Фемінізм, капіталізм і підступність історії

Ненсі Фрейзер

Вперше опубліковано в: Спільне №6, 2013: Гендер і праця, с. 8-18.

У цій статті я хочу в загальних рисах розглянути фемінізм другої хвилі. Не той чи інший напрямок активізму і не якусь конкретну течію феміністичної теорії, не окремий географічний відрізок цього руху чи суспільний прошарок жінок. Скоріше мені хотілося б поглянути на фемінізм другої хвилі як на ціле, як на епохальний соціальний феномен. Озираючись на майже сорокарічну історію феміністичного активізму, я хотіла би зважитися на оцінку загальної траєкторії цього руху та його історичної значущості. Маю надію, що такий погляд назад допоможе нам подивитися вперед, у майбутнє. Відтворюючи пройдений нами шлях, я прагну пролити світло на ті виклики, які стоять перед нами сьогодні — в час масштабної економічної кризи, соціальної непевності та політичного перегрупування ¹.

Тож я розповім історію про основні контури та загальне значення фемінізму другої хвилі. Ця історія буде однаковою мірою історичним наративом та спробою соціально-теоретичного аналізу, а її сюжет витиметься довкола трьох моментів історії, у кожен із яких фемінізм другої хвилі співвідноситься з конкретним етапом в історії капіталізму. Перший момент — це початок руху в контексті того, що я буду називати «державним капіталізмом». Тут я пропоную вивести зародження фемінізму нової хвилі з антиімперіалістичної «Нової лівиці», з якої він постав як радикальний виклик повальному андроцентризму капіталістичних суспільств в післявоєнну добу. Концептуалізуючи цей етап, я спробую пов’язати обіцянку емансипації, що лежить в основі цього руху, з його розширеним розумінням несправедливості та структурною критикою суспільства. Другий момент стосується процесу еволюції фемінізму в кардинально зміненому соціальному контексті зародження неолібералізму. Тут я пропоную відзначити не тільки неймовірні успіхи цього руху, а й те, що викликає занепокоєння, а саме злиття окремих його ідеалів з новоявленою формою капіталізму — постфордистського, «дезорганізованого», транснаціонального. Щоб осмислити цю фазу, я поставлю питання, чи не міг фемінізм другої хвилі мимоволі стати основним компонентом того, що Люк Болтанскі та Ев К’япелло називають «новим духом капіталізму». Третій момент має стосунок до можливої переорієнтації фемінізму в нинішньому контексті капіталістичної кризи та зміни політичного курсу США, які можуть бути початком переходу від неолібералізму до нової форми соціальної організації. Я пропоную дослідити перспективи відродження феміністичної емансипативної обіцянки у світі, який сколихнула подвійна криза фінансового капіталу та гегемонії США і який тепер чекає розвитку подій під час президентства Барака Обами.

Отже, в цілому я пропоную співвіднести траєкторію фемінізму другої хвилі з нещодавньою історією капіталізму. Таким чином я сподіваюся допомогти відродити той різновид соціалістично-феміністичної теорії, який надихнув мене кілька десятиліть тому і на який ми все ще покладаємо найбільші надії щодо прояснення перспектив гендерної справедливості в нинішній період. Втім, я не збираюся вдаватись до зужитих теорій дуальних систем, а скоріше прагну поєднати найкращі з сучасних феміністичних теорій з останніми здобутками критики капіталізму.

Щоб пояснити доцільність такого підходу, дозвольте мені висловити своє невдоволення, певно, найпоширенішою думкою щодо фемінізму другої хвилі. Часто кажуть, що порівняний успіх цього руху у справі трансформації культури різко контрастує з його відносною невдачею у трансформації інституцій. Така оцінка є подвійною: з одного боку, феміністичні ідеали гендерної рівності, що викликали стільки спротиву в попередні десятиліття, зараз міцно засіли в суспільному мейнстрімі; з іншого ж боку, їх іще належить реалізувати на практиці. Так, наприклад, феміністичну критику сексуального домагання, торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації, а також нерівної оплати праці — питання, які ще недавно викликали таке суспільне збурення, — сьогодні широко підтримують; проте ця потужна зміна на рівні поглядів аж ніяк не привела до викорінення цих практик. Отож часто стверджують: фемінізм другої хвилі дав поштовх для епохальної культурної революції, але масштабні зміни на рівні мислення (поки що) не перейшли в структурні, інституційні зміни.

У чомусь цей погляд таки не безпідставний, адже він слушно зауважує поширене у наш час схвалення феміністичних ідей. Однак теза про культурний успіх та інституційну поразку мало пояснює історичну значущість та майбутні перспективи фемінізму другої хвилі. Стверджуючи, що інституції не встигають за змінами у культурі, так наче ці сфери не взаємозалежні, ми ніби говоримо: для реалізації феміністичних очікувань потрібно лише підігнати інституції у відповідність до культурних змін. У результаті поза увагою залишається складніша тривожна можливість, що ширення культурних настроїв, породжених другою хвилею, було невід’ємною частиною іншої соціальної трансформації, якої феміністки не очікували й не мали на меті — трансформації соціального ладу післявоєнного капіталізму. Цю можливість можна сформулювати ще гостріше: самі по собі похвальні культурні зміни, яким дала поштовх друга хвиля, прислужилися легітимації структурних змін капіталістичного ладу, які цілком суперечать феміністичному баченню справедливого суспільства.

У цьому есеї я маю намір дослідити цю тривожну можливість. Мою гіпотезу можна сформулювати так: справді новим у другій хвилі було те, як вона поєднала в критиці андроцентричного державного капіталізму три аналітично окремі виміри гендерної несправедливості: економічний, культурний та політичний. Піддаючи державний капіталізм далекосяжному та різнобічному аналізові, в якому ці три перспективи вільно перехрещувалися, феміністки створили критику одночасно розгалужену і систематичну. Проте у наступні десятиліття ці три виміри несправедливості відділилися як одне від одного, так і від критики капіталізму. Разом із фрагментацією феміністичної критики почалося вибіркове використання та часткове відновлення окремих її напрямів. Відірвані одне від одного та від суспільної критики, яка їх інтегрувала, сподівання другої хвилі були втягнені на службу проекту, який глибоко суперечив нашому більшому, цілісному баченню справедливого суспільства. Через підступність історії утопічні прагнення дістали друге дихання у формі настроїв, що легітимували перехід до нової форми капіталізму: постфордистського, транснаціонального, неоліберального.

Нижче я пропоную послідовно розвинути цю гіпотезу у три кроки, які відповідатимуть трьом моментам, згаданим раніше. Насамперед я реконструюю феміністичну критику андроцентричного державного капіталізму, в якій поєдналися проблеми трьох вимірів справедливості — перерозподілу, визнання та репрезентації. По-друге, я окреслю розпад цієї цілості на окремі компоненти та вибіркове залучення деяких із них для легітимації неоліберального капіталізму. По-третє, я хочу зважити перспективи відновлення емансипативної обіцянки фемінізму в нинішній момент економічної кризи та політичного просвіту.

І. Фемінізм і державний капіталізм

Почну з того, що поміщу фемінізм другої хвилі в контекст державного капіталізму. Під «державним капіталізмом» я маю на увазі гегемонну суспільну формацію післявоєнної доби — суспільну формацію, в якій держави відігравали важливу роль у керуванні національними економіками ². Ми найкраще знаємо ту форму державного капіталізму, що існувала в соціальних державах так званого тоді «першого світу», які застосовували кейнсіанські методи, щоб пом’якшити цикли підйомів та спадів, характерні для капіталізму. Спираючись на досвід Депресії та планування воєнного часу, ці держави впроваджували різноманітні форми дирижизму: інвестиції в інфраструктуру, індустріальну політику, перерозподільче оподаткування, соціальне забезпечення, регулювання підприємницької діяльності, націоналізацію ключових галузей виробництва і декомодифікацію суспільних благ. Хоча найбільш ефективно «організувати» капіталізм в десятиліття після 1945 вдалося саме найбагатшим та найсильнішим державам ОЕСР, різновид державного капіталізму існував і в так званому «третьому світі». В колишніх колоніях, доведених до зубожіння, «держави розвитку», які щойно здобули незалежність, намагалися використати свій обмежений потенціал, щоб запустити національне економічне зростання шляхом імпортозаміщення, інвестицій в інфраструктуру, націоналізації ключових галузей виробництва та державного фінансування освіти ³.

Таким чином, я вживаю цей вираз переважно у стосунку до соціальних держав ОЕСР та постколоніальних держав розвитку у повоєнний період. Зрештою, саме в цих країнах на початку 1970-х і виник фемінізм другої хвилі. Аби пояснити, що саме спричинило його появу, я виділю чотири визначальні характеристики політичної культури державного капіталізму:

Економізм. За визначенням, державний капіталізм передбачав використання державної політичної влади для врегулювання (а в деяких випадках — для заміщення) економічних ринків. Передусім це був кризовий менеджмент в інтересах капіталу. Тим не менше, держави, про які йдеться, здобули свою політичну легітимність значною мірою завдяки запевненням про відкритість для всіх, соціальну рівність та міжкласову солідарність. Проте ці ідеали тлумачили в економістичний та класоцентричний спосіб. У політичній культурі державного капіталізму соціальні питання передусім набували значення розподілу, так ніби вони стосувалися лише справедливої роздачі подільних благ, особливо доходів та робочих місць, в той час як соціальний поділ розглядали передусім крізь призму класу. Таким чином, основним видом соціальної несправедливості вважали нерівномірний економічний розподіл, а його парадигматичним виявом була класова нерівність. Наслідком такого класоцентричного, економістичного уявного була маргіналізація, якщо не повне затемнення інших вимірів, місць та осей несправедливості.

Андроцентризм. Як наслідок, в політичній культурі державного капіталізму побутувало уявлення про ідеально-типового громадянина як робітника чоловічої статі, представника етнічної більшості, — сім’янина і годувальника. До того ж було прийнято вважати, що зарплата цього робітника має бути основним, якщо не єдиним, засобом для існування його сім’ї, в той час як будь-який заробіток дружини міг бути тільки додатковим. Цей гендерно маркований конструкт «сімейного заробітку» слугував одночасно і соціальним ідеалом з конотацією модерності та можливості просування вгору, і основою державної політики працевлаштування, соціального забезпечення та розвитку. І це при тому, що цей ідеал був недосяжним для більшості сімей, адже зарплати чоловіка рідко вистачало на утримання дітей і безробітної дружини. До того ж, фордистське виробництво, з яким був пов’язаний цей ідеал, невдовзі мусило поступитися своєю провідною роллю під натиском зростання сектору послуг з його низькими зарплатами. Але в 1950-х та 1960-х ідеал сімейного заробітку все ще слугував визначенню гендерних норм та дисциплінуванню тих, хто їх порушував, утверджуючи чоловічу владу в домі і спрямовуючи всі прагнення в приватне домашнє споживацтво. Не менш важливо, через високу оцінку оплачуваної праці політична культура державного капіталізму замовчувала соціальну вагу неоплачуваної доглядової та репродуктивної праці. Інституціалізуючи андроцентричний підхід до сім’ї та праці, вона натуралізувала гендерну несправедливість та вивела її з поля політичної боротьби.

Етатизм. Державний капіталізм, крім того, був етатистським, у ньому домінував технократичний, менеджерський етос. Держави добробуту та розвитку, в яких політику формували фахові експерти, а впроваджували бюрократичні організації, вбачали в тих, кому вони нібито служили, радше клієнтів, замовників і платників податків, а не активних громадян. Як наслідок постала деполітизована культура, у якій до проблем справедливості підходили суто технічно, так наче їх можна вирішити шляхом експертних підрахунків та корпоративних домовленостей. Це аж ніяк не заохочувало звичайних громадян до інтерпретувати свої потреби в дусі демократії та утверджувати їх шляхом політичної дискусії та боротьби; в кращому разі їм була відведена позиція пасивних споживачів задоволень, визначених та розподілених згори.

Вестфалізм. Нарешті, державний капіталізм був, за визначенням, національним устроєм, націленим на мобілізацію державних потужностей для підтримки національного економічного розвитку в ім’я — хоч не завжди в інтересах — громадян. Уможливлений Бреттон-Вудською регуляторною системою, цей устрій полягав у поділі політичного простору на територіально розмежовані політичні одиниці. В результаті політична культура державного капіталізму інституціалізувала «вестфальський» погляд, згідно з яким зобов’язання щодо справедливості поширюються тільки на громадян однієї держави. Охоплюючи левову частку суспільної боротьби в післявоєнну добу, цей підхід спрямовував боротьбу за справедливість на внутрішню політичну арену територіальних держав. Таким чином, попри голослівну підтримку міжнародних прав людини та антиімперіалістичної солідарності, територію справедливості було вкорочено, а вияви несправедливості без кордонів, були маргіналізовані чи навіть взагалі замовчані ⁴.

Отже, у підсумку маємо політичну культуру державного капіталізму з його економізмом, андроцентричністю, етатизмом і вестфалізмом — характеристиками, які були піддані критиці наприкінці 60-х і 70-х років. У той період вибухового радикалізму феміністки другої хвилі приєдналися до «Нової лівиці» та антиімперіалістичних однодумців у критиці економізму, етатизму і (меншою мірою) вестфалізму державного капіталізму, водночас викриваючи його андроцентризм — а разом з ним сексизм своїх товаришів і спільників. Розгляньмо ці аспекти боротьби по одному.

Фемінізм другої хвилі проти економізму. Відкидаючи виключне ототожнення несправедливості з нерівним класовим розподілом благ, феміністки другої хвилі долучилися до інших емансипативних рухів, щоб зруйнувати вузьке економістичне уявне державного капіталізму. Політизуючи «особисте», вони розширили значення справедливості, охоплюючи ті аспекти соціальної нерівності, які були ігноровані, толеровані і раціоналізовані з незапам’ятних часів. Відмовляючись одночасно від марксистського виняткового наголосу на політичній економіці і від ліберального виняткового наголосу на праві, вони розкрили несправедливості в інших площинах — у сім’ї і в культурних традиціях, у громадянському суспільстві й у щоденному побуті. Крім того, феміністки другої хвилі розширили перелік сфер, де може ховатися несправедливість. Відкидаючи первинність класу, феміністки-соціалістки, чорні феміністки та феміністки-антиімперіалістки виступили і проти спроб радикальних феміністок надати гендерові такого самого статусу привілейованої категорії. Наголошуючи не лише на гендері, але й на класі, расі, сексуальності та національності, вони започаткували той альтернативний «перехресний» підхід, що вже став загально прийнятим. Нарешті, феміністки другої хвилі розширили бачення справедливості, охоплюючи проблеми, які прийнято було вважати приватними, як-от сексуальність, домогосподарство, репродукція і насильство над жінками. Таким чином вони зуміли розширити поняття несправедливості й охопити не лише економічні нерівності, але й ієрархії статусу та асиметрії політичної влади. З відстані часу можемо говорити, що вони замінили моністичний, економістичний погляд на несправедливість ширшим тривимірним розумінням, що охоплювало економіку, культуру та політику.
Результатом став аж ніяк не реєстр окремих проблем. Навпаки, численні нововіднайдені прояви несправедливості об’єднувало розуміння жіночої підлеглості як явища систематичного, прихованого в глибинних структурах суспільства. Феміністки другої хвилі сперечалися, звісно, про те, як найкраще схарактеризувати суспільну цілість — чи як «патріархальну», чи «дуальну систему» — амальгаму капіталізму і патріархату, чи як імперіалістичну світову систему, чи, що мені імпонує найбільше, як історично конкретну андроцентричну форму державного капіталістичного суспільства, структурованого трьома взаємопов’язаними режимами підлеглості: нерівним розподілом благ, браком визнання і викривленою репрезентацією. Попри ці відмінності, більшість феміністок другої хвилі — за помітним винятком ліберальних феміністок — погоджувалися, що для подолання жіночої підлеглості необхідна радикальна трансформація глибинних структур соціальної цілості. Ця спільна відданість систематичній трансформації ознаменувала появу руху на тлі загальної емансипативної активності того часу.

Фемінізм другої хвилі проти андроцентризму. Хоч на фемінізмі другої хвилі й позначилася загальна атмосфера радикалізму 1960-х, він мав напружені стосунки з іншими емансипативними рухами. Зрештою, його головною мішенню була саме гендерна несправедливість державного капіталізму, яка не належала до пріоритетів нефеміністичних антиімперіалістів і нових лівих. Більше того, водночас із критикою андроцентризму державного капіталізму феміністкам другої хвилі доводилося боротися і з сексизмом серед самої лівиці. Для ліберальних чи радикальних феміністок це не становило особливої проблеми: вони могли зайняти сепаратистську позицію і вийти з лав лівих. Натомість для феміністок-соціалісток, антиімперіалістичних феміністок і небілих феміністок складність полягала у тому, щоб долати сексизм, залишаючись при цьому в рядах лівих.
Принаймні певний час соціалістичним феміністкам вдалося втримати цей складний баланс. Вони виявили джерело андроцентризму у гендерному поділі праці, який систематично знецінює діяльність, оплачувану й неоплачувану, якою займаються жінки або яка асоціюється з жінками. Застосовуючи цей аналіз до державного капіталізму, вони віднайшли глибинні структурні зв’язки між жіночою відповідальністю за левову частку неоплачуваного догляду (за дітьми), їхньою підлеглістю у шлюбі та особистому житті, гендерною сегментацією ринків праці, чоловічим домінуванням над політичною системою та андроцентризмом соціального захисту, промислової політики і схем розвитку. В результаті вони викрили сімейний заробіток як ту точку, в якій сходяться нерівний розподіл благ, брак визнання і адекватної репрезентації. Результатом стала критика, що інтегрувала економіку, культуру і політику в систематичному розгляді жіночої підлеглості за державного капіталізму. Феміністки другої хвилі ставили собі за мету не просто пропагувати повне залучення жінок у капіталістичне суспільство як найманих працівниць, вони прагнули трансформувати глибинні структури та життєві цінності системи — у тому числі шляхом децентралізації оплачуваної роботи й поцінування неоплачуваної діяльності, особливо суспільно необхідної роботи з догляду, яку виконують жінки.

Друга хвиля фемінізму проти етатизму. Але незгода феміністок із державним капіталізмом стосувалася не лише його суті, але й методів. Як і їхні однодумці серед нових лівих, вони відкидали бюрократично-менеджерський етос державного капіталізму. До поширеної у 1960-х критики фордистської організації вони додали гендерний аналіз — тлумачили культуру великих ієрархічних інституцій як утілення модернізованої маскулінності професійно-менеджерського прошарку державного капіталізму. Розвиваючи протилежний етос горизонтальних сестринських стосунків, феміністки другої хвилі створили цілком нову організаційну практику пробудження свідомості. У спробах подолати різкий етатистський поділ між теорією та практикою вони обрали форму контркультурного демократизуючого руху — антиієрархічного, учасницького та демотичного. В період до винайдення абревіатури НДО (недержавна організація) науковиці-феміністки, адвокатки та соціальні працівниці ідентифікували себе скоріше з широкими народними масами, аніж із панівним професійним етосом деполітизованої науки.
Але, на відміну від деяких контркультурних товаришів, більшість феміністок не відкидали державних організацій без застережень. Натомість вони намагалися наділити ці організації феміністичними цінностями і передбачали учасницько-демократичну державу, що надаватиме громадянам більше владних повноважень. Таким чином, переосмислюючи відносини між державою та суспільством, вони намагалися перетворити тих, кого зазвичай позиціонували як пасивних об’єктів соціальної допомоги та політики розвитку, на активних суб’єктів, даючи їм можливість брати участь у демократичному процесі тлумачення потреб. Отже, метою було не зруйнувати державні організації, а трансформувати їх в установи, які би підтримували і навіть виражали гендерну справедливість.

Фемінізм другої хвилі на користь і проти вестфалізму. Напевно, більш амбівалентним було ставлення фемінізіму до вестфальського виміру державного капіталізму. Зважаючи на свої витоки з глобального заворушення проти в’єтнамської війни, рух був схильний гостро реагувати на прояви несправедливості без кордонів. Особливо це стосувалося феміністок у країнах розвитку, адже їхня гендерна критика була тісно переплетена з критикою імперіалізму. Але й тут, як і всюди, для більшості феміністок саме їхні держави виступали основними адресатами вимог. Тож феміністки другої хвилі були схильні закарбовувати вестфальську систему у своїй практиці, навіть якщо вони її критикували в теорії. Ця система, що ділила світ на територіально обмежені держави, залишалася стандартною формулою в епоху, коли держави все ще, здавалося, володіли необхідними потужностями, щоб керувати суспільством, і коли ще не були доступні технології, які вможливлюють транснаціональне спілкування в реальному часі. Тож у контексті державного капіталізму гасло «сестринство глобальне» (яке тут же було розкритиковане як імперіалістичне) мало функцію радше абстрактного жесту, ніж поствестфальського політичного проекту, який можна було б реалізувати на практиці.

Загалом фемінізм другої хвилі залишився на суперечливих вестфальських позиціях, навіть відкинувши економізм, андроцентризм та етатизм державного капіталізму. Проте у всіх цих питаннях існували суттєві нюанси. Заперечуючи економізм, феміністки цього періоду ніколи не піддавали сумніву першочерговість справедливого розподілу благ та критики політичної економії для проекту жіночої емансипації. В жодному разі не применшуючи економічного виміру гендерної несправедливості, вони намагалися поглибити його шляхом прояснення його зв’язку з двома додатковими вимірами — культурою та політикою. Так само коли феміністки другої хвилі відкидали андроцентризм сімейного заробітку, вони не мали наміру просто замінити його заробітком двох членів сім’ї. Для них подолати гендерну несправедливість означало покласти край систематичному знеціненню роботи з догляду і гендерному розподілу праці — як оплачуваної, так і неоплачуваної. Нарешті, відкидаючи етатизм державного капіталізму, феміністки другої хвилі ніколи не сумнівалися в необхідності сильних політичних інституцій, що могли б організовувати економічне життя в ім’я справедливості. Вони аж ніяк не прагнули звільнити ринки від державного контролю, а скоріше намагалися демократизувати державну владу, збільшити політичну залученість громадян, зміцнити відповідальність і пожвавити комунікацію між державою та суспільством.

Загалом, фемінізм другої хвилі взяв на себе проект політичної трансформації, що мав в основі розширене розуміння несправедливості і систематичну критику капіталістичного суспільства. Передові течії цього руху сприймали свою боротьбу багатовимірно — як спрямовану одночасно проти економічної експлуатації, статусної ієрархії та політичного підпорядкування. Щобільше, фемінізм видавався їм частиною ширшого емансипативного проекту, в якому боротьба проти гендерної несправедливості була неодмінно пов’язана з боротьбою проти расизму, імперіалізму, гомофобії та класового панування — і все це вимагало трансформації глибинних структур капіталістичного суспільства.

II. Фемінізм і «новий дух капіталізму»

Цей проект виявився мертвонародженим, ставши жертвою глибших історичних сил, які були не до кінця зрозумілі в ті часи. З відстані часу ми бачимо, що поява фемінізму другої хвилі співпала з історичною зміною в характері капіталізму зі щойно описаного державного варіанту на неолібералізм. Перевертаючи попередню формулу «використовувати політику, щоб приборкати ринки», прихильники нової форми капіталізму пропонували використовувати ринки, щоб приборкати політику. Вони зруйнували ключові елементи схеми, закладеної в Бреттон-Вудс, і усунули важелі контролю над капіталом, які були потрібні для кейнсіанського керування національними економіками. Замість дирижизму вони пропагували приватизацію та дерегуляцію; замість соціального забезпечення й соціального громадянства — «просочення благ згори донизу» й «особисту відповідальність»; замість соціальних держав та держав розвитку — ефективну та жорстку «державу-конкурента». Випробуваний у Латинській Америці, цей підхід служив для керування переходом до капіталізму в Східній та Центральній Європі. Хоч його публічно підтримували Тетчер та Рейган, у країнах першого світу його застосовували лише поступово та спорадично. Натомість у третьому світі неолібералізація була нав’язана під тиском боргу, як обов’язкова програма «структурної перебудови», яка нівелювала всі центральні принципи теорії розвитку та змусила постколоніальні держави розпродати активи, відкрити свої ринки й урізати соціальні витрати.

Цікаво те, що фемінізм другої хвилі процвітав у цих нових умовах. Радикальний контркультурний рух почав перетворюватися на масове соціальне явище. Притягуючи адептів із різних класових та етнічних прошарків, різної національності та політичної ідеології, феміністичні ідеї знаходили шлях у кожен куток і шпарину суспільного життя і трансформували саморозуміння кожного, кого вони торкалися. Результатом стало не лише значне поповнення в рядах активісток, але й зміна загальноприйнятих поглядів на сім’ю, роботу та гідність.

Чи був цей паралельний розквіт фемінізму другої хвилі та неолібералізму збігом обставин? Чи, може, між ними існувала якась збочена, прихована, вибіркова спорідненість? Це друге припущення, звісно, єретичне, але нам не вдається дослідити його на власний страх і ризик. Звісно, поява неолібералізму драматично змінила територію, на якій діяв фемінізм другої хвилі. Тут я спробую довести, що в результаті цього відбулося переозначення феміністичних ідеалів ⁵. Прагнення, які мали чіткий емансипативний зміст у контексті державного капіталізму, набули суперечливого значення в епоху неолібералізму. В час, коли прихильники вільного ринку атакували соціальні держави і держави розвитку, феміністична критика економізму, андроцентризму, етатизму та вестфалізму набула нової ваги. Я поясню цю динаміку переозначення, звертаючись ще раз до чотирьох центральних точок феміністичної критики.

Переозначення феміністичного антиекономізму. Поява неолібералізму співпала зі значною переміною в політичній культурі капіталістичних суспільств. У цей період вимоги справедливості дедалі частіше формулювали як вимоги визнання ідентичності та інакшості ⁶. Разом із цим зсувом «від перерозподілу до визнання» з’явився сильний тиск, що вимагав трансформувати фемінізм другої хвилі у варіант політики ідентичності. Хоча це був і прогресивний варіант, проте він мав тенденцію до надмірного розростання критики культури й недооцінювання критики політичної економії. На практиці ця тенденція звела соціально-економічну боротьбу до боротьби за визнання, а в наукових колах феміністична культурна теорія почала заступати собою феміністичну соціальну теорію. Те, що спочатку було необхідною корекцією економізму, із часом скотилося в так само однобокий культуралізм. Отже, замість прийти до ширшої, різноманітнішої парадигми, яка б охоплювала перерозподіл та визнання, фемінізм другої хвилі, фактично, обміняв одну викривлену парадигму на іншу.
Щобільше, це сталося в дуже непідходящий момент. Звернення до визнання аж надто добре припасувалося до новоявленого неолібералізму, який більше за все хотів притлумити всі згадки про соціальний егалітаризм. Таким чином, феміністки абсолютизували критику культури саме в той момент, коли обставини вимагали подвійної уваги до критики політичної економії. Крім того, коли ця критика розкололася, культурницька течія відірвалася не лише від економічної течії, але й від критики капіталізму, яка досі їх об’єднувала. Відмежовані від критики капіталізму і альтернативно озвученні, ці течії могли бути втягнені, за словами Гестер Айзенштайн, у «небезпечний зв’язок» з неолібералізмом (Eisenstein 2005).

Переозначення феміністичного антиандроцентризму. Тож це було всього лиш питання часу, коли неолібералізм переозначить феміністичну критику анроцентризму. Щоб пояснити, як саме відбулося це переосмислення, пропоную прийняти аргумент Люка Болтанскі та Ев К’япелло. У своїй важливій праці «Новий дух капіталізму» вони відстоюють думку, що капіталізм періодично оновлює себе в моменти історичного перелому, частково шляхом імунізації проти критики (Boltanski and Chiapello 1999) ⁷. В такі моменти елементи антикапіталістичної критики зазнають переозначення, щоб виправдати появу нової форми капіталізму, який таким чином набуває вищої моральної вагомості, необхідної, щоб спонукати нове покоління взяти на себе по суті безглузде завдання нескінченного нагромадження. На думку Болтанскі та К’япелло цей новий «дух», що допоміг легітимувати гнучкий неоліберальний капіталізм нашого часу, формувався за прикладом «мистецької» критики державного капіталізму з боку нових лівих, спрямованої проти сірого конформізму корпоративної культури. За їхніми словами, вдаючись саме до акцентів травня 1968-го, теоретики неоліберального менеджменту запропонували новий «єднальний» та «проектний» капіталізм, за якого непорушні організаційні ієрархії мали поступитися горизонтальним групам і гнучким мережам, таким чином вивільнюючи індивідуальну творчість. Результатом стала нова мрія про капіталізм з реальними наслідками — мрія, яка заполонила технологічні стартапи Кремнієвої долини, а сьогодні найкраще проявляється в етосі корпорації «Ґуґл».
Аргумент Болтанскі та К’япелло самобутній і глибокий. Проте через недобачання гендерної складової він не здатен повністю пояснити характер духу неоліберального капіталізму. Справді, цей дух містить маскулінну мрію про вільного, необтяженого, самоствореного індивіда, якого вони точно описують. Але неоліберальний капіталізм — так само «Волмарт», макіладори й мікрокредити, як і Кремнієва долина і «Ґуґл». А серед його незамінних працівників непропорційно багато жінок — не лише молодих і незаміжніх, але й заміжніх та з дітьми; не лише жінки, категоризовані за расовою ознакою, але й жінки практично всіх національностей та етносів. По суті, жінки влилися у ринки праці по всьому світу; це остаточно підточило ідеал сімейної зарплати часів державного капіталізму. За «неорганізованого» неоліберального капіталізму цей ідеал заступила норма сім’ї з двома джерелами доходу. І байдуже, що реальна основа цього ідеалу — зниження зарплат, менші гарантії зайнятості, падіння життєвого рівня, різке зростання кількості годин оплачуваної роботи на кожну сім’ю, тягар подвійної зміни — а тепер часто й потрійної чи почетвірної — і зростання кількості домогосподарств, очолюваних жінками. Дезорганізований капіталізм ховає непривабливу реальність за романтикою жіночого поступу та гендерної справедливості.
Як би неприйнятно це не звучало, я вважаю, що фемінізм другої хвилі мимоволі сформував ключовий компонент нового неоліберального духу. Наша критика сімейного заробітку стала важливою частиною романтичного наративу, який наповнює гнучкий капіталізм вищим моральним змістом. Надаючи щоденному переборюванню труднощів етичного значення, феміністична мрія притягує жінок з обох кінців соціального спектру — з одного боку, жіночі кадри з професійного середнього класу, що прагнуть пробити скляну стелю ⁸; з іншого — тимчасові працівниці, жінки з неповною зайнятістю, представниці низькооплачуваної сфери послуг, домогосподарки, секс-працівниці, мігрантки, працівниці у вільних економічних зонах і позичальниці мікрокредитів — домагаються не лише зарплати та матеріальної безпеки, але й гідності, самовдосконалення і звільнення від традиційного домінування. По обидва боки мрія про жіночу емансипацію запряжена у віз капіталістичного нагромадження. Таким чином, феміністична критика сімейного заробітку переродилася у потворній формі. В минулому центральний елемент радикального аналізу капіталістичного андроцентризму, сьогодні вона служить для капіталістичного підвищення цінності оплачуваної праці.

Переозначення феміністичного антиетатизму. Неолібералізм також переозначив антиетатизм минулого періоду, використовуючи його як матеріал для схем, спрямованих попросту на зменшення державного впливу. За нових умов залишався лише один крок від феміністичної критики патерналізму соціальної держави до критики Тетчер на адресу «держави-няньки». Таким був, безперечно, досвід Сполучених Штатів, де феміністки безпомічно спостерігали, як Білл Клінтон «тріангулював» ⁹ їхню нюансовану критику сексистської та стигматизуючої системи допомоги для бідних і використав її, щоб «припинити соціальну допомогу у її звичному вигляді», тим самим цілком скасувавши федеральні виплати на підтримку малозабезпечених. Тим часом у колишніх колоніях критика андроцентризму держав розвитку переросла в ентузіазм щодо НДО, які почали повсюдно перебирати на себе функції неспроможних держав. Безперечно, найкращі серед цих організацій забезпечували населення, позбавлене громадських послуг, нагально необхідною матеріальною допомогою. Проте це також спричинило деполітизацію місцевих груп і викривило їхні програми в прийнятний для грантодавців із країн першого світу спосіб. Щобільше, діяльність НДО, покликаних «латати дірки», нічим не зарадила вивітрюванню державного забезпечення і не розбудувала політичну підтримку відповідних дій держави (Alvarez 1999; Barton 2004).
Бурхливий розвиток системи мікрокредитів ілюструє цю дилему. Протиставляючи бюрократії ієрархічного етатизму феміністичні цінності — повноту повноважень і громадянську участь — архітектори цих проектів здійснили інноваційний синтез індивідуальної самодопомоги та громадської співпраці, контролю, здійснюваного НДО, та ринкових механізмів, аби подолати бідність жінок та гендерне підпорядкування. Серед результатів поки що маємо вражаючий перелік виплачених позик і епізодичні випадки змінених життів. Але весь феміністичний галас довкола цих проектів приховував неприємний збіг: мікрокредити множилися, а держави облишили макроструктурну роботу боротьби з бідністю — роботу, якої дрібні позики аж ніяк не зможуть заступити (Narayan 2005; Eisenstein 2005). І в цьому випадку феміністична критика бюрократичного патерналізму зміцнила неолібералізм. Підхід, що мав на меті трансформувати державну владу у двигун для збільшення повноважень громадян і соціальної справедливості, тепер використовують для виправдання маркетизації та відступу держави.

Переозначення феміністичних аргументів за і проти вестфалізму. Ну і нарешті, як би там не було, а неолібералізм змінив суперечливе ставлення фемінізму до вестфальської схеми. У новому контексті «глобалізації» вже не є самоочевидним той факт, що територіально обмежена держава має бути єдиним легітимним осередком обов’язків та боротьби за справедливість. Феміністки приєдналися до охоронців довкілля, активістів правозахисного руху та критиків СОТ у сумнівах щодо цього. Мобілізуючи поствестфальські сили, які залишалися зайвими у державному капіталізмі, вони взялися за боротьбу проти несправедливостей без кордонів, маргіналізованих та проігнорованих у попередню епоху. Застосовуючи нові комунікаційні технології для налагодження транснаціональних мереж співпраці, феміністки започаткували інноваційні стратегії, такі як «ефект бумеранга» — мобілізацію громадської думки на глобальному рівні, щоб висвітлити зловживання на місцевому рівні та присоромити держави, які закривають на них очі (Keck and Sikkink 1998). Результатом стала багатообіцяюча нова форма феміністичного активізму — транснаціональна, багатогранна, поствестфальська.
Але транснаціональний поворот теж мав свої нюанси. Часто загнані в кут на державному рівні, багато феміністок спрямували свою енергію в роботу на «міжнародній» арені, особливо під час низки конференцій, пов’язаних з ООН, у Найробі, Відні, Пекіні і так далі. Вибудовуючи «глобальне громадянське суспільство», щоб задіяти нові важелі глобального правління, вони загрузли посеред тих самих проблем, про які йшлося раніше. Наприклад, кампанії на захист прав жінок зосереджувалися переважно на питаннях насильства та репродукції на противагу, наприклад, бідності. Затверджуючи розкол часів холодної війни між громадянськими та політичними правами з одного боку та соціальними й економічними правами з іншого, такі зусилля спрямовані більше на визнання, аніж на перерозподіл. Крім того, ці кампанії посилили зрощення феміністичної політики зі сферою діяльності НДО, поглиблюючи прірву між професіоналами та місцевими групами, а також забезпечуючи непомірний вплив англомовних еліт. Подібна динаміка характеризує й феміністичну діяльність щодо політичного апарату ЄС — особливо зважаючи на брак по-справжньому транснаціональних жіночих рухів у європейському масштабі. Отже, феміністична критика вестфалізму виявилася суперечливою в епоху неолібералізму. Похвальна на перших порах спроба розширити простір справедливості за межі держави-нації у підсумку прислужилася адміністративним потребам нової форми капіталізму.

Тож загалом доля фемінізму в неоліберальну епоху парадоксальна. З одного боку, порівняно дрібний контркультурний рух попереднього періоду зростав у геометричній прогресії й успішно поширював свої ідеї по всьому світу. З іншого ж боку, феміністичні ідеї зазнали ледве вловимого зсуву валентності у новому контексті. Однозначно емансипативна в епоху державного капіталізму, критика економізму, андроцентризму, етатизму та вестфалізму сьогодні видається сповненою неоднозначності, схильною служити легітимації потреб нової форми капіталізму. Адже цьому капіталізмові значно простіше мати справу з вимогами визнання, аніж з вимогами перерозподілу, в той час як він розбудовує новий режим нагромадження на основі оплачуваної жіночої праці та намагається позбавити ринки соціального регулювання, щоб іще вільніше діяти в глобальних масштабах.

Відкрите майбутнє?

Але сьогодні цей капіталізм сам стоїть на критичному роздоріжжі. Безперечно, глобальна фінансова криза та явно постнеоліберальна відповідь на неї передових держав, які всі без винятку навернулися в кейнсіанство, започаткували кінець неолібералізму як економічного режиму. Вибір Барака Обами, можливо, є сигналом рішучого заперечення — навіть якщо воно йде із самого черева звіра — неолібералізму як політичного проекту. Можливо, ми бачимо ранні зворушення нової хвилі мобілізації, що має на меті озвучити альтернативу. І тоді, цілком можливо, ми стоїмо на грані ще одної «великої трансформації», такої ж масштабної і глибокої, як та, яку я описала.

Якщо так, то форма майбутнього суспільства стане об’єктом гострих суперечок у найближчий період. І фемінізм відіграватиме суттєву роль у цих суперечках на двох різних рівнях: по-перше, як соціальний рух, перипетії якого я простежила вище — цей рух докладе зусиль, щоб наступний режим інституціалізував зобов’язання щодо гендерної справедливості. По-друге, як загальна дискурсивна модель, яка більше не належить феміністкам і яку вони не контролюють — порожній означник блага (мабуть, схоже функціонує термін «демократія»), який може і буде використовуватися для легітимації різноманітних сценаріїв, не всі з яких сприятимуть гендерній справедливості. Будучи породженням фемінізму в його першому значенні соціального руху, це друге дискурсивне значення «фемінізму» вийшло з-під контролю. Оскільки дискурс відокремлюється від руху, рух дедалі більше стикається зі своєю тінню, химерним двійником, якого неможливо ані прийняти, ані цілком зректися ¹⁰.

У цьому есе я змалювала бентежний танок цих двох фемінізмів у переході від державного капіталізму до неолібералізму. Що можна з цього виснувати? Однозначно не те, що фемінізм другої хвилі зазнав поразки, ані що його слід ганити за тріумф неолібералізму. Звісно, феміністичні ідеали не є за своєю суттю проблематичними, і вони не конче приречені на те, щоб їх переозначували на користь капіталізму. Натомість мій висновок у тому, що ми, для кого фемінізм є передусім рухом за гендерну справедливість, мусимо досягти історичної самосвідомості, адже ми діємо на території, де також сновигає наш моторошний двійник.

З цією метою повернімося до питання: що саме може пояснити наші «небезпечні зв’язки» з неолібералізмом? Чи ми є жертвами нещасливого збігу обставин, які опинилися в не тому місці і не в той час і стали здобиччю найбільш опортуністичного спокусника — капіталізму, неперебірливого у виборі перспективи, яку готовий інструменталізувати, навіть якщо та за своєю суттю йому цілком чужа? Чи може, як я зауважила раніше, є якась таємна вибіркова спорідненість між фемінізмом та неолібералізмом? Якщо вона й існує, то полягає у критиці традиційної влади ¹¹. Ця влада є давнім об’єктом боротьби феміністичного активізму, який щонайменше з часів Мері Волстонкрафт намагається звільнити жінок з-під персоналізованого підпорядкування чоловікам: батькові, братові, священику, старійшині чи чоловікові. Але традиційна влада в певні періоди також стає на перешкоді розширенню капіталізму як частина соціальної дійсності, в яку історично були вписані ринки і яка обмежувала економічну доцільність у певних сферах ¹². На даний момент виглядає на те, що ці дві форми критики традиційної влади — феміністична і неоліберальна — зійшлися.

І навпаки, фемінізм та неолібералізм розходяться щодо питань посттрадиційних форм гендерної підлеглості — щодо обмежень у житті жінок, які не набирають форми персоналізованого підпорядкування, але виникають зі структурних та систематичних процесів, за яких дії багатьох людей опосередковуються в абстрактний чи знеособлений спосіб. Парадигматичним прикладом є характеристика Сюзан Окін «циклу соціально спричиненої і різко асиметричної незахищеності у шлюбі», коли традиційна відповідальність жінок за виховання дітей впливає на формування ринків праці їм на шкоду, і в результаті утворюється нерівність у владних повноваженнях на економічних ринках, що в свою чергу підсилює й погіршує нерівний розподіл влади в сім’ї (Okin 1989: 138). Ці процеси підпорядкування, опосередковані ринком, є основою неоліберального капіталізму. Тому сьогодні вони мають стати основним центром феміністичної критики, оскільки ми намагаємося відмежуватися від неолібералізму й уникнути переозначення в його рамках. Звісно, це не означає покинути боротьбу проти традиційної чоловічої влади, яка залишається необхідним моментом феміністичної критики. Натомість це означає, що слід розірвати ланку переходу від цієї критики до її неоліберального двійника — передовсім налагоджуючи зв’язок між боротьбою проти персоналізованого підпорядкування з критикою капіталістичної системи, яка, нібито обіцяючи звільнення, насправді замінює одну форму домінування іншою.

Сподіваючись дати поштовх реалізації цього плану дій, я би хотіла востаннє звернутися до моїх чотирьох точок феміністичної критики:

Постнеоліберальний антиекономізм. Ймовірний відхід від неолібералізму дає можливість відродити емансипативну обіцянку фемінізму другої хвилі. Якщо ми приймемо тривимірне трактування несправедливості, то зможемо поєднати у більш збалансований спосіб виміри перерозподілу, визнання та репрезентації, розрізнені у попередню епоху. Засновуючи ці доконечні аспекти феміністичної критики на оновленому розумінні соціальної цілості, ми повинні поєднати феміністичну критику з критикою капіталізму і тим самим заново утвердити фемінізм як частину лівого руху.

Постнеоліберальний антиандроцентризм. Окрім того, можливий перехід до постнеоліберального суспільства дає шанс розірвати штучний зв’язок між нашою критикою сімейного заробітку та гнучким капіталізмом. Поновлюючи критику андроцентризму, феміністки почнуть боротися за форму життя, яка усуває з центральних позицій оплачувану працю і надає цінності нетоварній діяльності, включно з роботою з догляду. Ця робота, яку досі переважно виконують жінки, повинна стати цінованим складником гідного життя кожного.

Постнеоліберальний антиетатизм. Критика неолібералізму також дає шанс розірвати зв’язок між нашою критикою етатизму й маркетизацією. Повернувшись до ідеалів учасницької демократії, феміністки зможуть тепер боротися за нову організацію політичної влади, яка підпорядковує бюрократичний менеджеризм владному уповноваженню громадян. Головне при цьому не розпорошувати, а зміцнювати громадську владу. Таким чином учасницька демократія, якої ми сьогодні дошукуємося, використовує політику, щоб приборкати ринки і керувати суспільством в інтересах справедливості.

Постнеоліберальний антивестфалізм. Насамкінець, криза неолібералізму є можливістю продуктивно вирішити наше давнє суперечливе ставлення до вестфальської схеми. З огляду на транснаціональний масштаб капіталізму, сьогодні необхідні громадські сили, які неможливо згуртувати лише в межах територіальної держави. Тому в цьому випадку завданням є покласти край винятковій ідентифікації демократії з територіально обмеженою політичною громадою. Приєднуючись до інших прогресивних сил, феміністки зможуть боротися за новий, поствестфальський лад — багатогранний і демократичний на кожному рівні. Поєднуючи мережевість із залученням, це нове згрупування демократичних сил мало би виправити прояви несправедливості у кожній сфері, за всіма векторами і в будь-яких масштабах, включно з несправедливостями без кордонів.

Тож я хочу сказати, що зараз час феміністкам мислити масштабно. Ставши свідками того, як наступ неолібералізму інструменталізував наші найкращі ідеї, ми маємо скористатися сьогоднішнім просвітом, щоб повернути їх собі. Користаючись моментом, ми, можливо, зуміємо скерувати напрямок неминучої трансформації в бік справедливості — і не лише у питаннях гендеру.

Переклали Олеся Бондаренко та Софія Скачко

Перекладено за: Nancy Fraser. Feminism, Capitalism and the Cunning of History

Читайте також:

Клас видалено (Алан Берубе)

Дівчина на замовлення (Барбара Еренрайх)

Чоловіче домінування (Інтерв’ю Лоїка Вакана з П’єром Бурдьє)

Джерела:
Alvarez, S., 1999. Advocating Feminism: The Latin American Feminist NGO “Boom” in International Feminist Journal of Politics, vol. 1, no. 2, 1999.
Barton, C., 2004. Global Women’s Movements at a Crossroads in Socialism and Democracy, vol. 18, no. 1, 2004.
Boltanski, L. and Chiapello, È., 1999. The New Spirit of Capitalism, London 2005 [Paris 1999].
Butler, J., 1994. Contingent Foundations in Benhabib, S., Butler, J., Cornell, D., and Fraser, N., 1994. Feminist Contentions: A Philosophical Exchange, London.
Eisenstein, H., 2005. A Dangerous Liaison? Feminism and Corporate Globalization in Science and Society, vol. 69, no. 3, 2005.
Fraser, N., 1995. From Redistribution to Recognition? in New Left Review 1/212, July–August 1995.
Fraser, N., 2005. Reframing Justice in a Globalizing World in New Left Review 36, November–December 2005.
Keck, M. and Sikkink, K., 1998. Activists Beyond Borders: Advocacy Networks in International Politics, Ithaca, NY.
Narayan, U., 2005. Informal Sector Work, Microcredit and Third World Women’s “Empowerment”: A Critical Perspective, paper presented at the xxii World Congress of Philosophy of Law and Social Philosophy, Granada, May 2005.
Okin, S. Justice, Gender and the Family, New York.
Polanyi, K., 2001. The Great Transformation, Boston.
Pollock, F., 1982. State Capitalism: Its Possibilities and Limitations in Arato, A. and Gebhardt, E., eds, 1982. The Essential Frankfurt School Reader, London.
Zaretsky, E., 2008. Psychoanalysis and the Spirit of Capitalism in Constellations, vol. 15, no. 3, 2008.