінності радянської ситуації.

Я радий повідомити, що уже є свідчення переформатування радянської історії праці в подібному ключі. Діане Кенкер почала досліджувати працівників сфери обслуговування, зокрема продавчинь та офіціанток в епоху, яку вона називає «довгими шістдесятими». У статті «Чайові, бонуси чи хабарі?» («Tips, Bonuses, or Bribes?») Кенкер та її співавтор Бенджамін Бамбергер проаналізували близько 700 листів, що надійшли до редакції «Литературной газеты» після публікації 1969 року статті на захист чайових. Дослідники стверджували, що суцільна ворожість авторів листів щодо цієї практики (як писали в одному з них, «якщо чайові дозволені офіціантам, то їхні моральні відповідники — хабарі лікарям та продавцям — стануть так само законними) корінилася в кількох чинниках: вірі в те, що побудова комунізму все ще була можливою, непевності щодо «капіталістичного ухилу» радянських економічних реформ, а також «неоднозначному ставленні до праці у сфері послуг в соціалістичній економіці… пов’язаному з тим фактом, що більшість такої роботи виконували жінки»^[61]. Пов’язання специфіки зайнятості з ширшими суспільними уявленнями про гендер і моральність проливає нове світло на радянське суспільство доби «розвиненого соціалізму».

Рига, 1959 рік

Ще одна стаття Кенкер про продавчинь вдається до концепції «емоційної праці» Арлі Рассел Хохшильд для дослідження незручностей, пов’язаних з ідеєю «культури обслуговування». Ця ідея виникла в 1960-х роках, коли «змагання часів Холодної війни зробило особливо нагальним творення радянського споживацького проєкту»^[62]. Культурність, ця питомо радянська категорія родом ще з 1930-х, потребувала постійних вкладень і невпинного самовдосконалення — від щомісячних організованих профспілками походів у кіно, театри чи музеї до творення власної культури у вигляді аматорської мистецької творчості. Та, як зазначає Кенкер, саме ці молоді жінки дуже часто вважалися «обличчям економіки дефіциту й мусили віддуватися за ті кепські товари, які їм належало продавати — якщо, звісно, в них було що продавати взагалі»^[63].

Якщо для проєкту Кенкер перетин праці й дозвілля є радше допоміжною темою, то Александра Оберлендер робить її центральною для своєї провокативної статті в журналі «Kritika» під назвою «Приємна праця, виснажливе дозвілля» («Cushy Work, Backbreaking Leisure»)^[64]. Оберлендер заперечила поверхневе, хоч і глибоко вкорінене уявлення про радянських робітників, що буцімто лише «імітували бурхливу діяльність», а натомість наголосила на взаємному перетіканні виробництва та споживання. Вона стверджує, що щонайменше в пізньому СРСР праця та відпочинок помінялися місцями:

«У суспільстві, де багато речей не можна було просто купити, а треба було діставати за неофіційними каналами, сфера дозвілля стала важливою для матеріального виробництва. Як результат, дозвілля необов’язково було часом розваг і відпочинку, а радше ретельно розпланованим часом з дуже щільним графіком. Натомість робота зі стабільним доходом, як виглядає, давала більше можливостей для відпочинку та заспокоєння, ніж так званий “вільний час”»^[65].

Свердловськ (Єкатеринбург), 1972 рік

«Вільний час» незрідка означав час для «саморозвитку, роботи в колективі чи освіти». Водночас «працівники, відсутні в робочий час на робочому місці, могли в цей час працювати деінде». Це «деінде» могло бути додатковою роботою, роботою за сумісництвом чи «на стороні», як-от ремонт автомобілів, апаратури чи квартир та інші неофіційні підробітки, деякі з яких виходили за легальні межі. Деякі з тих, хто бралися до такого роду «халтурок», під час своїх офіційних відпусток об’єднувалися в бригади сезонних робітників, так званих «шабашників». Вони відповідали за значну частку будівництва в сільській місцевості СРСР 1970–1980-х років і могли заробити «за шість тижнів стільки, скільки за пів року на основній роботі»^[66]. 

Оберлендер покладається на написаний 2010 року есей Тимура Валєтова, що донедавна був єдиним історичним дослідженням про цих «самоорганізованих сезонних трудових мігрантів»^[67]. Я б підсумував це доповнення західної історіографії радянських робітників питанням, чому історики на Заході так довго ігнорували «шабашників». Деякі з причин видаються очевидними. Історики праці тривалий час зосереджувалися на фабричних робітниках і переважно уникали пізньорадянського періоду. Тою мірою, якою вони почали цікавитися робітниками інших галузей та розглядати більш нещодавню історію, перевага надавалася історії жіночої праці, і тому шабашники залишалися в тіні^[68].

Є й інша причина. Знов-таки, порівняно донедавна тема трудової міграції не привертала такої уваги, хіба, і те кілька десятиліть тому, за винятком «відходників» пізньої Російської Імперії та раннього радянського часу, а з радянського періоду загалом теми примусового переселення, тобто трудових таборів ГУЛАГу та спецпоселень, того самого «невідомого ГУЛАГу»^[69]. Коли ми з Леслі Пейдж Моч в рамках нашої загальної історії міграції в Росії ХХ століття намагалися опрацювати тему трудової міграції й в процесі натрапили на шабашників, ми покладалися на повідомлення офіційної преси 1960–1980-х років, соціологічні дані від початку Перебудови й далі, декілька спогадів й есей Валєтова. Єдиними західними джерелами, які ми знайшли, були свідчення американського юриста з 1984 року та енциклопедичне гасло 2011 року авторства одного нідерландського дослідника^[70]. 

Павло Сухарєв «Купейне бродіння», 1984 рік

Нещодавно група російських етнографів з Вищої школи економіки випустила усноісторичне дослідження, як вони їх дещо романтично називають, «мандрівних робітників» пострадянської Росії^[71]. Та найбільш повне й задовільне дослідження шабашників, яке я знаю, належить українці Катерині Буркуш. Завдяки родинним зв’язкам, вона провела по селах Закарпаття інтерв’ю з місцевими мешканцями, які з 1960-х років щороку вирушали по всіх усюдах Радянського Союзу, де вони прокладали газопроводи, рубали ліс та будували в колгоспах сараї й інші будівлі. Вони мали непоганий заробіток — достатній, щоб прибудувати до своїх хат у рідних селах додаткові кімнати та провести електрику й інші сучасні комунікації. Свою дисертацію Катерина назвала «Безславні герої праці: закарпатські сезонні робітники часів пізнього соціалізму» («Inglorious Heroes of Labor: Transcarpathian Seasonal Workers during Late Socialism») — певне, з відсилкою до фільму Квентіна Тарантіно. «Безславні», бо їхні неформальні домовленості з директорами колгоспів й іншими місцевими чиновниками були щонайліпше напівлегальними, а щонайгірше — грубим порушенням радянського трудового законодавства. «Герої» ж не лише тому, що вони працювали набагато інтенсивніше й більше годин, аніж місцеві, а й тому що вони не тільки примножували свій сімейний бюджет, але й суттєво докладалися до підтримки функціонування радянської планової економіки^[72]. Як повідомляє Катерина, сьогодні вони працюють у Португалії, Іспанії, інших країнах Євросоюзу та в Росії — менш безславно, але, напевне, і менш героїчно^[73].

На підтвердження зауваги, якою я свого часу завершив «Зачарування й розчарування», Катерина Буркуш, що здобула ступінь у Європейському університеті у Флоренції й написала свою дисертацію англійською, втілює собою анахронічність поділу на Схід і Захід. Це стосується й багатьох авторів великої збірки есеїв про працю в Європі часів державного соціалізму, упорядкованої Маршою Зиферт^[74]. Ця збірка ще більше засвідчила розквіт досліджень історії праці на Сході Європи, про яку я писав, що вона є «дороговказом» для всіх нас^[75]. Як пояснює у своїй чіткій і зрозумілій передмові Марша Зиферт, це стало результатом ініціативи Сьюзан Ціммерман з «привнесення Центральної, Південно-Східної та Східної Європи в “історію праці ХХІ століття у глобальній перспективі”»^[76]. Деякі з цих текстів виникли з доповідей на European Social Science History Conference, що відбувається що два роки й на якій я вперше мав змогу з ними ознайомитися. Я й досі пам’ятаю панелі з цими доповідями як одні з найбільш захопливих.

Не буде зайвим відзначити внесок Зиферт і Ціммерман, професорок Центральноєвропейського університету в Будапешті, у підготовку молодого покоління істориків праці. Молоді дослідники самі переважно походять з цього регіону, а їхні проєкти суттєво відходять від напрацювань попереднього покоління вчених. Як це видно з посмертно виданої монографії Марка Піттевея про угорських робітників, а також праць Кетрін Лебоу та Девіда Оста про Польщу, старші автори писали більше про претензії панівних комуністичних партій говорити від імені робітничого класу відповідної країни та про опір їм із боку робітників^[77]. 

Робітники, 1975 рік

Молодше покоління, більш натхненне історією повсякдення (Alltagsgeschichte) та культурною історією взагалі, широко представлене в збірці Зиферт. Поміж ними можна згадати Адріана Ґраму, що захистив дисертацію в ЦЄУ 2017 року. Описана в ній етнографічна історія промислових робітників повоєнної Румунії вправно застосовує декілька широко відомих концептуальних і методологічних підходів (наприклад, мікроісторія Карло Ґінзбурґа; концепція Eigen-Sinn Альфа Людтке; визначення легітимності Марка Піттевея; «організація відмінності» Вільяма Сьюела), але з тим виявляє й новаторство в конструюванні «фрагментованих біографій», включенні соцреалістичної літератури як складника смислотворчої діяльності Комуністичної партії Румунії та наголошенні важливості проміжних категорій^[78].

Для цієї збірки Ґрама підготував статтю про систему соціального страхування. Вона з’явилася в секції «Безпека й ризик», про що, як зазнає Зіферт, раніше зрідка говорили в контексті державного соціалізму. Інші секції називаються «Пошук роботи, творення робітників» («Finding Work, Making Workers»), де пояснювали парадокси безробіття під час дефіциту робочої сили та байдикування під час стахановського руху, залучення селян у промисловість і транснаціональний досвід робітників із соціалістичного «другого світу»; «Права та дисципліна» («Rights and Discipline»), де обговорювали гендерні очікування від поведінки на робочому місці та використання робітниками свого часу в контексті дефіциту житла і споживчих товарів; «Протест і реформа» («Protest and Reform»), присвячена чехословацьким, угорським і югославським робітникам; «До інклюзивної історії роботи» («Toward an Inclusive History of Work»), де дослідили історію інтернаціоналізму серед шахтарів Румунії.

Навіть із цього короткого переліку видно, що чимало досліджених у збірці явищ мали свої радянські відповідники. Стаття Малґожати Мазурек про польських продавчинь подібна до історії, що її розповіла Діана Кенкер. Текст Ульріки Шульт про використання сербськими робітниками вільного часу для будівництва свого житла відтворює наратив Александри Оберлендер про гнучкий графік радянських робітників. Більшість інших авторів збірки відсилають читачів до аналізу радянських робітників у західній історіографії, тоді як дослідники радянського робітництва зрідка відповідають їм взаємністю. Нерівність уваги напрошується на питання: чи випливає з цього ізольованість істориків-русистів, заснована на припущенні, що практики країн соцтабору були похідними від радянських? Чи коректне це припущення?^[79] Чи міг бути розвиток цих практик в СРСР та соцтаборі паралельним аж до того, що деякі ініціативи були спершу випробувані в «братніх республіках», перш ніж бути запозиченими Радянським Союзом? Напевне, відповідь на ці питання дадуть уже майбутні дослідження.

На завершення я б відзначив одну рису східноєвропейської історії праці, в якої немає радянського відповідника. Як промовисто демонструє праця Буркуш, радянські трудові мігранти могли бути транснаціональними в межах однієї держави (власне СРСР). Деякі історики навели натомість цікаві подробиці про східних європейців, що нерідко перетинали міждержавні кордони — передусім ідеться про мешканців Югославії. Наприклад, Ульф Бруннбауер пише про особливий «міграційний режим» федеративної державно-соціалістичної Югославії, що дозволяв їй відправляти безробітних і неповністю зайнятих робітників до різних країн Європи та Австралії^[80]. Бріджіт Ле Норман схожим чином наголошує на зусиллях югославської влади з посилення міграційного режиму, але також розглядає і ставлення самих трудових мігрантів до своєї батьківщини^[81].

Мабуть, трудові мігранти й працівники сфери обслуговування змінили заводських робітників як об’єкти дослідницького зачарування героїчним опором гнобленню та творенням самих себе. Лісоруби Закарпаття, металурги сільської Албанії, продавчині Москви та Варшави — здається, що різноманіття робітників, їхнього трудового та життєвого досвіду відкриває перед істориками праці небачені можливості. Втім, суть не в тому, щоб просто заповнити прогалини, але, як це давно теоретизували й продемонстрували чимало вчених у соціальних науках, щоб за допомогою маргінальних явищ висвітлити тріщини в структурі влади. Завдяки особливій увазі — та, принаймні певною мірою, захопленню — до таких от робітників на маргінесі, ці історики виявили не лише суперечності, але й несподівану гнучкість у суспільствах державного соціалізму. Наразі їхньому зачаруванню предметом свого дослідження не видно краю, і неясно, що ж може привести їх до розчарування. І я переконаний, що це не так уже й погано — принаймні на цей час.

Липень 2021 року