Вечір. Галасливий київський вокзал. Люди намагаються пропхатися з громіздкими сумками у вузькі двері вагона. Поїзд №126 Київ-Пас–Костянтинівка. Для багатьох мешканців Донбасу цей шлях – чи не єдина дешева можливість дістатися зі столиці додому.
Підконтрольні ДНР і ЛНР території Донецької та Луганської області інфраструктурно відрізані від України. Костянтинівка – крайня точка, до якої можна дістатися Укрзалізницею. До Донецька не ходять навіть прямі рейсові автобуси. Можна скористатися лише послугами приватних перевізників, для яких проблема сполучення перетворилася на мегаприбутковий бізнес.
Рішення поїхати в Донецьк для нас було не більше ніж пошуком пригод, спробою відволіктися від монотонної буденності. Трохи пізніше ми зрозуміємо, що для людей, які разом із нами долають цей складний шлях, це і є буденність.
За кілька тижнів до подорожі ми без особливих труднощів зробили перепустки й придбали квитки до Костянтинівки. Час, проведений у вечірньому потязі, особливо не відрізнявся від поїздок у будь-якому іншому напрямку. Люди, як завжди, зайшли до вагонів, попрощалися з родичами, забилися на полиці й після перевірки квитків полягали спати. Тоді ми ще не до кінця усвідомлювали, куди їдемо.
Вранці було прохолодно. Вокзал Костянтинівки зустрів нас не меншим рухом, ніж київський. Перше, що впало в око – безліч таксистів і маршруток. Водії не дають проходу пасажирам щойноприбулого потягу, обіцяючи довезти до Донецька, КПП Зайцеве, Горлівки. 300 гривень до блокпосту з однієї людини.
Ми минаємо приватних перевізників і йдемо на автовокзал. «Усі квитки до найближчого КПП вже куплено», – повідомляє касир. Нам ледве вдається втиснутися в автобус на Артемівськ, що на шляху до КПП Зайцеве. За 40 хвилин у Артемівську (точніше – Бахмуті, внаслідок декомунізації) ми сідаємо на тролейбус до автостанції.
Там без проблем знаходимо майже порожній автобус до КПП Зайцеве. За 15 хвилин уже видно український блокпост.
– Прошлый раз пришлось полдня простоять в очереди на блокпосту, еще и под дождем.
– Да, там как повезет, но не меньше часа нужно стоять.
– А вон машин сколько стоит, хорошо хоть нам не в эту очередь.
Люди, які їхали з нами в автобусі, за дві з половиною години живої черги на блокпосту стануть нам рідними. Час збавляли розмовами.
– Мой отец белорус, моя мама из России, а я живу на Украине.
– Еду на внука посмотреть. Родился год назад, в самый разгар войны, а мои не могли приехать.
Користуючись моментом, приватні перевізники знову пропонують свої послуги. 200 гривень – і без черги.
– Кому беда, а кому бизнес, – лунає з черги.
Але ми не шукаємо легких шляхів, лишаємося стояти. За дві години вже починають здавати нерви.
(Марія)
– Сколько же можно стоять? – із моїх вуст риторичне.
Один із супутників дружньо:
– А что ты думала, внучка?
– Та я первый раз.
– Откуда вы?
– Из Киева.
– И едете куда?
– В Донецк.
– К родственникам?
– Нет, у нас друзья там.
– И захотелось вот это вам из Киева, тут же опасно, взрывы до сих пор.
Уже на підході до пропускного пункту рівень напруження зростає. Хтось намагається пройти без черги, хтось когось виштовхує, хтось кричить: «Да пропустите, это моя жена!» Фоном драматичної сцени – паркан із величезним надписом на синьо-жовтому «Наша єдина соборна Україна».
Без зайвих питань проходимо паспортний контроль і сідаємо в автобус до Майорська. Перемовляємося між собою:
– Тут люди живут, целые села, а по факту это же буферная зона между ДНР и Украиной.
– Анархия. Но формально они же должны подчиняться одной из територий.
У Майорську величезна черга на автобус до Горлівки. На Донецьк автобуса, здається, вже не буде, або його й не було. Зморені, ми вирішили не робити ще одну пересадку й скористатися послугою приватного перевізника. На маршрутку до Донецька витрачаємо 200 рублів, із пересадкою обійшлося би вдвічі дешевше.
Дорога до блок-посту ДНР зайняла ще близько півгодини. Люди, втомлені чергою, були знервовані, але балакучі.
– Зачем вам так много цветов?
– Еду торговать. Скоро ж поминальные дни.
– И как, вас нормально пропустили?
– Нет, пришлось оставить целую сумку цветов. Я с самого утра пыталась их уговорить. Они – ни в какую. Говорят, запрещено в комерческих целях. А я плету с самого Барабашово. Мясо еще с собой везу. Так они мне говорят: не пропустим, становитесь тут, жарьте шашлык.
– И как вы?
– Завтра утром поеду забирать вторую сумку, оставила там у хороших людей.
– И у кого же?
– Это секрет, у хороших людей.
У вікно видніється будівля колишньої заправки, в якій і розташовано блокпост ДНР.
– И что, нам там опять выходить нужно будет?
– Нет, водитель соберет паспорта.
– Да нет, военный должен прийти забрать, я прошлый раз ездила.
– Нет, я на той неделе ездила, водитель собирал.
Беззмістовна суперечка триває півгодини. Військовий зрештою зібрав паспорти.
– Что они вообще такое придумали, паспорта собирать, мы же свои?
– А кто чужие? Зачем вы делите на своих и чужих, мы же все одинаковые.
– Та как же мы все свои, если друг против друга воюем? Столько людей погибло.
– Ну так правильно, это война властей, а страдают простые люди. Деля на своих и чужих, мы только разжигаем конфликт, зачем так делать. Раньше ведь мирно жили.
– Они проверяют, может, кто из Правого Сектора.
– Столько домов разрушено, людям негде жить.
– Обещают отстроить.
– В центре куча новостроек пустует. Чего нельзя туда людей поселить?
– Сейчас ничего бесплатного нет. Они все кому-то принадлежат. Кто же будет из своего кармана платить.
(Марія)
Заснула під розмови супутників, прокидаюся від голосу водія:
– Мария Каминська.
– …
– Мария Каминська, есть тут?
– Я.
– Так, давай на выход.
Не розуміючи що відбувається, виходжу з маршрутки і йду за водієм, зупиняємося біля віконця з військовим.
– Так, Мария Каминська?
Спросоння на автоматі відповідаю українською.
– Так, добрий день.
– Здравствуйте. Куда едем?
– В Донецьк.
– С какой целью?
– До друзів у гості.
– У нас тут война вообще, вы не знаете?
– Я знаю.
– С киевской пропиской не пускаем, только местных… Прыймак с тобой?
– Да.
– Сюда его тоже.
(Степан)
Мене кличе водій. Я був уже напоготові. Перебирав у голові можливі наслідки такої зустрічі. Ми заходимо в окрему кімнату в заправці, схожу на офісне приміщення. Там сидить співробітник «Міністерства Держбезпеки» ДНР.
– Кто вы? (Ми не розуміємо.) Куда едем?
– В Донецк. (Майже хором.)
– С какой целью?
– К друзьям.
– А ты?
– Я с ним.
– Вы знаете, что тут война?
– …
– Чем вы занимаетесь в Киеве?
– Студенты. (Хором.)
– Где учитесь?
– В … . (Називаємо спільний університет.)
– Так и едьте, учитесь.
Ми в ступорі.
– Так, а можно что-то сделать?
– Вы можете подождать кого-то оттуда, к кому вы едете, чтобы они написали заявление и поручились за вас, взяли на себя полную ответственность за вас и ваше здоровье во время пребывания. Это заявление потом рассмотрят, но учитывайте, что до закрытия украинского блок-поста остался час. Вы, конечно, можете тут заночевать, но недалеко поселок Зайцево, и вы понимаете, что будет ночью.
– А как-то по другому можно?
– Нет.
Наші паспорти залишились у військового, а ми вийшли забрати речі з маршрутки й обдумати, що робити, хоча варіантів тут було небагато. Через кілька хвилин нас викликають знову.
– Подписывайте.
– Что?
Простягають два аркуші паперу. Зверху напис «Акт про отказ в пересечении границы Донецкой Народной Республики», а далі формуляр зі внесеними нашими даними.
– А что, ничего нельзя сделать?
– Нет. Подписывайте, вас сейчас выведут к дороге.
Підписуємо. Один із військових виводить нас із блок-посту. Двоє інших біля виходу жартують:
– Расстреливать их ведешь?
У нас це викликає посмішку, бо стає зрозуміло, що, відправляючи нас додому вчитися, військові ДНР найменше хочуть зайвої мороки.
– Стойте тут, ждите автобус.
Їдемо назад. Через мобільний Інтернет намагаємося купити останні квитки до Києва. Зв’язок поганий, Інтернет, відповідно, теж. На українському блокпосту в зворотному напрямку майже немає черги, хоча в бік Донецька людей ще вистачає. Підходимо до столу, де проводять обшук речей.
Просять мене відкрити портфель (Степан). Відкриваю. Військовий дивиться, дістає книжку, що лежить зверху. Читає: «Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою».
– Опасна книжка.
– Кому як.
Беру книгу, кладу в портфель. Минаємо блок-пост. Повертаємося додому.