«Блудний син» Української революції? Юрій Коцюбинський в історії та пам'яті

Мазипчук, Максим

  • 05 травня 2017
  • 2658

Максим Мазипчук

Передмова Максима Казакова

Пропозиція статті про Юрія Коцюбинського, коли вона надійшла в редакцію, вельми збурила мене. Автор не перебільшував історичного значення свого протагоніста, вказуючи, що його місце серед «другорядних більшовицьких героїв». І не посперечаєшся з цим, але ж за свою роль другого плану Ю. Коцюбинський міг би отримати від Кліо Оскар. Для збурення були й суб’єктивні причини, які, однак, виростали на ґрунті цілком об’єктивних підстав.

Райони Луганська, у який я їздив підлітком узяти участь у обласних олімпіадах з історії та прикупити книжок, досі пов’язані в моїй пам’яті з певними історико-емоційними реакціями. Тепло сімейного вогнища та спокій у сквері біля Луганської ОДА, де стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку; ненависть і войовничість навпроти кінотеатру «Україна» (нині — «Русь»), де увічнений Фелікс Дзержинський; легка відраза та зневага при в’їзді в центр, де стовбичить «мужик с факелом» («Трудар Луганщини»); апатія поруч з обласним музеєм та Карлом Гаскойном. Національний наратив добре всотувався тими, хто із найбільшою спрагою припадав до шкільної історії. На республіканській олімпіаді, яка проходила в 2005-му в Донецьку, із 8 учасників команди Луганської області лише одного можна було б обізвати тоді ще не існуючим терміном «ватнік», а семеро гордо вважали себе українськими націоналістами.

Час від часу я натрапляв у Луганську на вулицю Юрія Коцюбинського, яка вела до пам’ятника Юрію Коцюбинському — величезної фігури на гранітному коні. «Оце ж вшановувала радянська влада Іудушку, але чому на сході України? Вони, кляті комуняки, таки щиро вважали цей край Україною, нехай і радянською?» — задумувався я, відчуваючи ненависть до душителя незалежності України та подив перед зигзагами радянської українізації. Насправді, це був пам’ятник маршалу Ворошилову, відомий об’єкт народної творчості луганчан[1]. Вулиця ж дійсно мала ім’я Юрія Михайловича. Комуніст Коцюбинський різав вухо, залишався назавжди в пам’яті.

Повертаючись до ролі Коцюбинського-молодшого — таке йому дісталося оскароносне амплуа. Син класика української літератури воював за більшовицьку владу, чимось там навіть командував, щось там потім очолював. Не центральна частина картини битви добра зі злом, але важлива опора історичної конструкції. У радянському наративі наявність Юрія Коцюбинського вказувала на те, що логічним продовженням дореволюційного українського національного відродження, усієї цієї революційної демократії, всіх цих сиріт попід тином та ревучих із голодухи волів, була саме УСРР. За УНР же діти класиків не воювали, лише якісь мутні історики та філологи (про належність до класиків або некласиків вирішували, звісно, нагорі). Під час магічного перевороту зламу 80‑х—90‑х років, разом із перетвореннями наукового комунізму на науковий націоналізм, дослідників дружби народів на дослідників національно-визвольних змагань, більшовицькі герої перетворилися на антигероїв. Але й тут Юрій Коцюбинський був потрібен. Без світла немає тіні. Тепер він посів не менш архетипічну позицію — вже не вірного сина, який поглибив справу батька, а поганої парості, манкурта, підміненої дитини.

Переосмислити Коцюбинського для мене — це переосмислити власне націоналістичне минуле. Не впасти при цьому в апологію — відійти від надмірного захоплення радянським із більш свіжого минулого. Дорога крайнощів веде до палацу мудрості, коли ми вміємо ці крайнощі не просто чергувати, не зліплювати докупи, а діалектично синтезувати. Та без опори на реальність ці вправи є чистою метафізикою. Максим Мазипчук допомогає нам зазирнути в реальність, розбираючи її шар за шаром: історіографічні постулати радянської та сучасної доби, відповідні реальні факти. Щодо верифікованості останніх не маю сумнівів — автор успішно захистив в КНУ імені Тараса Шевченка кандидатську дисертацію на цю тему. Йому й слово.

 

Проведення декомунізації актуалізувало переосмислення радянського періоду та історії лівого руху в суспільно-політичному житті України. Адже сьогодні радянська спадщина викликає численні дискусії, так само як і питання «колоніального» статусу радянської України.

В цьому контексті звернімося до постаті Юрія Коцюбинського (1896—1937) — сина класика української літератури Михайла Коцюбинського. Поза межами кола професійних істориків його постать не є широко відомою. Однак інтерес викликає не лише його діяльність, а й інтерпретації.

Через знамените прізвище та помітну участь в утвердженні радянської влади фігура українського більшовика доволі часто виринає в історичних та історико-публіцистичних працях. Оскільки його державно-політична діяльність зачіпає такі емоційно дражливі теми, як роль українських більшовиків у Голодоморі та репресіях, то цікаво та важливо прослідкувати його місце в історіографії.

Цілком зрозуміло, що найбільше про Ю. Коцюбинського писали саме в радянський період. Однак його ім’я було викреслене з офіційної історії. Це зумовлювалося його участю в діяльності троцькістської опозиції та засудженням у 1937 році. Лише після реабілітації та виправдання 1957 року про Юрія Коцюбинського заговорили як про видатного державно-політичного діяча. У 1960–1980‑х роках написано декілька робіт, безпосередньо присвячених дослідженню його біографії. Як активний учасник встановлення радянської влади та побудови соціалізму в УСРР Ю. Коцюбинський отримав почесне місце в пантеоні другорядних більшовицьких героїв. Постать партійного діяча навіть знайшла стереотипне зображення в історичних романах та художніх фільмах присвячених періоду громадянської війни (Цюпа 1986). Згадаймо Юрія Смолича[2] (Смолич 2008), який змалював Ю. Коцюбинського в романі «Мир хатам, війна палацам», а згодом планував опублікувати окрему книгу про нього й навіть зібрав низку копій архівних документів та спогадів (зберігаються нині в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України).

 

Ю. Коцюбинський

Джерело

 

В радянській історіографії охоче використовували факт, що син видатного українського письменника належав до більшовиків. Однак характерним є замовчування аспектів біографії Ю. Коцюбинського, які стосувались його ідейно-політичних поглядів та участі у внутрішньопартійній боротьбі.

В українській історіографії постать Ю. Коцюбинського найчастіше згадується в контексті утвердження радянської влади на території України. Мало який період в історії України такий популярний серед історичних досліджень, як події 1917—1920 років.

Коли згадують участь Юрія Коцюбинського в подіях 1917—1918 років, зазвичай, цитується «Лист без конверта» Сергія Єфремова, літературного критика та одного з лідерів Центральної Ради, з гострою критикою ідейно-політичного вибору сина класика української літератури: «І Ви, син великого батька, що любив — і це я знаю — наше місто — Ви його не захистили. І того не досить. Коли ваші «вороги», — од яких Ви не стидилися брати допомогу, щоб не руйнувати міста, вийшли з його, Ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про «буржуазність» та «контрреволюційність», чесним ім'ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться — ті гори трупів, що навалено в ім'я рівності й братерства без жодного суда і слідства, ті ріки крови, що течуть Вашими, пане Коцюбинський, слідами. Та Ви не тільки покриваєте злочинства — Ви робите нові» (Гриневич 1996). Рідко яка згадка про Ю. Коцюбинського обходиться без цитати С. Єфремова.

Менш популярні характеристики надали історик і гетьманський міністр Дмитро Дорошенко або ж письменниця Надія Суровцова[3] (Дорошенко 1969; Суровцова). Можна говорити про таку собі «асиметрію». Д. Дорошенко в мемуарах згадує Коцюбинського з позитивного боку. За його споминами, Ю. Коцюбинський намагався переконати українців, що його міністерство є більшовицьким, але разом із тим і українським: «Поводження Коцюбинського щодо мене й Лотоцького було чисто джентельменське: слово «Центральна Рада» було в ті дні страшним словом, за приналежність до неї просто розстрілювали без довгих розмов. А тут перед ним член Центральної Ради (я) і Генеральний писар! Коцюбинський, як українець, очевидно, не бажав нашого загину й, може навіть догадуючись, давав нам спосіб рятуватись».

 

"У «Листі без конверта» С. Єфремов апелює до того, що М. Коцюбинський не схвалив би політичного вибору свого сина."

 

Надія Суровцова зі свого боку згадує, що Ю. Коцюбинський ніяк не помстився С. Єфремову за «Лист без конверта». Вона близько знала Ю. Коцюбинського й загалом позитивно оцінювала його: «Серед нас, молоді — це був товариш, від якого віяло нестримним молодим завзяттям, енергією, що переймала співбесідників. Власне, згадуючи про ті кілька років, що ми з ним зустрічалися, не можу навести жодних “важливих фактів” подати якийсь “матеріал”, але на саму думку про цю людину переймає знов почуття безмежної відданості йому живому втіленню того, в що він вірив, чому віддав і віддав до останку своє життя» (Суровцева).

У «Листі без конверта» С. Єфремов апелює до того, що М. Коцюбинський не схвалив би політичного вибору свого сина: «Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. І щиро оплакував вашого батька, його дочасну смерть... Я кинув свої квіти на його могилу. Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що його очі не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої і кладе в домовину українську волю!» (Гриневич 1996: 72). Ворожі відносини між С. Єфремовим та Ю. Коцюбинським збереглися, про що свідчать записи в щоденнику колишнього секретаря Центральної Ради за 1927 року: «На сьогодні мене запрошувано на розмову з тими чинами. Я одмовився, бо серед них — Ю. Коцюбинський. Особа, з якою я не хочу зустрічатися навіть у справах мистецтва» (Єфремов 1997: 466 —467).

Однак можна стверджувати, що діяльність Юрія Коцюбинського у встановленні радянської влади не була випадковим рішенням. З 1911 року він брав участь у соціалістичних гуртках та захопився радикальними ідеями. 1913 року його офіційно прийняли в РСДРП(б) та залучили до підпільної роботи.

На жаль, важко простежити, який вплив Михайло Коцюбинський справив на вибір Юрія. Однак інші діти українського письменника[4] також приєдналися до більшовицької партії та брали активну участь у революційних подіях 1917—1920 років.

 

Родина Коцюбинських. Чернігів, 1906

Джерело

 

Більшість сучасних публіцистичних статей щодо постаті Ю. Коцюбинського ідентичні в особливостях висвітлення та характеристиках його ідейно-політичних установок (Панченко 2004; Грабовський 2012; Сюндюков 2014). Автори традиційно апелюють до «Листа без конверта» С. Єфремова та пояснюють позицію Ю. Коцюбинського або юнацьким ідеалізмом (1917 року йому виповнився 21 рік), або звичайною схильністю до «колабораціонізму»: «Юрію Коцюбинському відводилася роль українського Наджибулли[5]. Проте сам він, 21-річний юнак (який, між іншим, незабаром стане зятем Є. Бош), швидше за все, почувався щасливим. Вірив у свою причетність до грандіозної світової революції, яка встановить соціальну справедливість» (Панченко 2004). В публіцистичних статтях відзначається, що більшовики використовували його як прикриття: «У лавах більшовиків, які несли на кінчиках багнетів із півночі на Україну “червону зорю соціалізму”, йшов 21-річний Юрій Коцюбинський, син відомого українського письменника» (Панченко 2004).

Призначення Ю. Коцюбинського 1918 року на посаду головнокомандувача радянських військ мало радше пропагандистську мету, а відоме прізвище сприяло партійній кар’єрі. Однак сам Ю. Коцюбинський сприйняв призначення серйозно й не збирався бути маріонеткою. Це призвело до гострого конфлікту з російським військовим командиром Михайлом Муравйовим[6].

 

"М. Муравйов наполягав на тому, що поразки більшовиків зумовлені некомпетентністю Ю. Коцюбинського, який стояв на «вузько націоналістичних позиціях»."

 

На початку 1918 року М. Муравйов одним із головних винуватців поразок більшовиків в Україні називав Ю. Коцюбинського, інкримінуючи йому злочинну недбалість. Він стверджував, що діяльність народного комісара військових справ Радянської України призвела до повної дезорганізації армії, а «націоналізм» та «місцевий патріотизм» перешкоджали належному постачанню військ. М. Муравйов наполягав на тому, що поразки більшовиків зумовлені некомпетентністю Ю. Коцюбинського, який стояв на «вузько націоналістичних позиціях» (ЦДАГО України).

Натомість Ю. Коцюбинськй звинувачував колишнього підполковника царської армії в російському шовінізмі та прагненні диктаторської влади. Протистояння між ними було складовою частиною боротьби українських більшовиків, які не завжди розділяли погляди російських колег, за відстоювання своїх повноважень.

Публіцисти описують Ю. Коцюбинського доволі спрощено, здебільшого орієнтуючись на спогади С. Єфремова, й малюють образ «зрадника». Але варто враховувати, що значна частина населення України все-таки зробила вибір на користь радянського проекту України. В період 1917—1920 років перед усіма жителями України безвідносно до етнічної та політичної належності постали питання, які перетиналися у сфері економіки та національних відносин. Вирішення цих проблем потребувало негайного впровадження соціально-економічних змін. Однак у середовищі українського суспільства виникли розбіжності щодо шляхів та методів виходу із ситуації. Тут доречно процитувати Б. Антоненка-Давидовича: «Чому в історії нашій ми йдемо, бажаючи щастя Україні, різними, часом ворожими шляхами? Хмельницький і Барабаш, Мазепа й Палій, Гнат Голий і Сава Чалий, тепер — Петлюра і Юрій Коцюбинський з Скрипником» (Антоненко-Давидович 1999: 48).

Перебуваючи на державних посадах, Ю. Коцюбинський як представник державно-партійного апарату УСРР намагався відстоювати інтереси партноменклатури Радянської України. Це призводило до конфліктів із центральною владою. Він скаржився на неефективну діяльність державних органів, постійно вимагав збільшення інвестицій для УСРР як важливого промислового та сільськогосподарського регіону в складі СРСР. На його думку, розподіл ресурсів Держпланом СРСР не задовольняв потреб УСРР.

Постать Ю. Коцюбинського також розглядалася в контексті радянських дипломатичних представництв 20-х років ХХ століття. Дослідники зовнішньополітичної діяльності уряду УСРР розглядають особистість Ю. Коцюбинського в контексті вивчення функціонування та діяльності радянських дипломатичних представництв. Основна увага зосереджується навколо його діяльності проти української політичної еміграції (Піскун 2007, Купчик 2005). Відзначається, що Ю. Коцюбинський відіграв значну роль у розвиткові «зміновіхівства» в середовищі української еміграції. Слід зазначити, що на початку 20-х років у середовищі української еміграції поширеними були радянофільські настрої, а значна частина українців безвідносно до політичних поглядів просто хотіла повернутися додому.

В сучасній історіографії проблематиці локальних виконавців політики штучного голоду приділяється не надто багато уваги. Серед прибічників радянської влади було дуже багато українців, які з тих чи інших причин підтримували більшовиків на шляху проведення соціально-економічних трансформацій. Найменш висвітленим аспектом державно-політичної діяльності Ю. Коцюбинського є участь у реалізації політики форсованої індустріалізації та колективізації. Документально участь Ю. Коцюбинського представлена у джерелознавчих збірниках, які стосуються теми Голодомору (Слобадянюк, Осадча, Вавринчук 2008; Кондрашин 2012).

 

"Деякі пам'ятники таки варто прибрати, але не потрібно вдавати, що українських більшовиків не існувало. Ліві ідеї не були чужорідними на території України."

 

Ю. Коцюбинський рішуче підтримував політику проведення форсованої індустріалізації та колективізації. На початку 1930‑х років він, як уповноважений ЦК КП(б)У, регулярно брав участь у хлібозаготівлях. Керівництво УСРР неодноразово відзначало його успіхи в реалізації політики колективізації. Під час виконання обов'язків уповноваженого з хлібозаготівель Ю. Коцюбинський виявив себе як слухняний виконавець наказів комуністичної партії. Протягом 1932—1933 років він керував вилученням продовольства в районах Вінницької та Одеської областей. Коцюбинський не був безпосереднім розробником злочинної політики проти селянства, проте брав активну участь у її здійсненні та розглядав репресії як важливий елемент проведення колективізації.

 

Громадські активісти демонтують пам'ятник Ю. Коцюбинському та зігують.

 

У квітні 2015 року, коли закони про декомунізацію ще не вступили в дію, погруддя Юрія Коцюбинського в Чернігові було демонтоване активістами націоналістичної організації «Третя сила». А вже у вересні вулиця Ю. Коцюбинського в Києві отримала ім’я В. Винниченка. Звичайно, Ю. Коцюбинський причетний до злочинів тоталітарного режиму в 1930-х років. Звільнення публічного простору від пам’ятників на його честь цілком обґрунтоване. Однак намагання позбутися від ідеологічних решток Радянського Союзу має поверховий характер. Руйнування пам’ятників та перейменування вулиць як правило не несе за собою належного осмислення минулого. Деякі пам'ятники таки варто прибрати, але не потрібно вдавати, що українських більшовиків не існувало. Ліві ідеї не були чужорідними на території України. Вони посідали вагоме місце в суспільно-політичному житті ХІХ—ХХ століть.

 

Бюст Ю.Коцюбинського

Джерело

 

Висвітлення діяльності Ю. Коцюбинського носить доволі стереотипний характер. Необхідно вирватися з дихотомії демонізації/сакралізації історичних постатей радянського періоду. Зведення образу українських більшовиків до спрощеного образу «зрадників» призводить до стереотипного уявлення про історію, що досить часто проявляються в недоречних порівняннях внаслідок перенесення уявлень сьогодення на реалії столітньої давнини та заміщення радянських міфів «національними». Аби подолати негативні пережитки радянського ладу, потрібно осмислення складного періоду, а не створення нових стереотипів. Просте намагання відмежуватись від ідеологій та практик радянського періоду призводить до відтворення не найкращих ознак СРСР.

 


 

Посилання

Антоненко-Давидович, Б., 1999. На шляхах і роздоріжжях: Спогади. Київ : Смолоскип.

Грабовський, С., 2012. «Синдром Юрія Коцюбинського: як в батьків-борців виростають діти-лакеї». В: Український тиждень. Доступ 05.05.17 за адресою: [link].

Гриневич, Л. В., 1996. "Військове будівництво в радянській Україні. 1917 – поч. 30-х рр". В: Гриневич, Л. В. Історія українського війська. Львів: Світ, с. 10—332.

Дорошенко, Д. І., 1969. Мої спомини про недавнє минуле, (1914‑1920). Мюнхен: Українське видавництво.

Єфремов, С., 1997. Щоденники, 1923—1929. Київ: Рада.

Кондрашин, 2012. Голод в СССР. 1929—1934. Т. 2. Москва: МФД.

Купчик, О., 2005. Зовнішньополітична діяльність уряду УСРР (1920-1923 рр.): дис. канд. іст. наук : 07.00.01. Київ.

Панченко, В, 2004. “Володимир і Юрій: дві іпостасі трагедії”. В: День. Доступ 05.05.17 за адресою: [link].

Піскун, В., 2007. Українська політична еміграція 20-х років ХХ століття: дис... доктора іст. наук: 07.00.01. Київ.

Слободянюк, П., Осадча, Г., Вавринчук, М. (ред.), 2008. Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні: Хмельницька область. Хмельницький: Поліграфіст.

Смолич, Ю., 2008. Мир хатам, війна палацам : роман. Харків : Фоліо.

Солдатенко, В., 2008. Україна в революційну добу: історичні есе-хроніки: у 4 т. Т. 2. 1918 рік. Харків: Прапор.

Суровцева Н.В. «Коцюбинський», «Коцюбинський у моїм житті», «Про Юрія Михайловича Коцюбинського», 29 арк. В: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Ф. 302. Оп. 1. Спр. 1.

Сюндюков, І., 2014 «Розплата за яничарство». В: День. Доступ 05.05.17 за адресою: [link].

ЦДАГО України, ф. 57, оп. 2, спр. 76, арк. 72.

Цюпа, І. А., 1986. Через терни до зірок. Юрій Коцюбинський. Київ: Дніпро; Фільм Родина Коцюбинських 1970 р.

 

Примітки

1. «Монумент неодноразово був об'єктом вандалізму: з напису зникали літери, утворюючи слова мент, клиент, кент тощо, геніталії коня перефарбовувались в кольори національного стяга, п'єдестал розфарбовувався маркером» (Вікіпедія).

2. Ю. Смолич певний час працював інструктором-інформатором державної інспектури УНР у Могилеві-Подільському.

3. Суровцова Надія Віталіївна (17(05).03.1896—13.04. 1985) — письменниця, перекладачка, історик за фахом, журналістка, громадсько-політична діячка. Активна діячка української студентської громади й групи Є. Нероновича. З 1917 — в Україні, діячка Селянської спілки, журналістка; студентка Київського університету, одночасно — співробітниця секретаріату МЗС УНР. 1918 у складі дипломатичної місії Директорії Української Народної Республіки виїхала за кордон. 1919—1925 — у Відні; член Комуністичної партії Австрії, Спілки прогресивних журналістів Європи і міжнародних жіночих організацій; перекладачка в українських видавництвах. 19 квітня 1925 виїхала до СРСР. Працювала в Харкові (РАТАУ, Наркомат закордонних справ УСРР та ін.). Після відмови стати секретним співробітником Державного політичного управління УСРР наприкінці 1927 була заарештована як шпигунка [Джерело].

4.Молодший син (1901 р. н.) українського письменника Роман Коцюбинський 1919 року приєднався до більшовиків; Оксана Коцюбинська вступила в партію у 1917 році; Ірина Коцюбинська (1899 р. н.) приєдналась до комуністичної партії лише 1939 року, на відміну від братів та сестри не брала активну участь в революційних подіях.

5. Мухаммед Наджибулла (1947—1996) — прорадянський афганський державний і політичний діяч, президент Афганістану (1987–1992), жорстоко страчений талібами в 1996 році.

6.  Попри поширене твердження, за партійною належністю Муравйов був есером, а не більшовиком. Варто також зазначити, що його надмірна жорстокість різко засуджувалася багатьма радянськими діячами та стала причиною слідства ВЧК проти нього. В контексті теми цієї статті цікаво зазначити, що Євгенія Бош під час подій початку 1918 року пропонувала заарештувати Муравйова, із чим погоджувався Юрій Коцюбинський. Див.: Андрій Здоров, 2015. «Червоний терор у Києві на початку 1918 р.: міфи та реалії». В: Historians.in.ua.

Залишити коментар