Деіндустріалізація минулого: неолібералізм і постсоціалізм у промислових руїнах Солотвина

Ігнацій Ян Юзвяк

Ця стаття — результат моєї зацікавленості українською частиною Карпатського регіону й тривалого польового дослідження^[1] в містечку Солотвино, що лежить уздовж річки Тиса, яка відділяє його від румунського міста Мармарош-Сигіт. Воно відоме соляними шахтами, що вже не працюють, і соляними озерами, привабливими для туристів. Століттями містечко було шахтарським осередком. Лише 2010 року видобуток припинився через закриття останньої шахти, хоча галузь почала занепадати ще в 1990-х. З перших відвідин цих місць мене почав переслідувати привид соляних шахт, робота яких раніше була добре налагодженою. І цей привид досі не полишив місцевого населення. Ми маємо справу з місцем, котре упродовж століть було успішним шахтарським осередком, від колишнього добробуту якого не лишилося нічого.

Ця робота не є фундаментальним дослідженням конкретного місця і його жителів; це радше базовані на теорії особисті спостереження етнографа й внесок у дискусію про постіндустріальну економіку і категорії «пост-» та «нео-» в соціальних науках. Нижче я пропоную стислий огляд понять, які, на мою думку, корисні для того, щоб розпакувати складну соціальну реальність закарпатського містечка. Зокрема, дотичних до трансформації «пострадянських» країн на «ліберальні демократії» в розрізі соціологічного та антропологічного дослідження. Спільним для цих студій є фокус на промисловості та промислових робітниках, однак треба мати на увазі, що зміни, яких зазнало сільське господарство та сільгоспробітники, також посідають помітне місце в класичних працях з цієї теми. Оскільки трудова міграція є невіддільною частиною життя спільнот, що зіштовхнулися з деіндустріалізацією та недофінансуванням, я вважаю за доцільне пов’язати цей локальний феномен з глобальними політичними процесами та відносинами залежності.

Трансформація, неолібералізм і закинутість

Руйнування промисловості в Солотвино — це наслідок економічної та політичної трансформації в Україні та в ширшому контексті зсуву в глобальній політиці, який позначився на Центральній та Східній Європі й усьому пострадянському просторі. Цей занепад є вирішальним для повсякденної діяльності та стратегій виживання в маленьких містах: міграції, дрібного фермерства й малого бізнесу. Вказані феномени також бралися до уваги в дебатах про поняття «постсоціалізм», яке застосовують в антропологічних і соціологічних дослідженнях трансформації. Ці перетворення не варто вважати універсальними моделями капіталізму та модерності, бо на економіку впливають соціальні взаємодії та культурні цінності, сформовані історією (порівн. Hann & Hart 2011). Так званий перехід постсоціалістичних країн — це не рівномірний процес, що об’єктивно веде до «обіцяного світу капіталізму» (Burawoy and Verdery 1999: 4). Однак завелика увага до культури та історії у спробах пояснити локальні феномени часто призводить до посилення протиставлення «Сходу» і «Заходу» (Buchowski 2012). Як ми побачимо, культурні надбання, за які Солотвино заслуговує на окрему монографію^[2], не врятували містечко від долі багатьох маленьких промислових міст України й і колишнього СРСР.

Існує велика кількість міжнародно визнаних соціологічних і антропологічних досліджень державного соціалізму (якщо вдатися до цього поняття, яке серед багатьох інших описує політичні та економічні системи СРСР і його сателітів), і ранніх стадій переходу до ринкових рішень. Ці дослідження показали, яких змін зазнали економіка, інвестиції та політичні рішення завдяки низовій ініціативі місцевих спільнот і робітників реструктурованих підприємств^[3].

Мандухай Буянделгериїн стверджує, що візія постсоціалістичної «землі обітованої», яку раніше розкритикували Буравой і Вердері, ніколи не була реалізована, адже ринкові правила працюють не всюди однаково і суспільствам не судилося досягнути «того ж щаблю розвитку» (Buyandelgeriyn 2008: 237). «Постсоціалістичні» перетворення різняться в окремих країнах, а також на мікрорівні окремих домогосподарств, робочих місць, міст і регіонів. Та все ж їх можна розглядати в контексті тривалого процесу посилення неоліберальних економічних рішень і способів управління. Згідно з Буянделгериїн, «хоча наслідки запроваджуваних соціалістичних і неоліберальних політик відрізняються, певний спільний досвід дозволяє порушувати в цих сферах одні й ті самі питання» (Buyandelgeriyn 2008: 236). Політичні та економічні системи можна розглядати як результат нав’язування з-за кордону або згори, здійснюваного у співпраці з елітами колишнього Радянського блоку. Застерігаючи від небезпеки визначати центрально- і східноєвропейські суспільства через щось, що їм невластиве, Девід Кідекел описує їх як «неокапіталістичні» (тобто капіталістичні, але з певними характеристиками, яких немає на Заході), а не «постсоціалістичні» (Kideckel 2002: 115). Відповідно, він наголошує на експансії на Схід американського й західноєвропейського капіталів і ролі міжнародних інституцій (Світового банку, Міжнародного валютного фонду та Європейського Союзу) в реструктуризації національних економік. Наслідками цього процесу стали соціальний і економічний занепад, втрата агентності, навіть попри масові страйки та протести (Kideckel 2001), і феномен, який він називає «субалтернізацією промислових робітників» (Kideckel 2002). З цього приводу Міхал Буховські пише про «нові інші трансформації» й вдається до постколоніальної критики розділення Європи на Схід і Захід та розрізнення між «вигодонабувачами» трансформації і «невдахами», «елітами й плебсами» (Buchowski 2006: 466). Це відповідає подвійному процесу субалтернізації, з одного боку, й амортизаційній ролі фінансових структур ЄС, з іншого, як вказав на це Кідекел, досліджуючи промисловий робітничий клас в Румунії. У цій перспективі міжнародна фінансова підтримка разом із грошовими переказами мігрантів із країн ЄС допомогла робітникам частково повернути свою агентність та їхні соціальні позиції (Kideckel 2009).

Грошові перекази трудових мігрантів — важливий фактор для багатьох українських домогосподарств і сприятливий чинник для місцевих економік, оскільки ці гроші обертаються на місцях після того, як їх витрачають мігранти та їхні сім’ї^[4]. Українське суспільство не отримує прямих інвестицій від європейських (чи інших міжнародних) фондів, як румунське, угорське, польське чи будь-якої іншої країни-члена Європейського Союзу. Однак за останні п’ять років Україна отримала сотні мільйонів євро від різних гуманітарних фондів і фондів розвитку ЄС (переважно для Донбасу)^[5] і аналогічні суми від фондів США^[6]. З огляду на закарпатську й солотвинську специфіку, їхні жителі отримують доступ до можливостей, що пропонують сусідні країни. Угорщина особливо схильна виступати медіатором між місцевими спільнотами та міжнародними фондами. Завдяки можливості отримати угорське громадянство багатьом людям не тільки легко виїхати з країни й працювати чи навчатися за кордоном (не обов’язково в Угорщині, яка не є найпопулярнішим напрямком), вони також можуть розраховувати на угорську пенсію. Безвідносно до громадянства угорська екстериторіальна політика також передбачає субсидії не лише для угорських шкіл і установ культури, але й для закладів охорони здоров’я в Закарпатті незалежно від мови обслуговування. Як політичний жест у регіоні підтримуються українські культурні ініціативи (наприклад пам’ятник Тарасові Шевченку в місті Берегове (Erőss, Kovály and Tátrai 2016: 22–23). Робота за кордоном, перекази, малий бізнес і доступ до міжнародних фондів (як прямий, так і непрямий) забезпечують певні можливості для місцевого населення. Однак, як я зазначав у іншому місці, ці можливості розподілені нерівномірно, оскільки доступ до них залежить від соціальних зв’язків і соціального капіталу, а також фінансових ресурсів (порівн. Jóźwiak 2017).

"Важко заперечити соціальну й матеріальну деградацію українських робітників, зокрема з політичною маргіналізацією профспілок, спадом їхньої войовничості та втратою позиції в перемовинах."

Дослідники трансформації та переходу вказують на ринкову економіку (з її наголосом на підприємництві, конкуренції, приватній власності, свободі та демократії) як вирішальний чинник нової ідеології, що визначає постперехідні політики цих країн і містить нові зразки для повсякденних практик (Burawoy and Verdery 1999). Дуже часто посилаються на експансію «західних» економічних і політичних рішень на Схід і нав’язування неоліберальних рішень для посткомуністичних країн і суспільств (порівн. Bohle 2006; Gowan 1995). Оскільки існує багато інтерпретацій і спроб критики неолібералізму, а також точаться дебати про застосування цього поняття у випадку України^[7], в цій статті я скористаюся найпростішим з усіх можливих визначень. Йдеться про поширену довіру до індивідуалізму й індивіда, а також вільний ринок і конкуренцію як альтернативи соціальним політикам держави загального добробуту. Згідно з Кароліною С. Фолліс, широке визначення неоліберальної ідеології включає посилання на «історичну тенденцію сучасних держав ухилятися від відповідальності за добробут людей» (Follis 2012: 7). Важко заперечити соціальну й матеріальну деградацію українських робітників, зокрема з політичною маргіналізацією профспілок, спадом їхньої войовничості та втратою позиції в перемовинах (порівн. Малюк 2010; Varga 2011). Занедбаність публічної інфраструктури, відмова від соціальних політик і розростання малих приватних підприємств (усе це спостерігається в Солотвино) відповідає неоліберальним критеріям. Однак неолібералізм не слід використовувати як ключ, що відкриває кожні двері до розуміння всіх видів соціальних проблем. Як переконує Джеймс Фергюсон, неолібералізм занадто часто подається як абстрактна руйнівна сила чи просто як синонім «зла» (Ferguson 2010). З цим поняттям певно що треба бути обережними.

"Постіндустріальний занепад, розростання малого, нестабільного (і часто недовготривалого) підприємництва та прекарної праці не змінює того факту, що на руйновищі жевріє життя."

Називаючи українську економіку неоліберальною, Андрій Малюк і Володимир Іщенко стверджують, що корупція і мафіозні структури, пов’язані з українським бізнесом, не суперечать неолібералізму (Малюк 2006, 2010; Іщенко 2014). Обидва соціологи пропонують загальний огляд неоліберальних рішень, нав’язаних Україні й адаптованих українськими панівними класами. На мій погляд, їхнім розборам бракує опису низової реакції, що змінює й ставить під питання економічні й політичні умови, нав’язані згори, — як це часто описано в польових дослідженнях трансформацій. Згідно з переконливим аргументом Міхала Буховські, неоліберальна глобалізація є не лише чимось на кшталт дорожнього катка, оскільки вона наштовхується на місцеві відповіді та змінюється відповідно до місцевої специфіки й реакції людей (Buchowski 2012: 69). Занепад промисловості, зокрема гірничої справи з її технологіями, може правити за ілюстрацію процесу неолібералізації в Україні — особливо, якщо порівнювати з розвитком фінансової економіки і офшорів (Малюк 2006: 181). Малюк зображує доволі песимістичну картину стану української економіки й суспільства, пов’язану із занепадом промисловості й соціального захисту, а також розвитком тіньової економіки й олігархічного, компрадорського капіталізму. Володимир Іщенко визнає різноманіття неолібералізмів вкупі з розрізненням «пострадянського» й «першого світу», що є похідним від поділу на «центр» і «периферію» світ-системи, і наголошує на потребі розводити неоліберальну ідеологію та неолібералізм як спосіб управління (Іщенко 2014). Постіндустріальний занепад, розростання малого, нестабільного (і часто недовготривалого) підприємництва та прекарної праці не змінює того факту, що на руйновищі жевріє життя. Незважаючи на складні, а в деяких аспектах катастрофічні умови, люди, чиї життя зачепили ці зміни й політика, яка за ними стоїть, демонструють індивідуальну і колективну агентність, щоб подолати ці труднощі.

Центри й периферії в їхньому взаємопереплетінні

Промислова революція XIX століття була наслідком широкомасштабної урбанізації — процесу, описаного Марксом і Енгельсом у «Маніфесті комуністичної партії», де міститься відома цитата: «[Буржуазія] створила величезні міста, вона великою мірою збільшила кількість міського населення порівняно з сільським і таким чином врятувала значну частину населення від ідіотизму сільського життя» (Маркс і Енгельс 2009 [1847]). Цей процес супроводжувався мобільністю між різними регіонами й країнами. Як стверджував Адам Маккеон: «Глобальний погляд на міграцію дає змогу не лише охопити широку географію індустріальної економіки, а й зрозуміти, як ця інтегративна економіка зрослася сьогодні з політичними й економічними силами, що сприяють національній, расовій фрагментації» (McKeown 2004: 156). Країни і регіони периферії слугують резервуаром дешевої робочої сили для центру світової економіки, що складається з колоніальної влади, а також індустріальних, банківських і політичних центрів, в яких акумулюється капітал. Однак у 1960-х і 1970-х роках низка соціальних науковців відмітили, що «розвиток не відбувався так, як передбачала теорія модернізації чи в цьому випадку “Маніфест комуністичної партії”» (Kearney 1986: 338). Майкл Кірні припустив, що принаймні в 1980-х дослідники зосередилися на «вилученні надлишку з периферії», не надавши достатньої уваги потоку в іншому напрямку (Kearney 1986: 339). Це занепокоєння, як і відхід від біполярного підходу і теорії центру-периферії, відбилося в студіях транснаціоналізму (Brettell 2007: 120) і циркулярної міграції (Triandafyllidou 2013: 12).

Після екстенсивної індустріалізації збільшилася мобільність робочої сили і в Радянському Союзі, де доктрина внутрішньої міграції базувалася на трудовому законодавстві, житловій політиці та паспортній системі (Pribytkova no date: 1). Розподіл робочої сили регулювався державою, відповідно і приріст міського населення. Можливості переїзду були обмежені для різних соціальних чи професійних груп, таких як колгоспники (Zaslavsky & Luryi 1979)^[8]. Це відповідає феномену, який Торпі називає державною монополією на засоби пересування (Torpey 2000), котру Балібар пов’язував із контролем над «небезпечними класами» в капіталістичних суспільствах (Balibar 2004: 113). В СРСР етнонаціональний фактор також відігравав роль у контролі за мобільністю робітників, оскільки росіян і російськомовних заохочували переселятися до інших республік (Brubaker 1996: 28-29). Водночас протягом періоду занепаду (ранні 1980-ті) спостерігалося протилежне (Докторов и Шереги 2007: 10). Деякі радянські республіки чи регіони в межах республік поставали як периферії, що забезпечували природними ресурсами і робочою силою метрополії. Цей процес стає зрозумілішим після розпаду СРСР, який уможливив нові форми внутрішньої та зовнішньої мобільності в Центрально-Східній Європі й міграцію за межі і всередині України, ба більше, він має риси переміщень робочої сили з периферії до центру і напівпериферії. Він віддзеркалює динаміку влади між членами і нечленами ЄС. Він також віддзеркалює динаміку влади між так званими західними і так званими незахідними суспільствами.

Володимир Іщенко і Андрій Малюк вказують на функціонування України як периферії в європейській економіці та її роль як постачальниці дешевої робочої сили для ринків праці центру (Іщенко 2014; Малюк 2010). Міграційні процеси в країнах колишнього СРСР, схоже, більше підживлюються дезінтеграцією науки й економіки, орієнтованої на важку промисловість, ніж економічним розвитком і зростаючою потребою в робочій силі у країнах-приймальницях і регіонах, які є потенційно привабливими і зазвичай асоціюються з так званими «розвиненими економіками». Фактори, які приваблюють і відштовхують, так само як і відносини центру-периферії, видаються розмитими, нечіткими і, ймовірно, застарілими. В контексті міграції з України та інших країн колишнього СРСР і Радянського блоку попит на дешеву робочу силу є не менш важливим чинником для колапсу раніше добре розвиненої промисловості країн, що її постачають.

Етнографічна оптика

Етьєн Балібар посилається на поняття «інша сцена», коли йдеться про те, що політичні процеси й результати політичних рішень мають місце, а «інше» не є безпосередньо частиною офіційного політичного життя (Balibar 2000, 2004). «Інша сцена», на відміну від «явної», розкриває хід і причини історичних подій (Balibar 2002: XIII). Як пише цей французький філософ, «“закон історії” є непрямою дією чи дією на відстані. Детермінувальний фактор, причина, завжди діє на іншій сцені — тобто він включається через посередництво своєї зворотної сторони» (Balibar 2009: 19). У зв’язку з цим я звертаю увагу на те, як соціальні феномени, які тут розглядаються, пов’язані з неперервною трансформацією і переплетіннями усіх можливих «пост» і з тим, як вони втілюються в житті людей, а також методом їхнього вивчення. Стратегії виживання, які спостерігаються в полі, впливають на низові відповіді не тільки на глобалізацію і капіталістичні способи виробництва, але й на спадщину минулого. Тут етнографія демонструє свою силу, яка полягає в можливості показати, як повсякденні практики вплетені в особливості локальних траєкторій змін і траєкторії можливих становлень (Kalb 2002: 323). У цій частині я посилатимуся на власні польові дослідження в Солотвино й вкажу на політичні аспекти щоденного режиму функціонування жителів цього постіндустріального містечка.

Відкрите розроблення родовищ корисних копалин у Солотвино почалося ще в давні часи, а гірничі роботи — в Середні віки. Промислові ж методи почали застосовувати вже в XVIII ст. (Дяків 2012: 69; Привалов и Панова 2008: 155). Австро-угорська угода 1867 року вплинула на економічну політику, рух капіталу і подальший розвиток модерної промисловості й капіталістичних способів виробництва. Треба визнати, що видобуток солі був не найголовнішою і навіть не однією з головних галузей угорської економіки, в якій провідну роль відігравали сільське господарство, тваринництво і, у промисловості, видобуток вугілля (Butschek 1994; Hanák 1975). Однак Солотвино було важливим джерелом солі не лише для Угорщини, але й для Габсбурзької імперії загалом. Пізніше влада міжвоєнної Чехословаччини багато інвестувала в ці шахти, а також у місцеву інфраструктуру. Після Другої світової війни містечко пережило бурхливий промисловий і технологічний розвиток, задовольняючи потреби усього Радянського Союзу^[9] (Дяків 2012; Макара 1982; Привалов и Панова 2008). У той період воно слугувало родючим ґрунтом для радянських промислових і культурних політик, оскільки було пролетарським через шахти й концентрацію робочої сили та «інтернаціональним» через етнічний (переважно румунський і угорський) склад. Такий підхід можна знайти, наприклад, в «Історії міст і сіл Української РСР» (Макара 1982: 474–477). Місцевий інтернаціоналізм також визнає й Анджела Палагій у своїй етнолінгвістичній розвідці про Солотвино (Палагий 2011: 23; порівн. Mакара 1982: 474–477). Ця місцева специфіка мала результатом те, що я називаю «пролетаризацію та інтернаціоналізацію згори». Мені спала на думку ця фраза після споглядання місцевості, а також тези Чарльза Тіллі, що пролетаризація супроводжує модерність і розвиток та пов’язана зі зростанням кількості людей, залежних від конкретних робочих місць. Перетворення селян на промислових робітників, що типово для капіталістичної економіки, також мало місце на радянських державних підприємствах — цього Тіллі не згадує. Ба більше, в Радянському Союзі колективна енергія та потенційні протести чи інші форми активності спрямовувалися на інституціалізовані державою «форми участі» (Ziegler 1983: 235). Заклади культури, охорони здоров’я та інші установи відкривалися поруч із шахтами, які були головним роботодавцем не тільки для Солотвино, а й для сусідніх сіл. Окрім соляних шахт, із Солотвино асоціюються соляні озера і державний санаторій. Останній відкрито в 1968 році, а згодом розширено до республіканського (національного) і регіонального (обласного) рівнів протягом 1970-80-х років. У ньому лікувалися тисячі пацієнтів з усієї України. В медичному комплексі^[10] було використано інфраструктуру (підземні печери) й природні ресурси соляних шахт для спелеотерапії та інші природні (немедичні) методи для лікування алергії та хвороб дихальних шляхів, що було досить інноваційним на той час. Цей комплекс досі працює, проте через знижені потужності й закриття шахт підземне лікування більше не пропонується^[11].

Соляні шахти

Соляні озера, або ж маленькі ставки, з’являються внаслідок видобутку солі (виймання). Їхня кількість та швидка зміна розміру є результатом сейсмічної активності внаслідок припинення видобутку без подальшого належного догляду. Цей побічний ефект промислових та постіндустріальних втручань у місцевий ландшафт став привабою для туристів, яка влітку перетворює Солотвино на курорт і збільшує прибуток власників готелів і ресторанів. Однак треба визнати, що озера займають лише невелику частину містечка, яке переважно залишається без місцевої туристичної індустрії навіть у туристичний сезон. Окрім туризму, досі відкритих (але чи надовго?) санаторіїв, чотирьох шкіл, кількох лісозаводів і якоїсь кількості магазинів і барів, місто нагадує апокаліптичний пейзаж. Із закритими й зруйнованими соляними шахтами та розмонтованою інфраструктурою (металеві частини, включно з великими шматками вишок, рейок та обладнання, опинилися на звалищі) місцевий ландшафт з його будівлями і транспортними засобами, які рухаються двадцять чотири години на добу, викликає згадку про постапокаліптичний сценарій із покинутими руїнами, які свідчать про колись «блискуче минуле» (порівн. Burawoy and Lukács 1992)^[12]. Збудовані в радянські часи багатоквартирні будинки не мають центрального опалення, а більшість доріг і тротуарів не ремонтувалися роками. Деякі радянські будівлі покинуті, деякі пострадянські забудови залишилася незавершеними. Проте серед руїн помітне життя: солотвинці розвинули низку стратегій виживання в цих доволі несприятливих умовах. Багато місцевих жителів намагаються звести кінці з кінцями, обробляючи маленькі присадибні ділянки, на яких вони вирощують овочі або розводять домашню худобу для власних потреб. Навіть якщо не розглядати це як головну стратегію виживання, все-таки це дозволяє домогосподарствам забезпечувати себе безкоштовною їжею. Інша діяльність зводиться до ремонту житла, а також автомобілів і побутової техніки для порівняно багатших сусідів. Усе це доволі поширені практики в українських селах і містечках. Також у Солотвино спостерігається трудова міграція, що типово для України. І подібно до незліченних населених пунктів на кордоні по всьому світу важливим фактором є транскордонна активність, як-от човникова торгівля і контрабанда.

Спорадичну неофіційну роботу в домогосподарствах, садах чи гаражах можна розмістити десь поміж зайнятістю і взаємодопомогою. Цей феномен розмиває кордони трудових відносин, особливо між роботодавцем і найманим працівником, чи підприємництвом і підтримкою спільноти (порівн. Williams 2007). Проте, як і перекази з-за кордону, він відіграє важливу роль у формування бюджетів домогосподарств і таким чином впливає на місцеву економіку. Це стосується і малої човникової торгівлі, яка не є головною в містечку, але помітна неозброєним оком, коли ми переходимо по мосту до Румунії та навідуємося до сигітського відкритого ринку, де солотвинці продають українські продукти, як-от: солодощі, соняшникову олію, смажене насіння, макарони швидкого приготування, зубну пасту чи туалетний папір. Навіть якщо він нерепрезентативний, цей феномен є симптоматичним для місцевих соціальних умов, оскільки вказує на агентність і підприємництво тих, для кого навігація між суперечностями, вписаними в саме функціонування державних кордонів, стала частиною повсякденного життя. Перетин кордону та відкритий ринок виявляються транснаціональними просторами культурних і економічних зіткнень, де закон і порядок ставляться під питання і про них домовляються, товарами обмінюються, а мови (румунська, угорська, українська і російська) змішуються. «Транснаціональне підприємництво» включає пронесення і продаж невеликих кількостей (трохи більше дозволених двох пачок) цигарок, що не вважається «контрабандою». Цей термін застосовують до операцій більшого масштабу, які також мають місце в Солотвино й інших містечках біля кордону, але їхні подробиці мені не відомі, і «серйозний» незаконний ввіз і вивіз — на відміну від човникової торгівлі — не був предметом мого дослідження.

Солоне озеро. Гори на задньому плані належать Румунії
Джерело

Враховуючи брак постійної зайнятості, солотвинці шукають роботу деінде. До 2014 року популярними напрямками були Чехія, Росія, Угорщина і меншою мірою Румунія, а також великі українські міста, як-от Київ, Донецьк чи Маріуполь. Після 2014 року Чехія залишася найпопулярнішим маршрутом (також і для тих, хто раніше шукав роботу в Росії), дехто почав їздити до Великої Британії, а Росія майже щезла з місцевої міграційної мапи. Популярність Чехії та Угорщини зросла разом із практикою отримання угорських паспортів, тоді як популярність Росії впала через антиукраїнські настрої, девальвацію російського рубля і напружені відносини між двома державами. Водночас з’явилися нові напрямки, наприклад Велика Британія, бо дорога туди відкрилася для власників угорських паспортів. Чехія залишалася актуальною також для тих, у кого немає паспорта ЄС. Схоже, міграція відбувається короткими циклами, а люди, залучені в неї, досі вважають Солотвино місцем життя і відпочинку, однак деякі солотвинці залишили містечко назавжди (постійне поселення за кордоном переважно є опцією для власників угорських паспортів, які проживають в країнах ЄС, не обов’язково в Угорщині). Сферами працевлаштування є виробництво (для обох статей), будівництво та ремонт приміщень (для чоловіків) і прибирання (для жінок). Навряд чи можна говорити про неперервність досвіду роботи в шахтах удома та в інших галузях за кордоном. Однак у випадку чоловіків старше 40 років досвід, здобутий у шахтах, може трансформуватися в навички (наприклад знання різних видів інструментів і машин), які можуть бути корисними в інших галузях або завдяки яким можна здобути нові вміння.

Діана Бланк описує анонімне українське містечко як «з’їдене іншим місцем» (Blank 2004: 356). Ця метафора вказує на колапс, занепад і збій, обрамлені розповсюдженими кольоровими зображеннями з популярної культури. Ця «з’їденість» також включає зменшення чисельності місцевого населення через міграцію. У тому ж сенсі популярна культура виробляється «в іншому місці»; прибуток мобільних робітників виробляється (і оподатковується!) «в іншому місці», тоді як тут перебуває в занепаді. Метафора «бути з’їденим» викликає в пам’яті інші приклади, які можна спостерігати в Солотвино, де більша частина інфраструктури копалень буквально щезла: була зруйнованою, проданою, розкраденою, поржавіла. Автомобілі з українськими номерами в меншості, тоді як більшість транспортних засобів, навіть якщо їхні власники проживають у Солотвино, зареєстровані в Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині, Литві, Латвії чи інших країнах-членах ЄС. Враховуючи угорське чи румунське громадянство деяких жителів, містечко справді може здаватися з’їденим іншими місцями. Проте, якщо ми розглянемо роль грошових переказів у забезпеченні бюджетів домогосподарств і пожвавленні місцевої роздрібної торгівлі та сфери послуг, а також участь іноземних (угорських і румунських) донорів, які фінансують публічну сферу, як-от: школи, пам’ятники й одну з доріг, — соціальні умови і локальна специфіка видаватимуться швидше зміцнілими, ніж «з’їденими».

Подорожі в пошуках працевлаштування в окремих ситуаціях вимагають освоєння нових навичок чи виконання некваліфікованої роботи, і ні те, ні інше не суперечить одне одному. Ця гнучкість, звісно, потрібна роботодавцям і вітається ними, але її також можна вважати стратегією боротьби з бідністю і безнадією. Отримання проїзних документів, завчасне працевлаштування і нарешті від’їзд – все це вимагає від людини долати труднощі, пов’язані з міжнародним регулюванням, вимогами і бар’єрами, накладеними на іноземних працівників політиками і ринками праці країн, що приймають. Подолання цих перешкод є частиною низового переформатування локального, регіонального, національного і міжнародного соціального порядку. За чинних умов – неважливо, чи ми назвемо це «неолібералізмом», «покинутістю» чи «занедбаністю», – групи та індивіди виробляють стратегії, щоб давати раду цим обставинам та суперечностям, вписаним у них. Історичний й ідеологічний тягар і відповідальність за нього у той чи інший спосіб несуть ті, на кого це прямо впливає. З одного боку, їхні дії відповідають ліберальним принципам підприємництва і самодостатності та не підтримуються апаратом соціального забезпечення. З іншого, навіть якщо обмежитися колом сім’ї, друзів чи сусідів, вони мають ознаки взаємодопомоги і потенціал для спільності. Ці дії та стратегії не є політичними per se, але вони детермінуються політичними рішеннями, що йдуть згори. Таким чином, суперечності українського неокапіталізму виявляються пом’якшеними через ці опозиції.

Переклала Міла Речич

Посилання:

Докторов, Б. и Шереги, Ф., 2007. «Тогда я пришел к выводу: СССР стоит перед распадом». В: Телескоп, 5, с. 5–14.

Дяків, В., 2012. «Закономірності розвитку техногенно активного карсту в процесі затоплення шахт 8 та 9 солотвинського солерудника». В: Збірник наукових праць Волинського національного університету імені Лесі Українки. Природа Західного Полісся та прилеглих територій, 9 , с. 69–79.

Іщенко, В., 2014. «Неолібералізм з українською специфікою». В: Спільне, 7, с. 158–164. Доступ: [link].

Макара, Н., 1982. «Солотвино». В: Семенюк, Н. Н., Гранчак, И. М. и Пруница, С. Ю. (ред.) История городов и сел Украинской ССР. Закарпатская область. Киев: Наука, с. 468–477.

Малюк, А., 2006. «Ставлення населення України до неоліберальних реформ». В: Ворона, В. та Шульга, М. (ред.) Українське суспільство 1992–2006. Соціологічний моніторинг. Київ: Інститут соціології НАН України, с. 176–186.

Малюк, А., 2010. «Траєкторії розвитку українського суспільства в контексті неоліберальних реформ». В: Соціальні виміри суспільства, 13(2), с. 140–153.

Маркс, К. і Енгельс, 2009 [1847]. «Маніфест комуністичної партії». В: Спільне. Доступ: [link].

Палагий, А., 2011. Русский язык как лингва франка в закарпатском городе Солотвино в наши дни (с привлечением параллельных примеров из Приднестровья). Докторская диссертация. Будапешт: Eötvös Loránd University.

Привалов, В. А. и Панова, Е. А., 2008. «Особенности геодинамики и гидрогеологического режима Солотвинского месторождения каменной соли (Закарпатский внутренний прогиб)». В: Наукові праці ДонНТУ. Серія: Гірничо-геологічна, 7, с. 152–162.

Balibar, E., 2002. Politics and the Other Scene. London, New York: Verso.

Balibar, E., 2004. We, the people of Europe?: Reflections on Transnational Citizenship. Princeton and Oxford: Princeton University Press.

Blank, D. R., 2004. “Fairytale cynicism in the ‘Kingdom of Plastic Bags’: The powerlessness of place in a Ukrainian border town”. In: Ethnography, 5(3), pp. 349–378.

Bohle, D., 2006. “Neoliberal hegemony, transnational capital and the terms of the EU's eastward expansion”. In: Capital & Class, 30(1), pp. 57–86.

Brettell, C. B., 2007. “Theorizing migration in anthropology: The social construction of networks, identities, communities, and globalscapes”. In: Brettel, C. B. and Holliefield, J. F. (eds.) Migration Theory. Talking across Disciplines (second edition). New York and London: Routledge / Taylor & Francis Group, pp. 113–159.

Brubaker, R., 1996. Nationalism Reframed: Nationhood and the National Question in the New Europe. Cambridge: Cambridge University Press.

Buchowski, M., 2006. “The specter of orientalism in Europe: From exotic other to stigmatized brother”. In: Anthropological Quarterly, 79(3), pp. 463–482.

Buchowski, M. (2012). “Anthropology in postsocialist Europe”. In: Kockel, U., Nic Craith, M. and Frykman J. (eds.) A Companion to the Anthropology of Europe. Chichester: Wiley-Blackwell, pp. 68–87.

Burawoy, M., 2009. The Extended Case Method: Four Countries, Four Decades, Four Great Transformations, and One Theoretical Tradition. Berkeley, Los Angeles and London: University of California Press.

Burawoy, M. and Krotov, P., 1995. “Russian miners bow to the angel of history”. In: Antipode, 27(2), pp. 115–136.

Burawoy, M. and Lukács, J., 1992. The Radiant Past: Ideology and Reality in Hungary's Road to Capitalism. Chicago and London: University of Chicago Press.

Burawoy, M. and Verdery, K., 1999. “Introduction”. In: Burawoy, M. and Verdery, K. (eds.) Uncertain Transition. Ethnographies of Change in the Postsocialist World. Lanham and Oxford: Rowman and Littlefield Publishers, pp. 1–17.

Butschek, F., 1994. “External shocks and long term patterns of economic growth in Central and Eastern Europe”. In: Good, F. D. (ed.) Economic Transformation in Central and Eastern Europe. London and New York: Routledge, pp. 27–42.

Buyandelgeriyn, M., 2008. “Post-post-transition theories: walking on multiple paths”. In: Annual Review of Anthropology, 37, pp. 235–250.

Crowley, S., 1997. Hot Coal, Cold Steel: Russian and Ukrainian Workers from the End of the Soviet Union to the Post-Communist Transformations. Ann Arbor: University of Michigan Press.

Dunn, E. C., 2004. Privatizing Poland: Baby Food, Big Business, and the Remaking of Labor. Ithaca: Cornell University Press.

Ferguson, J., 2010. “The uses of neoliberalism”. Antipode, 41(1), pp. 166–184.

Follis, K. S., 2012. Building Fortress Europe: The Polish-Ukrainian Frontier. Philadelphia: University of Pennsylvania Press.

Gowan, P., 1995. “Neo-liberal theory and practice for Eastern Europe”. In: New Left Review, 213, p. 3.

Hanák, P., 1975. “Economics, society, and sociopolitical thought in Hungary during the age of capitalism”. In: Austrian History Yearbook, 11, pp. 113–135.

Hann, C. and Hart, K., 2011. Economic Anthropology: History, Ethnography, Critique. Cambridge and Malden: Polity Press.

Kalb, D., 2002. “Afterword: globalism and postsocialist prospects”. In: Hann, C. (ed.) Postsocialism. Ideas, Ideologies and Practices in Euroasia. London and New York: Routledge, pp. 317–334.

Kearney, M., 1986. “From the invisible hand to visible feet: anthropological studies of migration and development”. In: Annual Review of Anthropology, 15(1), pp. 331–361.

Kideckel, D., 2002. “The unmaking of the East-Central European working class”. In: Hann, C. M. (ed.) Postsocialism. Ideals, Ideologies and Practices in Eurasia. London Routledge, pp. 114–132.

Kideckel, D. A., 2001. “Winning the battles, losing the war: contradictions of Romanian labor in the post-communist transformation”. In: Crowley, S. and Ost, D (eds.) Workers after Workers’ States: Labor and Politics in Post-Communist Eastern Europe. Lanham, Boulder, New York and Oxford: Rowman & Littlefield, pp. 97–120.

Kideckel, D. A., 2009. “Getting by in the last decade: reflections on the conditions of workers, the market, and capitalism in two Romanian regions”. In: Journal of International Relations and Development, 12(4), pp. 403–409.

McKeown, A., 2004. “Global migration 1846-1940”. In: Journal of World History, 15(2), pp. 155–189.

Tilly, C., 1979. Proletarianization: Theory and Research. Ann Arbor: Center for Research on Social Organization, University of Michigan.

Torpey, J., 2000. The Invention of the Passport: Surveillance, Citizenship and the State. Cambridge: Cambridge University Press.

Triandafyllidou, A., 2013. “Circular migration: introductory remarks”. In: Triandafyllidou, A. (ed.) Circular Migration Between Europe and its Neighbourhood: Choice or Necessity? Oxford: Oxford University Press, pp. 1–21.

Varga, M., 2011. “Containing militancy: Workers, trade unions and factory regimes in Ukraine”. In: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe, 19(1-2), pp. 397–419.

Verdery, K., 2003. The Vanishing Hectare: Property and Value in Postsocialist Transylvania. Ithaca: Cornell University Press.

Williams, C. C., 2007. “Tackling undeclared work in Europe: lessons from a study of Ukraine”. In: European journal of industrial relations, 13(2), pp. 219–236.

Zaslavsky, V. and Luryi, Y. 1979. “The Passport system in the USSR and changes in Soviet society”. In: The Soviet and Post-Soviet Review, 6(1), pp. 137–153.

Ziegler, C. E., 1983. “Worker participation and worker discontent in the Soviet Union”. In: Political Science Quarterly, 98(2), 235–253.