Публікація «Рукописів 1844 року» є справжньою подією, до якої я хочу привернути увагу читачів «Pensée»[1].
Подія, перш за все, літературна і критична. Досі «Рукописи» були доступні французьким читачам тільки у перекладі видавництва «Costes» (Молітор. Том VI «Œvres Philosophiques» [Філософських творів]). Всі, хто стикався з необхідністю практичної роботи з цим текстом, з власного досвіду знають, що цей текст — неповний, в якому не вистачає важливих пасажів і який роїться помилками і неточностями — не міг бути інструментом серйозної роботи. І ось тепер ми, завдяки E. Боттіжеллі, велику заслугу якого слід визнати, маємо у своєму розпорядженні сучасне видання (найсучасніше на сьогодні, оскільки Боттіжеллі спирався на найсвіжіші дані з розшифрування і коректури, отримані ним від Інституту Маркса-Енґельса в Москві), представлене у найбільш розумному порядку (порядку MEGA) та у перекладі, який приємно вражає свою точністю, ретельністю, своїми критичними коментарями і — мені хотілося б додати, і це є дуже важливим — теоретичною вірністю (слід зазначити, що переклад може вважатися гарним за неодмінної умови, коли перекладач є набагато більше ніж просто перекладач: людина освічена, заглиблена не тільки в думку автора, але в понятійне й історичне середовище, в якому той виріс. Умова, яка у нашому випадку виконана.)
Крім того це теоретична подія. Перед нами текст, який ось уже 30 років відіграє головну роль в дискусії, в атаках на Маркса та його захисті. Боттіжеллі дуже добре пояснює, як розподілилися ролі в цій великій дискусії. Успіх цьому великому тексту забезпечили спочатку соціял-демократи (перші його видавці Ландсгут і Майер), потім філософи-спіритуалісти, екзистенціялісти, феноменолоґи тощо; однак, чого можна було очікувати, у дусі, чужому і розумінню думки Маркса, і навіть простому розумінню її формування. «Економічно-філософські рукописи» стали живильною основою для етичної інтерпретації або (що є майже одним і тим самим) антрополоґічної, ба навіть реліґійної інтерпретації Маркса, згідно з якими «Капітал» (з його відчуттям перспективи та уявною «об’єктивністю») визначався як такий, що був тільки розвитком інтуїції молодості, яка винайшла своє головне філософське вираження в цьому тексті та його поняттях: перш за все, в поняттях відчуження, гуманізму, суспільної сутності людини тощо. Відомо, що марксисти відреагували із запізненням, і їхня реакція часто була викликана побоюваннями тією мірою, що і поспіхом: вони намагалися захищати Маркса в цілому і брали на озброєння тезу своїх опонентів, переоцінюючи таким чином теоретичний престиж тексту 1844 року, але на користь «Капіталу». Стосовно цього у Боттіжеллі знаходимо надзвичайні, варті особливої уваги фрази (сс. IX, XXXIX). Вони передують вимозі, яку не може оминути жоден поважний коментатор: визначити новий і серйозний метод дослідження, «инший метод» (с. Х), ніж метод простої передбачуючої чи ретроспективної асиміляції. Відтепер ці «Рукописи», які були арґументом боротьби, приводом для нападу чи опорою в захисті, ми можемо, ми маємо тлумачити згідно з надійним методом: як момент формування думки Маркса, який, як і всі моменти інтелектуального становлення, безумовно містить обіцянку майбутнього, але також окреслює незмінюване й одиничне теперішнє. Не буде перебільшенням сказати, що Боттіжеллі дав нам у цьому бездоганному перекладі особливий об’єкт, який представляє для марксистів подвійній теоретичній інтерес: через те, що він стосується формування чи радше трансформації мислення Маркса, а також через те, що він надає марксистській теорії ідеолоґій чудову нагоду випробувати та перевірити свій метод.
Нарешті додам, що цей переклад відкривається важливим історичним і теоретичним «Вступом», який не тільки занурює нас у головні проблеми, але розташовує їх у певному порядку і пояснює їх.
В чому ж, по суті, полягає специфічний характер «Рукописів 1844 р.», якщо порівняти їх з попередніми текстами Маркса? Що привносять вони радикально нового? Відповідь міститься у наступному факті: «Рукописи» є плодом зустрічі Маркса з політичною економією. Звичайно, тут не вперше Маркс, за його власними словами, опиняється перед «необхідністю» висловити свою думку з питань економічного порядку (так ще у 1842 році висвітлення питання крадіжки лісу примусило розглянути всю ситуацію аґрарної феодальної власності, а робота над статтею 1842 року про цензуру та свободу преси відкрила йому реальність «індустрії» і т. д.), але тоді він дивився на економіку тільки через окремі економічні питання і через призму політичних дебатів: коротше кажучи, він зустрічався не з політекономією, а з окремими питаннями економічної політики, або деякими економічними обставинами соціяльних конфліктів («До критики геґелівської філософії права»). У 1844 році перед Марксом предстала сама політична економія. Енґельс відкрив йому шлях у своєму «ґеніяльному нарисі» про Анґлію. Але так само як і Енґельса, до цієї зустрічі його підштовхнула і необхідність продовжити за межами політики пошук причин конфліктів, нерозв’язних в її власних межах. Без цієї зустрічі, першої зустрічі «Рукописи» важко зрозуміти. У паризький період (лютий-березень 1844 року), що став вирішальним з цієї точки зору, Маркс віддається вивченню класичних економістів (Сей, Скарбек, Сміт, Рікардо), він багато конспектує, прикмети чого знаходимо в самому тексті «Рукописів» (перша частина містить розлогі цитати), — наче він хотів узяти до уваги певний факт. Але в той самий час, коли він цей факт до уваги приймає, він констатує, що цей факт не обґрунтований, принаймні у класичних економістів, яких він читає, нічим, що він позбавлений основи, і йому бракує свого власного принципу. Знайомство з політичною економією, таким чином, є водночас і критичною реакцією на політичну економію, і вибагливим пошуком її основи.
Звідки у Маркса береться переконання, що політична економія позбавлена основи? З протиріч, які вона констатує і реєструє, або навіть приймає і перетворює: перш за все, з головного протиріччя, яке зростаючому зубожінню робітників протиставляє збагачення окремих осіб, прояв якого в сучасному світі оспівує політична економія. Тут хрест, тут поразка цієї оптимістичної науки, що побудована на злиденності цього арґументу, як багатство власників побудоване на злиденності робітників. В цьому також її ганьба, яку Маркс хоче подолати, давши економії цей принцип, якого їй бракує і який стане її світлом і її вироком.
І саме тут відкривається инший бік «Рукописів»: філософія. Оскільки це Марксове знайомство з політичною економією є також, і тут Боттіжеллі дуже вірно про це говорить (с. ХХХІХ, LIV, LXVII тощо) зустріччю філософії з політичною економією. Звичайно, не будь-якої філософії, а саме тієї, яку Маркс будував протягом усіх своїх практично-теоретичних спроб (Боттіжеллі відзначає основні моменти: ідеалізм самих перших текстів, до Канта й Фіхте ближчих, ніж до Геґеля; антрополоґія Фоєрбаха), зміненої, очищеної й підсиленої вже самою цією зустріччю. Так чи инакше певної філософії, на якій залишила свій глибокий відбиток Фоєрбахівська проблематика (Боттіжеллі, с. ХХХІХ) та яка бореться із спокусою повернути назад — від Фоєрбаха до Геґеля. Саме ця філософія розв’язує головне протиріччя політичної економії, переосмислюючи його і через нього — переосмислюючи всю політичну економію, всі її катеґорії, починаючи з ключового поняття: поняття відчуженої праці. Тут ми дійсно опиняємось в центрі проблеми і водночас наближуємось до всіх спокус як ідеалізму, так і поспішного матеріялізму… Оскільки, на перший погляд, ми опиняємось на знайомій території, я хочу сказати, в понятійному ландшафті, в якому ми можемо розрізнити і приватну власність, і капітал, і гроші, і поділ праці, і відчуження робітника, і його звільнення, і гуманізм, який є його обіцяним майбутнім. Всі або майже всі катеґорії, які ми пізніше знайдемо у «Капіталі» і які ми можемо на цій підставі прийняти за передбачення «Капіталу» чи навіть за «Капітал» у проекті, або ще краще за «Капітал», накиданий у загальних рисах, тільки як ескіз, який хоча ще не наповнений змістом, але вже сповнений духом ґеніяльности завершеного твору. Митці роблять такі ескізи олівцем, що з’являються з-під одного неперервного руху, новонароджені й вже через саму свою появу сповнені величі більшої, ніж твори, що в них міститься. Є щось від цієї свіжості у чарівній привабливості «Рукописів», в їхній непереборній лоґіці (Боттіжеллі говорить саме про їх «строгість міркувань» с. XXXIII, LXII, LIV та про їхню «залізну лоґіку») та у переконливості їх діялектики. Але тут є також впевненість цієї переконливості, значення, яким ця лоґіка і ця строгість наділяє вже визнані нами поняття, а отже значення самої цієї лоґіки і цієї строгості: значення все ще філософське, я підкреслюю: філософське у тому значенні цього слова, яке згодом Маркс піддасть беззастережному осуду. Оскільки вся строгість і вся діялектика вартують рівно стільки, скільки коштує значення, якому вони служать і ілюструють. Одного дня треба буде достеменно вивчити та надати дослівне пояснення цього тексту: обміркувати теоретичний статус і теоретичну роль, закріплені за ключовим поняттям відчуженої праці; дослідити концептуальне поле цього поняття; визнати, що воно виконує саме ту роль, яку Маркс в той час йому призначив: роль першооснови; але також, що воно може виконувати цю роль тільки за умови отримання її як мандат і завдання від всього поняття людини, яке з сутності людини витягує необхідність і зміст вже знайомих нам економічних понять. Инакше кажучи, за термінами, що приречені на неминучість майбутнього значення, потрібно буде віднайти те значення, яке продовжує тримати їх в полоні філософії, залишки престижу та влади якої все ще володіють ними. І якби я не боявся зловжити волею передбачити результати цього доказу, то я би, напевно, сказав, що у цьому відношенні, тобто у відношенні радикального панування філософії над тим змістом, який незабаром стане від неї радикально незалежним, Маркс, найвіддаленіший від Маркса — це саме цей Маркс, найближчий Маркс, Маркс напередодні, Маркс на порозі, — немов перед розривом, і щоби його завершити, він мусив дати філософії її шанс, останній шанс, дозволити їй це абсолютне панування над противником і цей безмежний теоретичний тріюмф, тобто її поразку.
Вступ Боттіжеллі переносить нас в осердя цих проблем. Серед найвидатніших сторінок я виділяю ті, де він обмірковує теоретичний статус відчуженої праці, де він порівнює економічні поняття «Рукописів» з економічними поняттями «Капіталу», де він ставить фундаментальне питання теоретичної природи (для Маркса 1844 року) цієї щойно відкритої політичної економії. Ця проста фраза: «Буржуазна політична економія постає перед Марксом як певного виду феноменолоґія» (с. ХLІ), — здається мені вирішальною, так само як мені здається важливим той факт, що Маркс ясно приймає політичну економію такою, якою вона себе подає (с. LXVII), не ставлячи під сумнів зміст її понять і їхню систематику, як він зробить це пізніше: саме ця «абстракція» економії дозволить згодом иншу «абстракцію» — абстракцію філософії, яку буде використано для створення її основи. Таким чином, розпізнання у «Рукописах» присутности філософії неминуче повертає нас до відправної точки: це зустріч з політичною економією, змушуючи нас задуматись над питанням: отже, якою є та реальність, що її Маркс зустрів під видом цієї економії? Сама економія? Чи радше певна економічна ідеолоґія, невіддільна від економічних теорій, тобто, згідно з вже цитованим вище влучним виразом, якась «феноменолоґія»?
На кінець додам тільки одну ремарку. Якщо ця інтерпретація може декого збентежити, то це через довіру, яку вони мають до плутанини (якої важко уникнути, слід зауважити, нашим сучасникам, оскільки ціле історичне минуле звільняє їх від необхідності розрізняти ці ролі) між тим, що можна назвати політичними позиціями та теоретичними позиціями Маркса в період його формування. Боттіжеллі дуже добре побачив цю складність і одразу до неї звернувся, коли написав, наприклад (с. ХХХІІІ), що робота «До критики геґелівської філософії права» (1843) «знаменує приєднання Маркса до справи пролетаріяту, тобто до комунізму. Це не означає, що історичний матеріялізм вже був розроблений». Таким чином можливе прочитання політичне текстів молодого Маркса й прочитання теоретичне. Наприклад, такий текст, як «До жидівського питання», є текстом політично ангажованим у боротьбі за комунізм. Але цей текст є глибоко «ідеолоґічним», отже, це не той текст, який можна теоретично ідентифікувати з пізнішими текстами, що дадуть визначення історичного матеріялізму і зможуть до самих основ висвітлити той реальний комуністичний рух 1843 року, який народився до них, незалежно від них, і на бік якого став тоді молодий Маркс. Втім, навіть наш власний досвід може нагадати нам про те, що можна бути «комуністом» і не бути «марксистом». Це розрізнення потрібне, аби уникнути політичної спокуси плутати теоретичні позиції Маркса з його політичними позиціями і виправдовувати перші дрýгими. Але це розрізнення, яке проливає світло на багато речей, відсилає нас у площину вимоги, визначеної Боттіжеллі: осягти «инший метод», для того щоб зрозуміти формування Маркса, а отже, його моментів, його етапів, його «одночасних тепер», коротше кажучи, його трансформації; щоб усвідомити цю парадоксальну діялектику, в якій найбільш винятковим епізодом є ці «Рукописи», які Маркс ніколи не публікував, але які, без сумніву, показують нам його в істинному світлі, в його думках, водночас тріюмфальних і переможених, на порозі становлення самим собою шляхом радикального перетворення, останнього: тобто першого.
Грудень 1962 р.
Переклад з французької: «Вперед».
Примітки
1. Вступ, переклад та коментарі Еміля Боттіжеллі. Видавництво «Editions Sociales».
