Що залишилося від революційних мрій 1989 року? У Чехії це звелося до позірного обожнення Вацлава Гавела, який перетворився на модну ікону. Залишилася також фрустрація незаможних верств чеського суспільства, яке стикається зі зверхністю мейнстрімних медіа та владних еліт, які проголосили себе спадкоємцями революції. З офіційної історії Оксамитової революції все ж випала одна важлива деталь, а саме люди, які пережили гірке розчарування від втрачених надій, і які вбачають у подіях 1989 року зраду революції.
Ніякого міцного капіталізму
Листопадова революція зовні виглядає як казкова історія, в якій переслідувані дисиденти перетворилися на шанованих героїв та політиків. Такий образ змалював світові польський соціолог Славомир Сєраковський у листі до New York Times із багатозначною назвою «Казка Вацлава Гавела». Автор листа змальовує Оксамитову революцію в Чехословаччині як казку, де політичний та духовний лідер Гавел переміг комунізм та сів у Празькому граді як «скромний мудрець», цілком у традиції Т. Ґ. Масарика. Проте образ Оксамитової революції як «Гавелової казки» є дещо поверховм та карикатурним викладом суспільної історії, оскільки з неї зникли головні актори, що здійснили революцію – пересічні чехословацькі громадяни.
Разом з тим, суттєвим є саме таке запитання: чого, власне, хотіли в 1989 році жителі Чехословаччини? Згідно з тодішніми опитуваннями, це, безсумнівно, не були вільна торгівля та капіталізм. Таку думку доводить американський історик Джеймс Крапфл, який дослідив величезну кількість архівних джерел тієї доби. У книзі, яка зветься Революція з людським обличчям, він пише, що до головних вимог належали демократія, ненасильство, людяність і – що надзвичайно цікаво – також краща чи автентичніша версія соціалізму.
Люди в 1989 році прагнули демократії, яка мала би керуватися гаслом «вже ніколи про нас без нас». Вона мала забезпечити безпосередню участь громадян у суспільних рішеннях за допомогою референдуму, а також усунути політиків, які зраджують людську довіру. Крім того, серед вимог було відродження соціалізму із впровадженням справедливої оплати праці та скасуванням привілеїв «шляхти» – тоді це ще були комуністичні високопосадовці. Із закликів, що доходили з регіонів, було зрозуміло, що люди не хочуть бідності, яка була також і в Чехословаччині за Першої республіки Масарика 1, і що питання не у тому, аби відмовитися від соціалізму, а в тому, як його краще перебудувати.
Однак як зазначає Крапфл, швидко виникло протистояння, яке сформувало нашу подальшу історію. Зрештою, революцію очолила нова празька владна еліта, і її цілі розійшлися з вимогами жителів чеських та словацьких теренів.
Ми їм Гавелове ім’я зарубаємо на носі
Нова столична еліта найперше відмовилася підтримати на президентських виборах кандидатуру Александра Дубчека, який був чільним символом Празької весни 1968 року 2. Дубчек мав спочатку найбільшу підтримку громадськості. Коли лідери революційного руху – Громадянського форуму – в грудні 1989 обговорювали кандидатуру нового президента, прихильники Вацлава Гавела стверджували, що звичайні люди, по суті, самі не знають, чого хочуть, а один із них навіть проголосив: «Ми їм те [Гавелове] ім’я зарубаємо на носі, і вони підуть за тим іменем, яке їм вкажемо ми». Відкриті всенародні вибори президента потім були скасовані, і за Гавела на вулицях почали агітувати студенти. Нарешті він був обраний парламентом, який складався ще з депутатів режиму Гусака 3.
Дисиденти, з яких постала нова владна еліта, вірили у свій моральний авторитет. І не дивно – за свої переконання вони були переслідувані, тож відчували власну відповідальність за суспільство. Однак те, що відбувалося в наступні десятиліття все менше відповідало очікуванням звичайних громадян. Головним ідеалом революції була людяність – ніхто вже не мав жити в страху, не ризикував бути приниженим чи змушеним до опортунізму. У одному із листопадових закликів було проголошено: «Віримо, що доба маніпуляцій думками людей скінчиться, і робітник матиме змогу не лише працювати, але й відчувати, вірити та мислити». Але Чехія так і не наблизилась до цих ідеалів. Один лиш погляд на людей, які сьогодні живуть від зарплатні до зарплатні, доводить, що наступають злидні. Тоді як мінімальна зарплата в Чехії є однією з найнижчих у Європі, закордонні корпорації у нас отримують вдвічі більший дохід, ніж у західних країнах. Виживання у такій «нелюдській» системі не раз стає повчальним уроком для нової революції.
Нова празька еліта відмовилася підтримати Олександра Дубчека як кандидата на пост президента
Дисиденти не були антикомуністами
Якщо люди хотіли «революції з людським обличчям», чи, навіть, відродження соціалізму, то про їхні мрії забули, так само як і про лівих чеських дисидентів. Цілком симптоматично, що зараз ніхто не говорить про те, що саме Празька весна 1968 року надихнула дисидентів, як і про те, хто першим підписав Хартію 77 4. Мало хто знає, що половина з них – комуністи-шістдесятники, які прагнули реформ.
Сьогодні пам’ять у колишніх дисидентів стала вибірковою. Ті, хто народився після 1989 року, вважають, що підписанти Хартії 77 були головними антикомуністами, а комуністи та пересічні люди лівих поглядів потрапили туди або помилково, або випадково. Діяльність цих людей в опозиційному русі применшується. Для деяких це спроба звільнитися від їхніх «тоталітарних» гріхів молодості, і аж ніяк не продовження емансипованої боротьби за соціалізм з людським обличчям. Стверджувати подібне в 1989 році ніхто б не насмілився, окрім тих людей, які дзвеніли ключами на площах чехословацьких міст 5.
Те, що відбувається сьогодні в Чеській республіці, нагадує драму абсурду, що ніби постала із п’єс В. Гавела. З одного боку, прославляється героїчне дисидентство. А з іншого – зображення дисидентського руху як цілком антикомуністичного спрощує та вульгаризує його політичний та інтелектуальний спадок. Щось подібне сталося і зі спадщиною Вацлава Гавела. Філософ Вацлав Бєлоградський писав, що від складної історичної постаті Вацлава Гавела залишилося поняття «гавелізму» – дурнуватої ідеології, позбавленої будь-яких протиріч, яка прославляє все, що прикидається моральним і прозахідним.
Спотворена пам’ять про опір колишньому режиму потребує банального та спрощеного унаочнення, частиною якого став і Вацлав Гавел. Польський соціолог Сєраковскі у своїй статті згадує відомий есей В. Гавела «Сила безсилих» (1978) і називає цей твір «маніфестом антикомуністичних дисидентів». Однак в Чехословаччині не існувало такого поняття як «антикомуністичне дисиденство». Правда в тому, що після 1989 року праві дисиденти набрали обертів та продали власну історію світу. Їхня розповідь нагадує казку, значно легшу для сприйняття.
Суспільство створене для всіх, а не тільки для обраних
До 1989 року активних противників колишнього режиму в Чехословаччині було не багато. Зв’язок дисидентів з більшістю чехословацького суспільства, на відміну від польського руху «Солідарність», так і не вдалося встановити. Проте це не їхня помилка. Страх людей перед контактом із нонконформістами та знущаннями поліції говорив сам за себе. Однак, Оксамитова революція перетворила упосліджених із елітного клубу дисидентів на співавторів великої історії, яка відбулася в столиці Чехословаччини, а периферія тоді поплатилася за свою бездіяльність.
Спадщину дисидентів присвоїли чеські праві. Багато хто з їхніх прихильників у ЗМІ та різних культурних сферах називали себе моральними авторитетами і «аристократами духу», які знали, що є добрим для решти нації. Безперечний моральний авторитет дисидентів, які були готові до справжньої самопожертви, перетворився на вульгарну впевненість празької еліти у власній зверхньості. Бідняків, які теж мали свої мрії та бажання, зараз зазвичай називають натовпом, збіговиськом. Завдяки домінуванню правих в культурному житті, покоління молодих та освічених прийняло їхній бік, неначе забувши, що чехи в листопаді 1989 року прагнули віднайти власний шлях до свободи, який би був критичним і до соціалістичного, до і капіталістичного минулого. Натомість унікальність чеського шляху проявилася у невдалих економічних реформах та розкраданні державної власності.
Замість революційних ідеалів ненасильства, правди та любові, ми живемо в суспільстві, що знущається зі своїх найслабших представників. Результатом є хаос, цинізм, втрата солідарності та зростання расизму. Крім того, насильство проявляється у підтримці Чехією воєн, що провадяться Заходом. Нагадаємо цитату з преси, що під час кризи в Косово з ентузіазмом відстоювала авіа-удари НАТО по сербських громадянах: «Страждання має бути таким, щоби люди самі змусили свій уряд до капітуляції та припинили безглузду боротьбу, навіть, якщо це вимагає достатньо довгого бомбардування». І це є головною трансформацією – від ненасильства і людяності в листопаді 1989 року до ще більшого насильства і страждання.
Через 25 років після революції чеське суспільство перебуває в кризі, про яку решта світу майже не знає. Пересічних людей майже ніхто не слухає. Більшість з них 1989 року вважали, що перемога належить усім. Оксамитова революція наразі служить невеликій групі людей, які відстоюючи власну правду, породили новий культ. Еліти не втомлюються повторювати, що ми живемо у найліпші часи і краще вже не буде. Але з цим ми не повинні змиритися.
