Вступ
Значна частина «непокірного покоління» соціологів (Sica & Turner 2006), вступаючи до аспірантури наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років, обрала марксизм у якості підґрунтя для критичного виклику ортодоксії, що панувала у їхній дисципліні в ті часи. Марксистські журнали, конференції та безліч гуртків з’являлися в середовищі аспірантів-соціологів по всій країні. Починаючи з 1970-х років когорта талановитих соціологів-марксистів, які захищали амбітні дисертації та отримували академічні пости, ставала все чисельнішою, продовжувалась розробка та втілення в життя марксистської теорії та ідей у найрізноманітніших напрямах (див. ранні дослідження цієї тематики у Burawoy 1982, Flacks 1982). До певної міри, вплив цього інтелектуального руху став відчутним дуже скоро. Карл Маркс вже «наступного ранку прокинувся» батьком-засновником дисципліни – у двох ввідних посібниках (Hamilton 2003) та навчальних курсах із соціальної теорії для студентів та випускників. Промарксистські дослідження почали регулярно з’являтися в провідних галузевих журналах. «American Journal of Sociology» в 1982 році навіть присвятив спеціальний випуск «Марксистським дослідженням» (Burawoy & Skocpol 1982a).
Який вплив справили ці науковці – разом зі своїми студентами – на провідну течію американської соціології? Говорячи більш загально, яким чином відродження неомарксистської 1 думки всередині дисципліни призвело до нових теоретичних та емпіричних досліджень та відкриттів? Якщо марксизм викликає значно меншу прихильність соціологів, аніж на початку 1980-х років – а таких висновків дійде сьогодні будь-яке систематичне дослідження – то як і чому це сталося?
У цьому огляді ми даємо відповіді на ці запитання. Предметом нашого дослідження буде соціологічний марксизм (Буравой і Райт 2011а, b), а не марксистська теорія чи політика поза академічними стінами. Під соціологічним марксизмом ми розуміємо соціологічну роботу, яка перевіряє, застосовує чи прагне розвивати основні засади марксистської теорії. Ми приділимо увагу питанням, що стосуються соціології знання, новітньої історії дисципліни і суттєвого внеску, що був зроблений марксистами до деяких важливих підрозділів соціології, не дивлячись на те, що більша частина цих питань потребує подальшого вивчення. Необхідно від самого початку внести ясність стосовно параметрів (та меж) нашого огляду. Діапазон будь-якого дослідження взаємозв’язків між марксизмом та соціологією є потенційно неосяжним (див. Bottomore 1984). У фокусі нашого дослідження буде американська соціологія, проте ми враховуємо і праці неамериканських авторів, які були невід’ємною частиною дискусій на теренах Сполучених Штатів. Ми також обмежуємося площиною скоріше емпіричної соціології, аніж соціальної теорії, хоча й усвідомлюємо, що у багатьох випадках такий поділ є вкрай нечітким. Варто, однак, зазначити, що більшість ключових постатей неомарксистського руху в американській соціології відверто ставили перед собою завдання кинути виклик немарксистській соціології, розглядаючи це як відповідну перевірку самої теорії марксизму (напр., Burawoy 1982, Wright 1985). Перевірка пудингу, за відомим висловом Маркса, полягає у його поїданні. Оцінювати доробок інтелектуального руху настільки різноманітного, як марксизм, – складне завдання. Навіть визначення того, що вважається марксистською соціологією (або хто є марксистом), є далеко не однозначним. 2
І оскільки не існує жодного «істинного» марксизму, то й немає також будь-якого стандарту для оцінювання соціологічного марксизму. Проте, ми вважаємо, що дві концепції марксизму як суспільної науки, висунуті впливовими марксистськими соціологами можуть слугувати для нас корисною відправною точкою. Райт (Wright 1989a) наполягає на «реалістичній моделі знань», згідно з якою марксистські теорії можуть та повинні бути піддані оцінці поряд з немарксистськими, що забезпечить більш надійний базис для пояснення головних суспільних феноменів. Буравой (Burawoy 1990), навпаки, відстоює посткуніанську, побудовану переважно на працях Лакатоса (Лакатос 2008), модель марксизму як суспільної науки. Тут статус марксизму як наукової форми мислення залежить від того, наскільки ефективно він здатен реагувати на виклики, або головоломки, що їх підкидає історія або теоретичні опоненти. Ми вважаємо, що ці дві контрастні моделі, разом узяті, – достатній теоретичний інструментарій для осягнення неомарксистського спадку.
Наша дискусія організована наступним чином. У частині першій ми подаємо стислий огляд історичного контексту та розвитку марксистської соціології у Сполучених Штатах, пов’язуючи відродження інтересу до марксизму всередині дисципліни з більш широкими потрясіннями 1960-х та 1970-х років. Частина друга містить докладний аналіз впливу, який справила марксистська наука на чотири підгалузі дисципліни [слідуючи первинному розрізненню, що було зроблене Буравим (Burawoy 1982) на початку 1980-х років]: на політичну соціологію держави, нерівність та класовий аналіз, роботу і трудовий процес та глобальну політичну економію. У частині третій ми перейдемо до розгляду деяких чинників, завдяки яким соціологічний марксизм сильно занепав у 1990-ті роки. Тут ми докладно розглянемо загальну політичну обстановку й аналітичні недоліки неомарксистських моделей. У частині четвертій пропонується декілька стислих міркувань про можливе майбутнє соціологічного марксизму – тут розглянемо деякі зі шляхів, що були намічені провідними марксистами покоління 1970-х років, а також висловимо свої припущення щодо того, які напрямки досліджень є перспективними та яким чином вони можуть бути розвинені молодшим поколінням марксистів.
I. Відродження соціологічного марксизму: історичний огляд
Історія відносин між марксизмом та соціологією є непростою. З упевненістю можна стверджувати, що піднесення соціології в Європі було б немислимим без постійного діалогу й опозиції до марксизму (напр., Bottomore 1984). Але витоки дисципліни в Сполучених Штатах, навпаки, здебільшого знаходяться в інших царинах: у світі теології та прогресивного реформістського імпульсу, що був наслідком соціального дарвінізму Спенсера та його послідовників (пор. Calhoun 2007b, Breslau 2007). У деякому сенсі, важко навіть уявити місце менш імовірне для великого марксистського відродження, аніж Сполучені Штати. До 1960-х років в американській соціології ніколи не було скільки-небудь помітної марксистської присутності або великого зацікавлення (бодай навіть критичного) марксистськими ідеями. Поєднання Холодної війни, майже повної відсутності соціалістичної традиції та міцних немарксистських радикальних течій (в соціології, наприклад, у роботах таких соціальних критиків, як Ч. Райт Мілз і його послідовники) робило малоймовірним, що значна група американських соціологів повернеться у бік марксизму як джерела радикального оновлення. Тим не менш, багато суспільствознавців покоління 1960-х сприйняли марксизм, принаймні тимчасово, і висунули вагомі претензії щодо розробки його основних ідей. Соціологія була лише однією з багатьох наукових дисциплін, яким це відродження неомарксизму кинуло виклик (щодо поширення неомарксизму в американських вишах див. Ollman & Vernoff 1982). Сплеск інтересу до марксизму в американській соціології на початку 1960-х років у ретроспективі виглядає менш дивним, аніж це може здатися. Розпорошення дисципліни – давній бич консервативних критиків соціології (напр., Horowitz 1993) – зробило можливим просочування альтернативних парадигм. Крім того, розмір американського сектору вищої освіти є унікальним у глобальному вимірі, то ж кар’єрне зростання стає можливим і завдяки приналежності до альтернативних теоретичних рухів та інтелектуальних течій. Нові ліві, що суттєво зміцніли у Сполучених Штатах як опозиція до В’єтнамської війни, допомогли народженню нової критичної інтелігенції, яка увійшла до університетів та знайшла можливості до перенесення своїх уявлень про соціальну справедливість у професійну сферу. Соціологія виявилася надзвичайно сприятливим дисциплінарним середовищем для розвитку радикальної думки та розвитку дослідницьких програм, що розширюють кордони (див., для прикладу, біографічні нариси Sica & Turner 2006).
Свідоцтв зростаючого інтересу до марксизму у 1970-х роках більш ніж достатньо. Один з кутів, під яким можна розгледіти вплив марксизму – це в журналах, започаткованих школами, що перебували під його впливом. Так, активними журналами з марксистського суспільствознавства, що мали скільки-небудь серйозний вплив у Сполучених Штатах до 1968 року, були лише «Monthly Review» та «Science and Society»; між 1968-м та 1980-м роками почали видаватися наступні явно марксистські за змістом журнали: «Politics and Society», «Kapitalistate», «Telos», «Socialist Revolution» (пізніше «Socialist Review»), «Critical Sociology» та «Political Power and Social Theory». Іншою ознакою зростаючого інтересу до марксизму була швидка поява перекладів праць європейських (не радянських) марксистів англійською. Переклади класиків західного марксизму публікувалися у вкрай стислі строки, що дало можливість американським науковцям ознайомитись з повним спектром критичної марксистської думки (Long 1980). 3
Але публікація марксистських науковців у спеціалізованих журналах та виданнях жорстко лімітувалася. Спеціальний випуск 1982 року флагманського «American Journal of Sociology», за редакцією Майкла Буравого та Теди Скочпол, був присвячений «Марксистським дослідженням». 10 статей, які він містив, стосувалися емпіричних досліджень, застосування або розробки марксистських концептів з таких різноманітних тематик, як реміснича праця, моделювання військових видатків, пролетаризація американської класової структури, політична економія харчування, а також становища інтелектуалів в соціалістичних державах. Редактори повідомляли про отримання більш ніж 150-ти пропозицій статей у цей випуск (Burawoy & Skocpol 1982b). Знакові наукові вчення, що явно чи неявно мали марксистське походження, з’являлись протягом 1970-х років, а провідні університети та комерційна преса регулярно публікували численні неомарксистські дослідження. Три з п’яти щорічних книжкових нагород Американської Соціологічної Асоціації (АСА) за період з 1975-го по 1980-й рік були отримані працями, що у тій чи іншій мірі були неомарксистськими за змістом: «Сучасна світ-система» Валерстайна (Wallerstein 1974), «Аграрна революція» Пейджа (Paige 1975) і «Держави та соціальні революції» Скочпол (Skocpol 1979). Помітні віхи та сліди професійного впливу соціологічного марксизму можна спостерігати протягом 1980-х років. Однак, наприкінці 1980-х та протягом 1990-х років інтерес до марксизму всередині дисципліни явно і недвозначно згас. МакАдам (McAdam 2007) відзначає, що марксизм почав здавати позиції серед молодих вчених та аспірантів на користь інших шкіл дослідження нерівності вже в середині 1980-х років. Крупні марксистські дослідження будуть продовжувати відзначатися на щорічних книжкових нагородах АСА [напр., Wright 1997 (переклад розділу – Райт 2012 [1997]), Лахман 2010 [2000]; Chibber 2004 отримав заохочувальну премію за друге місце]. Але навіть побіжний огляд провідних американських соціологічних журналів за останні роки демонструє нечисленність промарксистських досліджень у 1990-х та 2000-х роках, порівняно з 1970-ми та 1980-ми роками.
II. Вплив неомарксистської соціології
Хоча жодна підгалузь американської соціології не уникнула впливу неомарксистських ідей у період їх розквіту, декілька ключових сегментів склали ядро марксистських досліджень. У своїй передмові до спеціального випуску «American Journal of Sociology», присвяченого марксизму, Буравой вирізняє чотири таких підгалузі як ключові сектори неомарксистського відродження: (а) капіталістична держава, (b) класова структура та класовий аналіз, (c) робота та трудовий процес та (d) міжнародна політична економія та глобальний розвиток. Ми розглянемо кожен сектор нижче.
Капіталістична держава
Ймовірно, найбільш широко обговорюваний з кінця 1970-х років концепт, пов’язаний із відродженням марксизму, – це концепт держави, зокрема, капіталістичної держави (див. додатково Carnoy 1984, van den Berg 1988, Barrow 1993). Класичний марксизм розглядав держави в якості важливих арен диктатури панівного класу і, у випадку капіталістичних держав, – як систему інститутів, які займаються збереженням капіталізму. У відомому місці «Комуністичного маніфесту» Маркс та Енгельс описують державу як «комітет, який управляє спільними справами всього класу буржуазії» (Маркс і Енґельс 2009 [1848]). Ця модель, водночас, і витончена, і неоднозначна: якщо держава репрезентує клас капіталістів як ціле, тоді вона повинна залишатися хоча б частково автономною, поза вузькими інтересами окремих груп буржуазії, а також повинна захищати систему в цілому, однак Марксом не конкретизується, як саме. Інші формулювання вказують аналогічну ситуацію. У відомому марксовому (Маркс 2013 [1859]) нарисі логіки історичного матеріалізму, що міститься в передмові «До критики політичної економії», підкреслюється, що політичні інституції «обумовлені» домінуючою економічною системою та «відповідають» їй, при цьому не стверджується, що вони механічно відтворюють окремі інтереси капіталістів. Витонченість оригінального трактування Марксом й Енгельсом держави була, однак, у значній мірі втрачена Другим та Третім Інтернаціоналами, які зазвичай зводили капіталістичну державу до інструменту панівного класу та висміювали розвиток політичних інститутів демократії. Ленін називав державу просто «надбудовою», яка призначена для захисту капіталізму шляхом надання робітникам ілюзії рівних політичних прав (Ленин 1969b [1918]). Ленін розмірковував про своєрідні умови Росії, натомість його праці про державу були невдовзі канонізовані та застосовувалися скрізь. Американський марксист Пол Суізі, наприклад, стверджував у 1942 році, що держава це «інструмент в руках правлячого класу для забезпечення та дотримання стабільності класової структури як такої» (Sweezy 1968 [1942]: 243). Голоси, що вибивалися із загального хору – такі, як Грамші (Грамши 1991 [1929–1935]), – постулювали бачення держави як такої, що тільки частково слугує гегемонії інтересів капіталістів, вдаючись до тих чи інших реальних дій. Це спричинило радикальний відхід від інструменталістських поглядів класичного марксизму, за єдиним виключенням, про яке здебільшого забудуть аж до масового міжнародного перевідкриття Грамші у 1970-х роках (див. особливо Poulantzas 1973, 1978).
Повторне відкриття держави неомарксистами у 1970-х роках було частиною більш широкого руху в суспільних науках, у яких забута держава раптом опинилася в центрі уваги значних теоретичних та аналітичних робіт (див. Alford & Friedland 1985, Almond 1988; для ознайомлення з тим, як держава зникла з порядку денного див. Ciepley 2000). Певний час у 1970-х та 1980-х роках енергійні дебати з усього кола питань стосовно держави регулярно з’являлися на сторінках провідних наукових журналів. І внесок неомарксизму у повернення інтересу до держави був значним. Щоб зробити це, неомарксистським політичним соціологам довелося вириватися з гамівної сорочки класичного інструменталістського погляду на державу, який був родовою ознакою марксистської думки ХХ століття. Двигуном для цього аналітичного руху були широко читані коментарі до радикальних теорій держави початку 1970-х років, що підкреслювали походження ключових персоналій, які стояли за кермом сучасних капіталістичних держав, з вищих класів (Poulantzas 1969, Gold et al. 1975a, b). Цілям їхніх атак – особливо Домгофу (Domhoff 1967) та Мілібенду (Miliband 1969) – було приписано, і доволі несправедливо, з ретроспективної точки зору, інструменталістську модель держави через те, що вони сфокусували увагу на соціальному походженні персоналу, який призначався на ключові позиції державного апарату.
Критики висунули структуралістську альтернативу, у якій, замість діячів та державних управлінців, що грали ключові ролі, капіталістична держава розглядається як така, що вимушена захищати довгострокові інтереси капіталізму, таким чином вони віддавали перевагу економічній системі в рамках суспільного ладу, незалежно від того, хто перебував при владі (див., напр., Poulantzas 1973, Therborn 1978). Центральним для структуралістської неомарксистської теорії було уявлення про те, що капіталістична держава повинна мати відносну автономію від панівних класів, якщо вона бажає захистити капіталізм як економічну систему. Така автономія може бути відносною лише через те, що капіталістична держава завжди вимушена вживати заходів, які б сприяли потребам накопичення капіталу. Інакше кажучи, держава автономна від конкретних капіталістів, але не від капіталізму як системи. Метод структуралістського марксизму початку та середини 1970-х років отримав визнання та застосовувався у політичній соціології держави та пов’язаних тематиках, праці з яких рясніли ритуальними цитатами з Пуланзаса (Poulantzas 1969, 1973, 1975, 1978), О’Конора (O’Connor 1973), Райта (Wright 1978), Терборна (Therborn 1978) та інших.
Однак у підсумку інтерес до структуралістського марксизму знизився. Серед його недоліків була відсутність чітких механізмів для пояснення того, яким чином відносній автономії вдається виникати знову й знову. Іншими словами, чому капіталістична держава буде завжди відтворювати капіталізм? Цей підхід почав розглядатися, водночас, як функціоналістський та, за великим рахунком, емпірично порожній [див. ворожу, але серйозну критику, у van den Berg (1988)].
Найбільш інноваційна спроба неомарксистів запропонувати механізми, які б пояснювали державну автономію – це робота Блока (Block 1987; переклад розділу – Блок 2014 [1987]). У серії нарисів, опублікованих у 1970-ті роки, Блок стверджує, що тенденція держави діяти в інтересах роботодавців – це результат боротьби між трьома суб’єктами: капіталістами, робітниками та державними управлінцями. Державні управлінці, як правило, діють в інтересах капіталістів, бо їх становище залежить від підтримки високих рівнів економічних вкладів та прибутків, так само, вони повинні забезпечити адекватні доходи від податків та публічну підтримку здатності уряду управляти економікою. Це проявляється в постійній заклопотаності рівнем довіри бізнесу з боку державних управлінців, незалежних від будь-чого іншого. Однак Блок також стверджував, що спрямовані проти бізнесу реформи можуть відбутися в часи економічної кризи, війни або мобілізації робітничого класу знизу. У будь-якому з цих випадків, вважається, що рівень довіри бізнесу падає та класова природа держави до певної міри нівелюються. Теза Блока щодо державних управлінців, як акторів, підготувала ще більш різкий відхід від марксизму для Скочпол (Skocpol 1979, 1980, 1992). Хоч вона й відкрито критикує марксизм у своїй знаменитій передмові до класичної роботи «Держави та соціальні революції», що видана в 1979 році, її погляди на відносини між державою та панівними класами в цій книзі мають бути прочитані як безсумнівно марксистські [як нещодавно зауважив Райт (Wright 2006: 334)]. Але коли вона переходить до дослідження американського Нового Курсу та історії американської соціальної політики (Skocpol 1980, 1992), Скочпол йде набагато далі, підкреслюючи ідею, що незалежні державні управлінці та інші політичні інсайдери відіграють вирішальні ролі у впровадженні реформ, які часто спрямовані і проти капіталістів, і проти організацій робітничого класу.
Найбільш широкі дебати про державу з середини 1980-х років, а також контекст, у якому неомарксистська теорія держави втратила переконливість – це наслідок теоретичних та емпіричних досліджень держави загального добробуту (welfare state). Політичний контекст тут є найголовнішим. З початком правління Рейгана/Тетчер в англо-американському світі та з посиленням боротьби соціал-демократичних партій в Європі, держава загального добробуту раптом стала на порядку денному. Навіть якщо ці загрози виявилися б набагато менш серйозними, ніж здавалося на час їх появи, все одно було очевидно, що золотий вік капіталізму загального добробуту (welfare capitalism) добігав кінця (Esping-Andersen 2001). Це викликало несподівану прихильність серед багатьох марксистів та радикальних немарксистів до потенціалу держав загального добробуту та до постійної трансформації капіталістичної економіки. Це було фундаментальним, нехай часто непомітним, зрушенням.
Ранні марксистські теорії держави загального добробуту пропонували логіку, разюче схожу на домінуючу тоді модель «логіки індустріалізму» модернізаційної парадигми (напр., Cutright 1965, Wilensky 1975). Як висловився Майлс (Myles 1984: 93), радикальні теоретики іноді адаптували модель «логіки капіталізму», яка в значній мірі замінює капіталізм індустріалізацією. Там, де принцип «логіки індустріалізму» передбачає, що індустріалізація породжує суспільні проблеми, які потребують інститутів держави загального добробуту, позиція «логіки капіталізму» в тому, що ринковий капіталізм створює кризові тенденції та надлишкових працівників, що, відповідно, повинна нівелювати та згладжувати держава загального добробуту. Наприклад, у знаменитій формулі державної фіскальної кризи О’Коннора (O’Connor 1973) держава загального добробуту виникає через необхідність капіталістичної держави вирішити суперечності між накопиченням та легітимацією (за умови, що соціальне забезпечення сприяє легітимації).
Починаючи від цієї ранньої марксистської побудови, стаючи все більш загальновизнаною, модель «владних ресурсів» (power resources) держави загального добробуту в кінцевому підсумку стала однією з домінуючих моделей соціального забезпечення. Включення класових політичних факторів у процес розбудови держав загального добробуту було ключовою точкою відліку для школи «владних ресурсів» (див. Korpi 1983, 1989, Esping-Andersen 1990). Модель «владних ресурсів», таким чином, сформувалася з набору марксистських припущень: нерівні класові відносини сприяють формуванню соціальних груп з різноманітними та конкуруючими інтересами, а політична нерівність, до якої це призводить, відтворює форму державних інтересів (див. ранні роботи Stephens 1979, Esping-Andersen 1985, Pontusson 1992). Через те, що вибори та профспілки створюють кількісно новий робітничій клас з певним рівнем політичної влади, робітники та їхні союзники з середнього класу, за великим рахунком, стають здатними чинити значний політичний вплив. Класове протиріччя – демократична класова боротьба, у впливовому ранньому формулюванні Корпі (Korpi 1983) – це, таким чином, центральний механізм у розвитку держав загального добробуту. Оскільки потужності ключових класів, таких, як промислові власники, фермери та працівники фізичної праці різняться, у залежності від часу та через національний контекст, подальший розвиток держав загального добробуту відображає інституціоналізацію різноманітних моделей класових альянсів.
З одного боку, модель «владних ресурсів» глибоко залежна від марксизму. Але, з часом, науковці всередині традиції «владних ресурсів» стали приділяти все більшу увагу ролі некласових сил (nonclass forces), таким як політичні інститути, гендерні відносини та стратегічним дилемам в середовищі соціал-демократичних партій, що йдуть далеко за межі питань класичного марксизму (див. недавні висновки з цього питання Brooks & Manza 2007, ch. 1). Найбільш надійний спадок моделі «владних ресурсів» – це розвиток елегантної типології режимів держав загального добробуту, що була запропонована Еспінг-Андерсеном (Esping-Andersen 1990). Загальновідома версія цієї типології постулює три окремі типи режимів держав загального добробуту: ті, що представлені соціальними демократіями Скандинавії, християнськими демократіями континентальної Європи та ліберальними демократіями англо-американського світу (Esping-Andersen 1990, Korpi & Palme 1998). Класифікація держав загального добробуту за типами режиму була достатньо впливовою, і не дарма: вона запровадила економний метод схоплення сутності різновидів держав загального добробуту, що було підтверджено подальшим їх вивченням. Проте, як це не парадоксально, ця модель дуже тонко перегортає догори ногами класичну марксистську модель причинності (causality). Будучи один раз встановленими, різні типи режимів держав загального добробуту породжують свої власні форми лінійної залежності, у яких причинність перетікає від політичної до економічної.
Класовий аналіз та нерівність
Як і інші ключові концепти у марксистській традиції, поняття класу постійно застосовувалося, але ніколи строго не визначалося Марксом. Розділ про клас у третьому томі «Капіталу», як відомо, обривається після декількох дуже загальних вступних параграфів; в інших місцях Маркс (Маркс 1936 [1894]) обговорює клас без того, щоб повністю розкрити це поняття або послідовно використовувати його протягом усієї своєї роботи. Тим не менш, такі поняття, як класова структура, класова боротьба та класова свідомість були ключовими поняттями аналізу і лежали в самому фундаменті класичної теорії марксизму. Поняття класу потребувалося для розробки закономірностей та можливостей суспільних перетворень на макрорівні, так само, як індивідуальної поведінки та стосунків – на мікрорівні.
На початку 1970-х років неомарксистськими соціологами було започатковано сферу досліджень стратифікації для того, щоб кинути виклик індивідуалістичним гіпотезам в соціології. Надзвичайно впливова модель досягнення статусу (status attainment), що стала відомою завдяки Блау та Данкену (Blau & Duncan 1967) в «Американській структурі зайнятості» запропонувала чітку загальну мету. Блау та Данкен спробували пояснити, хто чого гідний, спостерігаючи за такими атрибутами осіб, як освіта їхніх батьків, їх власне навчання та їхня перша робота.
З точки зору неомарксистського класового аналізу, традиція досягнення статусу принципово ставить неправильні запитання у двох сенсах: (а) вона занадто зосереджена на індивідуальних проявах, замість загальної класової структури; та (b), як вдало висловився Райт (Wright 1979, ch. 1), це був рівневий підхід, який базувався на індивідуальних критеріях, тоді як реляційний аналіз, побудований на строго визначених класових категоріях забезпечив би більше аналітичних важелів. Завданням неомарксистського класового аналізу повинно бути теоретизування про структуру позицій всередині сучасних капіталістичних суспільств, а не про індивідів, які ці позиції займають. Однак, така постановка центральної проблеми неомарксистської класової теорії незабаром виправдалася через необхідність теоретичної розробки численних змін класової структури, що сталися у капіталістичних демократіях відтоді, як помер Маркс. Модель класів капіталістичних суспільств у Маркса й Енгельса (Маркс і Енґельс 2009 [1848]) постулювала фундаментальний поділ між власниками засобів виробництва (буржуазією) та тими, хто продає свою робочу силу (пролетаріат). Існування проміжної страти (в основному, самозайняті особи, або дрібна буржуазія, та фермери) ними хоча й визнавалося, але такі проміжні класи вважалися поступово зникаючими, з розвитком промислового капіталізму. Різке зростання середнього класу у двадцятому сторіччі, таким чином, являло собою певне утруднення для неомарксизму (як відзначав Wright 1985). Проблема кордону (межі) – тобто, як осмислювати цей прошарок середнього класу, залишаючись в рамках марксизму – буде займати думки цілого покоління науковців, але виявиться нездоланно важкою для вирішення в межах марксизму.
Найпростішим рішенням було б стверджувати, що білокомірцеві професіонали та управлінці є частиною робітничого класу (перетворюючи на робітничий клас майже 90% населення багатих капіталістичних демократій). Але це нікому не здавалося правдоподібним, з огляду на величезні відмінності в умовах праці та життєвих шансах серед такого збільшеного робітничого класу. Інше рішення в 1970-х роках було в тому, щоб підкреслити властиву середньому класу неоднозначність його позиції в соціальній структурі. Так, Пуланзас (Poulantzas 1975) та Шиманські (Szymanski 1984) припустили, що білі комірці були новою дрібною буржуазією, на відміну від старої дрібної буржуазії, що складалася з дрібних господарів. Райт (Wright 1978) висунув компромісний варіант, стверджуючи, що наймані білі комірці-службовці, а також сині комірці-контролери та директори знаходяться на суперечливих класових позиціях (хоча й зробив це з посиланнями щодо суперечливості як на марксистську класову теорію, так і на сучасні класові будови).
Ці ранні неомарксистські спроби вирішити проблему межі, насамперед, слугували меті усунення проблеми, аніж її розв’язанню, оскільки вони, як правило, були не в змозі визначити чіткі та теоретично обґрунтовані механізми, які б дозволили розмістити суб’єктів у відповідних класових локаціях. Це було предметом серйозних зусиль Райта в середині 1980-х років (Wright 1985, 1989b). Райт визначав три нерівномірно розподілені активи – власність, організаційну владу та повноваження – що потенційно забезпечують основу для експлуатації. Але, щоб вирішити концептуальну проблему середнього класу, Райт застосовує у своїй теорії різноманітні елементи (організаційні та юрисдикційні ресурси), котрі не мають чітко визначеного статусу всередині марксистської традиції. Результатом була класова мапа, що мала неабияку схожість з конкуруючими неовеберіанськими схемами, такими, як у Еріксона та Голдторпа (Erikson & Goldthorpe 1992) та Хіта зі спіавторами (Heath et al. 1985). Неомарксистська та неовеберіанська схеми були побудовані на основі критеріїв робочого місця, включаючи управлінські повноваження та певну комбінацію освітніх чи професійних активів, з використанням у подальшому кодування спеціальностей, тоді як карта Райта складалася з особистих відповідей на запитання. Як нещодавно зазначив Голдторп (Goldthorpe 2008), відмінності між схемами набагато менші, аніж виявляє взаємна критика монографій; у них набагато більше спільного, ніж фундаментальних протиріч. Складна сучасна робота присвячена питанням нерівності з легкістю включає досягнення обох методів, що зумовлено потребою у кращому розумінні класової експлуатації, і зароджуваних процесів зближення, які властиві групам (див. Tilly 1998, Massey 2007).
Як ми зазначали вище, з 1970-х років відчутна тенденція(у випадку Сполучених Штатів – частково) до зростання майнової нерівності та різниці в доходах. Якщо мета класового аналізу – відкрити щось нове в закономірностях нерівності, він повинен запропонувати аналітичні засоби для обліку цих тенденцій. Одним з найважливіших викликів зростаючій нерівності для марксистського класового аналізу є демонстрація того, що нерівність зростає саме між класами, або, що класово-орієнтоване пояснення важливих суспільних та політичних тенденцій забезпечує найліпше пояснення. Інакше кажучи, завдання полягає в тому, аби показати, що закономірності експлуатації та панування пояснюють, чому робітники отримують все меншу частку економічного пирога.
Марксистський класовий аналіз – поряд з багатьма немарксистськими підходами – боровся за те, щоб дати правдоподібну відповідь. Зовсім не очевидно, що зростання нерівності між суспільними стратами(такими, як клас) може представляти необхідний інструмент для систематичного пізнання зростаючої нерівності (Morris & Western 1999, Leicht 2008). То чому ж альтернативні елегантні неомарксистські класові схеми не змогли пояснити зростання нерівності? Обмеженість в даних – це ймовірна причина, але розгляд операційного відбору свідчить про інше. Райт (Wright 1985), наприклад, дає своє визначення буржуазії як власників бізнесу, що мають десятеро або більше працівників, і на невеликій вибірці це неминуче змішує в одну категорію таку різну буржуазію, як власники бензоколонок та тих, хто володіє хедж-фондами 4 або дуже великими компаніями (пор. Marshall et al. 1988). Але це ще не кінець. Свідоцтва щодо зростання доходів та майнової нерівності просто не показували, що приватні активи (у класичному марксистському сенсі) є ключовим фактором. Пікетті та Сез (Piketty & Saez 2010) показують, що верхній 1% домогосподарств збільшив свою частку в загальному доході з 10% на початку 1970-х років до 23,5% у 2007 році (більша частка зростання припадає на верхівку цього верхнього 1%). Чи може ця вища група домогосподарств бути осмислено характеризована у класових термінах? Чи є вона різновидом великої буржуазії, що відрізняється від будь-якої іншої? Таке припущення нічим не виправдано, оскільки лише невелика частина цієї групи є приватними власниками у класичному сенсі (пор. Bakija et al. 2010). Більше того, відсутні чіткі критерії в термінах галузі або сектору. Найбільша група (близько 40% від верхньої 0,1%) є високопоставленими керівниками (CEOs), 5 які експлуатують організаційні активи для отримання надвисоких прибутків, далі йдуть фінансові менеджери, менеджери хедж-фондів та службовці (більшість яких є високооплачуваними працівниками банків, що використовують для забезпечення високих доходів активи знань), деякі високооплачувані професіонали (подібні до попередніх), розпорошена група «пробивних» підприємців (багато з яких експлуатують ринкові ніші за рахунок експертних знань) та «переможець-отримує-все»-виконавці (winner-take-all performers) у різних галузях (включно зі спортом та сферою розваг).
Коротше кажучи, не існує чіткої та когерентної класової логіки для ідентифікації цієї унікальної, але критичної групи. Крім того, некласові міркування відіграють все більшу роль в розумінні зростання нерівності на рівні домогосподарств (McCall & Percheski 2010). Наприклад, на рівні домогосподарств усе більшого значення набувають шлюбні стратегії. У блискучому аналізі Шварц (Schwartz 2010) нещодавно показав, що близько 40% зростання нерівності у верхній частині вибірки домогосподарств зумовлюються одруженням осіб з високими доходами з такими ж особами, що мають високі доходи. Пікетті та Сез (Piketty & Saez 2010) повідомили, що у 2008 році вимагалося 368 000 доларів для того, аби розглядатися як частина верхівки 1% доходів від зарплатні на рівні домогосподарств. Гендерна революція зробила можливим доступ жінок до високооплачуваної занятості, що, у поєднанні зі зростаючою гомогамією, 6 створило цілком нову групу високодохідних домогосподарств на верхівці вибірки (див. також подальше обговорення у Conley 2009). Якщо ключ до розуміння зростаючої нерівності полягає в розгляді помітних зрушень у самій верхівці, то класовий аналіз все ще здатен запропонувати альтернативний інструментарій критичного розуміння.
У центрі цих змін у Сполучених Штатах лежить політика та політичні зрушення, що відрізняють Сполучені Штати від інших заможних демократій (напр., Hacker & Pierson 2010a, Manza 2011). Для прикладу, у Сполучених Штатах на рівні державної політики запроваджено зниження податкового навантаження для багатих, підприємствам приватного сектору дозволено падати майже до банкрутства, корпораціям дозволено щедро преміювати вищих керівників, пропагується дерегуляція та розв’язані руки фінансового сектору. Майже неможливо збагнути всі ці зміни без того, щоб приділити особливу увагу макрокласовим факторам, однаково – і в політичній мобілізації зверху, і у слабкості процесів супротиву – знизу.
Початок масової корпоративної мобілізації на чолі з провідними бізнес-асоціаціями наприкінці 1970-х років кинув потужний виклик спадщині Нового Курсу (напр. Кругман 2009 [2007], Akard 2001, Hacker & Pierson 2010a). Фінансові організації, потужні операції з лобіювання, значне збільшення політичних пожертв від корпорацій та багатіїв, а також зміцнення зв’язку цих груп з лідерами Республіканської та Демократичної партій – все це зробило свій внесок у формування того політичного середовища, яке сприяло швидкому зростанню нерівності (Rich 2004, Kuttner 2007, Pierson & Skocpol 2007). Особливо слід відзначити примітну й потужну політичну мобілізацію фінансового капіталу, чиї повторювані великі й маленькі перемоги змінили характер фінансового ринку та призвели до швидкого, нехай і нестійкого, за великим рахунком, зростання (Стиглиц 2011 [2010], Johnson & Kwak 2010, Krippner 2011).
Зворотнім боком мобілізації вищого класу був занепад організацій робітників. Знизилася здатність робітників вимагати збільшення розподілу доходів, а політичні та юридичні особливості діяльності профспілкових організацій зіграли вирішальну роль у їх стабільному занепаді (Fantasia 1988, Freeman 2007, ch. 5). Жоден з цих пунктів не став би сюрпризом для політичних соціологів, які вже давно виступають за класовоцентричне розуміння американської політики (напр., Piven & Cloward 1997, Domhoff 2010), але, що кидається у вічі, так це те, що дуже схожий на цей тип аналізу наразі адаптується багатьма немарксистькими аналітиками (напр., Graetz & Shapiro 2005, Skocpol & Jacobs 2005, Hacker & Pierson 2010a, Jacobs & Soss 2010). Це призводить до деяких дивних сусідств та заплутує інтелектуальну історію. Наприклад, у своїй важливій недавній роботі про політику зростаючої нерівності Хакер та Пірсон (Hacker & Pierson 2010b) критикують колег-політологів за зневагу до ролі інтересів бізнесу; це спонукало до гострої відповіді Блока та Півен (Block & Piven 2010: 205-206), які зауважили, що «це навряд чи вперше, коли політологи визнали центральність влади бізнесу в американській політиці … Тим не менш, Хакер та Пірсон, звичайно, праві в тому, що їхнє недавнє перевідкриття є терміновим, важливим та конче потрібним уточненням для головного напрямку в політичній науці». Цей дивний збіг підкреслює, що марксистський аналіз політичної нерівності – якщо не обов’язково всіх політичних конфліктів – залишається дуже актуальним для розуміння ключових особливостей режиму зростання нерівності.
Праця та трудовий процес
Маркс багато писав про сутність праці, як у своїх ранніх філософських творах щодо відчуження та людської праці, так і в зрілих працях щодо процесу накопичення та створення додаткової вартості на стадії виробництва. До неомарксистського відродження, однак, відносно мало марксистів підіймали ці теми. Переважною тенденцією післявоєнної соціології промисловості був рух у бік набагато більш позитивного (хоча й не некритичного) погляду на працю та трудовий процес при капіталістичному устрої, ніж у Маркса. Класики соціології промисловості запозичили з тейлоризму економічні припущення про людську поведінку і стверджували, що робітники мотивовані, переважно, не особистими економічними інтересами. У «Соціальних проблемах індустріальних цивілізацій» Майо (Mayo 2007 [1945]) зазначав, що праця може бути описана як засіб для задоволення емоційних потреб робітника. Майо уявляв фабрику як соціальну систему, де технічна та людська організація впливають на соціальні показники робітників та, як наслідок, на виробіток. Майо писав у період післявоєнного зростання американської могутності, в епоху збільшення продуктивності та заробітної плати й зниження нерівності в доходах, тому в його роботах присутній помітний оптимізм щодо майбутнього з безконфліктним робітничим середовищем. Наприклад, у видатній роботі Керра й Данлопа (Kerr & Dunlop 1960) стверджується, що новітні технології вимагають все більших рівнів майстерності, а відповідальність забезпечить можливості для індивідуального задоволення та просування працівників.
Широко поширений оптимізм щодо цехового задоволення (shop floor satisfaction) та класового компромісу, які можуть бути знайдені в більшості праць у повоєнній соціології промисловості, не міг вловити глибинну динаміку постійних трудових конфліктів. Навіть, здавалося б, спокійні 1950-ті були десятиріччям гарячих трудових конфліктів, коли страйкували 5,3% від загальної кількості робітників у певні моменти часу протягом 1955 року, а наприкінці 1970-х – 4,7% робочої сили в США виходило на страйки(за умови, що багато стихійних страйків не враховувалися). Міжнародні робітничі рухи 1960-х років у Франції, Італії та Британії свідчили, що соціологія промисловості не враховувала важливого аспекту сутності праці та трудового конфлікту. У цьому контексті, поява неомарксистського вчення про процес праці у 1970-ті та 1980-ті роки започаткувала важливий напрямок дослідження.
Найбільш широко читаним досягненням стала книга Гаррі Брейвермена (Harry Braverman 1974), колишнього сталевара, редактора та досвідченого соціалістичного активіста. У «Праці та монопольному капіталі» Брейвермен зазначав, що капіталізм поступово зменшує робітничий контроль над процесом виробництва шляхом поглиблення поділу праці та відокремлення робочих завдань від їх виконання. Цей процес втрати кваліфікації, як його описує Брейвермен, вкорінений в усталеному застосуванні все більш точних засобів моніторингу та контролю роботи підлеглих. Брейвермен стверджував, що завдання цехового контролю буквально невіддільно від імперативів технологічного та управлінського контролю. Аргумент Брейвермена – та його широкий резонанс серед нового покоління радикальних соціологів – активізував вивчення робочого місця (workplace) та застосування до нього фундаментально нових та критичних напрямків. Одним з важливих джерел напруженості у підході Брейвермена, однак, було виведення ним об’єктивних компонентів процесу праці із амбіцій управлінців до контролю над працівниками, радше ніж із свідомості самих робітників. Багато провідних істориків праці цього періоду, зокрема, Гутман (Gutman 1977), Монтгомері (Montgomery 1979) та Броді (Brody 1980) досліджували зміни у процесі праці, спостерігаючи за живим досвідом робітників та робітничих організацій, аби представити зовсім інший погляд, насичений напруженістю та конфліктом. Історичному підходу Брейвермена до управлінської влади був також кинутий виклик у працях «єретичних» радикальних економістів Едвардса (Edwards 1979), Гордона (Gordon 1982) та ін., які розробили впливові історичні підходи новаторських стратегій контролю за виробництвом.
Робота соціолога Майкла Буравого (Michael Burawoy 1979, 1985) повністю переорала поле соціології промисловості, активізувала її за допомогою грамшіанського методу використання етнографій цеху (ethnographies of the shop floor) для того, щоб дослідити, як свідомість робітника змінюється під впливом праці. Головоломка Буравого була оманливо простою: чому робітники згодні працювати так тяжко, або, якщо більш загально – за яких типів систем праці згода працівника скоріше, або, хоча б, легше досягається? На фабриці на півдні Чикаго, яку він вивчав, будучи аспірантом, він спостерігав масове прагнення робітників перевищити 100%-ий вихід продукції за відрядної системи оплати праці заради досягнення певного статусу в цеховій ієрархії. Ігри, що в них грали працівники для того, щоб перевищити 100%-ий вихід продукції – але не настільки, щоб стати рейт-бастерами (rate busters) 7 – збільшували протиріччя між працівниками, але зменшували їх між працівниками та дирекцією. Пізніші роботи Буравого, побудовані на етнографічних дослідженнях у Замбії, Угорщині та Росії, вирізняли різні типи заводських режимів, спричинені сукупністю таких факторів, як поточні виробничі процеси та більш широка політична обстановка (включаючи вплив профспілок, трудове законодавство та макроекономічні умови), що впливали на класову боротьбу (Burawoy 1985, 2009). Вплив Буравого на покоління науковців, що займались питаннями трудового процесу, а також у відновленні інтересу до класичних конструкцій Маркса щодо праці, був значним (див., напр., огляд симпозіуму у Contemporary Sociology 2001).
Але, через деякий час, навіть ті, хто вітав класифікацію та етнографічні методи Буравого, визнали за необхідне дещо видозмінити його типології на догоду реаліям глобальних працедавців, яких вони вивчали. Дехто каже, що припущення Буравого призвели до того, що він пропустив важливу роль гендера, раси та національності (Salzinger 2001). Інші, однак, намагалися доопрацювати його побудови для того, щоб ті враховували некласові фактори.
Лі (Lee 1998) показує, як ринки праці взаємодіють з гендером для створення певного набору наслідків виробничого процесу на двох підприємствах в Китаї. Вона зауважує, що організація місцевих ринків праці продукує різні умови залежності робітника від роботодавця. МакКей (McKay 2006) так само використовує підхід Буравого для ідентифікації різних типів режимів праці на хай-тек фабриках Філіппін, але відзначає важливість варіативності логіки управління, в залежності від природи продукту, що виробляється (капіталомістка чи трудомістка), типу виробництва (складний або некваліфікований) та гендерних вимірів трудового ресурсу, який залучає фабрика. Муньос (Muñoz 2008) вивчає роль громадянства та раси в організації праці на виробництвах у Мексиці та США.
Неможливо стверджувати, що література з праці та трудового процесу в американській соціології не зазнала сильного впливу неомарксизму. Зокрема, її зосередженість на питаннях трудового конфлікту та постановка проблематики того, як роботодавці отримують прихильність працівників, залишаються актуальними для галузі. Принаймні, поки деспотичні трудові практики в усьому світі зберігаються, неомарксистські теорії праці продовжать бути актуальними. Однак, виникають історичні та теоретичні розробки, що не узгоджуються з неомарксистськими теоріями. Наприклад, у заможних демократіях, де швидко зростає частка зайнятості у професійній та управлінській сферах, рівно як і в інших типах білокомірцевої роботи, де контроль роботодавців набагато слабший, неомарксистські теорії трудового процесу можуть мати значно меншу актуальність. Крім того, теоретичний доробок щодо ринків та організацій 40 останніх років викликає серйозні запитання про те, чи взагалі цехові штудії, що були відмінною рисою неомарксистського відродження (з характерним акцентом на виробництві) схоплюють повний спектр динаміки в реальності. Ми розглянемо ці питання в останньому розділі цієї роботи.
Глобальна політична економія, розвиток та капіталізм
Карл Маркс, як і Адам Сміт до нього, очікував, що капіталізм буде розвиватися у глобальному масштабі. У «Комуністичному маніфесті», наприклад, Маркс та Енгельс (2009 [1848]) писали, що «потреба в чимраз ширшому збуті для своїх продуктів жене буржуазію по всій земній кулі. Скрізь мусить вона загніздитися, скрізь оселитися, скрізь встановити зв’язки». Ранні марксисти однозначно трактували економічні процеси та політичні організації і приділяли особливу увагу ролі імперіалізму у формуванні капіталістичних режимів. Ленін (Ленин 1969а [1917]) написав відоме есе про імперіалізм, розглядаючи його як «вищу стадію розвитку капіталізму» через те, що капіталісти борються за території, намагаючись зберегти прибутковість від «падіння рівня доходів» в межах національних економік. Люксембург (Люксембург 1934 [1913]) зазначала, що у глобальній експансії немає нічого нового, вважаючи, навпаки, що з моменту своєї появи капіталізм процвітав за рахунок просування в некапіталістичні регіони. Гільфердинг (Гильфердинг 1924 [1910]) написав ранню, проте глибоку аналітичну працю щодо ролі міжнародних фінансів у розвитку капіталізму. Для більшовиків перспектива революційного захоплення влади фактично вимагала глобальної революції, поняття якої найбільш чітко сформульовано Троцьким (Троцкий 1995 [1929]) у його теорії перманентної революції. Ці першопочаткові ідеї про глобальний вимір капіталізму, поширювані в ті часи, коли міжнародна торгівля та розширення імперій зазнали свого піку, почали відступати, коли після 1920-х років почали сходити нанівець процеси глобалізації. Постулатом Сталіна про можливість побудови «соціалізму в окремо взятій країні» не закінчився інтернаціоналізм комуністичного руху, але при сталінізмі він буде орієнтуватися все більше на захист інтересів Радянського Союзу.
У повоєнній американській соціології питанням міжнародного характеру капіталізму та ролі імперіалізму не було місця за домінування модернізаційної парадигми (напр., Ростоу 1961, Parsons 1960). Ця теорія стверджувала, що окремі національні держави знаходяться в одному й тому ж континуумі на шляху модернізації, при цьому більш відсталі країни не в змозі розвинути типи інститутів (серед них вільні ринки, якісна система освіти для всіх громадян, правова система, здатна забезпечити дотримання контрактів та захист приватної власності, компетентний та вільний від корупції уряд), необхідні, щоб стати процвітаючою демократичною нацією (див. Almond & Coleman 1960, Hoselitz 1960). Вибух антиколоніальної боротьби в Африці, Азії та Латинській Америці у 1960-х роках покладе початок «марксизму третього світу» (Third World Marxism), найбільш відомому з робіт Мао, Франца Фанона, Че Гевари та Режі Дебре. Марксизм третього світу становив значну привабливість для марксистських політичних активістів деякий час на початку 1970-х років, також він був актуальним і для народжуваного покоління марксистських суспільствознавців (пор. Burawoy 2006).
Марксисти прагнули винести уроки й теоретизувати, спираючись на цю боротьбу. Головний виклик теоріям модернізації було дійсно кинуто науковцями, на яких сильно вплинули їхні дослідження рухів Африки, особливо це стосується широко обговорюваної світ-системної теорії (ССТ) Іммануїла Валлерстайна, що була зпропонована на початку 1970-х років (див. Wallerstein 1974, 1979). ССТ заявила критичну позицію в дебатах про глобалізацію всередині та навколо соціологічного марксизму від самого початку свого існування та продовжує підтримувати інституційну присутність на більш широких теоретичних полях (включаючи журнали та дослідні інститути по всій країні). Коли Валлерстайн систематизував ССТ, головним визначним механізмом економіки сучасного світу було названо транснаціональний поділ праці, за якого деякі країни отримують систематичні привілегії, відносячись до «ядра» та висмоктуючи ресурси з залежної «периферії» (Валлерстайн 2001: 24). У результаті, ССТ стверджує, що неможливо розглядати національні суспільства як ізольовані та незалежні. Скоріше, одиницею аналізу є сама світ-система, яка складається з мережі зв’язків та перетинів, що надають світ-системі певних причинних властивостей (Валлерстайн 2001: 32-33). Система є динамічною; висхідна та низхідна мобільність для окремих суспільств можлива (хоча й відносно рідко). Ці суспільства в перехідній позиції у світ-системі були названі напівпериферією, вони забезпечують ключове розміщення інвестицій, коли заробітна плата в старих промислових центрах стає надто високою (напр. Ragin & Chirot 1984). Центральна теза ССТ полягає в тому, що ці три зони – ядро, периферія та напівпериферія по-різному винагороджуються світовим ринком. Цей висновок випливає з теорії нееквівалентного обміну (Emmanuel 1972), за якого суспільства ядра відтворюють свій панівний статус, експлуатуючи периферійні суспільства через ринковий обмін. Нижчий рівень заробітних плат в периферійних суспільствах робить можливими значні відмінності в світових цінах та, як наслідок, відтворює розбіжність ядра/периферії.
У підсумку, таким чином, вважається, що глобальна торгівля призводить до мережевого перетікання вартості від периферії до ядра (Chase-Dunn & Grimes 1995: 396). Прямі іноземні інвестиції розглядаються як особливо шкідливі для економік, що розвиваються, принаймні, в теоріях соціологічної залежності (Boswell & Dixon 1990). ССТ-аналіз сучасної (капіталістичної) світової економіки має явні відсилки до марксистської теорії та представляє суто економістський погляд на глобальну соціальну та політичну динаміку. Однак, наприкінці 1970-х років марксистські критики кинули потужні виклики ССТ за її більший акцент на ринках, ніж на виробництві (див., напр., Brenner 1977). Дистанція між ССТ та класичним марксизмом на сьогодні добре вивчена [Валлерстайн часто зауважував, що ССТ має розглядатися як критика ортодоксального марксизму (див., напр., Валлерстайн 2006а: 82)]. Тим не менш, триває діалог про глобальний економічний розвиток та класовий конфлікт, що продовжує встановлювати тісний зв’язок між обома. Наприклад, Сільвер (Silver 2003, переклад розділу – Сільвер 2012 [2003]) демонструє довгострокову глобальну закономірність, у якій, по мірі розширення виробництва, зростають сили робітників, а профспілкові організації починають розвиватися й боротися за більшу частину прибутку.
Монументальне дослідження глобального капіталізму Арріґі (Арриги 2007 [1994]) говорить про те, що повторювані конфігурації державних та бізнес-організацій призводять до систематичних циклів накопичення. За Арріґі, ці цикли приймають форму великомасштабних розширень капіталізму в нові райони земної кулі, капітал досягає меж цього підходу і подальшого перетікання капіталу у великі фінанси. Паралельно з цим процесом, Арріґі та Сільвер (Arrighi & Silver 1999) стверджують, що фінансові експансії призводять до зниження міцності світових гегемонів, провокуючи глобальний хаос, що супроводжується трансформацією у національному блоці бізнесу та державних організацій, які у подальшому виступатимуть як нові гегемони. У своій останній роботі перед смертю Арріґі (Арриги 2009 [2007]) постулював, що перехід йде шляхом, на якому Китай скоро перетвориться на чергову панівну державу ядра. Що геть усі неомарксистські підходи до глобального капіталізму включають – ССТ або інші, такі як підхід Бреннера (Бреннер 2014 [2006]) – так це постійна увага до внутрішньої нестабільності та кризові тенденції капіталістичної системи [напр., порівняйте Валлерстайна (Валлерстайн 2003 [1999]) та його критика Бреннера (Brenner 2002)]. Криза практично була лейтмотивом і в класичному марксизмі, і в неомарксистському відродженні за будь-якої більш-менш серйозної дискусії про глобальну економіку. Кожний новий виток породжував власний цикл літератури песимізму та неясності. Теорія кризи – це виразний пласт всередині марксизму, з конкурентними аналітичними традиціями та джерелами доказів (напр., Wright 1978, ch. 3, O’Connor 1984, Davis 1986, Harvey 2010). Наголос на кризових тенденціях глобального капіталізму породив оригінальні трактовки та акценти, що роблять підхід соціологічного марксизму до глобальної політичної економіки таким, що за своєю сутністю відрізняється від немарксистських опонентів.
III. Оцінюючи спадок неомарксистської соціології
У цьому розділі ми звернемося до оцінки неомарксизму в американській соціології. Почнемо зі стислого обговорення падіння інтересу до соціологічного марксизму з кінця 1980-х років і далі перейдемо до аналізу стану неомарксизму у показових областях, які ми розглянули у цій статті.
Що сталося з марксистською соціологією у Сполучених Штатах?
Якщо вважати, що інтерес до неомарксизму в американській соціології досяг свого піку між серединою 1970-х та початком 1980-х років, тоді його розквіт був коротким. Десятиріччям потому, дослідження, що явно використовували б неомарксистські напрацювання або тестували б марксистські ідеї, майже зникли. Членство у марксистській секції АСА було найчисленнішим у 1979 році і складало близько 600 членів, на початку 2000-х років вже складало менше 300 членів і стабілізувалося в останні роки на рівні біля 400 членів, у той час, коли чисельність інших секцій з тематикою нерівності значно збільшилась (McAdam 2007). Наприклад, наприкінці 1970-х років марксистська секція була більшою за секцію статі та гендеру, сьогодні остання має втричі більше членів; інші секції нерівності, такі як секції раси, класу та гендеру, а також расових та етнічних меншин були принаймні в два рази більше. Що ж сталося? Хоча вичерпна відповідь виходить за межі цього огляду, ми виокремили б чотири вирішальні моменти: (а) спад лівої політики та рухів; (b) виклики неолібералізму та рефреймінг суспільних та політичних дебатів після 1980 року; (c) теоретична потужність критики примату класового підходу з боку феміністичних та расових критичних теоретиків та (d) зростаюче визнання егалітарного потенціалу ринкової економіки та майже повсюдна втрата впевненості у центральному плануванні як ключовому принципі організації соціалізму.
Провал у консолідації другого покоління соціологічних марксистів повинен бути поміщений, насамперед, у більш широкий контекст політичної обстановки, яка змінилася з 1970-х років. Масові рухи в університетських містечках проти війни у В’єтнамі та більше – за расову справедливість, гендерну рівність та щодо інших питань – визначили спільність життєвого досвіду молодих інтелектуалів. На додаток до активізму нових лівих, існувало також багато низового активізму, що давало надію на можливість ширшої мобілізації робітничого класу. Протягом 1970-х років деякі соціалістичні організації прагнули розірвати ланцюги для вивільнення радикальних робітничих рухів, і вони надавали радикально налаштованим інтелектуалам в університетах контекст для роздумів про можливості мобілізації робітничого класу з радикальним потенціалом (Elbaum 2002). Якщо ця комбінація слугувала для зміцнення марксизму в академічному середовищі у 1970-х, то, навпаки, різке ослаблення лівих сил з кінця 1970-х років не викликало будь-якого зацікавлення приєднуватися до марксизму серед молодих інтелектуалів (Petras 1990, Chibber 2006).
Другий критичний контекст занепаду марксизму – це зміни в політичному середовищі в епоху неолібералізму. Радикальні дослідники, слідуючи певній моді, прив’язують свою роботу до більш широкого проекту створення егалітарного суспільства. Починаючи з 1980 року, захист концепції держави загального добробуту (навіть у дуже скромній американській версії) є постійною проблемою. Критикуючи капіталізм загального добробуту за його роль у підтримці капіталізму взагалі та/або його перерозподільчі недоліки на початку 1970-х років, багато неомарксистів (або колишніх неомарксистів) перевідкрили його переваги (або, принаймні, наголошували на його подальшому існуванні) (див., напр., Brooks & Manza 2007, ch. 1).
Колапс тих форм соціалізму, що існували у Східній Європі та Радянському Союзі до 1989 року, так само, як і дрейф Китаю у бік вільного ринкового капіталізму, також допомогли підірвати джерело практичної зацікавленості у соціалістичній альтернативі. Декілька соціологічних марксистів обрали соціалізм радянського зразка, щоб це не означало на ділі. Тим не менш, періодичні виклики комуністичній владі – в Угорщині у 1956 році, епоха реформ Дубчека в Чехословаччині у 1967–1968 роках, рух «Солідарність» у Польщі в 1980–1981 роках, демократичний рух у Китаї в 1989 році та спроба реформ епохи Горбачова у Радянському Союзі – були драматичними моментами, що з’явилися, аби запропонувати, принаймні, надію реформування фактично існуючого соціалізму зсередини. Кожен породив свій інтерес у можливостях соціалістичного відродження зсередини державного соціалізму. І постійно було чутно голоси дисидентів зсередини радянського табору, які мали надію на реформування соціалізму як шлях до кращого світу, і багато з цих голосів лунали з боку соціологів та теоретиків, яких читали на заході (напр., Bahro 1978, Konrad & Szelenyi 1979, Kagarlitsky 1990). Але постійне придушення реформістських імпульсів та приголомшливо стрімкий крах соціалістичних урядів у Східній Європі у 1989 році призвели до зникнення одного з важливих чинників, завдяки якому марксизм мав, нехай і неоднозначну, актуальність в академічному середовищі. Серед соціологічних марксистів сьогодні небажання серйозно досліджувати ці суспільства, утворення тощо, розглядається як серйозна перешкода для великого неомарксистського проекту (Буравой и Райт 2011a, b).
Третій фактор випливає з ситуації тих вчених, які впевнено обрали марксизм як фундамент для своєї аналітичної роботи на початку кар’єри, але зробили вибір не підтримувати цю прихильність з плином часу. Хоча існувало багато різноманітних шляхів відходу від марксизму, це не потягнуло за собою – на відміну від попередніх поколінь екс-марксистів – відмову від визнання егалітарної політики в цілому (відносно небагато інтелектуалів з покоління соціологічного марксизму 1960-х/1970-х років стали правими неоконсерваторами). Але сама відкритість покоління нових лівих до інших радикальних течій зробила соціологічний марксизм уразливим. Зокрема, зростання нових типів провокативної політики навколо питань гендеру, раси та сексуальності кинуло принциповий виклик важливому для марксизму класовому підходу.
Наприклад, феміністичний соціологічний маніфест Стейсі та Торн (Stacey & Thorne 1985) в середині 1980-х років цілеспрямовано наголошував на провінціалізації марксизмом «жіночого питання», стверджуючи, що «марксистська соціологія знаходилася навіть під меншим впливом феміністичної думки, аніж багато з поширених соціологічних підходів … Аналіз статі та гендеру нелегко інтегрується до марксистської концептуальної основи» (Stacey & Thorne 1985: 308). Це було дуже великою прикрістю для вчених-марксистів. Кілька соціологічних марксистів будуть продовжувати захищати класовий підхід перед викликами феміністичних та расових теорій. Як елегантно висловився Фред Блок (Block 1987: 34): «Наш колективний проект полягав у тому, щоб побачити, чи зможе цілісний теоретичний підхід бути сформований з «невідомого виміру» – більш-менш андеграундної традиції критичного марксизму. Але завдання створити щось послідовне виявилося більш нерозв’язним, ніж очікувалося. Ми виявили, що більшість ключових концептів, які мали забезпечити когерентність марксистському аналізу, робили це ціною невиправдовуваного звуження спектру причинних факторів. Марксистська концепція класу, наприклад, має тенденцію до того, щоб виключати можливість для некласових соціальних акторів відігравати значну роль у детермінації історичних наслідків. Однак, спроби включити цих некласових соціальних акторів у структуру теорії призводить до зниження її узгодженості й робить нашу позицію вже не послідовно марксистською».
Були, звичайно, серйозні спроби розробити марксистський аналіз, який би органічно включав гендер або расу, особливо в класичній літературі соціалістично-феміністичного напрямку 1970-х років (див. особливо класичні нариси, зібрані у Hansen & Philipson 1990); ми відзначали також випадки творчого осмислення трудового процесу, що застосовували деякі аналітичні інструменти марксизму при аналізі переважно жіночих видів робіт (Lee 1998, Salzinger 2001). Але досить скоро шлюб між марксизмом та фемінізмом перетворився на дуже нещасливий, як одного разу висловилася Гартманн (Hartmann 1981). Аналогічна історія може бути розказана про відносини між марксизмом та расовими формаціями (див., напр., Omi & Winant 1994). Нарешті, важливий виклик марксизму було кинуто з боку більш широкого переосмислення достоїнств ринку і можливостей досягнення егалітарних результатів в рамках ринкової економіки. Зростаюча наочність властивого капіталізму різноманіття буде витісняти класичний марксистський погляд на капіталізм як єдину соціальну систему. Класичний марксизм принципово відкидав можливість того, що ринки можуть бути розумно організовані та стримані капіталістичною державою, яка має довгострокову зацікавленість у капіталістах (і капіталізмі) у центрі свого raison d’ˆetre. 8 Тим не менш, з’являються неспростовні свідчення про те, що капіталістична економіка може рухатися різноманітними шляхами. Різниця між соціальними ринковими економіками західної та північної Європи та ліберальною ринковою економікою США справді величезна (напр., Esping-Andersen 1990, Pontusson 2005). Потрібно визнати, що сталі форми капіталізму можуть бути у високій мірі перерозподільними. 9
Аналітичний спадок
Звертаючись тут до важливого питання аналітичного спадку покоління неомарксистів, ми запропонували у вступі дві моделі походження неомарксистської суспільної науки з неомарксизму: концепція Буравого (Burawoy 1990) та Райта (Wright 1989a). Модель Буравого підкреслює здатність марксизму продовжувати генерувати цікаві головоломки та реагувати на виклики, що їх йому кидають теорія та історія, якщо він все ще бажає вважатися прогресивною науковою традицією. Райт, навпаки, пропонує модель жорсткого протистояння марксистського та немарксистського підходів, коли марксистській соціології доведеться постійно відстоювати себе у протистоянні з опонентами [слід відзначити, що Райт в значній мірі відмовився від цієї реалістичної позиції у своїх більш пізніх працях (див., напр., Wright 2009)].
Але ці два стандарти, ці спадки неомарксистського руху в американській соціології є, у кращому випадку, змішаними. Важливо з самого початку відзначити одне беззаперечне досягнення: це привнесення марксистських ідей у соціологічний мейнстрім. Мало хто з серйозних американських соціологів сьогодні може дозволити собі ігнорувати деякі базові концепти марксистської традиції. Надавши загального розширення та специфікації дисципліни з 1960-х років, це досягнення має бути поставлене поряд зі зростаючою кількістю теоретичних шкіл та концептів, про які кожен сучасний соціолог повинен дещо знати (див., напр., Йоас и Кнёбль 2011 [2004]); як слушно зауважив Мартін (Martin 2004), теоретичний плюралізм привів до рівня чутливості всередині дисципліни, який можна умовно позначити як «I’m okay, you’re okay». Іншими словами, у тій мірі, в якій марксистська традиція стала сьогодні просто одним з багатьох потенційних джерел натхнення, вона втрачає свою здатність забезпечувати орієнтуючий світогляд. Марксизм стає просто марксистською традицією, одною серед багатьох (Wright 2009).
Крім повернення марксизму втраченої актуальності, які важливі досягнення соціологічного марксизму, якщо висловлюватись в термінах двох моделей науки? Ми можемо дослідити це питання більш систематично, коротко повернувшись до чотирьох підгалузей, які ми частково дослідили раніше.
Політична соціологія держави. Соціологічний марксизм відіграв важливу роль у стимулюванні поновлення інтересу до держави. Але через якісь чотири десятки років марксистські моделі держави стали проблематичними, чи то на фоні порівняння їх із їхніми можливостями захищати класичне ядро, чи то через конкуренцію з немарксистськими опонентами. Маркс був лише першим – і, звичайно, не останнім – марксистським політичним аналітиком, що недооцінив потенціал капіталістичної держави у налагодженні компромісу між класами. Піднесення держави загального добробуту та поява прикладів рівності, які вона народила у країнах, де розвинулася найбільш успішно, протягом 100 років фрустрували зусилля марксистів та неомарксистів теоретизувати про капіталістичну державу. Зусилля Грамші/Пуланзаса не зайшли надто далеко. Пуланзас (Poulantzas 1973, 1978) вже не є необхідним читанням для політичних соціологів не лише тому, що його непрозорі формулювання майже неможливо довести і перевірити на альтернативних моделях, але й тому, що відносна автономія держави виявилася, при ближчому розгляді, доволі порожнім формулюванням, що не здатне надихнути на будь-яке систематичне дослідження або генерувати нові ідеї. Цікаво, що заміна просто марксистських чи інструменталістських теорій держави у 1970-х роках структуралістськими підходами таких вчених, як Пуланзас, сьогодні видається на диво передчасною.
Критичні теорії влади та політичних інститутів переглядають центральні ідеї традиції владних еліт, започаткованої Міллзом (Миллс 1959 [1956]) та представленої сьогодні Домгофом (Domhoff 2010), у яких центральними є мережі політичних, корпоративних, медіа та ідейних інтересів, що перетинаються між собою (пор. Chibber 2004 з неомарксистськими поглядами). Наше обговорення теми політики нерівності вище – наочний тому приклад. Можна бути певним, марксизм – не поодинокий випадок, коли модель держави наприкінці 1980-х років виявила свою марність(пор. Almond 1988). Сучасний рівень методології в галузі вийшов за межі всіх можливих підходів – включно з неомарксизмом – які трактували держави як одиничних акторів з постійними інтересами і були не в змозі запропонувати теоретичні конструкції для включення політичних мереж (чи напрямків), які б неминуче враховували широкий масив відповідних суб’єктів та громадськості (Mitchell 1991, Heinz et al. 1993, Bourdieu 2005, Pierson & Skocpol 2007). Панівні класи (або класові фракції) можуть справляти величезний вплив в деяких контекстах, тому ці останні є вкрай важливими для вивчення та розуміння. Але ця вимога навряд чи вичерпує всі політичні можливості, раз вчені вдалися до розгляду більш детальних механізмів та процесів політичних змін.
Найкраща робота останніх років, яка надихалася марксизмом, вдалася, на наш погляд, почасти, через те, що було здійснено вихід за межі суто марксистської класової моделі політики для того, щоб включити ширший спектр інституційної та політичної динаміки, при цьому, переорієнтовано їх було все-таки в межах загальної марксистської методології. Наприклад, робота Чіббера (Chibber 2004) досягла успіху, демонструючи, з одного боку, що державне втручання може скласти вирішальну позитивну силу в національному економічному розвитку, а з іншого боку – що можливості держави залежать від капіталістів.
Щоб подібні аргументи спрацювали і для того, щоб переконати широкий загал політичних соціологів, Чібберу довелося навести багатий емпіричний матеріал бюрократичних потужностей з декількох політичних сфер. Так само, недавній внесок Хуна (Hung 2008) до дебатів щодо переходу до капіталізму є комбінацією попередніх марксистських та немарксистських історичних інституціоналістських підходів для отримання нового синтезу. Порівнюючи Китай епохи Цин з Англією XVIII століття та Японією XIX століття, він показує, що неперехід Китаю до капіталізму, незважаючи на його аграрні багатства, полягав у відсутності підприємницької міської еліти, здатної трансформувати аграрні надлишки у промислові та інституційні інновації.
Робота і трудовий процес. Соціологія робочого місця, особливо у промисловості, залишається у великому боргу перед неомарксистськими дослідженнями контролю та згоди. Але історія підкинула дві критичні головоломки, які загрожують прогресивному характеру неомарксистського підходу до трудового процесу: зростаюча неоднорідність робочої сили через імміграцію та соціальні зміни, а також зростаюча частка зайнятості у менш ієрархічних формах, які нелегко виявити, застосовуючи традиційний марксистський підхід.
Друге питання – зміна характеру робочого місця у сучасному капіталізмі, зі зменшенням частки промисловості та зростанням частки білокомірцевої роботи, яка підлягає дуже різним та більш вільним формам контролю – є таким, що вже складніше включити до марксистської парадигми, яка була збудована за міркою фабричної праці. Деякими марксистами були вивчені робочі сили, переважно сконцентровані у сфері послуг та в білокомірцевій праці, у багатих демократичних країнах (і, як правило, більше ніде) (напр., Sherman 2007, MacDonald & Korczynski 2008). Але, коли доходить до білокомірцевої роботи, особливо при наближенні до питань розподілу праці, де рівень довіри та автономії зростає, проблем стає більше. Ранішнє твердження Брейвермена (Braverman 1974) про те, що білокомірцева робота була рутинізована та декваліфікована у той же манер, як і виробничі спеціальності, безумовно, схопило певну динаміку. Але стійке поширення висококваліфікованої, високовідповідальної роботи просто не вкладається у неомарксистську традицію студій з трудового процесу.
Якщо соціологічний марксизм почне обмежувати себе через виклики історії – наскільки надійною є його здатність конкурувати з немарксистськими дослідними традиціями, що працюють в тематиці організації праці? Хоча більшість науковців, зосереджених на цехах, бо це вбудовано у неомарксистський підхід, організація праці не обмежується виключно виробництвом. І в більш широкому контексті організаційних досліджень, неомарксизм залишається в основному непомітним. Зростання дослідницької літератури з менеджменту, організаційних аспектів, внутрішньо-організаційної динаміки, а також дослідження соціальної конструкції ринків праці – центральні теми соціології праці сьогодні. Нове покоління економічної соціології знаходить дуже мало точок дотику з соціологічним марксизмом (пор. Dobbin 2004, Granovetter & Swedberg 2011). Якою б багатою та обширною не була література з цехової тематики, більш широкі теоретичні та емпіричні проблеми організації праці були в більшості своїй проігноровані. У цьому сенсі, неомарксистський спадок сам себе обікрав перед лицем немарксистської економічної соціології.
Нерівність та класовий аналіз. Дві ключові історичні та теоретичні проблеми визначили контури, у яких неомарксистський класовий аналіз розгортався протягом останніх чотирьох десятиріч: триваюче збентеження середнього класу та зростаюча нерівність (принаймні, у англо-американських країнах). Але більший виклик був у тому, щоб показати, що класовий аналіз, у широкому розумінні, дає достатньо аналітичних важелів, щоб виправдати свою подальшу актуальність. Щоб відкинути зайві питання, дискусія про межу (boundary debate), що здавалася нескінченною, виросла зі змін у класовій структурі останніх 100 років та репрезентує важливий виклик соціологічному марксизмові; але її висновок має значення лише до тої міри, у якій остаточна мапа класової структури дає надійні аналітичні важелі для результатів, які є значимими для сучасності. Як добре марксизм впорався з цими завданнями?
У своїй авторитетній роботі «Клас має значення» (Wright 1997, переклад розділу – Райт 2012 [1997]) Райт вивчає такі теми, як нерівність доходів, гендерна рівність, політика та стосунки на робочому місці та моделі дружби, щоб показати, що його класова мапа дійсно допомагає пояснити інші типи важливих наслідків нерівності на класовому зрізі. Інші аналітики використовували класові схеми для дослідження стосунків (Vannemann & Canon 1987, Svallfors 2006), поведінки виборців (Hout et al. 1995), доходів, суб’єктивної класової свідомості (Hout 2008) та соціальної мобільності (Erikson & Goldthorpe 1992, Breen 2005). Більшість цих останніх досліджень відносять себе до неовеберіанської традиції, але в інтелектуальному боргу перед марксизмом також. Важко розкласти їх по поличках, але два широкі висновки, як видається, можна зробити: (а) ретельно виміряний, класовий вплив не зійшов нанівець до тієї міри, як стверджували деякі прихильники теорії смерті класу (Clark & Lipset 1991, Waters & Pakulski 1996; для критичної оцінки цих аргументів див. Goldthorpe & Marshall 1992); але (b) класові впливи часто скромні, іноді набагато переважають інші показники нерівності, представлені у градаційних/індивідуалістичних підходах (напр., Halaby & Weakliem 1993, Kingston 2000; але пор. з Chan & Goldthorpe 2007) або некласових факторах, таких, як раса, гендер, етнічна приналежність, релігія та ін.
У центрі конфліктів з приводу класового аналізу пролягає той дисциплінарний розкол в американській соціології, який наполягає, що ідентифікувати класові структури за відсутності демонстрації їхніх емпіричних наслідків перетворюється на порожню вправу, але марксистський аналіз ніколи не доводив аналітичної переваги марксистських класових концепцій і не демонстрував, що класові моделі (так, як вони задумані) повинні мати аналітичний примат над іншими моделями нерівності. Цей висновок призводить до вражаючих проблем для соціологічного марксизму. Якщо ідея про те, що класова структура повинна формувати поведінку на індивідуальному рівні, відхиляється, тоді мета класового аналізу зводиться виключно до макроаналізу, що у значній мірі відхиляє емпіричне поле досліджень нерівності на користь немарксистських підходів. Переосмислювати класовий аналіз як макроконцепт історичного характеру – це значить поступитися більшою частиною сучасних досліджень нерівності. Тим не менш, навіть коли справа доходить до політичних джерел нерівності, одразу постають обмеження щодо того, скільки критичних інструментів марксистський метод може використовувати, з тих, що інші теорії використовувати не можуть.
Потужна політична мобілізація бізнесу та зацікавленість вищого класу у податковому урізанні, дерегуляції і політичному дрейфі, у поєднанні зі слабкістю супротиву таких сил, як профспілки, були аналітично опрацьовані неомарксизмом і він запропонував цінний та перспективний (навіть, якщо це не визнається) підхід в осмисленні цих питань. Але історія на цьому не закінчилась. Неомарксистські зусилля показати закономірності класової мобілізації по галузях або секторах мали слабкі та суперечливі наслідки і не склали якоїсь гідної конкуренції літературі з політичних фінансів (political money) (див. найкращі з цих досліджень у Burris 1987, 2001; Clawson & Neustadtl 1989; Mizruchi 1989, 1990; див. Smith 1995 для огляду цих моделей). Крім того, марксизм не створив правдоподібної теорії громадської думки, що пояснила б політичний тріумф неолібералізму у найважливіших секторах робітничого класу за останні 30 років. Праві в значній мірі виграли ідеологічне змагання, принаймні, у Сполучених Штатах і в меншій мірі – у інших англо-американських демократіях. Вони успішно мобілізували суспільну думку на підтримку експансії ринку й антиурядового порядку денного (див. Smith 2007, Bartels 2008, Manza et al. 2012). Марксистському та іншим радикальним методам, що наполягають на потужності простої ефективності маніпуляції корпоративних еліт (напр., Ginzberg 1986, Domhoff 2010) найбільше бракує точного розуміння динаміки суспільної думки, сучасної політичної конкуренції та складнощів зміни суспільної думки. Більш глибоке розуміння політичного тріумфу нової нерівності вимагає доповнення марксистського підходу ширшим аналізом того, як і чому консервативна ідеологія знаходить та зберігає прихильників (див. Brooks & Manza 2007 як спробу зрозуміти цю багатосторонню та складну динаміку в порівняльній перспективі).
Глобалізація, розвиток та політична економія. Зростання нерівності, відновлення поширення глобального капіталізму та економічна турбулентність повернули вітер у вітрила неомарксистської політичної економії. Важливі питання нашої епохи включали ті, які вже давно були в центрі уваги неомарксистських дослідників: нестабільність капіталізму, наслідки неолібералізму та глобальне економічне змагання за добробут світової бідності, а також сучасний імперіалізм та геополітичний конфлікт.
У змаганні з модернізаційною парадигмою, або альтернативними, такими, як модель світового співтовариства Мейера та його учнів (напр., Meyer et al. 1997), ССТ та інші соціологічні марксистські підходи мають очевидну перевагу у приверненні уваги до кризових тенденцій всередині глобального капіталізму й до ієрархічної впорядкованості держав з тією нерівністю між країнами, яку вона породжує. Більш віддалена перспектива капіталізму забезпечує альтернативний підхід до траєкторій та важливих питань політики та політичних процесів. Останні інтригуючі роботи Корсеньєвича та Морана (Korzeniewicz & Moran 2009), що поєднують ССТ-підхід та розуміння різноманітних інституційних шляхів країн у стані рівноваги при низькій нерівності проти стану рівноваги високої нерівності, створюють передумови для розвитку цього напрямку досліджень. Але, у той же час, підхід політичної економіки, висунутий соціологічними марксистами, дещо завищує кризові тенденції. Оскільки відсталі країни, такі як Китай та Індія, швидко зростають, то існує вірогідність зниження нерівності на рівні глобальної системи (Firebaugh 2003; але пор. з Milanovic 2011). Питання залишається відкритим, але очевидність добре вимірюваних наслідків, таких, як тривалість життя чи дитяча смертність, забезпечує ясну картину цих процесів та їх взаємодії з динамікою залежності (див., напр., Brady et al. 2007).
Навіть більш проблематичною є нездатність забезпечити однакову увагу до інституціональних засобів для економічної стабілізації всередині сучасного глобального капіталізміу. У помітних паралельних дослідженнях недоліків в аналізі держав загального добробуту неомарксистські аналітики глобальної політичної економіки, як правило, недооцінюють потужність можливостей капіталізму реагувати на кризу. Як нещодавно поставив питання Манн (Mann 2010: 181), коментуючи Валлерстайна, «коли дійсна криза системи» та «соціальний хаос» прийдуть, як Валлерстайн передрікає більше 30-ти років, капіталізм та демократія, здається сьогодні, не будуть мати жодної альтернативи. І чому не може капіталізм продовжувати розширюватися, винаходячи нові «потреби у товарах»? Відповіді до цього часу немає, але, як виходить із відсутності будь-якої значної політичної реакції на останню фінансову та економічну кризу, ймовірно, вона прийшла надовго.
IV. Майбутнє соціологічного марксизму?
На даний час неясно, як нещодавно помітив Терборн (Therborn 2008), чи стане Карл Маркс одним з тих небагатьох мислителів, яких читають сотні років після іх смерті (як Платона, Аристотеля, Локка, Руссо, Канта та ін.). У свої перші 150 років марксизм показав значну здатність до самовідновлення та оновлення своєї актуальності, навіть перед лицем історичних та політичних викликів. Окрім того, в американській соціології тріумвірат Маркс-Вебер-Дюркгайм залишається твердо вкоріненим як теоретичний якір дисципліни. Це конкретне угрупування працює, зокрема, через те, що Вебер та Дюркгайм позиціонували свою роботу як опозицію до Маркса (Bottomore 1984). Але навряд чи так буде завжди. Наприклад, піднесення аналітичної соціології (Hedstrom & Bearman 2009) передбачає сукупність теоретичних та емпіричних відправних точок, які кардинально поривають з традиційними апеляціями до класиків.
Тож, як щодо інших можливих перспектив соціологічного марксизму? Декілька можливих шляхів з’явилися в 1980-х роках і ми обговоримо їх коротко, наприкінці.
Аналітичний марксизм
Група так завного аналітичного марксизму, у якій найпомітнішим американським членом був Ерік Олін Райт (Erik Olin Wright), обіцяла один зі способів оновлення марксизму через систематичне виявлення мікропідвалин (microfoundations) 10 марксистської традиції (Roemer 1986, van Parijs 1993, Mayer 1994). Головні передумови аналітичного марксизму були в тому, що теми, з якими працював класичний марксизм, були не здатні задовільно виокремити умови соціальних дій, через посередництво яких капіталізм відтворює себе, або які індивіди, що живуть у капіталістичному суспільстві, беруть участь у соціальних діях, передбачених теорією марксизму. Остаточний поворот до моделей раціонального вибору та методологічного індивідуалізму кинули виклик самим функціоналістським підвалинам марксистської теорії. У межах цих засадничих параметрів члени групи зробили декілька важливих та широко відомих внесків до марксистського суспільствознавства у 1980-х роках (Roemer 1982, Elster 1985, Przeworski 1985, Wright 1985, Carling 1991).
Але з початком 1990-х більшість перестала працювати в марксистській традиції. Пшеворський (Przeworski 2007) так підсумував вихід більшості членів із групи: «За великим рахунком, ми виявили, що не так вже й багато залишилося від марксизу і, насправді, більше не було чого вивчати». Критики з боку марксизму виражали свої сумніви з приводу того, чи було це осмислено – переробляти теорію по лінії раціонального вибору, стверджуючи, що кінець проекту аналітичного марксизму не був визнаний повсюдно (див., напр., Burawoy 1986, 1990).
Одне потенційно важливе ядро, що виокремилося з проекту аналітичного марксизму, однак, можна знайти в дуже цікавій роботі Семюеля Боулза (напр., Bowles 2003, Gintis et al. 2006). В офіційному діалозі з традиційною мікроекономічною теорією та її теорією раціонального вибору, але також із залученням питань з великою соціологічною актуальністю, Боулз та його колеги прагнули не менше, аніж показати, що альтруїстичні сентименті забезпечують більш надійну основу для розуміння індивідуальної поведінки, ніж стандартні припущення моделі раціонального вибору про центральну роль матеріальних інтересів.
Лабораторні експерименти Боулза пророкують початок зближення мікроекономіки та соціології, а також – новий та більш правдоподібний тип мікропідвалин неомарксистської соціальної науки. Оскільки робота все ще триває, ми очікуємо на подальший розвиток та докладання зусиль для інтеграції їх до соціології (про одну таку спробу див. Baldassarri & Grossman 2010).
Постмарксизм
Для деяких марксистів, шляхи у нових напрямках виростають з більш загального постмодерністського та культурного повороту, що набирає обертів в історії та суспільних науках з кінця 1980-х та в 1990-ті роки (Bonnell & Hunt 1999, Steinmetz 1999). Важливою частиною цього ширшого руху була група вчених, що вийшла з марксистської традиції і прийшла до, як вони самі це називають, постмарксизму. Серед найбільш помітних були ті, що ототожнюють себе з традицією Грамші/Альтюссера/Пуланзаса.
Зокрема, вельми впливова робота Лаклау та Муфф (Laclau & Mouffe 1985) була авангардом широкої постмарксистської хвилі, яка наполягала на відмові від конкретних матеріальних інтересів та класу як структуруючої сили на користь аналізу дискурсивних ідей про клас та матеріальні інтереси. Відмова від марксистського редукціонізму та великої теорії були предметом гордості постмарксистів, хоча їм самим часто цілком вдавалося генерувати свої власні часто непрозорі великі теорії дискурсивних реальностей на заміну (напр., Laclau 1990, Butler et al. 2000).
Найбільш соціологічно впливовими версіями постмарксизму були ті, що стояли на одній з позицій або двох позиціях одразу: (а) що привілейованість класу повинна призводити до безлічі нерівностей, кожна з власною логікою, яка просто не зводиться до класової структури чи класової детермінації; та (b) що перетин пересічних нерівностей продукує складний візерунок нерівності (Collins 2000, McCall 2005). Звичайно, не треба робити постмарксистський гак, аби прийти до положення, що клас – це ще не все; для тих, хто починав з марксизму, постмарксизм надає цілком когерентний засіб. Але він показав свою обмежену придатність поза своєю роллю провідника на шляху від марксистського ядра та в сучасній соціології не має великого резонансу.
Утопічна радикальна соціологія?
У своєму огляді соціологічного марксизму Буравой та Райт (2011a, b) стоять на позиціях теоретичного та емпіричного дослідження реальних утопій, як їх називає Райт (Wright 2010, переклад розділу – Райт 2013 [2010]). Як це не парадоксально, у той час, як перспективи відродження радикальної політики видаються особливо похмурими, значна кількість марксистських соціологів та суспільствознавців працюють над проектами можливих утопій. Займатись накресленням нових типів утопічних ідей для соціалістичного переходу було напрочуд бадьорим починанням в останні роки, доволі дивно при цьому, що часто вони походили з Північної Америки, де реальний соціалізм (чи соціал-демократія) є найбільш віддаленим від політичного порядку денного. Серія реальних утопій Райта (напр., Cohen & Rogers 1995, Roemer 1996, Fong & Wright 2003, Ackerman et al. 2006) є одними з вихідних пунктів для цього дивовижного починання. Клаус Оффе (Offe & Heinze 1992) досліджував мережі бірж праці як альтернативу до звичайних ринків праці. Валлерстайн (Валлерстайн 2006b [1998]), Гарві (Harvey 2000) та Роджерс (Rogers 2009) пропонують спекулятивні та утопічні ідеї щодо посткапіталістичного майбутнього. Як писав Терборн (Therborn 2008: 135), «незважаючи на вражаючий масштаб та зухвале повстання проти зустрічного вітру часів … [новий утопізм] має здаватись чимось дивним, особливо для північно-західної Європи», враховуючи все більшу участь у ньому американських авторів.
Один особливо цікавий приклад сучасного утопічного мислення можна побачити у залученні деяких соціологічних марксистів та інших радикальних суспільствознавців до розробки ідеї базового доходу (basic income) [тобто, універсальної субсидії для всіх громадян, яка надаютьєся урядом] як двигуна для просування егалітарних структурних реформ (van Parijs 1992, Block & Manza 1997, Ackerman et al. 2006). Це вражаючий крок. Пропозиції щодо універсального доходу, гарантованого всім громадянам, вже давно широко проголошувалися крихітною коаліцією інтелектуалів та спритних політичних діячів, починаючи від лібертаріанців, таких як Мілтон Фрідман та Чарлз Мюррей, до ліберальних економістів, таких як Джеймс Тобін, а також різноманітних фантазерів.
Для багатьох марксистів, однак, базовий основний дохід буде певним зверненням до недавнього минулого. Насправді, наприкінці 1960-х та початку 1970-х років американські радикали жорстко виступали проти пропозицій базового загального доходу через негативний податок на прибуток, розглядаючи це як погану заміну реальним структурним реформам (про цю історію див. Steensland 2007).
Триваюча актуальність соціологічного марксизму
Нарешті, ми закінчуємо на дещо більш позитивній ноті, припускаючи, що все ще залишаються галузі науки, у яких можливостей для подальших інновацій та розвитку їх соціологічним марксизмом особливо багато. Одна з таких галузей – це компаративно-порівняльна робота, особливо застосована до масштабних соціальних змін. Тут американська соціологія надає простір для explananda, 11 що є надто загальними та широкими, щоб бути релевантними для соціологічного марксизму.
Кілька недавніх прикладів висвітлюють ці можливості. Вражаюча робота Степан-Норріса та Цейтліна (Stepan-Norris & Zeitlin 2003) «Залишені» («Left out») демонструє, через історичне порівняння спілок Конгресу промислових організацій (КПО) [Congress of Industrial Organizations (CIO)], що «внутрішньокласова боротьба всередині класової боротьби» мала великий вплив на наслідки діяльності організації американських спілок. Так само, недавня робота Гайду (Haydu 2008) стикається з різноспрямованими процесами капіталістичного класоутворення у XIX столітті.
Сайдман (Seidman 1994) сконцентрувався на порівнянні південноафриканських та бразильских робітників, запитуючи, як дві країни, що є такими відмінними, можуть продукувати два робітничих рухи широкого робочого класу, відмінні від секторальних інтересів, продовжуючи давній інтерес серед соціологічних марксистів до обставин та особливостей войовничості або пассивності трудящих. Класична робота Кіммельдорфа (Kimmeldorf 1988) з марксистської історії праці, порівнюючи вантажні союзи Західного та Східного берегів, що намагається з’ясувати, чому радикалізмові надавали сприяння в одних місцях, а в інших – ні, обертається відомим запитанням Зомбарта: «Чому взагалі мав місце якийсь соціалізм у Сполучених Штатах?».
Багаторазово нагороджена робота Лахмана (2010 [2000]) про формування держави на зорі сучасної Європи досліджує різновиди форм групування еліт, щоб пояснити велику розбіжність наслідків. Не дивно, що критики компаративно-історичної марксистської науки більш ніж достатньо. Адамс та ін. (Adams et al. 2005) зазначають, що в той час, коли марксизм був у центрі відродження історичної соціології (частина ширшого руху всередині дисципліни, яка була важливою для неісторичних та нетеоретичних аспектів галузевого мейнстріму близько 1970 року), він слугував у більшій мірі в якості позиції, на якій потрібно будувати все інше, але, у кінцевому підсумку, був відхилений через свій детермінізм. Пізніші покоління компаративно-історичних досліджень – як стверджується – неминуче відійдуть від великих теоретичних нарративів до більш тонких позицій. Гамільтон (Hamilton 1996) підіймає дуже важливе питання про те, чи можуть великомасштабні компаративно-історичні вчення вижити в дисципліні взагалі, враховуючи схильність подібної роботи задаватися питаннями такого рівня абстракції, що робить їх важкими для систематичної перевірки. Тим не менш, безсумнівно, що до тих пір, поки будівля американської соціології буде достатньо просторою, щоб вмістити великомасштабні компаративно-історичні дослідження, ми впевнені в тому, що це правильне місце, де марксизм може продуктивно ставити великі питання.
Висновок
Відродження соціологічного марксизму у 1970-ті – 1980-ті роки справило значний вплив на американську соціологію у багатьох напрямках, у деяких підгалузях більше, ніж в інших. Як інтелектуальний у контексті дисципліни, неомарксизм вплинув на соціологію, але був, за великим рахунком, загальмований та маргіналізований в ній. Наша побудова сполучила два підходи для осягнення неомарксистського впливу, що й визначило такі запитання: чи був неомарксизм здатен продовжувати ставити хвилюючі питання та пропонувати правдоподібні відповіді на виклики історії та теорії, з якими стикався; та наскільки успішно він конкурував з немарксистськими альтернативами? У відповідь на перше запитання, ми знаходимо свідчення, що у своїх ключових підгалузях марксизм залишається продуктивним підходом, але він має певні обмеження, коли йдеться про генерацію надійних механізмів та детального аналізу у відповідь на теоретичні та історичні проблеми, що перед ним постають. У конфронтації між соціологічним марксизмом та емпіричним мейнстрімом в американській соціології, початкові відкриття соціологічного марксизму 1970-х років просунули галузь у новому напрямку, але в жодній з підгалузей марксизм не отримав конкурентної переваги.
Наші найбільш оптимістичні висновки про майбутнє соціологічного марксизму стосуються тих тематик дисципліни, що мають великі можливості для великомасштабних порівнянь у часі та просторі. Незважаючи на вці сумнівиисловлені сумніви, ми очікуємо, що, як і в минулому, соціологічний марксизм знайде нові джерела інтелектуальної енергії та вистоїть.