Політика

Прихисток в буревії історії

6216

Террі Іглтон

Віщун прагне передбачити майбутнє, щоби мати можливість його контролювати. Він вдивляється у нутрощі соціальної системи, щоб розшифрувати знаки, котрі запевнять її правителів у збереженості прибутків і надійності системи. Сьогодні це переважно економіст або керівник бізнес-підприємства. Натомість, провидець не має жодного зиску в передбачуванні майбутнього, крім як застерегти людину не схибити зі звичної стежки, що й так малоймовірно. Він прагне осудити несправедливість сьогодення і не мріє про майбутню досконалість. Але оскільки важко означити несправедливість без поняття справедливості, майбутньому притаманний певний різновид звинувачення.

Майбутнє, що хоч трохи не співмірне з теперішнім, було б незрозумілим, так само, як і майбутнє, що тільки й є співмірним теперішньому, було б небажаним. Бажане майбутнє мусить бути здійсненним, інакше ми дійдемо до мети безплідно і, як невротики Фройда, змарніємо від сильного бажання. Проте, якщо будемо любесенько зчитувати майбутнє з теперішнього, ми ліквідуємо майбутність майбутнього, схоже до того, як новий історицизм має тенденцію нищити минулість минулого. Якнайсерйозніше ексцентричним утопістом, з головою найвідчайдушніше встромленою у пісок, є запахонечутливий прагматик, котрий уявляє, що майбутнє буде таким самим, як і теперішнє, тільки попереду. Чиста фантазійність такої омани, що МВФ, Бред Пітт і плитки шоколадного печива є і будуть аж до 5000 року, робить схожим патлатого, з диким поглядом апокаліптика на безхребетного примиренця. Що б там не думав Френсіс Фукуяма, проблема полягає не в тому, що нам, найпевніше, доведеться мати замало майбутнього – навпаки, забагато. Наші діти, найімовірніше, житимуть за цікавих часів.

Є велика ймовірність значної кризи капіталізму в прийдешні декади. Але це не означає, що це вже напевно визначено чи що то буде соціалізм. Те, що майбутнє безперечно буде відрізнятися від теперішнього, анітрохи не гарантує, що воно буде хоч чимось кращим. Бачачи, як Захід стягує свої автофургони у все щільніші кола й відгороджується від нехтуваного, витіснюваного, упосліджуваного населення усунених (як удома, так і за кордоном); і зважаючи на той факт, що громадянське суспільство все частіше виважується до самої основи, не треба бути Нострадамусом, щоб побачити точку штормового вихору на горизонті.

Не вдасться досягти розвою ринкових сил без значного соціального опертя – інакше ви дуже ризикуєте появою нестабільності й обурення. Але це є саме той різновид опертя, який ринкові сили руйнують. Система підриває свою власну гегемонію й без великої потреби в допомозі лівих. Того, що історія тільки повториться, слід було б боятися менше, ніж того, що вона візьметься скеровувати (поки ліві розпатрані, дезорганізовані й виснажені до нездатності правити) спонтанний бунт у конструктивне річище. Тому проблемою є те, що набагато більше людей зазнають збитків, ніж навпаки.

Це тим паче сумно, якщо зважити наскільки скромною є пропозиція, котру висувають ліві. Все, що вони вимагають – це створити умови, за яких для кожного на планеті була б можливість одержати достатньо їжі, мати роботу, почуватися вільним, шанованим тощо. Не така вже й революційна річ. Проте це показує наскільки кепськими є справи, коли б довелося революційним шляхом досягати того. Причиною є екстремізм капіталізму, а не соціалізму. Те, що справи настільки погані, між іншим, є своєрідною нехитрою претензією, що різнить радикалів від ліберальних реформаторів, а не від деяких консерваторів. Ліберали, прагматики і модернізатори притримуються утопічної омани – ніби немає нічого фундаментально неправильного. Консерватори бачать, що таки існує щось фундаментально неправильне; інша річ, що вони викривлено бачать те, що є. Найбільш наївною формою ідеалізму є не соціалізм, а віра в те, що маючи вдосталь часу, капіталізм нагодує світ. Далебі, скільки часу ви дозволятимете такому погляду панувати, перш ніж він здискредитує себе у ваших очах?

Мене ніколи не переконувало, що такі поняття, як оптимізм і песимізм містять котресь політичне наповнення. Насправді суттєвим – тим, що є гранично необхідною умовою будь-якої плідної моральної чи політичної дії – є реалізм, котрий час від часу примушує вас спохмурніти, але іноді дозволяє й потріумфувати. Проте, реалізм є надзвичайно складним. Річ у тім, щоб хмуритися через правильні підстави – те, що лівим не завжди вдається. Отже, дозвольте мені стисло викласти деякі думки, щоб підбадьорити лівих.

Найперше, на мою думку, є помилкою гадати, що тепершіня криза лівих має котрий-небудь стосунок до колапсу комунізму. Дехто з соціалістів був розчарований подіями пізніх 1980-х, проте, аби позбавитися ілюзій, необхідно попередньо їх мати. Останнього разу значна кількість на Заході мала хибне уявлення щодо Радянського Союзу у 1930-х, що, очевидно, задалеко в часі. Справді, якщо вам кортить ознайомитись з найбільш ефективною критикою тієї системи, вам слід звертатись не до лібералізму західного зразка, а до основних рухів марксизму, що завжди набагато радикальніше виявляли опір сталінізмові, ніж Ісая Берлін. У будь-якому разі, світовий лівий рух перебував у глибокій кризі задовго до того, як було вийнято першу цеглину з Берлінської стіни.

Якщо й існує для лівих причина журитися через кінець комунізму, так це тому, що цей крах продемонстрував величезну силу капіталізму (котрий, завдячуючи своїй небачено руйнівній гонці озброєнь, здебільшого й був причиною того, що Радянський Союз став на коліна), а не тому, що деякі безцінні форми життя зникли разом з Чаушеску. І навіть з усим тим, те, що трапилося в пізніх 1980-х, було революцією, попри усі її страхітливі наслідки. А ніхто не чекав на жодну революцію в 1980-х.

Не є підставою для розпачу й гадана апатія населення. Тому що то є міф. Люди, що протестують проти біженців і наполягають на праві захищати свою власність за допомогою нейтронної бомби, можуть бути малоосвіченими, проте аж ніяк не апатичними. На північ від мого місця проживання – Ірландії – є величезна кількість порядних громадян, котрі геть не байдужі. Чоловіки й жінки є, звичайно, апатичними тільки щодо політики, що апатична щодо них. Громадяни даної миті можуть анітрохи не перейматися окремими постатями політиків чи ж теоріями надлишкової вартості, одначе, якщо вам спаде на думку прокласти мототрек через їхню присадибну ділянку або ж позакривати школи, в яких вчаться їхні діти, – реакція з їхнього боку буде напрочуд мобільною. А чому б ні? Розумно чинити опір безчесній владі, коли немає зайвого ризику, і маєш значну надію на успіх. Протести такого штибу можуть й не бути, кінець-кінцем, ефективними, проте не про це тут йдеться. На мою думку, також розумно відмовитися від різкого політичного кроку, якщо система в змозі надати вам деяке відшкодування (однаково, куди не кинь, усе наверх дірою), коли альтернативи такого кроку небезпечні й туманні. В будь-якому разі, у більшості громадян йде забагато енергії просто на здобуття хліба насущного, на вирішення нагальних матеріальних проблем, щоб приділяти багато уваги політиці. Але тимчасом як вимога здорового глузду в наш час означає «охолонути», в 1790-х вона означала зведення барикад. Більше того, тільки-но політична система стає неспроможною забезпечити належне відшкодування, котре б прив’язувало до неї громадян, і тільки-но з’являються пристойні малоризикові, реалістичні альтернативи, тоді політичний бунт стає прогнозованим, так само як слово «схоже» (like) в лексиконі першокурсника Корнельського універститету. Падіння апартеїду є сигнальним зразком, що це вже мало місце і в наші з вами часи.

Отже, мало ймовірно, що громадянство, в цілому, перебуває в стані заціпеніння або ж самовдоволення. Навпаки, є всі підстави стверджувати, що воно надзвичайно встривожене великою кількістю ключових проблем; навіть якщо більшість з не меншою прихильністю візьмуться будувати що соціалізм, що теософію. Тому – зіштовхнушись, як то випало нам, з рухом безземельників у Бразилії, силою робочого класу у Франції, студентськими збуреннями проти експлуатації дешевої робочої сили в США, анархістськими рейдами проти фінансового капіталізму тощо – не слід перебільшувати нестачу лівого опору.

Також не витримує критики теза про «зникаючий робітничий клас». Ніде правди діти – пролетаріат скоротився в розмірах і значущості. Проте пролетаріат, в розумінні найманих індустріальних (ручна праця) робітників, не те саме, що й робітничий клас. Ви не перестанете бути робітничим класом тільки через те, що ви офіціант, а не кравець. Грубо кажучи, «пролетаріат» позначає різновид праці, тимчасом як «робітничий клас» позначає позицію всередині соціальних виробничих відношень. (Частково це через те, що в часи Маркса робітничий клас таки ототожнювався з індустріальним пролетаріатом, що й спричинило появу цього непорозуміння.) Хай там як, навіть пролетаріат, у строгому, технічному розумінні терміну, безперечно збільшився в світовому масштабі. Це дуже спірне твердження, ніби в світовому масштабі він зменшився у порівнянні з іншими класами; крім того, ніколи не було жодної потреби робітничому класу бути більшістю як соціальному класу, через те, що він бачився революційним агентом. Робітничий клас є «універсальним» класом не обовґязково тому, що він найчисленніший, а тому, що для нього досягнення справедливості означає всесвітню, або ж універсальну, трансформацію системи.

Немає, також, жодної необхідності робітничому класу бути найупослідженішим і найжалюгіднішим з-поміж людей. Є величезна кількість осіб – волоцюги, люди похилого віку й безробітні (котрих сьогодні ми могли б охрестити як люмпен-інтелігенція), – котрі ще в гіршому стані. Робітничий клас бачиться декотрим із соціалістів агентом революційної зміни не тому, що він багато страждає (іноді так і є, іноді – ні), а тому, що він посідає таке місце в капіталістичній системі, котре дає всі підстави говорити про реальність можливості захоплення ним влади. Подібно деяким іншим радикальним силам, він одночасно перебуває коло коренів і коло витоків живлення цієї системи, тому не може бути повністю поглинутим нею; є частиною її логіки, одначе й заперечує її. Якщо робітничий клас, згідно з марксизмом, має особливу роль, так це не тому, що він особливо жалюгідний чи численний, а тому, що він є, у фройдівському розумінні, «симптоматичним»: тобто таким, що представляє суперечливість; таким, що, немов межа в полі, є одночасно як з цього боку, так і з зовнішнього; і, до певної міри, декларує подвійну чи суперечливу логіку системи як цілого. Якщо він і є в певному розумінні «тоталізатором» системи, так це тому, що в ньому проявляється суперечливість режиму як цілого. Хто ж іще, як не чоловіки й жінки, котрі творять систему, чий добробут залежить від неї, котрі здатні правити нею справедливо й колективно, і які щонайбільше виграли б від такої зміни, повинен захопити владу в свої руки?

У стародавньому світі слово «пролетаріат» (proletarius латиною) стосувалося тих, хто служив державі, народжуючи дітей (хто відтворював робітничу силу), тому що вони були занадто бідні, щоб служити їй майном. Пролетаріат, іншими словами, є настільки ж статевим, як і матеріальним виробництвом. А оскільки тягар статевого відтворення покладається більше на жінок, ніж на чоловіків, не буде перебільшенням стверджувати, що за античних часів саме жінка була робітничим класом. Зрештою, ніде правди діти, ця тенденція посилюється й сьогодні. Географ Девід Гарві говорить про опозиційні сили майбутнього як про «фемінізований пролетаріат». Ці безнадійні нудні суперечки між соціалістами і феміністками чимдалі стають зайвими з розвитком капіталізму. Саме капіталізм штовхає соціалістів і феміністок в обійми одне до одного. (Це я висловився метафорично.) Безперечно, ці опозиційні сили можуть програти. Але це вже інша справа стосовно їхнього неперебування на першому місці.

Чи повинні ліві журитися через те, що марксизм було остаточно здискредитовано? Ні, тому що не було. Його було гучномовно зліквідовано, але це вже інше питання. Назвати його «здискредитованим», означало б майже те саме, що й назвати Мозамбік здискредитованим через те, що колись він належав Португалії. Якщо марксизм було здискредитовано падінням СРСР, чому ж тоді він не вважався здискредитованим вже в 1960-і та 1970-і, коли ми вже добре розуміли, якою гротескною травестією соціалізму був СРСР? З теорії марксизму так і не було стягнуто маску, як з інтелектуального банкрута; частково через те, що не було потреби. Не стільки немає відповідей, скільки бракує запитань. Цілий культурний та політичний зсув знехтував ним як практичною силою, проте навряд чи спростував його як описове пояснення світу. Справді, як опис світу, що могло б бути доречнішим, ніж документ 1848 року («Маніфест Комуністичної партії»), що передбачає майбутнє розростання глобалізації, поглиблення нерівності, підвищення зубожіння й посилення військових конфліктів? Немає жодного сумніву, що все це більше на часі, ніж Мейнард Кейнс.

У будь якому разі, коли люди називають марксизм здискредитованим або непідходящим, тим самим вони стверджують, що знають, що таке марксизм – те, чим я не можу похизуватися. Ревниві анти-есенціалісти кажуть про неспроможність марксизму так, ніби можна було б виокремити якусь есенцію віровчення, котре тепер вибито з колії. Проте не так вже й легко визначити, що ж належить марксизму як доктрині. Прив’язка до класу? Безперечно – ні: самі Маркс й Енгельс наполягали, що це жодним чином не є новинкою для них. Політична революція, класова боротьба, скасування приватної власності, людська кооперація, соціальна рівність, кінець відчуження та ринкових сил? Анітрохи – багато хто з лівих поділяє ці погляди, й не будучи марксистами; Вільям Блейк, приміром, притримувався практично всіх з них; так само як і Раймон Вільямс, що не називав себе марксистом. Економічна детермінованість історії? Гаразд, можливо, це вже тепліше; проте Зиґмунд Фройд, особисто не належачи до друзів марксизму, стверджував, що основним мотивом соціального життя був економічний, і що за браком цього нудного примусу ми б тільки те й робили, що цілий божий день лежали. Різні матеріальні стадії історії, що детермінують різні форми соціального життя? Добре, але це ж є, далебі, загальновживана теза радикального Просвітництва.

Важливе виживання соціалізму, а не марксизму. Хоча, може виявитися, що саме марксизм є основним носієм соціалізму, й виживання одного стане неможливим без виживання другого. Важливою особливістю марксизму є явно технічна теорія механізмів, за допомогою яких один історичний спосіб виробництва видозмінюється в інший. Якщо робітничий клас має прийти до влади, то це мусить бути логічним наслідком того механізму. Проте ви можете вірити в необхідність першого, не ймучи віри в друге. Часто марксизм бачиться як нерозривне ціле теорії і практики. Одначе соціаліст немарксистського штибу може підтримувати різновиди практики, властивої чистому марксисту, й без прив’язки до теорії. Отже, цю доктрину, без жодних сумнівів, слід переглянути. Протягом останнього століття, дрібнобуржуазний націоналізм доволі часто втілював у життя деякі речі, кажучи політично, рекомендовані марксизмом – такі, як повалення капіталістичних соціальних відносин. Це багаторівнева проблема.

Не є соціалізм теоретично банкрутом і в розумінні ідейної вичерпаності. В арсеналі все ще є доволі непоганих лівих ідей: не менш поживний, спонукаючий до роздумів корпус праць про те, який вигляд матиме соціалістична економіка; як довго існуватиме необхідність в спеціалізованих ринках тощо. Дехто міг би також додати, що ХХ століття не стало свідком згасання революційного імпульсу – просто помінялася спрямованість: в серединних декадах свого розвитку воно стало свідком перемоги щонайвдалішого радикального руху модерної епохи – антиколоніалізму, котрий дорешти позмітав старі імперії з їхніх владних позицій. Соціалізм змальовують як найбільший реформаторський рух в історії, одначе антиколоніальна боротьба значно переважила своєю успішністю.

Ні, жоден з перерахованих тут аргументів не є підставою для смутку. Навіть віра, що капіталістична система є незламною. Окремі розчаровані радикали можуть притримуватися такої думки, проте МВФ, далебі, – ні. Він цілком свідомий того, наскільки хворобливо нестабільною є загальна ситуація. Глобалізація поглиблює цю нестабільність; якщо кожна окрема частка світу міцно прив’язана до іншої, тоді хитання з одного боку може означати судому з другого і кризу з третього.

З чого тоді мають ліві сумувати? Відповідь є більш ніж очевидною: не з того, що система є монументально непорушною, а з того, що є лише загрозливо потужною – занадто потужною, як на нас, насьогодні. Чи означає це, що система й надалі продовжуватиметься? Зовсім ні. Вона прекрасно здатна доманеврувати до остаточної зупинки без котрої-небудь допомоги з боку її політичних опонентів. Добра це новина чи погана – то є спірне питання. Не йдеться про соціалізм як про причину руїни капіталізму. Йдеться про капіталізм сам по собі. Безперечно, система здатна зробити собі харакірі. Проте соціалізм, чи щось схоже на нього, є необхідним, щоб повалити систему без того, аби нам усім не зануритись у варварство. Саме тому так необхідні опозиційні сили: необхідно до останнього, як тільки можна, чинити опір фашизмові, насильству та дикунству, що мають тенденцію поставати з основних кризових явищ системи. Вальтер Беньямін мудро зауважив, що революція не була поїздом, на якому можна втекти – вона була задіянням аварійного гальма. У цьому розумінні, роллю соціалістичних ідей є захист ще ненародженого майбутнього: запропонувати, не шторм, а місце прихистку в буревії, яким є сучасна історія. 

Переклав Михайло Ставицький

Перекладено за: Eaglton, Terry, 2002. A shelter in the tempest of history. In: Red Pepper. Available 27.01.2015 at: [link]

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЛІВИЦЯ НЕ МОЖЕ ПОМЕРТИ (Фредерик Лордон)

 
Поділитись