Записки українського мобіка про наболіле

Наприкінці березня минув рік, як я облишив педагогічну та бібліотечну роботу заради служби у Збройних силах України. Гадаю, у зв’язку з цим варто трохи поміркувати щодо особистих «зрад» і «перемог», переваг і недоліків, одним словом, підбити підсумки року.

Записка І. Незабутній рік

Одразу зауважу, що я не мав жодного досвіду армійської служби, військова кафедра у студентські роки промайнула повз мене, а весь перший рік повномасштабної війни я мав відстрочку як шкільний вчитель. Мобілізувався добровільно, за відношенням від новоствореної механізованої бригади; з дванадцяти місяців вісім провів у зоні бойових дій на різних ділянках фронту. 

До мобілізації мене, як і деяких інших людей, спонукав своєрідний міф про контрнаступ. Звісно, я розумів, що війна триватиме, але сподівався, що на якісь кардинально нові рубежі за пів року ми вийдемо. Відтак, хотілося взяти участь у цих насправді історичних подіях. Власне, якось я й побував на одній із точок максимального просування СОУ на так званому Шахтарському напрямку — вона знаходилась у 10 кілометрах від попередньої лінії зіткнення, зараз вже знову захоплена ворогом.

Цей рік подарував мені передовсім незабутній досвід участі в повномасштабній війні, яка (на щастя?) випадає на долю далеко не кожного покоління. Як і багато хлопчаків, у дитинстві я мріяв взяти участь у справжній перестрілці (і бажано при цьому залишитися живим). Як то кажуть, мрії збуваються, хоча, на жаль, не для всіх із гепі-ендом. Колись давно я казав дружині, що провести ніч під мінометним обстрілом морально і фізично легше, ніж біля хворої дитини, у якої не збивається температура. «Ти не знаєш, що таке сидіти під мінометним обстрілом», — резонно зауважила тоді дружина. Тепер я можу впевнено стверджувати, що так воно і є, це — легше. 

Серед інших переваг армійської служби можу назвати покращення фізичної форми (хоча власне фізичних навантажень в армії у моєму випадку виявилося менше, ніж у цивільному житті), безкоштовні подорожі у різні незвідані куточки України (переважно в межах колишнього Дикого поля) і, звичайно, гроші. У тих підрозділах, де питаннями грошового забезпечення займаються адекватні й грамотні люди, військова служба лишається стрімким соціально-економічним ліфтом як для прекаріату з глибинки, так і для традиційної бюджетно-зубожілої інтелігенції.

Однак при всіх цих перевагах я досі не можу визначитися, чи не було рішення мобілізуватися помилковим. Головний і всепоглинаючий недолік, який скасовує практично всі «плюси» — розлука з сім'єю та дітьми. Хай вибачать мене далекобійники й моряки, однак такої професії я ніколи собі не бажав. Посилює неприємний ефект невизначеність того, скільки все це триватиме. Очевидно, що законопроєкт №10449 не вирішить питання демобілізації, оскільки можливість звільнитися в запас після і без того колосального строку у 36 місяців ставиться у залежність від додаткових непрозорих умов. 

Я став значно менш чутливим до людського горя й несправедливості. Коли вони захлинають всю армійську громадину, коли ти навіть не встигаєш запам’ятати імена соціально неблагополучних новобранців, яких перемелює і залишає гнити в посадках чергове прикомандирування до штурмового підрозділу — емпатія поступово атрофується. Ти можеш лише намагатися раціоналізувати задачі вищого командування, щоб запобігти новим втратам.

Навіть при тому, що серед усього мільйонного війська я опинився у надзвичайно «ламповому» і приязному оточенні, без зайвої маскулінності й примусу, моя власна мотивація щодо захисту країни після побаченого всередині армії серйозно постраждала. Як правильно казав один мій побратим, наші успіхи у 2022-му були зумовлені тим, що в нашій армії на дрібку більше людей, яким не байдуже, — але лише на дрібку. І чимало цих людей вже гниє у посадках. А частина приставлена до безглуздої паперової роботи, яку можна виконувати добре, але полюбити яку неможливо.

Записка ІІ. Кому належить життя громадянина?

Відштовхуючись від побаченого, почутого і пережитого, хочу детальніше зосередитися на питанні, яке сьогодні очолює перелік тем у публічних дискусіях в Україні. Чому на початку повномасштабного вторгнення біля «військкоматів» були черги добровольців, а під кінець другого року війни трагікомічне протистояння так званих «ухилянтів» і працівників ТЦК стало однією із найгостріших суспільних проблем? 

Це питання, серед інших, порушує також відомий український філософ Андрій Баумейстер, переводячи його в контекст розмови про межі легітимного насильства з боку демократичної держави, а також відмінності між статусами «підданого» і «громадянина». Попри всю неоднозначність промови Баумейстера, конкретно в цьому аспекті з ним важко не погодитись: за півтора року війни щось трапилось всередині самого українського суспільства, а не лише в оперативній обстановці на фронті.

Як людина з освітою історика, зауважу, що масова (або навіть тотальна) війна із мобілізацією сотень тисяч чи мільйонів осіб — відносно недавнє явище. Олександр Шульман, який написав для «Армія Inform» невелику, але змістовну статтю про практики мобілізації в минулому, на початку висловлює вкрай сумнівну тезу про те, що «військовий обов’язок з’являється тоді, коли з’являється держава», однак потім наводить різноманітні приклади від початку ХІХ століття і пізніше. Приклади, взяті з більш ранніх часів, з усією очевидністю стосуються не мобілізації в сучасному сенсі цього слова, а професійної військової страти — лицарів, шляхти, дворян, власне, bellatores у термінології європейського середньовіччя. Такі люди, чисельність яких, включно з членами їхніх сімей, ніколи не перевищувала 10%, мали юридично відмінний статус, який передавався у спадок і якому приписувались риси Божественного порядку^[1]. Прикметним винятком можуть слугувати хіба що мобілізаційні заходи у Римській республіці, яка в цілому у деяких рисах нагадувала модерне суспільство.

В епоху Просвітництва, коли Європою ширились ідеї рівності людей перед законом, один із ключових французьких мислителів цієї доби, Жан-Жак Руссо, у відомому трактаті «Про суспільну угоду, або Принципи політичного права» висловив логічно-бездоганну, але вкрай страхітливу тезу: 

«Коли закон вимагає від громадянина наразитися на певну небезпеку, громадянин тут більше не може бути суддею; і коли державець^[2] сказав йому: “Для держави корисно, щоб ти помер”, — він повинен померти, оскільки лише завдяки цій умові він досі жив у безпеці, і життя його — це вже не тільки доброчинність природи, але й дар держави, пов’язаний з певними умовами»^[3].       

Попри те, що Руссо відомий як доволі ліберальний філософ, це твердження, здається, лежить у самій основі одіозних і навіть кровожерливих дій режимів, які називали себе «демократичними», «комуністичними» чи «націонал-соціалістичними». 

Чи дійсно ми сьогодні, обираючи законодавчу і виконавчу владу, погоджуємось із тим, що наш добробут, тіло і саме життя є дарами держави, якими вона може довільно розпоряджатися? 

Жінка розмовляє по телефону, проходячи повз забиту дошками вітрину та банер із зображенням українського військовослужбовця з написом «Так, я ветеран і продовжую захищаю країну». Київ, 30 січня 2023 року. Фото: Сергій Супінський / AFP

Записка ІІІ. Перспективи української мобілізації

У контексті обговорюваного питання цю тезу можна відхилити лише одним способом: підважити зв’язок між мобілізацією та смертю (каліцтвом), який існує нині у громадській думці. Цей зв’язок, ясна річ, виник не на порожньому місці. За два роки повномасштабна війна так чи інакше торкнулася кожного мешканця України, і практично кожен має знайомих, які загинули або були важко поранені під час боїв. В тилу безперешкодно поширюються чутки про свавілля командирів, непродумані операції та безглузді накази. Ці чутки теж виникають часто не на порожньому місці, хоча їхня абсолютизація безсенсова і просто невірна, більше того, ідею про нібито повальний характер цих явищ в українському війську весь час використовує як жупел ворожа пропаганда. 

Для того, щоб підважити цей зв’язок (розірвати його повністю все одно неможливо), мала б бути передовсім реформована система рекрутингу, що поволі відбувається в окремих підрозділах; гарантований курс бойової підготовки і поширення інформації про справжню кількість небойових спеціальностей у війську (аби вони всі ще застосовувались відповідно до своїх штатних обов’язків!). Проте одним із найбільш ефективних дій на шляху до раціоналізації та гуманізації військової справи, на мою думку, було би встановлення чітких строків служби для мобілізованих. Контраргументи в дусі «ніхто не може знати, якою буде ситуація на фронті через n часу» цілковито безсенсові, оскільки далеко не всі військовослужбовці бажають демобілізації, а від значної кількості немотивованих і непідготовлених новобранців ситуація на фронті не покращиться (якщо тільки не наслідувати найгірші практики окупантів щодо «м’ясних атак»).

З іншого боку, ці проблеми мають ще більш комплексний характер, бо якщо мотивована і підготовлена людина через гуманний рекрутинговий центр приходить у військо, а там її зустрічає призначений за розподілом ахвіцер із «вперед-вперед» у голові або сержант-алкоголік, то від мотивації (а іноді й від підготовки) рекрута скоро не залишиться і сліду. Відтак, реформування потребують і відносини всередині армії, які не завжди можна врегулювати законодавчо чи «статутно». 

Крім того, існують чинники, які буквально заводять питання про мобілізацію у глухий кут. 

По-перше, насправді трапляються і фіксуються на відео випадки свавільної поведінки працівників ТЦК. Якщо це не свідомі провокації якихось ДРГ противника, спрямовані на дискредитацію українських військовослужбовців, — я не знаю, як це назвати. Під час недавньої відпустки в рідній Одесі, коли я ходив по вулиці чи їздив у громадському транспорті у військовій формі, то буквально відчував на собі підозрілі погляди перехожих: «Чи не повістки роздає раптом?». Коли ти натомість щойно приїхав з краю палаючих териконів і маєш незабаром туди повернутися, це справляє просто жахливе враження. Відомий письменник Артем Чапай (відомий, зокрема, своїми щиро народницькими поглядами) зауважує, що в ТЦК нерідко служать військові, які отримали поранення й були списані з бойових частин. Як це може бути виправданням (боюсь написати — «поясненням») брутальних дій деяких «повісточників» чи мобілізації епілептиків^[4], важко уявити. По-друге, існують деякі медіа та «лідери громадської думки», які буквально демонізують «ухилянтів» — звичайних людей, що під впливом невпорядкованих потоків інформації, чуток, досвіду своїх знайомих бояться змінити цивільне життя на окопно-штабні будні. 

Вже згаданий Артем Чапай висловлює також інший, більш серйозний аргумент за максимальну мобілізацію, хоча і виключно законними методами: якщо ми живемо у демократичній країні, якщо ми рівні перед законом, то тягар військової служби має лягати порівну принаймні на придатне населення чоловічої статі. Однак цей аргумент передбачає декілька важливих передумов: встановлення чітких і адекватних строків служби (за що, слід зауважити, палко виступає сам Чапай) та використання особового складу строго відповідно штатним обов’язкам (чи всі мають також порівну розділити долю аеророзвідників та діловодів, яких посилають на штурм?). Інакше кажучи, у роботі з особовим складом армія повинна керуватися відомим принципом «від кожного за здібностями, кожному за потребами», повинна знайти адекватний підхід і забезпечити гідне застосування людей із різними знаннями та здібностями або ж — воювати мають ті, хто здібні до цього й мають бажання. 

Увесь цей вузол протиріч скріплений від розв’язання тим фактом, що ми не знаємо справжніх потреб СОУ в особовому складі. Наприкінці грудня 2023 року інформаційним простором гуляло твердження про «потребу в мобілізації 500 тисяч громадян», однак колишній Головнокомандувач Валерій Залужний заперечив, що така цифра подавалась на розгляд політичному керівництву держави. Плани доукомплектування армії є військовою таємницею, хай так. Однак всередині війська ми точно знаємо про те, що існує чимало осіб, які мали б бути давно звільнені, списані за станом здоров’я. Всі оті поранені, покалічені й травмовані, яких визнають «обмежено придатними» (в кращому разі), які не можуть більше виконувати бойові задачі, а для штабних завдань у них не вистачає кваліфікації чи здібностей. Вони місяцями рахуються «поза штатом» і сидять у тилових «розполагах» з урізаною платнею без можливості вільно пересуватися чи знайти іншу нормальну роботу. Для чого тримати в армії цих людей, які вже віддали за країну своє здоров’я, позбавляючи їх можливості підтримувати свої сім’ї та «економіку» заразом? Для чого вилучати з трудових відносин ще більше працівників, якщо їхню нестачу буде нічим покрити?

Перший в Україні центр рекрутингу української армії, пілотний проєкт МОУ та Львівської міської ради, Львів, лютий 2024 року. Фото: Львівський обласний ТЦК

Одним із варіантів вирішення цього останнього моменту може бути альтернативна військовій службі робота в оборонній промисловості або інших галузях забезпечення, які посилюють країну з тилу. Водночас це допомогло б скоротити і рівень безробіття, зростання якого було спричинено повномасштабним вторгненням. Та чи є на це політична воля? Невже мобілізувати непідготовлених солдатів легше, ніж знайти застосування підготовленим і досвідченим робітникам? Питання лишаються відкритими.

Останньою цеглинкою у вирішенні питання про мобілізацію могла б стати переорієнтація української пропаганди з демонізації і дегуманізації супротивника (а також значної частини співгромадян!) на чіткий образ того, за що і проти чого ми воюємо. Російський імперіалізм справді має монструозні риси, які можуть викликати співчуття лише у маньяків: зрощення олігархічного капіталу зі спецслужбами, свавілля силовиків, цензура в інтернеті, параноїдальна зацикленість на постатях та подіях минулого, жадання «сильної руки» і багато чого ще. Якщо громадянин усвідомлюватиме, що СОУ борються за демократичний лад, плюралізм думок і цінностей, рівність щонайменше перед законом, його не зачіпатиме знесилююча думка «тут те саме, що і там — який сенс воювати». У лютому-березні 2022-го мільйони звичайних чоловіків та жінок, вихованих на тих самих радянських комедіях, «російському році» чи репі, анекдотах про естонців і чукчів, піднялися на захист своїх домівок та родин проти брутальної агресії Кремля. Звичайні колгоспники, кур’єри та металурги, в жодній мірі не індоктриновані «донцовським» націоналізмом, готові були різати й душити окупантів — просто тому, що ті нагло вдерлися в нашу країну. І, як свідчить особисте спілкування, багато хто сподівався на те, що Україна під впливом цього «екстремального стресу» докорінно зміниться, позбувшись корумпованої клептократії (а, можливо, і олігархії). Не так сталося, як гадалося. Замість реальних соціально-політичних змін, мобілізації заради значимих позитивних цінностей як-то свій дім, свобода та рівність громадянина, намагаються мобілізувати через страх, попутно тикаючи в нього недостатньою відданістю принципам «армовіри».  

Розумію, що викладені мною міркування не всім сподобаються — і військовим, і цивільним. Зрештою, мені й самому не до вподоби ця суспільна дискусія. Однак вона — про наболіле для багатьох. Моє особисте розчарування в армійських реаліях прийшло після перших 2-3 тижнів служби, згодом військові будні увійшли в якийсь сталий режим, потім знову з’явилась тривожність і роздратування (на щастя, тоді якраз настала пора відпусток). Наразі я навіть бачу у службі деякі перспективи — можливо, втім, що це лише помилка того, хто вижив. Хотілося б сподіватися, що цей рік служби буде крайнім, однак очевидно, що для цього російський імперіалізм має обламати зуби. А передумовою цього має бути подолання найгостріших внутрішніх проблем в українському суспільстві, які часом скоріше налаштовують песимістичний лад, ніж оперативна обстановка на фронті.