Міфології Майдану. Рецензія на книжку Ендрю Вілсона «Українська криза»

  • 07 жовтня 2015
  • 798
Міфології Майдану. Рецензія на книжку Ендрю Вілсона «Українська криза»

Володимир Іщенко

Опубліковано в: Спільне, 2016, №10: Війна і націоналізм

Ранні публікації Ендрю Вілсона про Україну створили йому репутацію серйозного історика. Книги «Український націоналізм у 1990-х» (1997), «Українці» (2002) та «Українська Помаранчева революція» (2005) мали три характерні риси. По-перше, автор виразно наголошував на тому, що український націоналізм був сильним на заході ― де, виплеканий під австрійським та польським правлінням, він найчастіше мав відчутний крайній правий ухил, ― але в масштабі цілої країни був досить обмеженим через глибокі мовні та етнічні відмінності її регіонів. Загальноукраїнська національна ідентичність, стверджував Вілсон у своїй книзі «Українці», була продуктом радянської епохи. По-друге, Ендрю Вілсон не заплющував очі на той факт, що починаючи з 1990-х країна мала кепські економічні та політичні показники, держава була наскрізь просякнута олігархією, бандитизмом та корупцією, громадянське суспільство залишалося слабким. Те, що українська політична культура більш толерантна, демократична та плюралістична, було міфом, запевняв Вілсон. По-третє, він провів детальний аналіз різних олігархічних кланів та їхніх міжусобиць. В «Українській Помаранчевій революції» прославлялися протести 2004 року, але уряд Ющенка-Тимошенко, який прийшов до влади внаслідок цих протестів, описувався з обережним оптимізмом.

Остання книга Вілсона з невдалою назвою «Українська криза» дуже відрізняється від попередніх за спрямуванням, тоном та жанром. Почасти це може бути наслідком переходу автора від ролі історика до ролі агітатора в сфері зовнішньої політики. Наразі він є старшим науковим співробітником Європейської ради з міжнародних відносин, щедро спонсованого мозкового центру, створеного за американським прототипом, що від часу свого заснування в 2007 році збільшилася до масштабів великого восьминога в акваріумі ЄС. Ця посада забезпечила йому закулісну роль у дипломатії ― прикладом може бути його присутність у листопаді 2013 року на саміті у Вільнюсі ― і, звичайно ж, «Українська криза» була частково профінансована коштом Європейської Комісії.

Книга увібрала всі вияви цього повороту. Читачеві не варто сподіватися віднайти на її сторінках збалансований підхід до суперечливих аргументів або систематичний аналіз наявних джерел, із якого випливали б ґрунтовні висновки. Переважно це односторонній заангажований аналіз протестів Майдану 2013-14, російської інтервенції та громадянської війни, що спирається на інформацію з онлайн-ресурсів, а також анонімні інтерв’ю та гарячковий стиль викладу, зведені докупи на обґрунтування досить специфічної політичної позиції. А вона вмотивована радше не бажанням дослідити, що ж усе-таки сталося й чому, а намаганням розвінчати критику західного неоліберального погляду. Природа політики Росії, легітимність правління Януковича та характер протестів Майдану ― усе стало в пригоді.

У вступі Вілсон наголошує, що «Українська криза» не є «антиросійською книгою», перш ніж, власне, братися писати саме в такому ключі. Антипутінську ідею висловлено в найгрубіший спосіб: «Ключем до розуміння сучасної Росії є усвідомлення того, що вона перебуває під керівництвом деяких дуже дивних людей». Вілсон заявляє, що російські лідери вважають, ніби їхню країну «постійно (починаючи з 1991 року) принижують»; за це зовнішнє «приниження» має бути відплачено шляхом відбудови статусу великої держави. Автор відкидає припущення, що Росію «оточує чи загрожує» їй у якийсь спосіб експансія НАТО. Навпаки, Росію занехаяли її власні олігархи, соціальний прошарок, що виграв найбільше після розвалу СРСР шляхом загарбання державної влади та власності. Одні олігархічні групи стали багатшими за інші, або ж їм більше таланило. «Друзям Путіна» та силовикам вдалося монополізувати владу. Вони позбулися загрозливих суперників, маргіналізували опонентів та маніпулювали населенням за допомогою складної драматургії політтехнологів. Останнім прикладом цього стала спроба зміцнити «путінську більшість» за допомогою консервативних цінностей після опозиційних протестів 2011-12 років. З точки зору Вілсона, схожу монополізацію влади з боку Януковича та його союзників було зупинено протестами Майдану.

Вілсон присвячує багато сторінок спростуванню аргументу, який часто використовували опоненти Майдану, а саме що Янукович був легітимно обраним президентом, якого скинули шляхом насильницького «путчу». Він стверджує, що саме Янукович першим порушив формальні правила гри після того, як переміг Юлію Тимошенко в 2010 на президентських виборах. Скоріш за все, за допомогою хабарів або погроз він забезпечив собі парламентську більшість, яка усунула Тимошенко з крісла прем’єр-міністра. Протягом наступного року Конституційний Суд України переглянув компроміс еліт, укладений після Помаранчевої революції 2004, та відновив стару Конституцію 1996 року, й тим самим перехилив баланс влади на користь президента. Звинувачення Тимошенко в зловживанні посадою почалися в травні 2011 року. Вілсон правий у тому, що це було політичним переслідуванням, беручи до уваги й інші кроки Януковича, спрямовані на монополізацію влади. Але з суто правової точки зору сумнівно було б називати Януковича «нелегітимним». У цьому випадку він діяв у межах законних процедур, а Тимошенко аж ніяк не була невинною в тому, що їй закидали. Вимога її прибічників щодо декриміналізації статті, за якою її судили, була мовчазним визнанням того факту, що вона й справді порушила закон.

Янукович продовжував монополізувати владу задля вигоди власної та своєї «Сім’ї» ― клану близьких родичів та довірених осіб ― у стилі дона Корлеоне, як це уявляється Вілсону, крок за кроком відсуваючи інших олігархів від «корита». Автор цитує українського журналіста, пояснюючи, що президент «хотів стати найбагатшою людиною Східної Європи», та присвячує багато сторінок опису корупції та екстравагантного стилю життя владної верхівки. Недбалість підходу до дослідження стає очевидною, коли Вілсон використовує неперевірені дані. У межах лише трьох речень його оцінки щодо обсягу зловживань «Сім’ї» перестрибують від $8-10 млрд. до $100 млрд. загалом (джерелом останніх даних є нинішній прем’єр-міністр Арсеній Яценюк). Вілсон не замислюється, наскільки перебільшеною є сума в сто мільярдів доларів. Сукупний дохід державного бюджету в 2014 році сягнув менше ніж $40 млрд. Якби ці цифри хоч близько відповідали реальності, то саме лише усунення від влади Януковича мало би неабияк посилити українську економіку. А факт, що відбувається протилежне, мав би спонукати автора поставити під сумнів твердження Яценюка та припущення, що корупція Януковича була найбільшою проблемою в Україні.

Вілсон, дотримуючись логіки свого підходу, стверджує, що для України не виникало жодних проблем, пов’язаних із Угодою про Асоціацію з ЄС, проблемою були лише Янукович та Росія. Українська мафіозна еліта була просто надто жадібною: замість щиро прийняти «європейські цінності» та порятунок шляхом структурних реформ, Київ увімкнув «режим шантажу», голосно вимагаючи відшкодувати втрати від скорочення торгівлі з Росією. Вибір «або-або» між зоною вільної торгівлі з ЄС та Митним союзом із Росією ставив під ризик рештки української індустрії, а особливо галузі економіки з високою доданою вартістю, що переважно все ще були ланками пострадянських виробничих ланцюгів та мали невеликі шанси на виживання в умовах конкуренції з західноєвропейськими корпораціями. У 2013 понад половину українського експорту до ЄС складали товари сільського господарства та металургії, і лише 13 відсотків у структурі експорту до ЄС надходило від машинобудування ― проти 30 відсотків від експорту в Росію та інші країни СНД (Кравчук, 2015). Якщо врахувати також заходи жорсткої економії, що йшли в пакеті з кредитами МВФ, то українська влада мала достатньо підстав вимагати більше поступок від ЄС.

Хоча в аналізі сучасної України Вілсон прискіпливо уважний до кланів, що конкурують, він ніколи не ставить собі питання, чи спроби Януковича монополізувати владу та порушення неформальних правил у розподілі активів могли спонукати переляканих олігархів-конкурентів підтримати та навіть радикалізувати Майдан, аби позбутися загрози їхній владі, багатству та власності. Звичайно, щоб дати серйозну відповідь на це питання, треба провести широке дослідження фінансової, інфраструктурної та медійної підтримки протестів, а також ретельно розслідувати низку підозрілих епізодів нібито ірраціональної ескалації насильства. Це питання є особливо нагальним у світлі політичних наслідків Майдану, коли, незважаючи на потужну мобілізацію знизу, анти-олігархічну риторику та поширену недовіру до провідних опозиційних партій, процесу переходу влади після повалення Януковича, що відбувся згори вниз, не було кинуто жодного серйозного виклику.

На думку Вілсона, Майдан був Повстанням із великої літери ― низовим протестом із прогресивними вимогами та широкою народною підтримкою по всій країні, що легітимно захищав себе від агресії міліції, «Революцією Гідності», як наразі майже офіційно називають його в Україні. У вступі до книжки Вілсон наполегливо намагається вписати Майдан у ширший «цикл глобальних протестів» ― рух «Оккупай», іспанські indignados та єгипетські протести на площі Тахрір ― хоча все ж мусить завважити специфічну відмінність, повертаючись до «винятково українського» та «старомодного» світу насильницьких сутичок із поліцією з використанням каміння та коктейлів Молотова, що контрастує з мирними та карнавальними «твіттер-революціями». Вілсон не ставить питання, чому прихильники Майдану нагадували учасників протестів «Оккупай» лише окремими тактиками, але так відрізнялися за риторикою та ідеологією протесту (Ченнел-Джастіз, 2014). Чому українці розмахували прапорами ЄС, коли в самому ЄС їх спалювали на протестах проти заходів жорсткої економії, водночас не використовуючи символіку жодної іноземної сили? Чому активісти Майдану навіть не спробували виробити зв’язки солідарності з протестними рухами Європи? Ці контрасти та прогалини показують, що Майдан був мобілізацією зовсім іншого типу, лише позірно схожою на глобальні прогресивні рухи завдяки запозиченню окремих елементів їхнього протестного репертуару. Майдан зіткнувся зі схожими тактичними проблемами в сутичках із міліцією, але він аж ніяк не поділяв ― або, принаймні, не був спроможний артикулювати ― схожі цілі та вимоги. Спроба Вілсона втиснути фундаментально відмінну форму мобілізації в ту саму категорію, що й «Оккупай», indignados та Арабську весну, є лише риторичним ходом, що мав би легітимізувати Майдан для ліволіберальної публіки на Заході.

Обидва розділи «Української кризи», присвячені Майдану, є, по суті, полемікою з його російською критикою. Вони не містять жодного задовільного обговорення проблем, що могли би ускладнити наратив Вілсона: значення реакційних елементів у протестному русі та його обмеженої народної підтримки. Таким чином, якщо всі ірраціональні, непослідовні, зрештою, приречені на провал репресивні кроки Януковича пояснюються його лихим прагненням зберегти безконтрольну владу, то всі насильницькі ескалації та жахливі випадки насильства з боку протестувальників легко приписуються «провокаторам», часто з посиланням на сумнівні онлайн-джерела або анонімні інтерв’ю. Вілсонове пояснення ролі ультраправих на Майдані лише повторює відомі кліше про те, що Майдан нібито об’єднував представників різних течій та ідеологій, серед яких активісти ультранаціоналістичної партії «Свобода» та «Правого Сектору» були крихітною меншістю. Нас запевняють, що праві, які брали участь у Майдані, насправді не були «фашистами» в прямому значенні цього слова, тому нібито немає й причин так дуже перейматися через них. А той факт, що вони програли на виборах 2014 року, має доводити, що «фашистська загроза» була, власне, лише пропагандистським міфом російських ЗМІ. У кожному разі, стверджує Вілсон, сам Янукович таємно підтримував ультраправих як зручну опозицію та використовував їх раніше в «провокаціях» проти протестів реальної опозиції. Доказів на підтримку цього звинувачення дуже мало, хоча його широко підтримують українські ліберали. Для них таке пояснення є дуже зручним, бо допомагає замовчати внутрішньоукраїнські причини піднесення ультраправих, включно з відповідальністю антикомуністичних лібералів.

Разом із тим, Вілсон навіть не намагається відповісти на очевидні контраргументи щодо применшення ролі крайніх правих. По-перше, добре організовані радикальні меншості можуть відігравати диспропорційну їхній численності роль у протестних рухах, і Майдан є яскравим підтвердженням цього правила. Систематичні дані про протестні події Майдану, які зібрав Центр соціальних і трудових досліджень (ЦСТД, 2014), демонструють, що крайні праві були найбільш помітними колективними учасниками протестів, зокрема й насильницьких епізодів. По-друге, питання, яким саме словом називати українських ультраправих ― «фашисти» чи «націонал-консерватори», ― значно менш важливе, ніж необхідність боротися з їхніми антидемократичними та ксенофобськими ідеями й практиками. По-третє, незалежно від того, використовував Янукович ультраправих чи ні, вони мали власні цілі й потребували лише більше простору, аби просувати свою програму. Зрештою, електоральна підтримка ― це не єдиний вимір політичного впливу. Наразі ультраправих легітимізовано як героїв «революції» та війни, вони отримали високі посади в правоохоронних органах, їм дозволили організувати озброєні та підконтрольні їм армійські батальйони. Зростання їхнього впливу не можна применшувати або, тим більше, виправдовувати патріотичними мотивами, як багато хто в Україні досі намагається це зробити.

Аналіз регіонального виміру Майдану в «Українській кризі» разюче слабкий. Вілсон концентрується на Києві та присвячує менше ніж півсторінки майданам у інших регіонах. Натомість дані ЦСТД показують, що лише 13% протестних подій Майдану відбулися в Києві, тоді як дві третини ― в західних та центральних регіонах. Більша увага до регіонального аспекту змусила би Вілсона визнати, що більшість населення в південних та східних регіонах, де переважно голосували за Януковича, Майдан не підтримували. Невеликий масштаб більшості південно-східних «майданів» і був, скоріше за все, однією з основних причин, чому їх так легко репресували. Крім того, якби Вілсон ретельніше розглянув західноукраїнські «майдани», йому довелося б якісніше аргументувати своє твердження, що Майдан не був «збройною революцією». Станом на 20 лютого 2014 року, коли, як описує Вілсон, «ледь озброєних» протестувальників Майдану розстріляли (досі не ідентифіковані) снайпери, Янукович уже фактично втратив контроль над західними областями, де його опоненти захопили ― зазвичай без серйозної протидії ― великий запас зброї з міліцейських та армійських джерел і перевозили її до столиці. Олександр Данилюк, лідер «Спільної Справи», сам сказав Вілсону, що його люди відкрили вогонь по снайперах, чиї перемовини вони змогли перехопити (Вілсон не ставить питання – як), використовуючи зброю з «різних джерел».

Інакше кажучи, Майдан і справді був збройним повстанням, який на спорадичне насильство з боку влади відповідав насильством. До Майдану справді значною мірою були залучені крайні праві. Майдан мав за собою масову підтримку, однак вона була дуже різною в різних регіонах України й не була загальнонаціональною. Майдан так і не зміг артикулювати соціальних вимог і дозволив олігархічним опозиційним силам представляти себе на політичному рівні. Врешті-решт, він привів неоліберально-націоналістичне керівництво до влади в Києві. Якої реакції варто було сподіватися від людей у південно-східних регіонах, котрі голосували за Януковича та не підтримували асоціацію з ЄС? Ці люди були налякані насиллям на Майдані та першими кроками нової влади проти статусу російської мови. Звичайно ж, такі страхи посилювалися російською телевізійною пропагандою, однак вони мали реальні підстави. Для Вілсона відповідь звучить дуже просто: люди мали залишитися вдома та не протестувати проти цього взагалі. Він, фактично, зводить усю «східну плутанину» (назва розділу про події на Донбасі) до російської воєнної інтервенції та олігархічної маніпуляції, зображуючи регіон Донбасу як «кримінальний Мордор», що породив бунт «люмпенів проти України». Вілсонів аналіз цих ключових подій спирається на ще менш певні джерела, ніж у попередніх розділах, часто він некритично посилається на вочевидь заангажованих західних та українських діячів. Наприклад, усю частину про можливу причетність Януковича до повстання на Донбасі вибудовано на інформації з посиланням на неназваного працівника СБУ, анонімного прокиївського «активіста Донбасу» та блогера Дмитра Тимчука, добре відомого своєю недостовірністю. Зі 117 посилань у розділі про війну на Донбасі лише два цитують проросійські або сепаратистські джерела.

Менш упереджений погляд, який не спирався би на примітивні стереотипи щодо культури Донбасу, завважив би, що Антимайдан на Сході був дзеркальним відображенням Майдану на Заході. І там, і там протести було породжено складною сумішшю справедливого гніву та ірраціональних страхів. Обидва рухи, зрештою, було каналізовано в конфронтацію між конкурентними та взаємопосилюваними імперіалізмами, західним та російським, і націоналізмами, російським та українським. Без сумніву, у Криму відбулася російська спеціальна операція, але водночас не можна заявляти, що всі ті, хто взяв участь у децентралізованих анти-майданах у Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі та багатьох інших містах південно-східних областей, були лише бездумними маріонетками в схожому проекті. Дискусії в ЗМІ та між науковцями щодо України, як правило, зосереджувалися на культурних питаннях, набагато менше уваги було приділено економічному базису українського регіоналізму та політиці, яку він породжує. Різне ставлення до Угоди з ЄС та Митним Союзом із Росією, відмінні за регіонами геополітичні орієнтації та участь у майданах і антимайданах ― це не просто наслідки історії та національної ідентичності, вони також випливають із конфліктних матеріальних інтересів. Як мешканець Західної Україні з купою родичів, котрі працюють у Іспанії, Польщі або Італії, буде сподіватися на глибшу євроінтеграцію та можливість працювати без віз, так і його співвітчизник на Сході, котрий працює у важкій індустрії, зорієнтованій на російський ринок, матиме зацікавленість у стабільних та мирних відносинах із Росією. Такі різні інтереси не є антагоністичними, і тому ми не можемо говорити про класовий конфлікт у його справжньому значенні. Однак унаслідок імперіалістичної та націоналістичної конкуренції ці інтереси можуть здаватися взаємовиключними.

Гарячковий виклад «Української кризи» рясніє елементарними помилками. Наприклад, у підрахунку інтервалу між православним та католицьким Різдвом (за Вілсоном, це 11 днів, а не 13) або ж у розшифруванні абревіатури УПА (у книжці це «Ukrainian People’s Army» ― Українська народна армія). Такі помилки в тексті автора, котрий досліджував Україну понад двадцять років, викликають подив. Є ще серйозніша помилка. Намагаючись підрахувати, як довго Крим перебував у складі Росії та України, автор доходить висновку, що півострів був частиною Росії лише на 13 років довше та, відштовхуючись від цього, відкидає претензії Росії на історичну перевагу. Аргумент сам по собі є досить дивним (коли такі підрахунки мали хоча б якесь політичне значення, окрім виправдання сумнівних та суперечливих територіальних зазіхань?), але, крім того, він ґрунтується на хибних засновках. Вілсон вважає, що Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка не була частиною Росії до 1945 р. Насправді ж вона була частиною Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки та мала очевидно нижчий статус, ніж Українська, Білоруська чи інші Радянські Соціалістичні Республіки, що формально були рівними з Росією та могли включати інші автономні РСР у межах своїх кордонів. Це має бути відомо кожному, хто знайомий зі структурою СРСР.

У чомусь найпоказовішими частинами «Української кризи» є розділи, де йдеться про міжнародний контекст. Недостатньо активний, «постмодерний» ЄС проголошено значною мірою винним в українській трагедії. Услід за Робертом Купером, Вілсон стверджує, що такі «шиболети дев’ятнадцятого століття», як державний суверенітет та жорстка сила, замінили розумні перемовини, недержавні організації та спільний суверенітет. Хоча врешті Вілсон вирішує, що ЄС ― це суміш постмодерних факторів та старих традицій національної держави (останні посилилися з фінансовою кризою 2008 року). Росія також поєднує традиційне та постмодерне, але в інший спосіб. Прямуючи в протилежному напрямі, від мультинаціонального об’єднання до традиційної національної держави, Росія «перестрибнула» в постмодерну політичну культуру ультрацинічних маніпуляцій, де «все дозволено та немає вищої правди». Це робить ЄС особливо вразливим, заявляє Вілсон, оскільки нова жорстока Росія розвертає західну «м’яку силу» проти самого Заходу, використовуючи проти нього самого західні цінності та прийоми. Росія культивує п’яту колону проросійських НДО, політичних партій та інших структур громадського суспільства в сусідніх країнах, веде інформаційну війну через телебачення та Інтернет, імітує масову мобілізацію, наполягає на толерантності до різноманіття й так далі. Немає сенсу казати, що Вілсон і не намагається систематично порівнювати європейську або американську «м’яку силу» з її російською альтернативою, хоча було б доречним зазначити, що прихований російський вплив зосереджено переважно на сусідніх країнах, на відміну від глобального масштабу «м’якої сили» Вашингтона. В «Українській кризі» стверджується, що допомога від Москви прихильним партіям, політикам та НГО в Східній Європі сягає 8 мільярдів доларів на рік, що (якби це було правдою) не може не вражати. Згадаймо для порівняння цифру, яку назвала Вікторія Нуланд – лише 5 млрд. дол., витрачених на спроби «просування демократії» в Україні впродовж усього пострадянського періоду. Однак єдине джерело Вілсона ― це «розмова» з міністром оборони Литви.

«Українська криза» завершується нападками на пасивність ЄС. Брюссель, як пояснив Вілсон у вступному розділі, «не здатен упоратися з такими великими проблемами, як Росія або ж старомодна війна поруч із Європою». Мало країн-членів ЄС витрачають достатньо коштів на озброєння, їх треба буквально втягувати в бій. На щастя, з погляду Вілсона, НАТО взяла на себе бомбардування Югославії в 1990-х, «рятуючи Європу від разючої бездіяльності». Німеччина як лідер міжнародної політики ЄС є слабким виправданням, оскільки її повоєнна історія виключає використання військової сили. Коли почалася київська «антитерористична операція» проти московської «невизнаної інтервенції», Берлін, на думку Вілсона, вдавався до «вибіркового пацифізму», змушуючи Україну «скласти зброю». Провина Берліну полягала нібито в тому, що його пріоритетом було припинити бойові дії «незалежно від того, хто їх розпочав». Це дозволило Росії вести переговори з сильніших позицій, здобутих за допомогою підривної діяльності, радше ніж наполягати на поверненні до статус-кво. Ще гірше те, Україну не так швидко чекали в НАТО, як хотілося б Вілсону. Це ― контекст закликів Вілсона до «вищих істин» та «європейських цінностей» на захист «базових прав та свобод, які ми сприймаємо як належне». Разом із пасажами, що демонізують протилежний бік (Росію, як можна передбачити, порівняно з нацистською Німеччиною) та стигматизують будь-яку опозицію як «зручних ідіотів», ідеологічні кліше Вілсона просто легітимують імперіалістичні інтереси та воєнну мобілізацію під час загострення протистояння між країнами.

Як щодо майбутнього України? Найкращим результатом, на думку Вілсона, стало би повернення влади Києва над Донбасом. Вілсон вимагає від ЄС «енергійно та активно» стежити за російсько-українським кордоном і посилювати санкції, якщо Росія не прибере всю військову техніку з сепаратистських районів. Другим непоганим варіантом є заморожування конфлікту, що все одно дозволило б Україні «рухатися на Захід», як це називає автор. Він навіть готовий погодитися з втратою влади Києва над Донбасом, що зіб’є з пантелику Москву, ― хоча швидко додає, що Захід буде проти цього, як і багато хто в Україні. Утім, меншою Україною буде «легше керувати». Як стверджується в «Українській кризі», є підстави сподіватися, що її відома «суперечлива або гібридна національна ідентичність» зможе консолідуватися в нову «політичну націю», яка більше не знатиме ні юдея, ні елліна. Повністю залежна від фінансової допомоги Заходу, без амбіцій щодо власної міжнародної політики, така керована Україна легко впровадить радикальні неоліберальні реформи в стилі попереднього грузинського президента Саакашвілі.

Хоча Вілсон із сумом визнає, що масштабна реструктуризація, через яку пройшли країни Прибалтики в 1990-х, не на часі. Водночас він взагалі виключає, що «економічні реформи призведуть до соціального вибуху» ― це був «той самий старий спосіб мислення, що стримував Україну з 1991 року». Натомість Вілсон пропонує уряду Порошенка-Яценюка подивитися на кризу на сході не як на проблему, а як на можливість розгорнути радикальні реформи на решті території. Новий уряд зіткнувся переважно з політичними обмеженнями: після Майдану «велика частина старого режиму збереглася», а «стара олігархія стала, нехай тимчасово, сильнішою». Вілсон зітхає над рішенням Яценюка включити ультраправу партію «Свобода» до нового уряду, подаючи це як «заступництво за моральний авторитет радикальних сил на Майдані», зате з оптимізмом дивиться на впровадження ринкових цін на комунальні послуги. Внаслідок політики, яку рекомендує автор книги, рахунки за комунальні послуги подвоїлися й далі зростатимуть, річна інфляція сягнула 60% у квітні 2015 року, а позики на мільярди доларів від МВФ йдуть чи не безпосередньо назад до кредиторів. На скільки ще вистачить «патріотизму», щоб стримувати подальше незадоволення постмайданною владою?

Переклала Альона Ляшева

Перекладено за New Left Review

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Наші партнери

Анонси