Максим Мазипчук
На роздоріжжях
Жовтнева революція привела до кардинальних змін на території колишніх Російської та Австро-Угорської імперій. Під час громадянської війни, що стала наслідком розпаду «вотчини Романових», українці служили в різних арміях: Дієвій армії Української Народної Республіки, Робітничо-селянській Червоній армії, Добровольчій армії та інших білогвардійських формуваннях, військах гетьмана Скоропадського, різноманітних повстанських загонах (Божко 2000). Так само після розпаду імперії Габсбургів багато українців взяли участь у збройній боротьбі проти польської держави за утвердження Західно-Української Народної Республіки.
Внаслідок перемоги більшовиків на Великій Україні та польських сил на Галичині й Волині в еміграцію вирушили вояки та політичні діячі УНР та ЗУНР, а також українці, які воювали в складі армій Денікіна й Врангеля (Даниленко 2001: 37). В еміграції опинилися представники різних політичних партій, які презентували широкий спектр політичних поглядів та різні куточки України. Якщо прибічники УНР рятувалися від радянської влади, то представники ЗУНР — від буржуазно-демократичного режиму Другої Речі Посполитої. Водночас багато «уенерівців» знайшло притулок на території Польщі, тоді як багато «зунрівців» змушені були емігрувати далі — на Захід.
Українські емігранти опинилися переважно в країнах Центральної та Південної Європи (Австрія, Німеччина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія). Дещо пізніше до цього переліку додалися Франція та Бельгія.
Українська еміграція не відбивала дзеркально соціальну структуру, що існувала в Україні, де абсолютну більшість населення становили селяни (за переписом в Російській імперії 1897 року 93,1% етнічних українців були селянами). Це можна пояснити меншою соціальною мобільністю селянства та більш широким (у процентному співвідношенні) залученням інтелігенції та робітництва до революційних подій та політичного активізму. 1921 року в Празі для допомоги українським емігрантам було створено Український громадський комітет, який, крім іншого, досліджував стан еміграції та здійснював реєстрацію. За даними комітету, з 6 тисяч зареєстрованих українських емігрантів 55% за соціальним походженням були селянами, 13% – робітниками, 25% – інтелігентами, а 7% належали до інших соціальних груп. За регіональним походженням емігранти розподілялися так: Галичина – 40,9%, Правобережжя – 29,9%, Лівобережжя – 19,3%, Буковина – 2,9%, Бессарабія – 0,8%, Кубань – 0,7% (Даниленко 2001: 39).
Поза межами батьківщини українська еміграція почала осмислювати причини своїх поразок та думати про майбутнє: хтось будував плани про повернення в Україну після ймовірного краху більшовиків, тоді як інші сподівалися на еволюцію радянської держави. Наприклад, уряд УНР в екзилі на початку 1920-х років продовжував видавати закони та готувати повстання на території УСРР.
Зауважимо, що українська еміграція не була монолітною щодо своєї політичної платформи. В еміграційні осередки представники партійних сил принесли старі суперечності та конфлікти. Так, у Відні більшість емігрантів була вороже налаштована до петлюрівського уряду УНР в екзилі, що резидував у Тарнові (Польщі) (Трощинський 1994: 25). Колишні члени Директорії Андрій Макаренко, Федір Швець та Панас Андрієвський оголосили цей уряд незаконним (Литвин 2000: 133). Вони навіть створили Всеукраїнську національну раду на противагу структурам УНР в Тарнові. Панас Андрієвський та Андрій Макаренко самостійно почали співпрацювати з радянськими дипломатами у Відні. Загалом, більшість віденської еміграції негативно ставилася до Симона Петлюри. Водночас диктатор ЗУНР Євген Петрушевич в еміграції зумів налагодити контакти як з більшовиками, так і з прихильниками реставрації Російської імперії з Українського національного комітету, який очолював Сергій Моркотун — колишній секретар Павла Скоропадського (Іванець 2010).
Що таке «українське зміновіхівство»?
Виникнення радянської України (Української Соціалістичної Радянської Республіки) 1919 року як чітко окресленого політичного, економічного й культурного утворення в поєднанні з успіхами національно-культурного будівництва 1920-х років справило потужний вплив на українців, які перебували поза її межами. Наслідком цього стало повернення частини українських емігрантів на батьківщину впродовж 1920-х років, що отримало визначення «поворотництва» або «українського зміновіхівства» – за аналогією з російськими емігрантами. Останні, зі свого боку, отримали назву від збірки філософсько-політологічних статей «Смена вех» (Прага, 1921), яка ідейно обґрунтовувала позиції політемігрантів-росіян щодо співпраці з більшовиками та повернення на батьківщину. Російські зміновіховці сподівалися, що більшовики повернуть Росії колишню могутність, а гасла інтернаціоналізму – це лише засіб для загарбання територій. Зауважимо, що російська міжвоєнна еміграція відрізнялася від української за соціальними складом та майновим становищем, оскільки складалася більше з представників заможних класів — поміщицтва та буржуазії.
"Російська міжвоєнна еміграція відрізнялася від української за соціальними складом та майновим становищем, оскільки складалася більше з представників заможних класів — поміщицтва та буржуазії."
Прояви організованості серед українців могли викликати вороже ставлення з боку російської еміграції. Так, 1921 року повноважний представник УСРР у Відні Юрій Коцюбинський у листах до секретаря ЦК КП(б)У Дмитра Мануїльського зазначав, що українців у «врангелівській армії» переслідували за національні переконання (ЦДАГО, ф.1, оп. 20, спр.1035, арк. 149).
Слід відзначити, що не всі емігранти відзначалися високим рівнем національної самосвідомості і тому закордоном могли долучитися як до української, так і до російської спільноти. Російська еміграція володіла значними фінансовими ресурсами. Таким чином, завдяки приналежності до «русского» середовища українці могли отримувати певні цілком матеріальні переваги. Але після спроб національного будівництва та соціальної революції 1917—1920 років переважна частина українських мігрантів були не простими солдатами чи представниками «ворожих класів» для більшовиків. Це були політики, офіцери й солдати збройних сил, що мали досить високий рівень політичної освіченості. Саме тому вони не стали органічною складовою російської еміграції на Заході, а вели власну гру, зокрема й щодо ставлення до радянської влади. Недаремно (і дуже влучно) зазначав повпред УСРР у Празі Михайло Левицький: «...точных копий в природе не бывает, и наши жовто-блакитные новые вехи существенно отличаются от трехцветных» (ЦДАВО, ф. 3692, оп. 1, спр.1, арк. 71).
Так, українські «зміновіховці» інакше трактували співпрацю з більшовиками та сподівалися на розширення прав радянських республік. Зокрема, повноважний представник УСРР у Польщі Олександр Шумський вважав, що українську еміграцію некоректно називати «зміновіхівцями», оскільки це нівелює різницю в мотивах та ідеології між українською та російською еміграцією. Він запропонував інший термін – «поворотівці». Цікаво, що ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов пропонував неологізм «перекинчицтво», коли шукав український аналог терміну «смєновєховщіна» (Синицький 2007: 214).
«В Україну ідіть, діти! В нашу Україну»
Витоки українська поворотництва можна виводити з появи друкованих видань в 1920-х роках, що стали відстоювати ідеї радянофільства. Так, з лютого 1920 року по жовтень 1921 року Закордонна група Української комуністичної партії, створена 1920 року у Відні колишніми членами Закордонної групи Української соціал-демократичної робітничої партії, видавала тижневик «Нова доба» під редакцією Володимира Винниченка та Володимира Левинського.
1920 року закордонна делегація Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) започаткувала журнал «Борітеся — Поборете», який періодично відзначався публікаціями з радянофільськими настроями.
Одним з ідеологічних бастіонів «зміновіхівців» вважався часопис «Нова громада», який видавався у Відні впродовж 1923—24 років. Його редактором став Семен Вітик, відомий галицький соціал-демократ із комуністичними симпатіями, який вважав, що повалення радянської влади в Україні може призвести до занепаду незалежної української культури (Синицький і Рубльов 2007: 201).
Саме в цих видання представники української еміграції засвідчили свої спроби по-іншому поглянути на УСРР та майбутнє Радянської України.
1921 року М. Грушевський написав голові уряду УСРР Х. Раковсьому відкритого листа, де, зокрема, були такі рядки: «З сторони правлячої Комуністичної партії се, як мені представляється, було бажання вжити українські сили як конструкційний елемент в будівництві Радянської України, віддавши все належне українським національним потребам і домаганням. Навзаєм, з української сторони — навіть серед елементів не соціалістичних — наростало бажання, відложивши на бік старі рахунки і всю історію УСРР, взяти від радянського режиму все, що він може дати для закріплення здобутків революції та задоволення культурних і національних вимог українського люду, — і заразом підтримати радянський режим, оскільки він буде водитись інтересами краю та не тільки іменем, а ділом самим буде урядом України. Коли б сі обопільно наближаючіся течії зійшлись і подали собі руки, в процесі роботи, при обопільнім бажанні, скоро б могли вигладитись ті непорозуміння і упередження, які зістаються з обох сторін» (Грушевський 2013: 195). Цей лист можна вважати своєрідним «програмним документом» українського зміновіховства.
Михайло Грушевський у своєму кабінеті. Київ, 1930
Спершу поява українських зміновіхівців виявилася несподіванкою. Ю. Коцюбинський та О. Шумський на початковому етапі своєї роботи повпредами УСРР, ще не маючи належного досвіду, не розглядали можливості широкого розвитку зміновіхівського руху в середовищі еміграції. «Вопрос был передан на рассмотрение т. Коцюбинскому, а последний еще не ориентирующийся в состоянии эмиграции, совместно с тов. Шумским решил что в украинской интеллигенции не только нет смены вех, но и быть не может». Згодом радянські дипломати в процесі ознайомлення із суспільно-політичним життям емігрантів мінили свій погляд на цю проблему (ЦДАВО, ф. 3692, оп. 1, спр.1, арк. 71).
У травні 1920 року колишній очільник Директорії УНР Володимир Винниченко, один із перших, почав шукати шляхи до повернення на батьківщину й навіть здійснив ознайомчий візит, під час якого отримав пропозиції співпраці та посади заступника голови Ради народних комісарів УСРР. Однак він відмовився й повернувся за кордон.
Такі представники української еміграції, як П. Андрієвський, А. Макаренко (екс-члени Директорії) та генерал Олександр Греків, 1921 року написали листа в представництво УСРР з проханням про амністію. У Відні радянські дипломати проводили також переговори з Миколою Шрагом, який був одним з організаторів закордонної місії Української партії соціалістів-революціонерів у Відні. Обговорювалося повернення в Україну політичних діячів УПСР (Мельник 2007: 624). Більшовики обіцяли емігрантам можливість займатись культурно-освітньою діяльністю на користь українського народу у випадку повернення в УСРР.
Зауважимо, що від самої своєї появи українські зміновіховці піддавалися критиці й з лівого, й з правого таборів української еміграції. Так, один з очільників УПСР Микита Шаповал вважав зміновіхівство зрадою України та соціалізму (Gilley 2009: 385).
Звісно, більшовики прагнули використати радянофільскі настрої на свою користь. Водночас вони самі визнавали, що цей козир отримали без докладання великих зусиль. Зокрема, радянські дипломати відзначали: «Главным обстоятельством (появи українських зміновіховців. — М. М.) было все-таки, конечно, не наша работа, а сам факт появления наших представительств в Европе, самостоятельное выступление Сов. Украины» (ЦДАВО, ф. 3692, оп. 1, спр.1, арк.71).
Як відомо, найбільші осередки української еміграції розташовувалися в Австрії, Німеччині та Польщі. Тож УСРР отримала право відкрити дипломатичні представництва в цих країнах.
На нашу думку, причину появи українських зміновіхівців потрібно шукати глибше, ніж у простому підкупі з боку радянської влади, яка на початку 1920-х років просто мала труднощі з фінансуванням роботи за кордоном. Незважаючи на певну підтримку зовні (від більшовиків), ми можемо говорити про запит на такі ідеї, що існував у середовищі еміграції. На початку 1920-х років радянські повноважні представництва відчували нестачу фінансування. Наприклад, газета галицьких комуністів «Наша правда» (Відень) видавалася частково за кошт української еміграції в Америці. Влітку 1922 року газета опинилася під загрозою закриття через відсутність коштів. Друкований орган галицьких комуністів відігравав важливу роль у «радянізації» української еміграції, що відзначалося радянськими дипломатами: «Тысяча экземпляров отправляется в Америку, пятьсот транспортируется нелегальным путем в Галицию, остальное расходится в остальных странах расселения украинской эмиграции. Америка оплачивает приблизительно половину издания» (ЦДАГО, ф.1, оп. 20, спр.1035, арк. 212).
Навіть ті сучасні дослідники, які інтерпретують «українське зміновіхівство» як результат діяльності більшовицьких агентів, визнають, що «поворотівці» своєю працею на культурно-освітній та науковій ниві розширили український сегмент у радянському просторі (Піскун 2007: 27).
Звичайно, українські «зміновіховці» різнилися причинами співпраці з більшовиками, ідейно-політичими переконаннями тощо. Чіткої спільної ідеології їм не вдалося виробити: «Насчет идеологии нужно заметить, дело обстоить у наших сменовеховцев очень слабо. В этом сознаются сами идеологи движения» (ЦДАВО, ф. 3692, оп. 1, арк. 76).
Радянські функціонери остерігалися українських зміновіховців: «Как видите нам приходится иметь дело с cовершенно сырым материалом и придется нам же себе голову поморочить, чтоб подходящую идеологию подогнать под смутное стремления наших сменовеховцев, да и зорко проследить за тем, чтобы в пылу полемики их идеология не выработалась в нечто для нас неожиданно нежелательное» (ЦДАВО, ф. 3692, оп. 1, спр.1, арк. 92).
Серед найбільш яскравих представників/представниць поворотівців можна назвати Надію Суровцову (1896—1985) – працівницю зовнішньополітичного відомства Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Української Держави, Директорії УНР й авторку «Нової громади» (Синицький і Рубльов 2007: 198). Перебуваючи в еміграції, вона поступово захопилася ідеями марксизму та стала членом австрійської компартії.
Вона відзначала, що радянофільські настрої поширилися також у середовищі вихідців зі Західної України: «Студенти із Західної України, що вчилися тоді, із захопленням читали разом зі мною. То були Михайло Чичкевич, Петро Демчук, Василь Коссак» (ЦДАЛМ, ф. 302, оп.1, спр.1, арк. 5 зв). Досягнення українізації в УСРР були особливо відчутними на тлі незадовільного становища українців у Польщі. Населення Західної України зазнавало полонізації в той час, як у СРСР кількість україномовних навчальних закладів невпинно зростала. Чимало вихідців із Західної України впродовж 1920-х років емігрували в УСРР.
Н. Суровцова активно долучилася до агітаційної роботи в Австрійській республіці та в інших країнах. 1924 року вона виступала на зібраннях української еміграції в США та передала комуністичну літературу — це відбулося за погодженням з повпредом РСФРР Миколою Крестинським. 1925 року вона повернулася в Україну, де вже у 1927 році була засуджена.
Надія Суровцова
До 1925 року прохання Н. Суворцової про репатріацію відхиляли. Більшовики прагнули використовувати українських емігрантів за кордоном. У 1921 році повпред УСРР у Відні мав такі інструкції: «Предварительным условием для амнистии вашей группы считаем декларации о полной лояльности и разрыве с петлюровщиной и всем прошлым <...> Все переговоры ведите с ними в Вене. Вторым условием должна быть работа заграницей в качестве заграничных сменовеховцев. Необходимо их использовать заграницей для разложения эмиграции прежде чем пустить на Украину» (ЦДАГО, ф.1, оп.20, спр.1035, арк. 149).
"Зміновіховці вважали, що держава, здійснюючи політику українізації, надавала можливість розвиватися українській національній культурі. Вони розглядали своє повернення в Україну як спосіб долучитися до розвитку Радянської України, сподіваючись на розширення самостійності України в СРСР."
Серед військовополонених українців, які після завершення Першої світової війни досі перебували в Австрії, за вказівкою радянського повпредства проводилася агітаційна робота для повернення в УСРР, участь у якій брали зміновіховці (ЦДАЛМ, ф.302, оп.1, спр.1, арк. 8). 17 березня 1922 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про амністію солдатам врангелівських та петлюрівських армій» (Піскун 2006: 479). Таким чином, більшовики намагалися позбавити своїх противників джерела рекрутингу. У 1921 році представники близько 3 тисяч колишніх солдатів «врангелівської армії», які походили з України, самостійно звернулися до представництва УСРР у Відні з проханням посприяти поверненню на батьківщину.
Впродовж 1920-х років «зміновіхівство» залишалося суперечливим і складним явищем української політичної думки. Розчарування після поразки УНР та важкі соціальні умови зумовили зростання популярності нових ідей. Частина лідерів українських демократичних партій очікували, що радянська влада й надалі еволюціонуватиме в бік усамостійненя УСРР. Зміновіховці вважали, що держава, здійснюючи політику українізації, надавала можливість розвиватися українській національній культурі. Вони розглядали своє повернення в Україну як спосіб долучитися до розвитку Радянської України, сподіваючись на розширення самостійності України в СРСР.
В Україну повернулися такі діячі, як Михайло Грушевський, актор та режисер Микола Садовський, поет Володимир Самійленко, політичний діяч Павло Христюк, економіст Микола Шраг, член УПСР Микола Чечель. Звичайно, мотиви повернення різнилися. Можна говорити про відсутність єдиної ідейно-політичної бази в середовищі «зміновіхівців». Більшовики не завжди давали дозвіл на приїзд емігрантів, адже остерігалася, що, познайомившись із реаліями УСРР, вони усвідомлять суперечливість радянської дійсності, як вже трапилося під час поїздки до СРСР Володимира Винниченка 1920 року (ЦДАГО, ф.1, оп.20, арк. 149).
Висновки
Досвід та діяльність «зміновіхівців» варто розглядати як складову частину традиції суспільно-політичного життя України першої третини ХХ століття, незважаючи на те, що вони так і не виробили власну політичну програму. «Зміновіховський рух» не був єдиний, складався з представників різних політичних партій. Представники УПСР та УСДРП були ідеологічно спорідненні з більшовиками через соціалістичні ідеї, що, однак, не дозволяє нівелювати їхнє розходження в трактуванні соціалізму та марксизму зокрема. Успіхи українізації, агітаційна діяльність більшовиків, політична близькість ідей комунізму привели до повернення частини емігрантів в УСРР. На відміну від російських зміновіховців, які могли керуватися імперськими мотивами та надіями на «відродженння Російської імперії», українські «поворотівці» насамперед вбачали потенціал радянської влади у проведенні українізації та подальшого розвитку УСРР. Повернувшися, вони стали одним із джерел активізації розвитку культурно-освітнього та наукового життя, потрапивши водночас під нагляд спецслужб. Згодом саме зміновіховці будуть жертвами першої хвилі репресій.
Вперше опубліковано в: Спільне, №11, 2017: Революція: історія та майбутнє
Читайте також:
«Блудний син» Української революції? Юрій Коцюбинський в історії та пам'яті (Максим Мазипчук)
Українська революція 1917-1921 років: вирішуючи долю Європейської соціалістичної революції (Кріс Форд)
Посилання:
Gilley, C., 2009. The «Change of Signposts» in the Ukrainian Emigration A Contribution to the History of Sovietophilism in the 1920s. Stuttgart: Ibidem Press
Божко, О., 2000. «Українці на фронтах громадянської війни. 1917–1921 рр.». В : Етнічна історія народів Європи, вип. 5., с. 113–117.
Власенко, В., 2014. «Формування міжвоєнної української політичної еміграції в Югославії (перша хвиля)». В: Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, вип. 39, с. 119-125.
Грушевський, М., 2013. Твори у 50 томах. Том 4. Книга ІІ. Львів: Видавництво «Світ».
Даниленко, О., 2001. «Українська еміграція в Чехословаччині (1920-і роки): соціокультурний аспект». В : Етнічна історія народів Європи, вип. 10, с. 37-40.
Іванець, А., 2010. «До питання про діяльність паризького Українського національного комітету (1919–1921 рр.)». В: Український історичний журнал, № 5, с. 117-135.
Литвин, С., 2000. «Історія однієї змови». В: Український історичний журнал, 1, с. 123-129.
Мельник, О., 2007. «Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919 — 1924 роки)». В: Український археографічний щорічник: Збірник наукових праць, вип. 12, с. 591-683.
Піскун, В., 2006. Політичний вибір української еміграції (20-і роки 20 століття). Київ — New York.
Піскун, В., 2007. Українська політична еміграція 20-х років XX століття: автореф. дис ... д-ра іст. наук: 07.00.01.
Рубльов, О. і Синицький П., 2007. «До історії вітчизняного совєтофільства початку 1920-х років: співробітництво Н.Суровцової у часописі "Нова Громада" (1923 — 1924)». В: Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст, вип. ХІІІ, с. 197-219.
Трощинський, В., 1994. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. Київ: Інтел.
ЦДАГО України, ф.1, оп.20., спр.1035, 249 арк.
ЦДАВО України, ф. 3692, опис 1, спр.1.
ЦДАМЛМ України, ф.302, оп.1, спр.1, 29 арк.
