Глобальний робітничий рух: не такий вже грандіозний фінал і, можливо, новий початок

Лінден, Марсель ван дер

  • 04 вересня 2017
  • 1131

Марсель ван дер Лінден

Традиційні робітничі рухи майже всюди опиняються у складному становищі [1]. Вони серйозно ослаблені політичними й економічними змінами останніх сорока років. Основою цих соціальних рухів виступають три форми організацій: кооперативи, профспілки й робітничі партії. Всі три вказані типи організацій переживають занепад, хоча це нерівномірний процес, для якого характерні значні відмінності між країнами й регіонами. Ми переживаємо перехідний етап, коли функціонування старих організаційних структур стикається із серйозними труднощами, а нові структури ще знаходяться на стадії становлення.

 

Споживчі кооперативи

З 1940-1950-х років споживчі кооперативи, як і будь-який інший різновид бізнесу при капіталізмі, все частіше змушені концентрувати капітал внаслідок поліпшення транспортних засобів та виникнення нових форм роздрібної торгівлі. Ця тенденція частково проявилася в зменшенні кількості кооперативів, а також у збільшенні чисельності членів кожного кооперативу (Pestoff 1991: 234; Gurney 1996: 242). Часто середній вік членів кооперативів зростає, оскільки старіші члени залишаються лояльними до своїх кооперативів, а вірність більш молодих членів не така стійка. Загалом, споживчі кооперативи були приречені обмеженнями, що виникли з їхньої колись новаторської ролі. Створені в епоху, коли роздрібну торгівлю контролювали власники дрібних магазинів, вони спочатку мали переваги.

Їхні великі операції були більш раціональними з економічного погляду та мали переваги масштабу. У відповідь власники магазинів обєднали свої сили та почали створювати мережеві магазини, центральні закупівельні організації, магазини самообслуговування, супермаркети, торговельні центри тощо. Ці нові види підприємств мали фірмові бренди, системи накопичуваних кредитів, що треба виплачувати, низькі ціни та привабливу рекламу. Як результат, конкурентна перевага споживчих кооперативів швидко звелася нанівець. Прибутки (надлишок, поділений на збут) зменшилися разом із дивідендами членів та можливостями здійснення інвестицій та впровадження інновацій. Багато споживчих кооперативів опинилися у складному фінансовому становищі й зіткнулися із серйозною дилемою у своїх намаганнях уникнути банкрутства. Їхній невеликий вибір обмежувався злиттям зі звичайним капіталістичним бізнесом, перетворенням на товариства з обмеженою відповідальністю або ж запозиченням значних коштів із банків. У будь-якому випадку вони переставали бути автономними кооперативами. Інший підхід передбачав протидію щораз більшій конкуренції через модернізацію та розширення операцій, тим самим через збільшення соціальної дистанції між членами та адміністрацією кооперативів, а також подальше зменшення причетності та участі членів, що руйнувало кооперативний характер організації.

 

Профспілки

Незалежні масові професійні спілки виникли в девятнадцятому столітті й існують сьогодні в більшій частині світу, хоча і є великі регіони, де вони практично не мають впливу. Найбільш разючим прикладом швидкого розвитку капіталістичної економіки без незалежних профспілок є Китайська Народна Республіка (КНР). В ній існує найбільша робітнича організація в світі  Всекитайська федерація профспілок (ВФП), яка налічує понад 280 мільйонів членів. Проте це не самостійна спілка, а скоріше привідний ремінь Комуністичної партії Китаю. Більшість численних трудових конфліктів в КНР відбуваються без підтримки ВФП (Bai 2012). У країнах з незалежними робітничими організаціями охопленість профспілками (питома вага членів профспілки у відсотках в загальній кількості робочої сили) в цілому зменшується. В таблиці 1 показані тенденції в ряді країн із населенням більш ніж 50 мільйонів жителів за даними на 2010 рік у період 19602013 років.

 

Таблиця 1. Охопленість профспілками у деяких країнах, 1960—2013 роки.

* Німеччина = Західна Німеччина в 19601990-х роках. дані ОЕСР (stats.oecd.org).

ILOSTAT (www.ilo.org/ilostat). 􀂹 Jelle Visser, (2006: 38-49).

Включені країни, що мали у 2010 році населення більше ніж 50 мільйонів чоловік.

Через брак даних не були включені такі країни, як Аргентина, Бангладеш, Колумбія, Демократична Республіка Конго, Єгипет, Ефіопія, Індонезія, Іран, Мянма, Нігерія, Пакистан, Танзанія та Вєтнам.

Всі відсотки означають чисте членство в профспілці як частку зайнятих найманих працівників, окрім тих випадків, коли дані не доступні.

Додаткове джерело: база даних ICTWSS, Amsterdams Institute for Arbeidsstudies (www.uvaa-aias.net/207), версія від 4 квітня 2013 року.

 

У глобальному масштабі кількісне значення охопленості профспілками є дуже малим. Незалежні профспілки організують лише невеликий відсоток своєї цільової групи у всьому світі, і більшість з неї живе у відносно заможному північноатлантичному регіоні. Найбільш важливою глобальною парасольковою організацією є Міжнародна конфедерація профспілок (МКП), заснована 2006 року внаслідок злиття двох заснованих раніше організацій — світської реформістської Міжнародної конфедерації вільних профспілок (МКВП) та Християнської світової конфедерації праці (ХСКП). 2014 року, згідно з оцінками МКП, близько 200 мільйонів працівників у всьому світі належали до профспілок (крім Китаю), а 176 мільйонів з них було організовано в МКП [2]. За оцінками МКП, загальна кількість робітників становить приблизно 2,9 мільярда (з яких 1,2 млрд зайняті в неформальному секторі економіки). Отже, глобальна охопленість профспілками сьогодні становить не більше 7%! (ITUC 2014: 8)

 

"Завдяки включенню китайських, індійських, російських та інших робітників у світову економіку в останні два десятиліття вдалося подвоїти кількість робітників, що виробляють продукцію для міжнародних ринків."

 

Ряд факторів сприяв слабкості профспілок. По-перше, змінюється склад робітничого класу. Профспілкам важко організовувати працівників у секторі послуг або фінансовому секторі. Неформальний сектор економіки, що швидко зростає, є ще одним ускладнювальним фактором, оскільки працівники укладають короткострокові контракти, часто змінюють роботу та працюють у незахищених умовах ненадійної зайнятості. Інший важливий чинник  те, що спеціаліст з економіки праці Річард Фріман (Richard Freeman 2010) назвав «шоком пропозиції робочої сили», який проявився з початку 1990-х років. Завдяки включенню китайських, індійських, російських та інших робітників у світову економіку в останні два десятиліття вдалося подвоїти кількість робітників, що виробляють продукцію для міжнародних ринків.

«Зниження світової капіталоозброєності змінює співвідношення сил на ринках на користь капіталу, оскільки все більше працівників змагаються за роботу з цим капіталом. ... Навіть з огляду на високу норму заощаджень у нових учасників — за оцінками Всесвітнього банку Китай має норму заощаджень у 40% ВВП — світові потрібно 30 або більше років для досягнення капіталоозброєності країн, з яких раніше складалася світова економіка. Маючи вдвічі більше працівників і майже таку ж кількість капіталу, останній здійснює сильний тиск на ринки праці в усьому світі. Цей тиск впливає на робітників країн, що розвиваються, які традиційно брали участь у світовій економіці, а також на працівників розвинених країн» (Freeman 2010: n.p.).

По-друге, відбулися значні економічні зрушення. Зростання прямих іноземних інвестицій в країни ядра та напівпериферію світової економіки було разючим, а кількість транснаціональних корпорацій та міждержавних торговельних блоків  таких як Європейський Союз, Північноамериканська зона вільної торгівлі та МЕРСОКУР  зросла, збільшуючи тим самим масштаби аутсорсингу та переміщення виробництва. Бразилія, Індія та особливо Китай стали тими важливими новими гравцями, які змінюють правила гри. Все це супроводжується створенням нових наднаціональних інститутів, таких як Всесвітня організація торгівлі, створена 1995 року.

 

 

По-третє, у багатьох країнах спостерігається потужний неоліберальний наступ на старі профспілки з їхніми методами роботи: домінівна практика колективних переговорів стає дедалі більш децентралізованою, а індивідуальні трудові контракти стають більш поширеними, ніж раніше. Відбувалися також прямі напади на профспілки, особливо в країнах, які пережили перехід до неоліберальних режимів, таких як США та Великобританія. Занепадаючим профспілкам доводиться стикатися з щораз більшою конкуренцією з боку альтернативних структур, які краще адаптуються до нового стилю трудових відносин. У Бразилії, Південній Африці, Філіппінах та Південній Кореї виникають бойові робітничі рухи (спілки соціальних рухів) (Scipes 2014). З 1970-х років зявляються нові форми масового низового профспілкового руху за межами наявних офіційних каналів, з міжнародними звязками на низовому рівні окремих виробничих одиниць, що «взагалі обходять секретаріати, які, як видається, належать до бюрократії різних національних філіалів» (Herod 1997: 184). Добре відомим прикладом є Транснаціональна інформаційна біржа (TIE), центр, в якому значна кількість дослідницьких та активістських робітничих груп обмінюються інформацією про транснаціональні корпорації (ТНК). Неефективність союзів старого стилю підкреслюється дедалі вищими намаганнями з боку міжнародних профспілкових секретаріатів (нині  Глобальних спілок (Global Unions)) здійснювати безпосереднє вербування членів профспілок у країнах периферії. Ми можемо згадати, наприклад, діяльність Міжнародної мережевої спілки (Union Network International) (глобальну профспілку сектору послуг), яка почала вербувати членів з ІТ-фахівців безпосередньо в Індії, обходячи тим самим місцеві профспілки.

 

Робітничі партії

Робітничі, соціал-демократичні та комуністичні партії, як правило, вважаються політичними представниками робітничого класу.

Справи з підтримкою електорату у найстарших соціал-демократичних та робітничих партій йдуть не дуже добре. Таблиця 2 показує, що з пятнадцяти перелічених партій дванадцять досягли вершини електоральних успіхів у 19401989 роках; у Швейцарії  трохи раніше (у 1930-ті роки), а в Португалії та Бразилії  пізніше (на початку двадцять першого століття). Більш важливим є те, що перед цим сімейством партій постала фундаментальна проблема ідентичності. Соціал-демократична та лейбористська політика з 193040-х років трималася на двох головних стовпах: соціальному кейнсіанстві та особливій «червоній» партійній субкультурі з власними спортивними асоціаціями, жіночими клубами, організаціями любителів природи, споживчими кооперативами, газетами, театральними групами й таким іншим.

 

"На велику кількість викликів потрібно було відповідати більш-менш одночасно. Традиційний централізм мав примиритися з низовими рухами, а фемінізм  з традиційною андроцентричною культурою."

 

Соціокультурний та економічний поворот 1960-х і 1970-х років відкинув обидва «стовпи» соціально-кейнсіанської стадії, оскільки субкультурні мережі партій  молодіжні, жіночі та спортивні організації, театральні клуби тощо  розвалилися й проведення соціально-кейнсіанського курсу стало менш реальним внаслідок економічних криз та глобалізації. На велику кількість викликів потрібно було відповідати більш-менш одночасно. Традиційний централізм мав примиритися з низовими рухами, а фемінізм  з традиційною андроцентричною культурою. Ба більше, екологічний рух потрібно було сприйняти серйозно, не відмовляючись водночас від гонитви за економічним зростанням, яке в контексті капіталістичного устрою суспільства є умовою соціального перерозподілу. Загальний безлад призвів до колосального збільшення ненадійних виборців, старіння та зменшення кількості членів партій, а також фактичного зникнення активних членів із пролетарських лав, тим самим до послаблення соціальних звязків партій із профспілками.

Другою великою політичною формою робітничого руху є комуністичні партії. Більшість з них виникли чи значно зросли протягом трьох хвиль: з середини 1918 року по 1923 рік після Жовтневої революції, в 1930-х роках як реакція на економічну депресію і під час та відразу після Другої світової війни. Деякі партії, наприклад в Португалії, Іспанії та Греції, все ще мають досить тверду, хоч і часто невелику, базу. Ці партії розвивалися в умовах правих диктатур і мали непримиренну позицію. Так само впливова Комуністична партія Південної Африки (КППА), здається, все ще матиме значний вплив на політику Африканського національного конгресу (АНК).

 

Таблиця 2. Узагальнення результатів парламентських виборів деяких соціал-демократичних та робітничих партій, 1920—2015 роки

*Лише одні вибори

** Партія розпалася у листопаді 1994 року

# Кількість в 1950—1990 роках у Західній Німеччині

 

Але більшість комуністичних партій досягли кульмінації в 1940-х роках. Тепер багато з них переживає важкі часи. В цілому ряді країн комуністичні партії були розпущені після втрати електоральної підтримки, розколу або фінансового банкрутства. Це відбулося у Великобританії (партію було розпущено 1991 року), Італії (розформована 1991 року), Фінляндії (партію було розпущено внаслідок банкрутства 1992 року) та Бразилії (внутрішній переворот та розкол у партії 1992 року). Інші партії пройшли через процес злиття, наприклад, у Мексиці (заснування Обєднаної соціалістичної партії 1981 року), Данії (утворення Червоно-зеленого альянсу в 1989 році) та Нідерландах (заснування Зеленої лівої партії в 1989 році). Навіть Комуністична партія Індії (марксистська) (КПІ-М) у Західній Бенгалії, яка отримувала більшість голосів на всіх виборах з 1970-х років до 2011 року, тепер перетворилася на другорядного гравця (маючи лише два з сорока двох місць в парламенті) внаслідок проведення насильницької неоліберальної політики.

 

Ознаки оновлення

В цілому з вищесказаного, схоже, випливають три речі. У світовому масштабі споживчі кооперативи або занепадають, або перетворюються на галузь роздрібної торгівлі, в якій немає місця демократичному контролю над бізнесом з боку їх членів. Профспілки не лише значною мірою втратили вплив, їхня сила продовжує зменшуватися. А в багатьох країнах вони втратили своїх природних союзників, робітничі партії, або тому що ці партії зникли, або тому що вони прийняли який-небудь варіант неолібералізму. Так, як місцеві, так і міжнародні неурядові організації частково беруть участь у діяльності, за яку раніше ніс відповідальність міжнародний профспілковий рух, такій як, наприклад, боротьба за регулювання та скасування дитячої праці. Криза робітничих рухів є, здається, майже всеохопною.

Якими за цих обставин є перспективи робітничих рухів? У довгостроковій перспективі справи можуть бути не такі вже й похмурі, якими вони сьогодні здаються. Ціла низка факторів може змінитися, відкриваючи таким чином можливість більш оптимістичного майбутнього.

 

 

По-перше, класові конфлікти не зменшуються, і робітники у всьому світі відчуватимуть стійку потребу в ефективних організаціях та формах боротьби. Непряма підтримка їх зусиллям виходить із релігійних і націоналістичних рухів, які частково заповнюють наявну соціальну порожнечу шляхом перетвореної форми класових конфліктів. Вони пропонують своїм прихильникам елементарні форми мереж соціального захисту та довіри, а також почуття власної гідності та чіткі життєві цілі. Багато бідних людей втягнуто в такі рухи в усіх їхніх варіантах  від рухів пятдесятників в Латинській Америці та країнах Африки південніше Сахари до салафізму в Північній Африці, на Близькому Сході та в Центральній Азії. Молодь у капіталістичних індустріальних містах, яка перебуває в умовах соціальної незахищеності та невизначеності, іноді може бути залучена до груп, які пропонують нову релігійну впевненість. Історик Сабаясачі Бхаттачарія (2016: 2) називає цю тенденцію «акліматизацією трудової політики»; вона створює «солідарність людей поєднаних спільною справою, яка може бути соціальною або культурною, а іноді й регресивно релігійною; створена таким чином солідарність може бути використана й використовується для виконання програми, паралельної програмі профспілок, або заміщує її. Яскравим прикладом такої правої організації є індофашистський рух «Шив сена» («Армія Шиви»), який набув значного впливу після поразки великого страйку текстильних робітників у Бомбеї в 19801981 роках. Соціальні лиха незахищеної зайнятості, зубожіння, зростання дрібної злочинності та торгівлі людьми дуже швидко призвели до зростання популярності членів «Шив сена». Вони пропонували бідним не тільки шану, статус та повагу до себе, але також співпрацювали з «жовтими» профспілками, які надавали певний захист (Heuzé-Briguant 1999).

По-друге, кількість світової робочої сили є більшою, ніж будь-коли раніше. Недавнє дослідження МОП показує, що в період 19802005 років робоча сила на Близькому Сході та в регіоні Північної Африки зросла на 149 відсотків. У країнах Африки південніше Сахари, Латинської Америки та Карибського басейну вона приблизно подвоїлася, в Південній Азії вона зросла на 73%, а у Східній та Південно-Східній Азії  на 60% (Kapsos 2007). Водночас відбуваються величезні зрушення в окремих регіонах. Триває історична міграція із сільської місцевості до мегаполісів, що швидко розростаються. У 2000 році Національне бюро статистики Китайської Народної Республіки підрахувало, що в країні налічується 113 мільйонів робітників, які є сільськими мігрантами. Через десять років ця цифра зросла більш ніж удвічі до 240 мільйонів включно з 150 мільйонами робітників за межами своїх рідних регіонів. З цих 150 мільйонів близько 72 відсотків працювали у виробництві, будівництві, харчовій промисловості, оптовій та роздрібній торгівлі та готельному бізнесі (CLB 2012: 4). В Індії внутрішня трудова міграція вибухнула з 1990-х років, рівень тимчасової та сезонної міграції є найвищим в бідних регіонах, таких як Нагаланд і Мадья Прадеш (Bhagat and Mohanty 2009).

По-третє, такі зрушення часто супроводжуються інтенсифікацією соціальної боротьби. В Індонезії 3 жовтня 2012 року Індонезійська конфедерація профспілок організувала національний страйк, а 31 жовтня та 1 листопада 2013 року  другий, вимагаючи підвищення мінімальної заробітної плати на 50%. Це не були по-справжньому загальні страйки, але до них приєдналися сотні тисяч робітників, особливо в регіоні Джакарти. В Індії 20 і 21 лютого 2013 року понад сто мільйонів працівників у всій країні страйкували, висунувши перелік вимог, які включали індексацію прожиткового мінімуму відповідно до інфляції, забезпечення загальної продовольчої безпеки та рівну оплату за рівну роботу. У Китаї дефіцит робочої сили, який почав виникати з 2004 року, призвів до стрімкого зростання протестів робітників, які «не тільки збільшились, але й перейшли від простого реагування на порушення трудових прав до більш активного й випереджаючого висування вимог щодо підвищення заробітної плати й поліпшення умов праці» (CLB 2012: 5). Китайська Академія суспільних наук відзначала, що в 2006 році відбулося понад 60 тисяч так званих «масових інцидентів» (народних протестів найманих робітників та інших, включаючи селянські протести та протести квазірелігійної групи «Фалуньгун») та понад 80 тисяч у 2007 році. З того часу офіційні цифри щодо «масових інцидентів» більше не публікувалися, але експерти вважають, що останнім часом їх кількість значно зросла (CLB 2012: 9). З початку економічної кризи в Греції відбулося понад тридцять національних страйків, в той час як Іспанія та Португалія стали свідками кількох загальних страйків. Драматичне повалення диктатури Мубарака в Єгипті в 2011 році не могло відбутися без сильної підтримки з боку робітничого руху. І в Південній Африці масові страйки, які супроводжуються насильницькими діями, швидко відбуваються один за одним. Отже, робітники виявляють достатній ступінь войовничості, якому, проте, не дістає сили робітничих організацій.

По-четверте, протягом останнього десятиліття кількість соціальних протестів зросла в усіх регіонах світу:

«... незважаючи на відсутність точності у вимірюваннях, дані за кілька останніх десятиліть вказують на досить чітко виражену тенденцію зростання їхньої частоти. Кількість великих протестів зросла в другій половині 1980-х і на початку 1990-х років, збігшись із тим, що зазвичай називають третьою хвилею демократії, але потім суттєво зменшилася протягом 1990-х та першої половини 2000-х років. Протести знову почали розгортатися в другій половині 2000-х років і в останні пять років досягли піку [тобто у 20112015 роках]» (Carrothers and Youngs 2015: 5; див. також Ortiz et al. 2013; Economist Intelligence Unit 2013).

Значна більшість протестних подій спрямовує скарги до урядів власних країн і вимагає, щоб ці уряди здійснювали економічну, соціальну та екологічну політику, яка відповідає інтересам усього населення, а не лише інтересам багатих і всемогутніх. Вимоги, висунуті протестувальниками, зазвичай різні, а форми, які приймають протести,  неоднорідні. Протести проводять проти багатьох явищ: скасування субсидій на харчові продукти та паливо, скорочення заробітної плати, збільшення ПДВ на основні товари та послуги, скорочення рівня соціального забезпечення, реформи системи пенсійного забезпечення та охорони здоровя, збільшення гнучкості праці, а також проти забруднення довкілля, війни, насилля та впливу корпорацій. Питанням, що ставиться регулярно, є відсутність «реальної демократії». Протести частіше відбуваються в країнах із високим рівнем доходу та частіше приймають насильницький характер в країнах із низькими доходами. Більшість протестів не досягають мети зменшення підстав для незадоволення, принаймні в короткостроковій перспективі (Ortiz et al. 2013: 34).

По-пяте, є також явні ознаки оновлення. Протягом останніх кількох років спостерігається зростання стимулів до обєднання в організації раніше неорганізованих працівників у лікарнях та секторі догляду. Виникнення 2009 року Міжнародної мережі домашніх працівників та їхня кампанія, яка призвела до прийняття Конвенції МОП 189 «Достойна робота для домашніх працівників» (ILO 2011 р.), стали запалющим прикладом для багатьох. Нинішня хвиля страйків увязнених робітників у Сполучених Штатах показує, що починається мобілізація нових сегментів робітничого класу. У багатьох країнах профспілки намагаються відкрити для «неформальних» та «нелегальних» робітників. Гідною захоплення є Ініціатива нових профспілок Індії (NTUI), заснована в 2006 році, яка визнає важливість як оплачуваної, так і неоплачуваної праці жінок; вона намагається організувати не тільки «формальний» сектор, а й контрактних робітників, тимчасових робітників, домашніх працівників, самозайнятих працівників, міських і сільських бідних; вона також намагається реструктурувати відповідним чином рамки колективних переговорів.

 

Перспективи

На шляху до відновлення робітничого руху постають суттєві перешкоди, які значно ускладнюють досягнення успіху: протягом останніх чотирьох або пяти десятиліть національні держави втратили більшу частину свого суверенітету, але ця втрата влади не була компенсована утворенням органів наднаціональної (або світової) влади. Ми живемо у перехідний період, коли багато проблем більше неможливо вирішити за допомогою національних органів влади і їх ще (якщо це взагалі можливо) не можна вирішити наднаціональною владою.

«У сучасному глобальному світі на світовому рівні не існує еквіваленту національної держави, який міг би здійснювати фіскальну політику та політику забезпечення добробуту, антимонопольний контроль, ухвалювати закони про працю та охорону довкілля, спрямовані на регулювання ринків та виправлення дефектів дії ринкового механізму. Не існує також незалежної світової судової влади, яка може контролювати та накладати санкції за протизаконні дії. На світовому рівні також не існує демократичного політичного устрою...» (Martinelli 2005: 247).

Це допомагає пояснити «негативістські» настанови багатьох соціальних рухів, які говорять «ні» певним процесам та подіям і не мають позитивної альтернативи, тому що це вимагатиме досягнення влади на світовому рівні. Однак транснаціональні дії, зосереджені на державі, можливі навіть за таких несприятливих обставин  або шляхом тиску на національні уряди з метою спонукати їх до координації політики через кордони, або шляхом дій на локальному рівні, які можуть бути зразком і надихати рухи в інших частинах світу.

 

 

Новий робітничий рух повинен знайти інтернаціоналістський підхід, який базується на транскордонній солідарності, навіть за таких несприятливих обставин. Частково він може спиратися на старий робітничий рух, але останній має суттєво змінитися. Контури нового міжнародного профспілкового руху все ще залишаються невизначеними, але декілька мінімальних умов вже є очевидними. До них належать такі:

- Цільову групу необхідно окреслити наново. Перша фаза демаркації робітничих класів в девятнадцятому столітті була надзвичайно вузькою та європоцентричною, і її потрібно переглянути та розширити. Значна кількість профспілок на периферії та напівпериферії тепер відмовилася від старого розмежування й залучає до своїх лав усіх залежних та експлуатованих робітників.

- Не може бути ніяких сумнівів, що в новоствореній цільовій групі тепер вже будуть домінувати не білі робітники чоловічої статі з Північноатлантичного регіону, а жінки й люди з різними кольорами шкіри, багато з яких залучені до різних форм самозайнятості, незахищеної праці або боргового ярма. Професійним спілкам доведеться радикально змінити свою систему взаємодії, щоб допомогти цим «новим» робітникам ефективно просувати свої інтереси. Це також означає суттєве зменшення важливості стратегії колективних переговорів.

- Подвійна структура міжнародного профспілкового руху  співпраця національних конфедерацій в межах МКП та Глобальних федерацій профспілок  є проблемним реліктом минулого і, ймовірно, буде відкинута. Напевно, найкращим варіантом буде нова унітарна структура, яка сприятиме включенню «нових» цільових груп у глобальні спілки.

- Дещо автократичний підхід, що склався в сучасному міжнародному профспілковому русі, повинен бути замінений на демократичний підхід та збільшення участі рядових робітників. Можливості, відкриті інтернетом, можуть сприяти відновленню структури такого типу.

Хоча лобіювання урядів та транснаціональних організацій на сьогодні є основною діяльністю міжнародного профспілкового руху (за показовим винятком кампанії проти апартеїду 1980-х років) і вживаються зусилля для формування доброї волі у держави, ефективні дії вимагають набагато більших зусиль в таких активних заходах, як бойкоти, страйки тощо, що, зі свого боку, потребує значного посилення внутрішніх структур.

 

"Якщо історія чомусь і навчила нас, то це тому, що профспілкові структури майже ніколи не розвиваються безперешкодно за допомогою часткових розробок. Вони, як правило, є результатом конфліктів та ризикованих експериментів."

 

Питання в тому, чи може теперішній міжнародний профспілковий рух відповісти на ці виклики. Цілком імовірно, що формування нових рухів буде складним процесом, що перемежатиметься з невдалими експериментами та глибокими кризами. Організаційні структури та моделі поведінки, які існували протягом століття, нелегко змінити. Навіть більше, малоймовірно, що нові структури та моделі будуть формуватися шляхом реформ зверху, походити від центрального керівництва. Якщо історія чомусь і навчила нас, то це тому, що профспілкові структури майже ніколи не розвиваються безперешкодно за допомогою часткових розробок. Вони, як правило, є результатом конфліктів та ризикованих експериментів. Тиск знизу (через конкурентні мережі та моделі альтернативних дій) буде дуже важливим фактором у визначені цього результату.

 

Переклад Андрій Малюк: Linden, M. van der, 2016. "Global Labour: A Not-so-grand Finale and Perhaps a New Beginning". In: Global Labour Journal, 7(2), pp. 201—210.

 


 

Примітки

1. В основу цієї статті частково покладена аналітична записка, підготовлена для Міжнародної групи з соціального прогресу (www.ipsp.org). Мені дуже допомогли поради, дані Наїлою Кабер, Рональдо Мюнком та Пітером Вагнером. Деякі абзаци були запозичені з Van der Linden (2010, 2015 рр.).

2. Цей розрахунок, ймовірно, є неточним. Значну, але невідому частину членів профспілки складають пенсіонери. Тому, ймовірно, кількість працюючих або найманих працівників нижча.

 

Посилання

Bai, Ruixue, 2012. The Role of the All China Federation of Trade Unions: Implications for Workers Today. In: China’s Rise: Strength and Fragility, edited by Au Loong Yu, Bai Ruixue, Bruno Jetin and Pierre Rousset. London: Merlin.

Bhagat, R.B. and S. Mohanty, 2009. Emerging Pattern of Urbanization and the Contribution of Migration in Urban Growth in India. Asian Population Studies, 5/1: 5–20.

Bhattacharya, Sabyasachi, 2016. Introduction. In: The Vernacularization of Labour Politics, edited by Sabyasachi Bhattacharya and Rana P. Behal. New Delhi: Tulika.

Carothers, Thomas and Richard Youngs, 2015. The Complexities of Global Protests. Washington, DC: Carnegie Endowment for International Peace.

China Labour Bulletin (CLB), 2012. A Decade of Change. The Workers’ Movement in China 2000–2010. CLB Research Report, March. Hong Kong: CLB.

China Labour Bulletin (CLB), 2014. Searching for the Union. The Workers’ Movement in China 2011–13. CLB Research Report, February. Hong Kong: CLB.

Economist Intelligence Unit, 2013. Rebels without a Cause: What the Upsurge in Protest Movements Means for Global Politics. Available online at [link].

Freeman, Richard, 2010. What Really Ails Europe (and America): The Doubling of the Global Labor Force. In: The Globalist, 5 March 2010.

Gurney, Peter, 1996. Co-operative Culture and the Politics of Consumption in England, 1870–1930. Manchester and New York: Manchester University Press.

Heuzé-Briguant, Gérard, 1999. Populism and the Workers Movement: Shiv Sena and Labour in Mumbai. South Asia: Journal of South Asian Studies, 22(2): 119–148.

Herod, Andrew, 1997. Labor as an Agent of Globalization and as a Global Agent. In: Spaces of Globalization: Reasserting the Power of the Local, edited by Kevin R. Cox. New York: The Guilford Press.

International Labour Organisation (ILO), 2011. Convention 189 on Decent Work for Domestic Workers. Geneva: ILO.

International Trade Union Confederation (ITUC), 2014. Building Workers’ Power. Congress Statement. Berlin: ITUC.

Kapsos, Steven, 2007. World and Regional Trends in Labour Force Participation: Methodologies and Key Results. Geneva: ILO.

Martinelli, Alberto, 2005. From World System to World Society? Journal of World-Systems Research, 11(2): 241–260.

Ortiz, Isabel, Sara Burke, Mohamed Berrada and Hernán Cortés, 2013. World Protests 2006–2013. New York: Initiative for Dialogue Policy and Friedrich-Ebert-Stiftung.

Pestoff, Victor A., 1991. Between Markets and Politics. Co-operatives in Sweden. Frankfurt/Main: Campus, and Boulder, Col.: Westview.

Scipes, Kim, 2014. Building Global Labor Solidarity Today: Learning from the KMU of the Philippines. Class, Race and Corporate Power, 3(1): Article 4. Available online at [link].

Van der Linden, Marcel, 2010. Workers of the World: Essays toward a Global Labor History. Chicago: Haymarket.

Van der Linden, Marcel, 2015. The Crisis of the World’s Old Labour Movements. In: Labour and Transnational Action in Times of Crisis, edited by Andreas Bieler, Roland Erne, Darragh Golden, Idar Helle, Knut Kjeldstadli, Tiago Matos and Sabina Stan. London: Rowman and Littlefield.

Visser, Jelle, 2006. Union Membership Statistics in 24 Countries. Monthly Labour Review, January 2006: 38–49.