Чому Україна — це продовження Сирії

11250
Яссін аль-Хадж Салех
Author's articles

Від початку російського вторгнення сирійці, які виступають проти президента Башара аль-Асада, поступаються хіба що самим українцям у тому, наскільки пильно вони стежать за жахіттям війни, що її режим Володимира Путіна веде в Україні. Чому так склалося, звісно, має бути цілком очевидним. Росія окупує частину Сирії з кінця вересня 2015 року, жорстоко підтримуючи режим Асада, чиїм найвищим пріоритетом є назавжди лишитися при владі, навіть якщо йому доведеться віддати країну на відкуп експансіоністським зовнішнім силам, таким як Іран і власне Росія.

Протягом шести з половиною років Росія утримує велику військову базу Хмеймім на північному заході Сирії, куди зазвичай викликають Асада, коли Путін або його міністр оборони відвідують там своїх військових. У 2019 році Росія уклала договір про оренду порту Тартус на 49 років, і тепер може базувати свої військові кораблі в Середземному морі. Міністр оборони Росії хвалився, що у Сирії успішно пройшли випробування понад 320 різновидів зброї з російського військового арсеналу. Сам Путін високо оцінив бойовий досвід, який отримали в Сирії понад 85 % керівного складу російської армії.

Сирія стала випробувальним полігоном для російських військових. Вони використовували фосфорні боєприпаси, термобаричні бомби та касетні бомби (заборонені міжнародною угодою) проти цивільних об’єктів, цілячи в лікарні, школи та ринки. Усіх, хто виступали проти режиму Асада, назвали терористами (як називав їх і сам Асад). А це значить, що їхніх життів не шкода, їхнє вбивство не є злочином. Навпаки, це добрий вчинок, вартий винагороди чи принаймні похвали. Дійсно, ісламофобські праві організації на Заході та прихильники авторитаризму в усьому світі хвалили Путіна за його імперіалістичну війну в Сирії, в якій загинуло близько 23 000 мирних жителів.

 

Сирійські художники Азіз Асмар і Аніс Хамдун малюють мурал серед руїн на знак протесту проти військової операції Росії в Україні у контрольованому повстанцями містечку Бінніш на північному заході сирійської провінції Ідліб. 24 лютого, 2022 р. | Omar Haj Kadour—AFP/Getty Images.


Проте на Заході практично не було чутно засудження війни Путіна в Сирії. Чому? Через тривалу злочинну «війну з тероризмом», яка стала основою для широкої міжнародної коаліції проти терористів (тобто нігілістських сунітських ісламістських груп), в якій Сполучені Штати та Європейський Союз фактично перебувають у союзі з Росією та такими персонами, як Асад, Абдель Фаттах ас-Сісі в Єгипті, Мохаммед бін Салман в Саудівській Аравії та Мохаммед бін Заїд в Об'єднаних Арабських Еміратах, і, звісно, з державою, яка чинить апартеїд — Ізраїлем. Це була не лише зрада сирійців, два покоління яких боролися за демократію, а й зрада демократії в усьому світі.

Війна з тероризмом надала Путіну ідеальний шанс втілити власні імперіалістичні амбіції з відновлення Російської імперії, і почав він із Сирії. Путін, як відомо, вважає розпад Радянського Союзу «справжньої трагедією» й «найбільшою геополітичною катастрофою століття» — не через симпатії до комунізму, а тому, що Радянський Союз значною мірою був російською імперією. І тепер, підбадьорений легко здобутим мандатом над Сирією, Путін хоче анексувати Україну, яка, за його словами, ніколи не мала «традиції справжньої державності».

Цей напад ґрунтується на трьох суперечливих мотивах. Перший — «денацифікувати» Україну — робить цю війну продовженням «Великої Вітчизняної» війни Радянського Союзу проти Гітлера, а не просто однією із загарбницьких війн Путіна, як у Чечні, Грузії, Криму та Сирії. Другий, це «демілітаризувати» Україну або знищити її збройні сили та не допустити її вступу до НАТО. Третій — що Україна, за твердженнями Путіна, є не «справжньою нацією», а лише частиною Росії.

Нагадує «історію з чайником» Фройда. Один чоловік позичив у сусіда чайник і повернув його пошкодженим. На своє виправдання він навів три аргументи: чайник не був пошкоджений, коли він його повернув; чайник уже був пошкоджений, коли чоловік його позичав; він взагалі ніколи не позичав того чайника. Це логіка неконтрольованої жадоби влади від диктатора, який не може чи не хоче стримуватися, ведучи свою п’яту війну цього століття.

Але ці три путінські аргументи вже розвалилися. Хоча в Україні дійсно є ультраправі та ультранаціоналістичні групи, вони становлять меншість з обмеженою політичною владою, і в будь-якому разі не вони є об’єктом російського вторгнення. Путінська війна, більше за будь-що інше, повністю виправдовує бажання України захищатися будь-якими можливими методами від такого агресивного сусіда. Реальність існування своєї нації Україна нині доводить через опір російським загарбникам.
Поразка Росії була би перемогою не лише для України, а й для всього світу. Поразка Путіна також може стати кінцем його політичного життя, що було би найкращою новиною для російських демократів, які сміливо протестують проти агресії, що чиниться від імені їхньої нації. Це також може бути хорошою новиною для сирійців, тому що зі свого боку послабить варварський і зрадницький режим Асада, а також зростання авторитарних тенденцій на всьому Близькому Сході і навіть у цілому світі.

Сирійці на антивоєнній демонстрації.

І хоча поразка нашого спільного ворога — Путіна — не обов’язково означатиме перемогу для нас, сирійців, перемога путінізму буде ще більшою поразкою для нас, бо вона зменшить наші й без того мізерні можливості повернути власну країну.
Але навіть якщо Україна зможе дати відсіч Росії, серед можливих переможців будуть ті, хто були співучасниками підкорення Сирії, нашої країни, тим самим ворогом. Я маю на увазі західні держави, зокрема Сполучені Штати, які започаткували війну з тероризмом. Путіністська Росія сприймається як агресивний загарбник на одному фронті та як груба сила, яка може виконувати брудну роботу Заходу на іншому. Але така позиція є етично огидною і політично контрпродуктивно, як доводить приклад України.

Проти терору нам потрібні політика й правосуддя, а не війна. Ім'я такої політики і такого правосуддя — демократія. Жертвувати демократією задля війни з тероризмом і пріоритету безпеки є безпринципним і самовбивчим не лише в Сирії та на Близькому Сході, а й на самому Заході.

Імперіалізм і демократія несумісні. Це справедливо як для Росії, так і скрізь. Те ж саме стосується й Заходу. Імперіалізм, який мав ефект бумерангу в Європі в минулому (у формі нацизму, як показала Ганна Арендт у «Витоках тоталітаризму»), вже має аналогічний ефект у наш час у формі правого популізму, який поступово нормалізується та швидко розповсюдився з крайньоправих кіл до прийнятного мейнстриму, безпосередньо пов’язаний з війною з тероризмом і так званою кризою мігрантів і біженців.

Як біженці, відірвані від нашого дому й розкидані по 127 країнах світу, ми, сирійці, тепер самі є міжнародною спільнотою. І в цій якості ми маємо долучатися до будь-якої боротьби на планеті.

Україна – це сирійська справа. Як і весь світ.

 


Become a Patron!

Перекладено Євгенією Польщиковою за публікацією: Yassin al-Haj Saleh, 2022. "Why Ukraine Is a Syrian Cause". In: Democracy for the Arab World Now (DAWN). Available 11.03.2022 at: [link].

Cover by Bakr Alkasem / Time

Share