Лоїк Рамірес
Передмова редакції
У продовження теми самопроголошених республік публікуємо переклад статті французького журналіста Лоїка Раміреса з газети Le Monde diplomatique. На нашу думку, українським читачам варто ознайомитися з цим репортажем, і не лише для того, щоб знати, як дивиться на події в Україні значна частина французького суспільства. Українським журналістам майже закритий доступ до територій по той бік лінії фронту, тому українським ЗМІ іноді доводиться брати інформацію із сепаратистських ресурсів.
Після трьох років конфлікту між Києвом і сепаратистським регіоном Донбасу ніякого розв’язку, здається, так і не з’явилося. Український президент Петро Порошенко кидається врізнобіч, вагаючись між жорсткою блокадою та відновленням контрольованих економічних зв’язків. У Донецьку населення організується, очікуючи ймовірний військовий наступ.
Українська дилема: покарати чи звабити
Перед українською владою стоїть дражливе питання: чи встановлювати санітарний кордон уздовж сепаратистських територій, які отримують фінансову та військову підтримку від Росії, чи розвивати економічні й адміністративні стосунки з тамтешнім населенням, покладаючись на перспективу реінтеграції Донбасу? Від відповіді, яку дасть Київ на це питання, великою мірою залежатиме майбутнє Мінських домовленостей, підписаних у лютому 2015 року. Вони передбачають надання автономного статусу регіонам Донецька та Луганська в обмін на відновлення контролю України над територіями та кордоном із Росією. Після довгих місяців невизначеності президент Петро Порошенко раптово схилився до першої альтернативи, підбурюваний найбільш непримиренними фракціями Верховної Ради та громадянського суспільства. 25 січня радикальні націоналісти з добровольчих батальйонів і демобілізовані учасники АТО заблокували кілька пунктів залізничного сполучення, щоб зупинити «торгівлю з окупантом». Зокрема, вони перепинили постачання вугілля з цих регіонів, які, всупереч війні, продовжували забезпечувати теплові електростанції, даючи 15% річної виробки електроенергії. 15 березня, за два дні після невдалої спроби поліції розігнати активістів, попри оголошення надзвичайного стану в енергетиці, РНБО тепер уже офіційно оголосила про заборону
З подачі опозиційної партії «Самопоміч», яка стоїть на позиціях європейської
Також поданий конкурентний законопроект. Його ініціатором став Мустафа Найєм, депутат Блоку Петра Порошенка. Він обурюється: «Ми не повинні відмовлятися від окупованих територій, не можна ізолювати їх або відгороджуватися невідомо якою стіною». Депутат теоретизує про вплив, який зробив би з України привабливу землю для молодих людей Донбасу. Наш співрозмовник змальовує схему, за якою Україна належить до західного табору, крім крайнього сходу, що залишається на боці «колишнього СРСР». «Стосовно Донбасу нам треба поводитися так, як Захід поводився в Україні після падіння Радянського Союзу, — коментує депутат, — активно фінансуючи громадянське суспільство, щоб відірвати його від радянського минулого. Так з’являться лідери, які говоритимуть про демократію та свободу слова». На його думку, стипендії та спеціальні програми прийому дозволять привернути частину з тих 50 тисяч випускників, які щорічно закінчують середні школи.
Хоча два підходи різняться в методах, у головному вони збігаються — визнають неконтрольовані Києвом території як окуповані. Слово «окупація», відбите в законі, остаточно похоронить перші несміливі кроки, розпочаті Міністерством з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України, що було створене в квітні 2016 року. Його міністр Вадим Черниш у січні цього року запропонував План заходів реінтеграції населення Донбасу із сімнадцяти пунктів: спрощення господарської діяльності, програма підтримки української мови, спортивні змагання, доступ місцевого населення до продуктів першої необхідності та соціальної допомоги тощо. За відсутності воєнної перемоги потрібно «завоювати серця й розум людей». Однак міністерство геть не має засобів реалізації цієї програми. «Наш бюджет налічує 25 мільйонів гривень [875 тис. євро], але нам потрібно ще близько 2 мільйонів, лише щоб покрити зарплати й оренду приміщень», — зізнається заступник міністра Георгій Тука, сидячи в своєму офісі. Над ним висить репродукція машини, яка горить посеред індустріальної зони. «Колишній член батальйону „Азов“, який став воєнним фотографом, зробив це фото в Авдіївці». Підконтрольна урядовим військам Авдіївка знаходиться на прикордонні з Донецьком, який по той бік лінії зіткнення з початку року знову переживає повернення бойових дій.
Тут на місцях люди, які працюють у прифронтових зонах, хвилюються щодо гуманітарних наслідків блокади. Наприклад, регіональна водопостачальна компанія «Вода Донбасу» забезпечує експлуатацію водоочисних станцій і мережі постачання води з одного та іншого боку фронту. «Ми чекаємо розв’язання проблеми водопостачання на рівні Мінських домовленостей», — тривожиться Віктор Заводовський, відповідальний за інвестиції в компанії. Процедура позбавлення самопроголошених республік прісної води нездійсненна. Річ у тім, що водоканал Сіверський Донець — Донбас, виходячи зі Слов’янська, території, контрольованій Києвом, перетинає розподільну лінію й іде до Донецька, потім знову перетинає лінію розмежування у бік маріупольського порту, який захищають ЗСУ. На території ДНР компанія наймає сім тисяч співробітників (з одинадцяти тисяч), яким вона платить кому рублями (готівкою), кому гривнями, зокрема тим, хто повинен постійно перетинати кордон. «Після блокади в нас немає спеціальних пропусків, тож ми не можемо переправити ремонтне устаткування на бік ДНР. Навіть хлорку ми отримуємо з Росії як гуманітарну допомогу».
Петро Порошенко, щоб завадити ухваленню закону про окуповані території, оголосив майбутній закон про «відновлення територіальної цілісності України». На екстреному засіданні РНБО у березні цього року він пояснював: «[Наші західні партнери] не розуміють, чому ми просимо підтримки (…) коли всередині країни низка політичних сил поставила собі за мету позбутися частини Донбасу та випхати до Росії кілька мільйонів українців». Однак саме це й відбувається, й наразі президент, здається, нездатний зупинити цей процес.
У Донецьку
Ми заходимо до магазину. «Нашу будівлю обстріляли в ніч з 3 на 4 лютого, але ми знову відчинилися 20 лютого цього тижня». Кутаючись у шарф і пальто, продавчиня показує пошкодження, зроблені українськими військами, а потім повертається до покупців. Через вибухи в магазині вибило вікна. Як на всій периферії Донецька, на Київському районі залишилися відбитки конфлікту між Києвом і
Затверджена на референдумі 11 травня 2014 року ДНР офіційно не визнана жодною
"Від початку року спостерігається збільшення кількості сутичок на тлі економічної блокади сепаратистських регіонів з боку Києва."
У центрі Донецька гуляють закохані, тримаючись за руки, діти катаються в парках на триколісних велосипедах. Мирну атмосферу трохи порушують написи на деяких стінах «убежище» зі стрілочками. Раптом чуємо вибух, потім другий. Стрілянина нагадує, що фронт розташований буквально за кілька кілометрів звідси. Від початку року спостерігається збільшення кількості сутичок на тлі економічної блокади сепаратистських регіонів з боку Києва. Взимку напруження загострилося неподалік околиць Донецька навколо водоочисної станції в Ясинуватій, яку 27 лютого на деякий час взяли Збройні сили України. Станція забезпечує водою населені пункти як з одного, так і з другого боку дотичної лінії.
Під вечір вулиці порожніють. Комендантська година для цивільного населення діє з 23:00 до 6:00, залишаючи порядкувати в місті відгомін вибухів. Уранці на вулицях знову з’являються автомобілі й автобуси, стираючи пам’ять про вчорашні бої. В обідню перерву кафе заповнюють молоді студенти, хлопці та дівчата. Вклякнувши носом в екрани телефонів, вони відпочивають, перш ніж повернутися на заняття.
Втеча кадрів
«Під час війни пішло 30% студентів і викладачів. Потім студенти повернулися, а от викладачі далеко не всі», — згадує Лариса Костровець, ректорка Донецької академії управління і державної служби, пропонуючи нам чай. Сама вона отримала свою посаду в листопаді 2014 року після від’їзду попередника. Чому інші вирішили залишитися? Відповідь на це питання дають дві студентки в аудиторії, говорячи як щось цілком очевидне: «Бо ми тут у себе вдома».
Втеча багатьох кадрів залишила вакуум, що дозволив новачкам посісти ключові посади в адміністрації. Швидким соціальним піднесенням скористалися чимало індивідів, серед яких сам голова ДНР Олександр Захарченко, електромеханік за професією. Колишня вчителька Майя Пирогова писала статті в пресу «для свого задоволення», аж поки «антитерористична операція» проти проросійських повстанців, що навесні 2014 року була розпочата посталим внаслідок «революції гідності» урядом, перевернула все її життя. Віднині вона директорка департаменту Міністерства інформації ДНР і так описує відновлення контролю над відомствами протягом двох перших років конфлікту, зокрема в ЗМІ: «Коли керівництво місцевого телеканалу K61 [тепер це Перший республіканський телеканал] втекло, все обладнання залишилося операторам. Те ж саме відбувалося в газетах: головні редактори пішли, залишивши публікації на журналістів без
"Внаслідок військових дій переїхали близько 1,6 мільйона мешканців Криму і Донбасу."
За даними українського Міністерства соціальної політики, внаслідок військових дій переїхали близько 1,6 мільйона мешканців Криму і Донбасу. Складно оцінити кількість людей, що залишилася на території самопроголошених республік. Вона охоплює найбільш густонаселені зони регіону, де перед війною мешкало 6,5 мільйонів, а тепер, за даними ООН, 2,3 мільйона осіб потребують гуманітарної допомоги
Щоб дати собі раду з труднощами, багато хто навчився жити по обидва боки фронту. В листопаді 2014 року український уряд припинив виплату пенсій мешканцям Криму й неконтрольованих Києвом територій, але запровадив спеціальну процедуру для переміщених осіб[1]. «Тоді деякі пенсіонери зареєструвалися в родичів, які живуть з українського боку, й так отримували дві пенсії — від України й від ДНР. Такі випадки трапляються рідше, бо українська влада посилила контроль. Тепер кожні три місяці за пенсією треба з’являтися особисто», — розтлумачує Андрій К., молодий співробітник будівельної компанії. На загал, від 800 тисяч до 1 мільйона осіб перетинають кордон через один із п’яти пропускних пунктів, біля яких завжди юрмиться народ. Щоденний потік складає 20–25 тисяч людей. Наприкінці березня ця цифра зросла до майже 42 тисяч через кампанію перевірки місця проживання пенсіонерів і отримувачів соціальної допомоги.
«Я один з небагатьох іноземців, який має таку!» — радісно вигукує іспанець Мігель Пуертас, показуючи свою новеньку банківську картку зі штампом «Центрального Республіканського Банку», яка діє лише на території ДНР. Цей блогер був проти «революції гідності», що призвела до повалення проросійського президента Віктора Януковича в лютому 2014 року. Пуертас покинув Литву і з літа 2016 року викладає в Донецькому національному технічному університеті. «Раніше мені платили готівкою. Тепер я зможу знімати гроші в рублях або навіть розплачуватися за пиво в барі карткою!»
Через нестабільну ситуацію українські банки в Донецьку почали закривати відділення з травня 2014 року, а отже остаточно згорнули діяльність у всьому сепаратистському регіоні. Мешканцям, які не мали пропуску на українську територію, доводилося користуватися послугами «підпільних банків», які брали 10% з операції[2]. «Щоб зняти готівку, треба було звертатися до приватних агентств: в обмін на переказ грошей через інтернет вони видавали тобі суму готівкою, беручи собі комісійні, й знімали гроші на українській території», — згадує Андрій К.
У відповідь ДНР заснувала Центральний республіканський банк (ЦРБ) 7 жовтня 2014 року. Через нього проходять, зокрема, комунальні виплати й пенсії, які нараховують рублями. Весною 2015 року вже близько 90% економічних трансакцій здійснювалося в рублях. У травні 2015 року ЦРБ, як і схожий банк у Луганську, відкрили міжнародний рахунок у банку в Південної Осетії. Ця республіка також відділилася від Грузії й в 2008 році була визнана Москвою; РФ, ймовірно, переправляє свою фінансову допомогу через цей канал.
Хоча Кремль офіційно не визнає обох сепаратистських республік, Володимир Путін зробив ще один крок до нормалізації цих територій, підписавши 18 лютого цього року постанову про «тимчасове» визнання паспортів, реєстраційних номерів, свідоцтв про народження і шлюб та інших документів, які видаються владою, поки Мінські домовленості не будуть виконані.
Русифікація повсякденності
Русифікація регіону криється в деталях повсякденного життя: від валюти до часового поясу, який тепер прив’язаний до московського. Те саме стосується школи, де російська мова переважає як ніколи. «З вересня 2014 року уряд Києва відмовився прислати нам нові шкільні підручники. Отож ми працювали за російськими, — розповідає Удовенко. — Ми збільшили години російської мови, й один з випускних екзаменів мав обов’язково проходити російською, а не українською, як раніше. Ми розширили частку російських письменників в програмі літератури, однак не скасували українських. У географії ми додали карти Донбасу». ДНР визнає дві мови, російську та українську, хоча остання в 2015 році ледь не позбавилася офіційного статусу[3]. Батьки самі вирішують, якою мовою навчатиметься їхня дитина. «З жовтня 2014 року частка уроків українською впала до 4% проти попередніх 15%. З початком навчального 2016 року з вісімдесяти першокласників лише один виявив бажання навчатися українською. Ми запропонували йому перейти в іншу школу, де є відповідний клас», — говорить директор. Коли ми запитуємо його, чи можлива, на його думку, реінтеграція Донбасу до України, Удовенко відповідає: «Тільки не з урядом, який зараз править у Києві».
«Народ — вот истинный хозяин ДНР», — стверджують великі рекламні банери в центрі міста. На головній вулиці в сотнях екземплярів розтиражоване обличчя Михайла Толстих, більше відомого за псевдонімом «Гіві». Цей командир відзначився в боях за Донецький аеропорт восени
Поки Київ не втратив контролю, більшість шахт і підприємств була офіційно зареєстрована в Україні й платила податки, щоб мати доступ до національного ринку. Це особливо важливо для металургійної промисловості, продукція якої (від залізної руди до вугілля та сталі) донедавна ще була в обороті як з одного, так і з іншого боку демаркаційної лінії. На тлі нездатності українського уряду зняти організовану націоналістами блокаду голова ДНР Захарченко оголосив 1 березня про реквізицію 43 підприємств — здебільшого шахт і металургійних активів Ріната Ахметова. Цей олігарх і уродженець Донбасу[4] деякий час підтримував сепаратистський табір, перш ніж перейшов на бік Києва. Власник компанії «Систем Кепітал Менеджмент» (СКМ) також утратив стадіон «Донбас Арена», де він регулярно розповсюджував гуманітарну допомогу, своєрідну запоруку впливу на мешканців Донецька. За даними, отриманими однією депутаткою в податковому відомстві, вісім підприємств зі списку тих, що були реквізовані, сплачували податки на суму в 1,3 мільярда гривень (45 мільйонів євро) щорічно.
"З погляду Донецька, зближення з Москвою мотивоване не так націоналістичним поривом, як ініціативами Києва, які лише поглиблюють прірву із самопроголошеними республіками."
З погляду Донецька, зближення з Москвою мотивоване не так націоналістичним поривом, як ініціативами Києва, які лише поглиблюють прірву із самопроголошеними республіками. «Націоналізація [великих підприємств] не означає щось погане чи добре, а необхідність для врятування робочих місць та зайнятості», — стверджує Яна Хоменко, викладачка кафедри міжнародної економіки Донецького національного технічного університету. «В разі блокади нам слід спрямувати продукцію до Росії», — пояснює вона під схвальним поглядом своєї начальниці Людмили Шабаліної. А остання підсумовує: «Це Україна змусила нас відповідати на блокаду». На початку конфлікту в 2014 році Муньос сплачував 10 тисяч євро за пропуск однієї вантажівки через кордон народним ополченням. Після посилення контролю в 2015 році «провезти хоч
Ефемерна Донецько-Криворізька республіка
14 березня 2017 року влада ДНР оголосила про відправку перших вагонів із вугіллям до Росії, тимчасом як український уряд домовлявся про імпортування антрациту з Південної Африки. Росія посідає шосте місце в світі за видобутком вугілля й не має потреби його імпортувати. «Це суто політичне рішення. Київ прагне уникнути обвалу ринку в країні й створити хаос на кордоні з Росією», — припускає Муньос. Частина донбаського вугілля, зробивши гак через Росію, може опинитися знову… в Україні. Розслідування на Радіо Свобода показало, що вугілля, яке використовують на металургійному комбінаті «Азовсталь» неподалік від Маріуполя (територія контрольована Києвом), доправляється на баржах, що прибувають із Росії. Але за даними місцевих джерел, його доставляють із сепаратистських територій[5].
Українська політика замість того, щоб стримувати автономізацію ДНР, навпаки, підштовхує останню в бік сходу. Росія пропонує, здається, розумну альтернативу для відновлення стабільності, тимчасом як Київ виявляється з кожним днем усе далі від людей Донбасу. На будівлі колишньої міської адміністрації, де розташований тепер уряд ДНР, досі можна розгледіти контури тризуба, українського герба, зірваного з фасаду. «Можна багато чого довідатися про народ, розглядаючи його пам’ятники. Ось пам’ятник українському поетові Тарасу Шевченку стоїть поруч із ще більшим пам’ятником Леніну. Але найважливіший тут пам’ятник — товаришу Артему», — пояснює Пуертас, виходячи з аудиторії після лекції. Справжнє ім’я цього революціонера й більшовика — Федір Андрійович Сергєєв. Його вважають засновником
Переклав Андрій Рєпа за публікацією: Loїc Ramirez. Le Donbass apprend à vivre sans Kiev, Le Monde diplomatique, mai 2017, p. 4–5. [link]
Примітки
1. «Humanitarian response plan 2017 – Ukraine» (Украина: план гуманитарного реагирования. Январь-Декабрь 2017), рапорт Управління по координації гуманітарних питань ООН (Unocha), [link], november 2016.↩
2. Stéphane Jourdain, «À Donetsk, les habitants condamnés au système D face aux banques fermées», Agence France-Presse, 1er mars 2015.↩
3.«Законодатели ДНР «за» снятие с украинского языка статуса второго государственного», [link], 6 ноября 2015.↩
4. Див.: Jean-Arnault Dérens et Laurent Geslin, «Ukraine, d’une oligarchie à l’autre», Le Monde diplomatique, avril 2014.↩
5«Предприятия Ахметова получают уголь из «ЛДНР» через Россию – металлург», 23 березня 2017, [link]↩
