«Дешева» робота з ризиком для життя: як соціальні робітниці під обстрілами допомагали людям

04.06.2024
|
Oleksandr Kitral
2229
Oleksandr Kitral
Author's articles

Є люди, які в момент смертельної небезпеки думатимуть насамперед про тих, хто потребує допомоги. Таких людей чимало, зокрема, серед робітників соціальної сфери. За останні роки назбиралося багато прикладів того, як соцробітниці під обстрілами продовжували доставляти пенсіонерам та людям з інвалідністю продукти, ліки, розвозили пенсії. Були й ті, хто, переймаючись безпекою літніх людей, селили їх у себе вдома. Соцробітники говорять, що в таких ситуаціях ними керувало не стільки бажання зберегти за собою робоче місце, де вони отримують доволі скромну зарплату, скільки почуття відповідальності. У цьому матеріалі ми розповімо про самовіддану працю робітниць соціальної сфери; дізнаємося, чи цінується їхня праця сьогодні, а також запитаємо самих соцробітниць про проблеми соціальної підтримки в Україні.

«Єдина, хто погодилася працювати»

До обов'язків соціальних робітниць входить надання допомоги вразливим категоріям населення, серед яких переважно самотні пенсіонери та особи з фізичними та психологічними порушеннями, які потребують стороннього догляду, побутового та медичного обслуговування. Ситуація нерідко буває екстремальною, адже у звичайному житті ці люди часто не можуть належно подбати про себе. Частина співробітниць, розуміючи це, не покинула своїх підопічних навіть з початком інтенсивних обстрілів, наражаючи себе на смертельну небезпеку. Однією з таких соцробітниць була Лілія Блажко із прифронотового села Павлівка Сумської області, за два кілометри від кордону з Росією. Жінка каже, що у соціальну сферу потрапила випадково.

«Коли почалася війна я навчалася у Білопільському училищі, але майже одразу повернулася до Павлівки. У селі тоді шукали соціального робітника. Потрібно було надавати допомогу десяти мешканцям. Але ніхто не хотів — боялися. Я була єдина, хто погодився працювати», — розповіла «Спільному» Лілія.

 

лілія блажко

Лілія Блажко. Фото з особистого архіву

 

Попри відступ російських військ із регіону навесні 2022 року, жити у Павлівці небезпечно донині. Село регулярно обстрілюють, через що із понад 800 мешканців у населеному пункті лишилося лише 160. Нещодавно снаряд влучив в одне подвір’я, пошкодивши будинок та господарські споруди. Хазяї не постраждали лише тому, що в момент прильоту поралися на городі. Зазначимо, що Павлівка — село фактично однієї вулиці, яке простягається на 10 кілометрів. Щоб дістатися до людини, яка потребує догляду, Лілії Блажко доводиться долати чималу відстань, причому винятково пішки, оскільки велосипедом вона їздити не вміє.

За час, прожитий у прифронтовому селі, жінка навчилася визначати «виходи» та «прильоти». При сильному обстрілі вона разом з людьми, яким надає допомогу, спускається у льох або ж, якщо обстріл застав її в дорозі, — шукає укриття біля узбіччя. До обов'язків Лілії входить не лише доставка пенсії, продуктів та ліків маломобільним громадянам, але й поміч у побуті: прання, приготування їжі, прибирання, допомога з городом. Із-поміж іншого, Лілія також може зробити невеликий ремонт, скажімо, поклеїти шпалери. Вона говорить, що це для неї не проблема, позаяк за професією жінка — маляр-штукатур. За свою роботу, незважаючи на небезпечні умови праці, жінка отримує 6,5 тис. грн на місяць.

Не було й думки лишити людей

Мешканка селища Верхня Сироватка Сумської області Віра Темченко з початку військових дій надавала допомогу 17 місцевим жителям, причому сімом із них — з власної ініціативи, оскільки їхні родичі поїхали, а доглянути не було кому. Каже, що обстрілювати селище почали вже у перші дні війни. Соцробітниця згадує мить, коли вона вперше почула проліт снарядів над головою.

«Пам'ятаю, я тоді їхала велосипедом відвозити хліб чоловікові з першою групою інвалідністю та його матері, у якої третя група. Раптом почався обстріл. Від прольоту снаряда вібрувало повітря. Я вирішила все одно продовжувати свій шлях, при цьому їхала з такою швидкістю, якою ніколи до цього не їздила. Наступного разу забирала пенсію на пошті, щоб розвести людям та затрималася. Раптом поруч почалися обстріли. Виявляється, що влучання були, зокрема, навколо стежки, якою я мала до цього їхати», — розповіла «Спільному» Віра Темченко.

Жінка каже, що рідні неодноразово намагалися вмовити її покинути роботу, але вона відмовлялася.

«Не могла я лишити людей. Хто про них тоді подбає? Саме через те, що я та інші соціальні робітники продовжували допомагати попри обстріли, ці люди пережили важкий час, бо розуміли, що їх не покинуть. За весь період обстрілів жодний соцробітник з нашої громади не залишив роботу. І сьогодні, коли є небезпека нового вторгнення через наш регіон, усі соціальні робітники громади заявили, що й надалі продовжуватимуть працювати», — зазначила жінка.

Розповідаючи про особливості своєї роботи, Віра Темченко із сумом визнає, що її професія не користується у суспільстві особливою популярністю. Та й сама Віра Петрівна почала пишатися професією лише кілька років тому, коли пішла працювати соцробітницею та зрозуміла, яка на ній лежить відповідальність. Жінка розповіла, що молодь не бажає йти в соцроботу, а ті, хто влаштовуються, часто звільняються, бо не витримують умов праці. Це тому, що доводиться доглядати людей з психічними розладами чи тих, хто веде асоціальний спосіб життя.

«Далеко не кожен захоче доглядати таких людей. Також є проблеми з пересуванням. Влітку я їжджу велосипедом, який мені спеціально для цього видали, проте взимку по селу на ньому особливо не поїздиш, доводиться багато ходити пішки. Щодо робочого дня, то нерідко він починається на годину раніше, тому що потрібно встигнути купити ті продукти, які мене просять пенсіонери, оскільки вони звикли брати їх у певних продавців. Щодо зарплати, то раніше ми заробляли більше, бо мали премії, але сьогодні зарплата менша та складає 6,4 тис. грн на місяць», — розповіла Віра Петрівна. 

Жінка вважає, що державі потрібно популяризувати роботу соціальних працівників у суспільстві, водночас покращувати їм умови праці, підвищувати заробітну плату. Утім, попри непрості умови праці та скромну зарплату, соцробітниця запевняє, що дуже любить свою роботу. Каже, що переживає щоразу, коли бачить пропущений дзвінок від бабусь, яким вона допомагає, і потім довго не може їм додзвонитися, турбуючись про стан їхнього здоров'я. «Я вважаю, що люди похилого віку мають заслуговувати сьогодні більше турботи та поваги», — підсумовує жінка.

Переселення врятувало

Ми поспілкувалися з іще однією соцробітницею із Верхньої Сироватки — Наталією Зеленіною. Із початку повномасштабної війни жінка-соцпрацівниця з сімнадцятилітнім досвідом роботи допомагала 11 людям. Серед них була й 101-річна мешканка Катерина Олексіївна, яку Наталія забрала до себе в дім, бо боялася за її життя: бабуся любила сидіти біля вікна, уламки якого, в разі вибуху, могли її поранити. Оскільки зайвого ліжка в будинку Зеленіної не було, соцробітниця поселила пенсіонерку на своєму — сама ж спала на підлозі. Через тиждень після переїзду в бабусин двір влучив снаряд, який вибив у будинку двері та вікна.

 

Наталія зеленіна

Наталія Зеленіна. Фото з особистого архіву

 

Нашим журналістам Наталія Зеленіна розповіла, що з 24 лютого по 26 березня, поки російські війська перебували у Верхній Сироватці, вона практично не спала, бо боялася потрапити під обстріли. Водночас ховатися у льосі і залишати бабусю саму в будинку вона не хотіла.

«Бували дні, коли вибухи лунали безперервно, але треба було розвозити людям продовольство. Тоді я просила чоловіка, і він мене підвозив машиною. Якщо все було тихо, то їхала велосипедом. Звичайно, я усвідомлювала всі ризики, але як я могла залишити людей, які розраховують на мою допомогу?» — каже соцробітниця.

Із завершенням бойових дій у регіоні роботи у Наталії Зеленіної не поменшало. Щодня їй доводиться відвідувати кількох людей, яким вона не тільки розвозить продукти харчування, але й допомагає по господарству.

«Сьогодні їздила до чотирьох людей. Протягом дня прала білизну, готувала їжу, їздила в аптеку по ліки, одній бабусі ручною косою покосила доріжки навколо будинку і посадила огірки. Буває, що хтось просить прийти допомогти і наступного дня, хоча черга цієї людини наприкінці тижня. І я не можу відмовити, тому що розумію, що зараз час роботи на городі, всі хочуть встигнути посадити. Як все встигаю? Так до восьмої вечора ще дуже добре видно! Тому нерідко доводиться затримуватись на роботі ще на дві-три години. Вдома, щоправда, нічого не встигаю», — каже соцробітниця.

Із усіх соцробітниць, з якими ми спілкувалися, Наталія Зеленіна — єдина, хто має електровелосипед, який подарували їй діти. Каже, це напрочуд економить сили. Також дуже допомагає чоловік, який на своїй машині за власною ініціативою відвозить когось із пенсіонерів до лікарні обласного центру, що за 12 км від селища.

Дальні поїздки

Наталія Адаменко з Чернігівської області надає допомогу мешканцям трьох прикордонних сіл: у Пушкарях, де вона проживає, та людям із сусідніх сіл Ковпинка та Кремський Бугор. Жінці часом доводиться долати великі відстані велосипедом, інколи ходити пішки. Із початком воєнних дій Наталія ні на день не залишала роботу, хоча територія періодично обстрілювалася «Градами».

«Страшно, не страшно, а треба їхати. Якось мало не потрапила під обстріл. Мала їхати в Кремський Бугор до літнього чоловіка, але він зателефонував і сказав, що перебуває у місті, і щоб я не приїжджала. Через деякий час село обстріляли», — розповіла «Спільному» Наталія. 

 

адаменко

Наталія Адаменко. Фото: скріншот «Суспільне»

 

Хоча в регіоні зараз відносно спокійно, села, де Наталія має підопічних, розташовані за 10-15 км від кордону, тому туди періодично потрапляють снаряди. Через це навіть швидка відмовляється приїжджати у населені пункти.

Однією з особливостей роботи соцробітниці з Чернігівської області є великі відстані.

«Від мого будинку до однієї з бабусь у Ковпинці — вісім кілометрів в один бік. Їду туди велосипедом. Якщо дощ чи сніг, то чоловік машиною підвозить. Але зараз поряд із селом другий рік піднялася вода, і вже не проїхати, тому йду пішки… До Кремського Бугра діставатися ближче, але для цього треба їхати навпростець через ліс, що небезпечно, бо там собаки бігають. Раніше там бачили вовків, вони нападали на домашніх собак», — розповіла жінка.

Робота Наталії Адаменко подібна до праці решти наших співрозмовниць: доставка продуктів, медикаментів, допомога у хаті та на городі. Щоправда донедавна Наталя змушена була привозити одній з бабусь із сусідньої Ковпинки питну воду, бо у пенсіонерки та її сусідів, які мешкають у кінці села, в криницях пересохла вода.

«Тому я брала з дому 20-літрову каністру, набирала воду із загальної колонки, що за півтора кілометра від пенсіонерки, і привозила їй. Але після того, як на телебаченні вийшов про це сюжет, проблему з неробочою колонкою вирішили», — зазначила Наталія. 

Соціальною робітницею жінка працює вже 14 років і не планує покидати професію. Каже, що любить свою роботу, хоча оплачується вона дуже скромно — 5,5 тис. грн на місяць. Чоловік у Наталії поки не працює, тому родина змушена заощаджувати буквально на всьому.

Наріжний камінь соціальної підтримки

Для надання гідної соціальної підтримки населенню необхідне істотне фінансування, адже кошти йдуть не лише на виплату заробітних плат соціальними робітникам і робітницям, але й повинні спрямовуватися на виплати для літніх людей. На жаль, фінансові можливості багатьох вразливих категорій громадян вкрай обмежені.

«У квітні ми з однією пенсіонеркою, за якою я доглядаю, поїхали до міста, де вона купила собі медикаментів на 2,7 тис. грн: п'ять уколів, якісь пігулки та буханець хліба. На це пішла майже вся її пенсія. Також багато хто з маломобільних людей витрачає чималі кошти, щоб просто дістатися до лікарні у Новгород-Сіверському. Від нашого села автобус їздить до міста раз на тиждень, тому в нього набивається багато пасажирів, так що бідні пенсіонери зі своїми ціпками просто туди не влізуть. Через це багато хто з літніх людей  змушений замовляти водія зі своїм транспортом. Така поїздка коштує 800-900 грн», — розповіла соцробітниця.

Віра Темченко каже, що чимало літніх людей в її селищі змушені економити буквально на всьому. Навіть воду з криниць, яка для власного використання є безкоштовною, намагаються використовувати ощадливо, щоб зайвий раз не викликати машину для відкачування каналізаційної ями. Багато хто з літніх людей хотіли б розводити тварин і птицю, аби не купувати молоко, яйця та м'ясо, але не можуть, бо на корм потрібні гроші. Чимало пенсіонерів, каже Темченко, згадують часи, коли ООН у перший рік війни виплачувало їм грошову допомогу. Але зараз люди майже не отримують кошти.

«Дивлячись, як живуть ці люди, розумієш, що не такою має бути старість. Потрібно, щоб людина увійшла у пенсійний вік фізично здоровішою, щоб не залишалася наодинці з собою та своїми проблемами. І тому ти, як соціальна робітниця, намагаєшся підтримати таких людей», — розповіла вона.

Зазначимо, що в Україні є чимало соціальних робітниць, які готові самовіддано виконувати свою роботу, навіть ризикуючи життям, однак чому вони отримують за свою роботу таку мізерну зарплату? На це запитання «Спільному» відповіла соціологиня, авторка низки досліджень про соціальні послуги Наталія Ломоносова. За її словами, комунальні надавачі соціальних послуг створюються місцевими органами самоврядування, а тому саме останні повинні утримувати та виплачувати заробітну плату працівникам. Для формування оплати є відповідна тарифна сітка, яка формує посадові оклади. Утім, на думку соціологині, в цілому посадові оклади в тарифній сітці є низькими і потребують перегляду.

«Також проблема в тому, що посадові оклади з 2017 року прив'язані до прожиткового мінімуму, а не до мінімальної зарплати, як це було раніше. Це призводить до того, що найнижчі посадові оклади є нижчими за мінімальну заробітну плату, часом на кілька тисяч», — розповіла соціологиня. 

За словами Наталії Ломоносової, якщо посадовий оклад працівника нижчий за мінімальну зарплату, законодавство зобов'язує роботодавця робити доплату до рівня мінімальної заробітної плати. Тому сьогодні частина соціальних робітників отримують заробітну плату на рівні мінімальної, з якої до того ж утримуються податки. 

Наталія Ломоносова додає, що зі свого боку, місцеві органи самоврядування можуть запроваджувати додаткові доплати з місцевого бюджету, а також покращувати умови роботи, наприклад, надавати соцробітникам електровелосипеди, придбати в центр надання соціальних послуг необхідний автотранспорт. Однак це залежить від пріоритетів місцевої влади, а також — і це найголовніше — від бюджету самої громади. Після реформи децентралізації ОТГ набули широкої автономії, при цьому їхні ресурси залежать від наявності на території громади великих підприємств — платників податків.

Також Наталія Ломоносова додала, що для ефективного розвитку соціальної політики на надання соцпослуг необхідно розвивати мережу фахівців у цій сфері. Станом на сьогодні кількість спеціалістів із соціальної роботи та інших працівників соціальної сфери у державі є недостатньою, хоча потреба у таких фахівцях тільки зростає.

«Останнім часом збільшилася кількість людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Крім того, погіршилося становище людей літнього віку, що потребують допомоги з доглядом, оскільки багато їхніх родичів виїхали за кордон. Це при тому, що частина соціальних працівників також виїхали зі своїх громад», — підкреслила вона.

 

***

Труднощі в економіці, активні військові дії, руйнування інфраструктури, — усе це веде до подальшого загострення становища вразливих категорій населення. І попри всі завади та мізерні заробітні плати, соціальні працівники та працівниці продовжують чесно та відважно виконувати свої обов'язки.

Проте якісне надання підтримки вразливим категоріям населення не повинне триматися на самовідданості окремих працівників і залежати від ресурсу окремої громади. Базові потреби та проблеми людей, які через вік та фізичні вади неспроможні належно подбати про себе, повинні закриватися та вирішуватися на системному рівні. Одначе нині ми можемо лише констатувати, що соціальна підтримка, яку надає держава, явно недостатня.

Водночас взірці самовідданої праці соцробітниць в багатьох регіонах України свідчать про намагання людей хоча б на індивідуальному рівні докластися до створення кращих умов для тих, хто цього потребує. Це означає, що в країні є чимало громадян, які наочно бачать гостру необхідність покращення якості життя населення та розуміють, як важливо діяти в цьому напрямі. А це вже крок до змін на краще.

Автор: Олександр Кітраль

Переклад французькою: Entre les lignes entre les mots

Переклад норвезькою: nyevenstreukraina.no

Переклад іспанською: Viento Sur

Обкладинка: Катерина Грицева

Share