World

БІЛОРУСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ українського трудового законодавства

09.09.2016
|
Vitaliy Dudin
|
Artem Tidva
7467

Unfortunately, this content doesn’t available in english language. You can help us and donate money for translation.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Соціально-трудова сфера Білорусі знову опинилась у центрі міжнародної уваги – Державний департамент США закликав країну подолати примусову працю. Примус застосовується, зокрема, щодо т. зв. «асоціальних елементів» нібито з метою виховання у «медично-трудових амбулаторіях». Черговим кроком у напрямі до звуження трудових прав став декрет президента РБ від 2 квітня 2015 року «Про запобігання соціальному утриманству». Згідно з цим актом, осіб, котрі не відпрацювали 183 дні за попередній рік, належить карати адміністративним арештом. Білорусь являє собою приклад держави, де реформа економіки у напрямі ліберального капіталізму поєднується з неринковими стимулами до праці. Разом із тим, не можна заперечувати, що подекуди керівництво сусідньої держави діяло обачніше за українську владу, яка з середини 2000-х років перейшла до впровадження неоліберальної моделі. Аналіз ситуації в Білорусі дозволяє зрозуміти, які рішення тамтешньої влади пройшли перевірку часом, а також – які свободи українцям треба захищати. Спробуємо об’єктивно розглянути, яким є становище трудівника у країні, котру змальовують «останнім європейським соціалістичним раєм».

Економічний курс

Білорусь досить повільно змінювала економічну систему, проте швидко лібералізувала трудове законодавство. Робити висновки про трудове право РБ можна лише усвідомлюючи, яким обсягом соціальних прав володіють працівники та куди рухається економіка. За таких умов одні й ті самі норми закону можуть виконувати різну роль і викликати різне ставлення суб’єктів правовідносин.

Між нашими двома країнами західні дослідники знаходять чимало спільного. Зокрема, підстави для цього висвітлює дослідження данського економіста Оле Норґаарда «Економічні інституції та демократична реформа» (2007). Там Білорусь та Україну названо державами «з найнижчою модернізацією» (мається на увазі «ринкова модернізація»). Унікальним для наших країн є найтриваліший досвід централізованого планування: 74 роки в України (стільки само, як у Росії) та 72 роки в Білорусі. Ліберальні дослідники вбачають у цьому деформованість, тобто глибоку віддаленість від ідеалів вільного ринку. В Україні та Білорусі на фоні інших країн СНД фіксувалась одна з найвищих мінімальних зарплат відносно середніх (38% у 2006 р. в Україні). Та є й відмінності: з 1991 по 1994 рік рівень бідності у Білорусі фактично не змінився й дорівнював 10%, тоді як в Україні він сягнув уже 40%. Збільшення нерівності (коефіцієнт GINI) у Білорусі відбувалося не так стрімко, як у нас.

Білорусам, як і решті мешканців пострадянських країн, близькі егалітарні цінності – соціальна нерівність вважалася головним негативом (хоча в Україні ці установки поєднувалися з більш вираженим індивідуалізмом). Крім того, у нас тривалий час не було урізань соцсфери – натомість через некерованість економіки нас накрила інфляція (від неї найбільше потерпіли незаможні прошарки). Однак лише в Білорусі після того, як населення розчарувалось у ринкових установках, держава спробувала розвернути реформи у зворотний бік. Як пише Норґаард, між 1995 і 1997 роками уряд Лукашенка повернувся до втручання в економіку з контролем над цінами, обмеженням конвертованості валюти та повторним запровадженням дотування в певних галузях. В очах західних експертів це означало шлях до відродження «неефективної» політики. Утім, як показав подальший розвиток подій, наявність ресурсів дозволила Білорусі модернізуватись у ліберальному ключі трохи пізніше. У 2010-х держава розгорнула фінансування ІТ-проектів, що підвищило конкурентоспроможність держави. Не можна, звісно, ігнорувати й чинник дешевих енергетичних ресурсів, що їх надає Росія. Завдяки цьому співвідношення рівня зарплати некваліфікованих працівників до вартості 1000 куб. м газу там у 4 рази перевищує відповідний показник в Україні: зарплата вдвічі вища, ціна на газ – вдвічі менша. За цим показником РБ вдається досягнути співвідношення соцстандартів та компослуг, характерного для розвинених європейських країн. Податкову систему в республіці теж називають адекватною з погляду Європи.

Як стверджує норвезький економіст Ерік Райнерт, країна з «відсталою» обробною промисловістю має перевагу над тією, що не має її взагалі. Білорусь обрала збереження індустрії, що за умови відкритості російського ринку для продукції машинобудування дозволило захистити робочі місця. З моменту ухвалення Трудового кодексу РБ у 1999 році кількість зайнятого населення офіційно зросла: у 2000 році його кількість сягала 4,44 млн осіб, а у 2015 – 4,49 млн 1. У докризовому 2010-му кількість зайнятих узагалі сягала аж 4,7 млн осіб.

Ще одною позитивною характеристикою є те, що в Білорусі спостерігається один із найвищих рівнів формального працевлаштування в постсоціалістичних країнах. У 2012 році цей показник сягав 94% проти 34-41% у Албанії та Грузії.

«І Білорусь, і Україна більш-менш успішно зберігають позиції розвинених держав зі складною економікою. Чого не скажеш про Росію, яка за рівнем складності скотилася до примітивізму – типового “сировинного” бізнесу», – такий висновок робить білоруський експерт Ігор Тишкевич. Водночас він наголошує, що в обох випадках існують загрози втратити конкурентоздатність і поглибити технологічне відставання. Та якщо Україна робить акцент на політичних реформах, то РБ – на економічних.

Вигідна для українців відмінність між нами – головним чином у рівні демократії. Білорусь разом із Туркменістаном було класифіковано як невільну країну за рейтингом «Фрідом Хауз» 1997 року. Тишкевич також критикує встановлений у країні лад – президентську республіку, що вважається більш пристосованою до просування впливу олігархів (хоча їх у РБ майже нема).

Загальна характеристика ТК

Загалом ТК РБ багато в чому схожий на чинний в Україні КЗпП, і водночас містить інститути, закріплені в проекті Трудового кодексу України.
Переваги для наймачів. Привертає увагу, що положення статті 17 ТК РБ досить загально регулює строкові відносини: тимчасові угоди укладаються у випадках, коли трудові відносини «не може бути встановлено на невизначений термін з урахуванням характеру майбутньої роботи або умов її виконання». Мікроорганізації та індивідуальні підприємці не повинні дотримуватися навіть цих формальностей. Білоруський роботодавець має право здійснити «тимчасове переведення з виробничих причин» строком до 1 місяця. Цікаво, що за «згодою сторін» цей термін має бути продовжено (фактично це дозволяє залучити працівника до робіт, не передбачених трудовим договором, мотивуючи це економічними причинами). Про суттєву зміну умов праці наймач попереджає за 1 місяць, а не за два, як за українським КЗпП. Згода профспілки не потрібна у випадку звільнення на підставі невідповідності посаді або появі на роботі у нетверезому стані. Вихідна допомога за звільнення відповідає обсягу всього-на-всього 2-тижневого заробітку й не виплачується сумісникам. Тобто, держава розраховує, що за цей період робітник знайде роботу, однак це припущення не відповідає статистичним даним. Стаття 119 ТК РБ створює ризики зловживань: понаднормовими роботами вважаються ті, які виконуються «з власної ініціативи», тобто без розпорядження роботодавця. Важливо, що річна норма понаднормових робіт – 180 годин, тобто, на 60 годин вища від українського показника.

Переваги для працівників. Зокрема, можна виділити статтю 25 ТК РБ: фактичне допущення працівника до роботи має бути письмово оформлено не пізніше як за три дні після висунення вимоги працівника або профспілки. Таким чином, профспілки можуть впливати на індивідуальні трудові відносини. Тривалість випробувального терміну три місяці встановлюється для всіх категорій (в Україні для робітників встановлено термін 1 місяць, а для керівників –– до 6 місяців). Протягом випробування працівник теж може звільнитися з роботи, попереджаючи про це за три дні. Роботодавці здійснюють відрахування у резервний фонд заробітної плати (стаття 76).

Президент республіки може регулювати трудові відносини своїми актами, що на практиці майже завжди використовувалося для погіршення становища найманих працівників. Як наголошували у незалежних профспілках, одночасно діяли взаємовиключні нормативні акти. Можна передбачити, що в умовах слабкості робітничих організацій у випадку колізії між президентським декретом і ТК застосовуються ті акти, що вигідніші власнику. Яскравим прикладом є декрет президента від 26 липня 1999 р. «Про додаткові заходи щодо вдосконалення трудових відносин, зміцнення трудової і виконавської дисципліни». Він дозволяв керівникам підприємств укладати строкові контракти тривалістю не менше як рік (без обмеження сфери застосування). Підстави розірвання трудових відносин з ініціативи наймача було суттєво розширено. Водночас право працівника на звільнення за власним бажанням обмежувалося.

Не можна обійти увагою декрет президента від 5 грудня 2014 р. «Про посилення вимог до керівних кадрів і працівників організацій». Він дозволяє змінювати умови праці за 7 днів у зв’язку з «обґрунтованими виробничими, організаційними чи економічними причинами». Працівники, «ризикуючи залишитися без роботи протягом тижня, не маючи часу на пошуки нової, будуть змушені погоджуватися на суттєве погіршення умов праці», наголошує Білоруська конфедерація демократичних профспілок. Це офіційно пояснювалося, зокрема, потребою оперативніше реагувати на «зміну кон’юнктурних і зовнішніх факторів». Додавався непередбачений ТК вид стягнення: «недисциплінованих» працівників позбавляли стимулювальних виплат на рік. Особи, звільнені за «дискредитаційними» підставами, не мають права обіймати певні посади впродовж терміну до 5 років (пункт 8). Створені актом умови дозволили тримати громадян на «короткому повідку», у цьому можна вбачати політичні мотиви.

Станом на 2012 рік Білорусь ратифікувала 42 конвенції МОП, тоді як Україна – 55. Також РБ не підписувала Європейську соціальну хартію, яка передбачає право на свободу об’єднання, гідні соцстандарти та щорічну відпустку тривалістю 28 днів.

Гнучкість та демонтаж соціальної держави

Чи справді Білорусь є такою відсталою, як її хочуть зобразити ліберальні експерти? Станом на сьогодні Білорусь посідає вищі, ніж Україна, сходинки і в рейтингу Doing Business, і за індексом людського розвитку ООН, і за індексом сприйняття корупції. Інвестори охочіше вкладають кошти в білоруську економіку: у 2015 році обсяг прямих іноземних інвестицій до України сягнув $3,76 млрд, передусім із Кіпру, тоді як до РБ надійшло понад $7,2 млрд, передусім із РФ.

 «Монополізація влади дозволила провести в Білорусі кілька болючих змін у соціальній сфері», – робить висновок експерт І. Тишкевич. У контексті урізання «соціального пакету» він називає:

1) Ліквідацію значної частини соціальних гарантій (виплат, пільг). Процес триває з 2010 року;

2) Збільшення пенсійного віку (і анонсоване наступне підвищення);

3) Початок переходу до індивідуально-накопичувальної пенсійної системи. Лібералізація «соціалки» триває і там, і тут.

Варто зазначити, що лукашенківська влада жорстко реагувала на виступи й не обмежувала себе вимогами закону. Наприклад, коли 1995 року відбувся страйк у мінському метро, то організаторів було заарештовано, а решті машиністів довелося їздити в супроводі міліціонера, котрий наглядав за їхньою роботою. Через обмеження права на страйк більшість результативних страйків відбувалися незаконно (страйк на Мінському тракторному заводі у 2001 р.). Проголошений протекціонізм держави змушував її в низці випадків прислухатись до вимог страйкарів. Як пояснюють фахівці Міжнародної організації праці у доповіді про порушення прав профспілок у РБ, «економічна стратегія держави посилювала її вразливість до тиску профспілок, оскільки держава продовжувала одночасно брати на себе відповідальність і за долю підприємств, і за добробут трудівників».

Низький рівень безробіття пояснюють тим, що держава гарантує роботодавцю право без проблем звільнити непотрібного працівника. Короткотермінові контракти домінують практично в усіх галузях промисловості, у тому числі для більшості співробітників великих підприємств у хімічній та машинобудівній промисловості. Звичайно, це мало узгоджується з уявленням про стабільну зайнятість. Відповідні зміни діють від початку 2000-х. У 2010 р. близько 30% працівників уклали договори тривалістю до 1 року (загалом до 90% працівників зайняті на умовах строкових контрактів різної тривалості).

За даними Світового банку, і в Україні, і в РБ немає обмежень на максимальну тривалість строкового трудового договору. Але водночас у Білорусі дозволено укладати договори для виконання постійних робіт і не береться до уваги такий критерій, як «інтереси працівника». Прекаризація 2 не обмежена якимись професіями, як-от художники, журналісти, ІТ-працівники. Нетипова зайнятість стала типовою для промислових робітників. Міжнародні правозахисні структури вбачають у поширеності строкових договорів загрозу для права на протест. Працівники бояться критикувати умови, адже конфлікт означає непродовження відносин. 70% працівників залучено на умовах контракту тривалістю до 3 років. Цікаво, що ліберальні інституції критикують Білорусь за прекаризацію, хоча на Заході тимчасова робота давно вважається звичайною формою найму.

Поширеним є надання відпустки з ініціативи адміністрації за наявності економічних причин, це притаманно й західноєвропейським трудовим відносинам. Приблизно 40% працівників у такій відпустці не отримують жодної компенсації. На загальну кількість зменшення персоналу припадає лише 2% випадків, коли люди отримують грошову компенсацію за звільнення (для країн СНД найпоширенішою підставою для звільнення є «власне бажання»). Білорусь поступово зменшує кількісні пороги для визначення масових звільнень. У 2014 році на підприємствах із кількістю співробітників до 1000 осіб провести звільнення 20% протягом місяця можна як «немасове», тобто – за простішою процедурою. Білоруські профспілки вважають, що цей критерій вимагає перегляду. Для порівняння, в Україні масовим вважається звільнення 10% працівників, якщо на підприємстві зайнято до 300 осіб.

За рейтингом Doing Business, у 2015 році рівень зарплат у Білорусі вищий за український і сягає 193 долари проти 119 в Україні (мається на увазі оплата праці гіпотетичного «касира», як людини без досвіду, що виконує просту роботу). Лише у 2014 році вперше з середини 1990-х у Білорусії помічено стагнацію зарплат. Цікаво, що в офіційних документах для іноземних інвесторів білоруська влада намагається показати чинні порядки як досить соціальні 3. Згадується й те, що «відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами в Білорусі є однією з найдовших у світі» (вона сягає, як і в Україні, 126 днів; світовий рекорд – 480 у Швеції). Дещо дивно звучить теза на сайті-візитівці про те, що «традиційно профспілки беруть активну участь» у захисті прав (вони охоплюють 95% працівників, тобто понад 4 млн осіб). Звичайно, якби профспілки щось реально вирішували там, то навряд чи про це відкрито згадувалось би. За даними socialhotspot.org, у РБ чи не найменший ризик безробіття та найвищий ризик обмеження свободи профспілок. Незалежні профспілки майже усунуто від процесу колективних переговорів, а це, в свою чергу, гальмує суттєве підвищення соцстандартів.

Невільні профспілки

Окреме болюче питання – стан забезпечення прав профспілок. МОП не раз звертала увагу на це: у 2002 році констатувалося, що уряд не вжив жодних заходів у відповідь на скарги, подані ще у 2000 році. Йшлося про тиск на працівників із метою виходу тих із незалежних профспілок та протидію утворенню осередків (порядок реєстрації був надзвичайно складним, а кількісно профспілка мала охоплювати не менше як 10% працівників підприємства).

Окремо слід вказати, що скарга містила нарікання на процедуру страйків, зокрема 2-місячні процедури примирення — важливо, що ситуація в Україні не надто відрізняється. Однак у РБ є свої нюанси: президент своїм указом (!) може змусити відкласти страйк на 3 місяці; таким чином, найвищий посадовець може втручатись у відносини між підприємством та працівником.

Особливо обурювало те, що влада не приховувала бажання зробити профспілки своїм інструментом. Олександр Лукашенко заявив, що профспілки мають виконувати роль колишніх партійних організацій та відповідати за дисципліну. Бажання встановити повний політичний контроль за профспілками пов’язане ще й із тим, що основним конкурентом О. Лукашенка на виборах 2001 року був тодішній голова Федерації профспілок Білорусі. У 2003 р. МОП створила Комісію з розслідувань у зв’язку з масовими арештами профспілкових активістів та закриттям проектів МОП у країні (!). Таким чином, виник унікальний прецедент ігнорування Організації. ЄС в ультимативній формі вимагав усунути порушення, погрожуючи скасувати режим пільгового експорту для білоруських товарів. Рекомендації Комісії уряд майже проігнорував. Було також висловлено побоювання, що спрощення страйків у поєднанні з зовнішньою фінансовою підтримкою призведе до дестабілізації, тобто, його буде використано в політичних цілях. Лукашенко заявляв, що слідкує за діяльністю профспілок більше, аніж за опозиційними партіями, адже перші мають реальний зв’язок із масами. Зрощення ФПБ та держави відбувалося швидко, зокрема за рахунок економічних стимулів: «офіційні» профспілки могли безкоштовно використовувати держмайно.

У 2005 році верхівка почала розглядати профспілки як засіб впливу на бізнес: вони мали утворюватися на всіх підприємствах і тиснути на власника. ФПБ було віддано настанови захищати навіть не-членів. Згодом права профспілок розширилися ще більше, і вони змогли виконувати роль інспекцій праці.

У 2006 році було ухвалено новий закон про профспілки, який спрощував порядок реєстрації, але впроваджував критерії репрезентативності. Найбільша профспілка опинилась у фаворі.

Чисельність незалежних профспілок вимірюється тисячами людей. Що цікаво, в умовах тиску вони вимушені використовувати і культурно-масові методи нарівні з протестами (організація дозвілля, оздоровлення і т.д.) 4

Представники незалежних профспілок стверджують, що конфлікт із будь-яким роботодавцем насправді означає зіткнення з владою, адже влада може вплинути на менеджмент. Разом із тим, за статистикою, близько половини працівників зайняті у приватному секторі (57%). Можна зробити припущення, що влада виконує патерналістську роль і відносно роботодавців, тож готова втрутитися у будь-яку ситуацію. Іноземні корпорації, не підконтрольні режиму прямо, такі як «Кока-Кола», теж «узяли на озброєння його репресивні методи». Постійний тиск створює передумови для авторитарної культури в профспілках, коли все вирішує фігура вольового лідера.

Важливо зазначити, що загострення відносин між владою та профспілками сталося після ухвалення нового, ліберальнішого Трудового кодексу 1999 року. Зокрема, скарги стосувалися звуження права на страйк із ухваленням ТК. Хоча більшість претензій були пов’язані з невиконанням його норм, а також із ухваленням президентських актів.

Білоруська дійсність викликає певні асоціації з радянською владою початку 20-х років – у часи «нової економічної політики». Як зазначає британський дослідник Саймон Пірані, чинний на той час суспільний договір «дозволяв, хоч і з обмеженнями, переговори щодо умов праці, але не дозволяв робітникам втручатися в політичну сферу чи оскаржувати право директора ухвалювати політичні рішення» (с. 257) 5.

Висновки

  • Напрошується висновок, не дуже приємний для прихильників демократії: можливість авторитарної влади «забезпечувати порядок» є позитивним сигналом для інвесторів. Водночас, є й невтішні висновки для прихильників ринку: втручання в економіку теж не означає блокування інвестицій.
  • Як зазначає економіст Оле Норґаард, для пост-радянських країн органічнішим є «європейський соціальний капіталізм», аніж вільноринкова англо-саксонська модель. Білорусь, принаймні, намагається будувати таку систему, хоча й без демократії. Україна ж вірить у можливість досягти успіху без системного регулювання. Дані свідчать, що регулювання системи зайнятості є більш адекватним.
  • Часткове урізання трудових і соціальних прав не викликало масового невдоволення, адже поєднувалося зі збереженням державної підтримки в інших формах. В Україні ж непопулярні заходи викликають відчуття тотальної несправедливості. Білоруська влада донедавна виконувала неписаний суспільний договір із народом. З іншого боку, сильна патерналістська держава здатна викорінити в довгостроковій перспективі навички самоорганізації. Питання підвищення соцстандартів стає питанням доброту влади-господаря
  • Українські профспілки діють у надзвичайно сприятливих умовах: цьому сприяє й менший рівень втручання держави у сферу реалізації громадянських свобод, і ширші повноваження за трудовим законодавством. Це слід цінувати й використовувати. Хоча зарплата у Білорусі наразі вища (особливо з урахуванням доступу до певних соціальних благ), проте українські робітники мають вищі потенційні можливості покращити своє становище.

Посилання

Employment law in Belarus

Пирани, Саймон. Русская революция в отступлении  : перевод с английского / Пирани Саймон. – М. : Новый хронограф, 2013. — 480, [12] с. –(Российское общество. Современные исследования).

Численность экономически активного населения. Национальный статистический комитет Республики Беларусь. 2016

 

Notes:

  1. Белстат, 2016
  2. Прекаризація (англ. precarious від лат. precarium – сумнівний) – трудові відносини, які роботодавець може розірвати у будь-який момент.
  3. Belarus.by, 2016
  4. Институт Сравнительных Исследований Трудовых Отношений, Москва, 2007
  5. Pirani, 2013
Share