Тиграй в Ефіопії, Судан, Газа. У 2020-х роках громадянські війни та боротьба з повстанцями спричинили масову загибель людей і переселення в таких масштабах, яких світ не бачив із часів Холодної війни. Проте наукова галузь, присвячена вивченню таких воєн, ніколи не була настільки неактуальною для їх вирішення. Конфліктологія — це дитина минулої епохи: світу, в якому західні вчені досліджували війни в далеких краях, а західні держави втручалися в ці самі війни.
Лише після завершення тієї епохи стало зрозуміло, наскільки тісно дослідження насильницьких конфліктів було пов’язане з тим унікальним міжнародним контекстом, що спричинив їх виникнення. У світі, де ООН рідко виступає посередником у досягненні угод, а роль західних держав у їх виконанні зводиться до показових витівок адміністрації Трампа, кому взагалі потрібно розуміти, як закінчуються громадянські війни або як поводяться збройні угруповання? Ціла галузь, що спеціалізується на посередництві, миротворчості, роззброєнні або перехідному правосудді, значною мірою втратила свою актуальність. Паралельно із занепадом впливу західних збройних сил та міжнародних організацій у зонах військових конфліктів по всьому світу, дослідники констатують: їхній доступ до місць подій стає дедалі обмеженішим, а попит на результати їхньої діяльності стрімко скорочується.
Однак криза конфліктології має глибші корені. Протягом трьох десятиліть її прихильники зазвичай виходили з того, що західні уряди є суб’єктами, здатними домогтися змін на краще — іноді помиляючись, але керуючись переважно благими намірами. Жорстокі антитерористичні операції, байдужість до масових звірств у Сирії та Ємені, а також дедалі жорсткіша політика щодо біженців поступово підірвали цей хиткий консенсус. Потім сталася трагедія в Газі: вона вщент розбила поширену серед науковців думку, що політики поділяють їхні гуманістичні цінності. Найгірше — замість того, щоб висловити свою позицію, як це зробили представники інших дисциплін, ця галузь зазнала морального краху зсередини, зберігаючи переважно мовчанку перед обличчям масових вбивств у Газі, що здійснювалися за підтримки Заходу. Тоді ж для чого взагалі існують дослідження конфліктів? І що занепад конфліктології може нам розповісти про те, як змінилися війни?
Конфліктологія у її сучасному вигляді — як наукова галузь, що досліджує причини та наслідки громадянських воєн і політичного насильства, часто спираючись на порівняльний аналіз на рівні окремих країн, — зародилася у 1990-х роках. Під час Холодної війни повстаннями займалися соціологи революцій та теоретики соціальних рухів і антиколоніальної боротьби. Натомість політичні науки та дослідження у сфері безпеки були зосереджені на конкуренції між наддержавами й загрозі ядерної війни; громадянські війни тоді лишалися другорядною темою. Після закінчення Холодної війни інтерес до громадянських воєн раптово зріс, привертаючи дедалі більше уваги західної громадськості. Переважала думка, що «значна частина країн, що розвиваються», стала свідком «занепаду центральних урядів, підйому племінних та регіональних утворень, нестримного поширення хвороб та все більшого поширення війни», як висловився експерт Роберт Д. Каплан у 1994 році. Наступного року група західних політиків, гуманітарних діячів та аналітиків, стурбованих «різким зростанням кількості криз у світі», заснувала Міжнародну кризову групу, прагнучи використовувати результати досліджень для запобігання конфліктам у всьому світі.
Проте уявлення про різке зростання кількості громадянських воєн не підтверджувалося фактами. Розпад Східного блоку справді мав далекосяжні дестабілізуючі наслідки: від конфліктів у колишніх радянських республіках до насильницького розпаду Югославії, до колапсу режимів, яких раптово позбавили радянської і американської допомоги — від Афганістану до Сомалі. Однак закінчення Холодної війни означало також і край опосередкованих воєн між наддержавами. Кількість громадянських конфліктів фактично сягнула піку в 1991 році, а протягом наступного десятиліття почала неухильно знижуватися. І, за винятком жахливого геноциду в Руанді 1994 року, такі війни не ставали більш смертоносними.
У цей період ООН та західні держави — те, що тоді називали «міжнародною спільнотою» — виступили посередниками в укладенні мирних угод, які поклали край багаторічним війнам у Камбоджі, Сальвадорі та інших країнах. Кількість миротворчих місій ООН з 1988 по 1994 рік зросла більш ніж удвічі, а чисельність їхнього персоналу збільшилася у сім разів. Привабливість гуманітарних інтервенцій та операцій з державотворення відіграла вирішальну роль у розвитку конфліктології. Питання про доцільність і методи втручання викликали палкі дебати, головні учасники яких стали публічними особами. Безпосередні виконавці та уважні спостерігачі цих інтервенцій згодом опублікували низку підручників та статей. З’явився цілий масив праць, присвячених дослідженню умов, за яких багатосторонні переговори мали більшу ймовірність успіху чи поразки.
Однією з головних тем 1990-х років були так звані етнічні конфлікти. Західні науковці намагалися знайти раціональні пояснення тому, що медіа часто зображували як атавістичну, ірраціональну ненависть. Однією з провідних фігур у цій дискусії стала Мері Калдор, британська політологиня та активістка руху за мир. Після поїздок на Балкани та Кавказ вона дійшла висновку — конфлікти епохи, що наступила після завершення Холодної війни, докорінно відрізнялися від попередніх. На думку Калдор, «нові війни» були пов’язані з політикою ідентичності та грабунком, а не з ідеологією: вони являли собою «своєрідну суміш воєн… масових порушень прав людини… та організованої злочинності».
Аргумент Калдор був симптоматичним для поширеної в цій галузі тенденції — зверхнього та осудливого ставлення до мотивів, якими незахідні воюючі сторони керуються у своїй боротьбі. Ще виразніше ця позиція простежувалася у надзвичайно впливових економетричних аналізах Пола Коллієра та Анке Гоффлер. Ці вчені зображували повстанців як таких, що керуються насамперед жадобою, а не політичними мотивами. Згідно з їхньою логікою, конфлікти були наслідком того, що недержавні суб’єкти цинічно зважували витрати та вигоди від початку війни; Коллієр і Гоффлер просто ігнорували можливу роль урядів у розпалюванні насильства. Ця теза мала не лише академічний інтерес: на той час Коллієр очолював дослідницький відділ Світового банку. Політичні рекомендації, які вони з Гоффлер вивели зі свого аналізу, не лише зміцнювали позиції чинних урядів, а й підкріплювали стратегію Світового банку щодо ринкової лібералізації.
У наукових колах статті Коллієра та Гоффлер спричинили шквал регресійних аналізів, які намагалися пов’язати ризики громадянської війни з будь-якими чинниками: від бідності до наявності гір чи лісів. Цей шквал досліджень довів дистанціювання галузі від об’єкта дослідження до крайньої межі. Молоді вчені, які бажали зробити свій внесок, навіть не мали потреби відвідувати країну, що перебувала у стані війни; достатньо було просто обробляти цифри, перебуваючи в стінах американських університетів. Проте, навіть коли такі підходи стали домінуючими, вони наражалися на запеклий опір — особливо з боку вчених, які спиралися на польові дослідження.
Розвиток конфліктології відбувався паралельно зі стрімким розширенням масштабів миротворчих операцій. До кінця 1990-х років обґрунтування втручань набули месіанського забарвлення. Прихильники концепції «відповідальності за захист» фактично покладали на західні уряди обов’язок рятувати бідні країни від варварських воєн. Від Боснії до Східного Тимору міжнародні інтервенції перетворилися на соціальну інженерію: перехідне правосуддя, реформу сектору безпеки, розробку конституцій у розділених суспільствах та державотворення. Кожен із цих аспектів породив окремі підгалузі досліджень.
Початок «війни з тероризмом» ще раз продемонстрував, наскільки тісно події в зонах конфліктів залежали він політики Заходу. Інтервенціонізм отримав новий імпульс, що вийшов далеко за межі Афганістану та Іраку. Політики ретельно вивчали так звані «слабкі» або «недієздатні» держави, вбачаючи в них ймовірні джерела майбутніх атак. Віддалені конфлікти, які колись, можливо, розглядалися як суто гуманітарні проблеми, перетворилися на потенційні загрози національній безпеці, і, як наслідок, допомога в галузі розвитку набула значного безпекового характеру. Деякі (здебільшого мусульманські) спільноти по всьому світу почали сприйматися як схильні до насильницького екстремізму, а отже — такими, що потребують особливої уваги.
У міру того як західні держави переходили від миротворчих та гуманітарних інтервенцій до боротьби з повстанцями, наукові кола слідували за ними. Вчені почали намагатися зрозуміти, чому повстанцям вдається здобувати лояльність населення та які наслідки мають репресії з боку держави. Ці наукові дослідження були надзвичайно різноманітними: значна їх частина писалася з критичних позицій, часто вказуючи на контрпродуктивність західних інтервенцій і ставлячи під сумнів їхні справжні наміри. Проте прагнення до політичної значущості сформувало цю галузь у цілому — навіть на її периферії.
Ми також були частиною цього інтелектуального руху у своїх відносно спеціалізованих сферах (динаміка конфліктів у Лівії та Сахелі відповідно). У тіні шанованих постатей нашої галузі, ми мали змогу глибше досліджувати регіони, обрані нами ще до того, як вони привернули значну міжнародну увагу. Ми долучалися до захопливих порівняльних дискусій із науковцями, що працювали в інших частинах світу, та ділилися результатами наших досліджень у престижних політичних колах. Наші роботодавці охоче використовували результати нашої роботи, щоб продемонструвати «вплив досліджень». Можновладці, здавалося, були зацікавлені в думках широкого кола фахівців: дослідникам, журналістам-розслідувачам, гуманітарним працівникам, медіаторам, представникам громадянського суспільства як з країн Північної, так і Південної півкулі, а також правозахисникам було надано можливість висловитися в цих дебатах, що створювало враження, ніби рішення у сфері зовнішньої політики є результатом діяльності галузі, що базується на спільних цінностях та знаннях.
Ми відчували себе детективами, які розгадують актуальні загадки: чому повстанці грабують тут, а не там? Чому одна група використовує сексуальне насильство як інструмент, а інша — ні? Завдяки детальному аналізу з урахуванням конкретних контекстів ми змогли вийти за межі грубих узагальнень і ймовірнісних моделей наших попередників, наблизившись до розуміння причин політичного насильства. До того ж у нас були кошти для реалізації власних дослідницьких програм. Мабуть, найцікавішим аспектом наших розмов із політиками в Парижі, Брюсселі, Берліні, Лондоні та Вашингтоні було те, що нам не обов’язково було дотримуватися правил ввічливості. Наша експертна опозиція до «універсальних рішень» у країнах, що зазнають західного інтервенціонізму, могла набувати форми гострої, конфронтаційної критики — не обов’язково припиняючи при цьому діалог.
Ми не були цілком наївними і ставили під сумнів той тип знань, який виробляли. Ми опинилися в незручному становищі — між світом політики та суспільствами, які досліджували, але до яких ніколи не належали. Ми усвідомлювали, що наша присутність на засіданнях високого рівня в країнах Глобальної Півночі часто була лише формальністю, яка не свідчила про особливу зацікавленість у суті наших повідомлень. Міжнародні політичні конференції — або принаймні публічні пленарні засідання — були своєрідними театральними майданчиками, де генерали, відповідальні за операції з боротьби з повстанцями, заявляли, що успіх військової кампанії залежать від співпраці з місцевим населенням, і де науковці та активісти застерігали про небезпеку підтримуваних державою озброєних угруповань або неліберальної міграційної політики ЄС, отримуючи у відповідь схвальні кивки.
Навіть там, де учасники поділяли щирий взаємний інтерес, ми дізналися, що реальні рішення у сфері зовнішньої політики ухвалювалися деінде — на рівнях, значно вищих за наш і за тих усміхнених бюрократів, з якими ми спілкувалися. Ці рішення ґрунтувалися на міркуваннях, мало пов’язаних з тим обміном знаннями, у якому ми брали участь. Яскравим прикладом став крок президента Еммануеля Макрона, котрий після вступу на посаду в 2017 році вирішив продовжити французьку інтервенцію в Сахелі. Це рішення було ухвалене без урахування думки дипломатів та державних службовців Міністерства Європи та закордонних справ Франції. Макрон без необхідності продовжував французьку військову присутність і припустився численних дипломатичних промахів, яких легко було уникнути, але які засвідчили його зверхнє ставлення. Проте можливостей для обміну результатами досліджень із політиками було чимало. Припущення, що такий обмін зрештою може «просочитися» нагору й вплинути на процес прийняття рішень, було центральним для розвитку конфліктології. Ця ілюзія швидко розсіялася.
Саме тоді, коли конфліктологія досягла свого розквіту, на Заході запанувало загальне розчарування щодо великих амбіцій глобального інтервенціонізму. Невдача нав’язаного ззовні процесу державотворення в Афганістані та Іраку затягнула збройні сили у нескінченні війни, аж до хаотичного виведення військ із Кабула у 2021 році. Роздуті багатовимірні місії ООН у кращому разі лише заморожували конфлікти, а часто не досягали навіть цього. Втручання на відстані стало новою улюбленою моделлю. За часів Обами США віддавали перевагу ударам безпілотників замість відправки військ і підтримували курдські сили у боротьбі з «Ісламською державою». Тим часом європейці платили африканським державам за виконання деяких із найнебезпечніших миротворчих завдань у Малі та Сомалі. Прихильники такого підходу відчули себе переможцями, коли повітряна операція під егідою НАТО у 2011 році в Лівії швидко привела до повалення Муаммара Каддафі. Однак подальше занурення Лівії в хаос остаточно дискредитувало й цю модель. Погіршення відносин з Росією після початку війни в Україні у 2014 році паралізувало діяльність Ради Безпеки ООН, порушивши усталені механізми багатостороннього врегулювання конфліктів. Як Росія, так і держави Близького Сходу, стривожені повстаннями 2011 року, почали втручатися в регіональні конфлікти.
У серпні 2014 року малопомітна подія ознаменувала початок нової ери: Об’єднані Арабські Емірати таємно відправили винищувачі для бомбардування місцевих ополченців у громадянській війні в Лівії. Хоча ОАЕ формально є союзником США, вони навіть не поінформували американців про своє втручання на іншому континенті. Протягом наступних років підтримка ОАЕ та Єгипту лівійського воєначальника Халіфи Хафтара постійно перешкоджала зусиллям ООН та Заходу щодо посередництва у досягненні політичного врегулювання. За цим послідувало втручання Росії в Сирії у 2015 році та авантюрні вилазки «Групи Вагнера» до Судану у 2017-му та Центральноафриканської Республіки у 2018-му. Незабаром втручання Росії, ОАЕ та Туреччини поширилися по всій Африці.
Тим часом гуманітарна позиція західних держав щодо воєн на Глобальному Півдні різко змінилася. Поки Башар аль-Асад та його іноземні прибічники вбивали сотні тисяч людей у Сирії, пріоритети Заходу в цій країні змістилися у бік боротьби з тероризмом та стримування потоків біженців. Підтримувані США наступальні операції з метою відбиття Мосула та Ракки у «Ісламської держави» спричинили безпрецедентний рівень руйнувань міст, що нагадувало наслідки російських бомбардувань Алеппо. У Ємені Сполучені Штати та Велика Британія постачали зброю коаліції на чолі з Саудівською Аравією, яка бомбила лікарні та об’єкти водопостачання і використовувала голод як метод ведення війни. Хоч прихильність Заходу до так званого «порядку, заснованого на правилах» завжди супроводжувалася обмовками щодо реальної політики, сьогодні стає дедалі важче підтримувати навіть його імітацію.
Останнім оплотом західного інтервенціонізму був Сахель, де Франція очолювала донкіхотську спробу підтримати слабкі уряди в їхній боротьбі проти дедалі потужнішого повстання джихадистів, використовуючи «комплексний» пакет заходів зі стабілізації та миротворчих місій ООН і ЄС. Проте, починаючи з 2020 року, серія військових переворотів повалила ці уряди. В одній країні за іншою путчисти виганяли французів, а також миротворців, звернувшись за підтримкою до російських військових інструкторів та турецької зброї. Далі на схід, у Судані, західні держави спостерігали, як ОАЕ, Єгипет, Туреччина, Іран і Росія підтримують протилежні сторони у громадянській війні. Ані Сполучені Штати, ані Європа не вважали, що найбільша у світі криза вимушеного переміщення населення варта того, щоб псувати відносини з такими союзниками, як ОАЕ. Часи угод, досягнутих за посередництва ООН, та підтримуваних Заходом зусиль зі стабілізації ситуації минули, тоді як звірства проти цивільного населення знову набирали обертів.
Конфліктологія сприймала новий дух часу нерішуче й неохоче. Ми самі стикалися з цим у розмовах із представниками західних політичних кіл, які почали висловлювати підтримку безжальним методам, що застосовували нові інтервенціоністські незахідні держави. Це був час, коли Макрон називав Росію партнеркою у боротьбі з «ісламістським тероризмом». Неофіційно ж деякі європейські військові чиновники нарікали на небажання Заходу надати те, чого так прагнули армії Сахеля (і що вони врешті знайшли у своїх нових російських партнерів): бойове спорядження та боєприпаси без будь-яких зобов’язань щодо дотримання прав людини. Протягом двох десятиліть серед політологів і військових стратегів панував консенсус: завоювання сердець і розумів є ключовим фактором у боротьбі з повстанцями, а безрозбірливе насильство — контрпродуктивним. Цей консенсус розвалився, зокрема й у самій конфліктології. Озираючись на війну Росії в Чечні та підтримувані Заходом операції з боротьби з повстанцями часів Холодної війни, деякі вчені почали стверджувати, що застосування грубої сили проти цивільного населення може спрацювати.
Розбіжності під час зустрічей з чиновниками нерідко набували огидного характеру. Ми стали свідками поширення аргументів, чужих тому світу, в якому, як нам здавалося, ми жили разом, зокрема ультраправих фантазій на кшталт «теорії великої заміни». Поширений у політичному класі антиінтелектуалізм іноді перетворював можливості для обміну думками на марні й абсурдні діалоги. Один із нас зіткнувся з цим під час офіційного онлайн-слухання, коли французька депутатка, яка приєдналася до розмови з-за керма автомобіля, поставилася до наших контроверсійних тверджень байдуже й зневажливо. Важко було не помітити у цьому незручному моменті ознаку кардинальних змін. Між нашою інтелектуальною спільнотою та інституціями, які сприяли її створенню, утворилася прірва.
Підрив ліберально-інтервенціоністського порядку також означав, що доступ дослідників до зон конфліктів стрімко звужувався. Польові дослідження непропорційно зосереджувалися на конфліктах з великою присутністю Заходу. Частково це було зумовлено суспільним інтересом. Робота консультантами в організаціях, так чи інакше пов’язаних із реалізацією проєктів, відкривала доступ до інформації та фінансування. Навіть там, де такого прямого зв’язку не було, дослідникам часто вдавалося скористатися рейсами ООН, щоб дістатися до віддалених місць. Вплив західних держав та їхні тісні звʼязки з місцевою владою також забезпечували нам певний захист: служби безпеки зазвичай обережно ставилися до настирливих іноземців.
Коли цей порядок розвалився, багато зон бойових дій перетворилися на заборонені для відвідування території. Інфраструктура багатостороннього інтервенціонізму занепала. Поширилися повстання джихадистів. Місця, де «Група Вагнера» стала новим іноземним постачальником безпекових послуг або де ОАЕ озброювали місцеві збройні угруповання, стали ворожими середовищами для польових досліджень. Навіть авторитарні держави, які вважалися союзниками Заходу, дедалі рішучіше демонстрували свою зневагу до вчених із Півночі. За повідомленнями, у 2016 році єгипетські спецслужби піддали тортурам і вбили італійського аспіранта Джуліо Регені; у 2018 році ОАЕ кілька місяців утримували британського аспіранта за звинуваченням у шпигунстві. Тим часом університети запроваджували дедалі жорсткіші бюрократичні процедури для ухвалення рішень щодо того, чи можуть науковці проводити дослідження в небезпечних регіонах.
Наша наукова спільнота відреагувала на це, доручивши збір даних на місцях тамтешнім дослідникам (попри те, що вони часто наражалися на більший ризик, ніж їхні західні колеги, і як субпідрядники не мали такого ж обов’язку дбати про безпеку, як співробітники наукових установ), або ж використовуючи технології для дистанційного дослідження, такі як аналіз соціальних мереж чи дистанційне зондування. Але ці методи, навіть якщо вони були креативними та змістовними, навряд чи могли компенсувати неможливість зануритися в суспільство, яке переживає війну. Вони перетворювали людей, що опинилися в епіцентрі конфліктів, на цифри в таблиці. У постзахідному світі суто західна дисципліна соціальних наук стрімко втрачала глибину.
Незважаючи на таку хаотичну адаптацію, дослідження конфліктів тривали здебільшого у звичному руслі: розглядалися ті самі питання, майже без уваги до занепаду міжнародного порядку, який свого часу їх породив. Такою була реакція цієї галузі на найбільший на той час виклик світогляду, на якому вона ґрунтувалася. Цього разу виклик походив не від нових інтервенціоністських авторитарних держав, а із самого Заходу — у вигляді підтримки західними урядами геноцидної кампанії Ізраїлю в Газі.
Заклик запобігати масовим звірствам, який став основою для зародження конфліктології у 1990-х роках, передбачав чіткий розподіл ролей. Лиходіями були воєначальники колишньої Югославії, диктатори Африки та Близького Сходу або бородаті фанатичні терористи. Західні уряди мали на меті припинити або запобігти масовим вбивствам — навіть якщо вони часто діяли мляво і їх доводилося підштовхувати до дій. Тепер ці самі уряди підтримали війну Ізраїля на знищення, прикидаючись, що нічого не змінилося. Ніхто не уособлював цю зміну ролей краще, ніж Саманта Пауер, яка була однією з перших аналітикинь Міжнародної кризової групи, а згодом стала провідною прихильницею концепції «обов’язку захищати». Навіть тоді критики закидали Пауер схильність різко критикувати бездіяльність США щодо масових вбивств, скоєних іноземними державами, ігноруючи при цьому випадки, коли самі Сполучені Штати активно сприяли жорстокостям або вчиняли їх. Це лицемірство стало разюче очевидним, коли Пауер, уже як представниця адміністрації Байдена, публічно виступила на захист свого уряду, назвавши його «найбільшим постачальником допомоги палестинському народу», хоча саме той фінансував і озброював Ізраїль для знищення сектора Гази.
Відверті нормативні подвійні стандарти західних лідерів не мали б стати несподіванкою, зважаючи на дедалі більш неліберальний і відверто расистський політичний клімат у ЄС та Північній Америці. Значно шокуючим для нас, хоч і менш значущим у глобальному масштабі, стало оглушливе мовчання представників нашої дисципліни щодо Гази. За кількома винятками, найвидатніші вчені цієї галузі зберігають мовчання. Це різко контрастувало з реакцією тих самих авторитетів на попередні війни, що викликали широкий суспільний резонанс, зокрема «війну США з тероризмом» або російське вторгнення в Україну. Втративши зв’язок з однією зі своїх основних інституційних аудиторій, дослідники конфліктів тепер втрачають зв’язок і зі своєю професійною етикою.
З початку війни в Газі скасування заходів, звільнення та дискредитація стали ефективними засобами придушення критики Ізраїля в університетах та заохочення самоцензури, особливо у Сполучених Штатах та Німеччині. Однак у галузі конфліктології панує помітна тиша на тлі двох суміжних дисциплін, де точаться бурхливі дебати: досліджень геноциду та міжнародного права. У галузі досліджень геноциду група вчених засудила те, що вони вважають мовчанням своїх колег, визнавши власну дисципліну марною через неспроможність побачити Газу такою, якою вона була насправді. Фахівці з міжнародного права дійшли висновку, що ситуація в Газі стала фатальним ударом по самому сенсу існування їхньої дисципліни, водночас іронізуючи над власною схильністю спокійно продовжувати свою діяльність («завжди знайдеться ще одна конференція, на яку можна піти»). Попри це, в обох галузях багато провідних фахівців усе ж висловилися, намагаючись сформувати суспільний дискурс і осмислити тривожні наслідки для своїх наукових сфер. Натомість у галузі конфліктології поодинокі спроби зробити це здебільшого належали молодим науковцям та науковицям, тоді як інші — зокрема й ми — вдавалися до соціальних мереж, щоб індивідуально висловити своє обурення.
Отже, залякування та кар’єрні міркування самі по собі не можуть пояснити мовчання в конфліктології. Воно, здається, також відображає вкорінене світобачення цієї дисципліни, згідно з яким масові звірства вчиняють погані люди в далеких краях, а не ліберальні демократії — чи ті, хто діє за їх повної підтримки. Відмова від такого світогляду поставила б під сумнів зв’язок цієї галузі з політикою і, зрештою, її загальну мету. Уже зараз це серйозно підриває наш авторитет у цій сфері: чому досліджувати звірства в Африці, але не в Газі? І це також порушує питання, яке тепер не дає нам спокою: чи не була наша робота лише підмогою для просування західної гегемонії? Чи не були дослідження конфліктів, хай навіть ненавмисно, імперіалістичною наукою?
Що буде далі з конфліктологією — питання відкрите. Наш простір звужується. Вакансії в академічній сфері та фінансування наукових досліджень зникають, так само як і попит на детальні знання про окремі країни в політичних колах. Багато хто з нас професійно не виживе. Дехто переорієнтує свої дослідницькі програми відповідно до актуальних політичних пріоритетів. Вони зосередяться на конкуренції великих держав, гібридних загрозах та зміні характеру військових дій між технологічно розвиненими арміями, обробляючи при цьому великі масиви даних, зібраних в Інтернеті за допомогою інструментів штучного інтелекту. Інші ж відійдуть у свою «вежу зі слонової кістки». Зрештою, тим, хто й далі захоплюється вивченням нерівномірної соціальної динаміки та поділяє думку, що «теорія війни має черпати натхнення з того місця, де вона відбувається, а не зі світів, віддалених від місця подій», як нещодавно написала антропологиня Муніра Хайят у своїй чудовій праці про південний Ліван, доведеться серйозно замислитися над тим, як зберегти свою актуальність.
Здається, що автономія від зашорених політичних кіл є необхідною, але вона має високу ціну. Тим, хто сподівається впливати на політику, можливо, доведеться визнати, що шепотіння на вухо дипломатам більше не є ефективним способом досягнення цієї мети — якщо, звичайно, воно колись ним було. Логічним висновком було б приділяти більше часу розробці обґрунтованих прогресивних програм для ширшої аудиторії. Проте це пов’язано з викликами, що виходять далеко за межі необхідності використовувати цікаві формати поширення результатів досліджень. Це означає втручання у дедалі більш напружений публічний дискурс та інформаційний простір, вже перенасичений внутрішніми кризами й культурними війнами. Такі обставини змушують не лише фахівців з конфліктології, а й соціальні науки загалом замислитися над тим, як вижити та зробити вагомий внесок у суспільні дискусії.
