Ален Бадью
Досі залишається багацько невизначених щодо президентських перегонів. Особисто я їх розумію. Річ не в тім, що програми кандидатів, які вважаються гідними вибору, темні чи заплутані. Тим паче, ми не можемо сказати, що не знаємо відповіді на запитання: «Іменем чого є ці кандидати?» (як я сформулював у книжці про Саркозі, що мала свого часу певний успіх). Щодо цього — все доволі ясно.
Хто така Марін Ле Пен? Модернізована, тобто фемінізована, версія вічно однієї й тієї самої французької крайньої правиці. Невитравний петенізм[1].
Франсуа Фійон — це вже респектабельний петенізм у костюмі-трійці. Його філософія, й персональна, й фіскальна, зводиться до простої сентенції: «Триматися за кожну копійку». Він не надто прискіпливий до походження своїх власних грошенят, але вкрай непоступливий та скнарий, коли мова заходить про бюджетні витрати й, зокрема, гроші, призначені для бідних.
Бенуа Амон — сором’язливий і трохи куций представник так званого «лівого соціалізму»; це щось таке, що завжди існувало, й всі про це говорять, але розпізнати й виявити його важче, ніж зустріти невловного Макгаффіна[2] в фільмі Хічкока!
Звісно, Жан-Люк Меланшон — найменш несимпатичний серед перерахованих. Однак він є парламентським вираженням того, що сьогодні називають «радикальною» лівицею, яка балансує на хиткій межі між старим соціалізмом у руїнах та примарним комунізмом. Цей кандидат маскує брак сміливості та чіткості своєї програми полум’яним красномовством у стилі Жореса[3].
Що стосується Еманюеля Макрона, він є ставлеником, якого видобули з небуття на світ божий наші реальні господарі — капіталісти останнього призову, ті, хто завбачливо скупив усі газети в цій країні. Якщо він вірить і говорить, буцімто Гвіана — острів, а місто Пірей — чоловік, то насправді йому по цимбалах, бо він знає: у таборі, до якого він належить, слова нічого не значать.
Отож виборці, які вагаються, неявно відчувають, що в цьому театрі зі старими та добре відомими ролями політичні переконання нічого не варті або ж є ефектами облудних трюків. Тому-то було б корисніше відштовхуватися від ширшого запитання: а що таке політика? На яку політику можна було б покластися, орієнтуватися?
Чотири засадничі політичні орієнтації
Політику завжди можна визначити на основі трьох елементів. По‑перше, маса звичайних людей із їхніми вчинками та думками. Назвемо це «народом». По‑друге, різні колективні утворення: асоціації, профспілки, партії — загалом, усе, що здатне на колективну дію. По‑третє, органи державної влади — депутати, уряд, армія, поліція, — але й органи економічної і/або медійної влади (різниця стала майже непомітною), або все, що називають сьогодні доволі переконливим, але й гнітючим терміном «рішали».
Політика завжди полягає в тому, щоб досягати поставлених цілей, артикулюючи ці три елементи. Так ми можемо бачити, що, беручи в цілому, в сучасному світі маємо чотири засадничі політичні орієнтації: фашистська, консервативна, реформістська й комуністична.
Консервативна й реформістська орієнтації утворюють центристський парламентський блок у розвинених капіталістичних суспільствах: праві й ліві у Франції, республіканці й демократи в США тощо. Їх єднає одна головна риса: вони визнають, що конфлікти між ними, зокрема щодо артикуляції трьох елементів, можуть і повинні залишатися в конституційних рамках, які вони одностайно приймають.
Для двох інших орієнтацій, комуністичної та фашистської, попри те, що вони гостро протиставлені у своїх цілях, спільним є те, що вони вважають партійні конфлікти щодо питання державної влади у своїй тенденції непримиренними: питання влади не може обмежуватися лише конституційним консенсусом. Ці дві орієнтації відмовляються інтегрувати цілі, які суперечать або просто відмінні від їхніх, у свою концепцію суспільства та держави.
Піднесення профашистської орієнтації
Ми можемо вжити термін «парламентаризм» для назви організації такої державної влади, яка забезпечує консерваторам і реформістам спільну гегемонію — опосередковану електоральною машиною, партіями та їхньою клієнтелою, як і часто непрозорими фінансовими ресурсами, — що на своїх краях усуває будь‑яку серйозну претензію на державну владу з боку фашистів і комуністів. Це, власне, панівна форма держави на «Заході». Вона вимагає ще один термін, спільний договірний потужний базис, який є водночас зовнішній і внутрішній щодо двох головних орієнтацій. Таким базисом у наших суспільствах виступає ліберальний капіталізм. Свобода займатися бізнесом, безмежно збагачуватися, абсолютне дотримання (гарантоване юстицією та важковаговою поліцією) «права» власності, віра в банківську систему, навчання молоді під виглядом «демократії», конкуренція, жага до «успіху», постійне наполягання на утопічному та шкідливому характері рівності: оце і є матриця «свобод», освячених консенсусом. Дві так звані «привладні» партії призначені забезпечувати цим свободам довге існування.
Становлення капіталізму може посіяти сумніви серед населення, зокрема серед дрібної буржуазії, якій загрожує втрата свого статусу, або в робітничих районах, які були зруйновані деіндустріалізацією, щодо цінності парламентського консенсусу, а отже, й щодо віри під час електорального ритуалу у «великі» консервативні або реформістські партії. Так стається на Заході, де занепад особливо відчутний на тлі піднесення сил азійських країн. Ця суб’єктивна криза сприяє сьогодні в однобічному порядку профашистським, націоналістичним, релігійним, ісламофобським або войовничим орієнтаціям, тому що страх — кепський порадник, а кризові суб’єктивності намагаються чіплятися за міфи ідентичності. А особливо це стається тому, що комуністична гіпотеза зараз надзвичайно послаблена після історичної поразки, якої зазнали зовсім перші її державницькі спроби, головними з яких були СРСР та народний Китай.
Наслідок цієї поразки очевидний: значна частина молоді, незабезпечені та незаможні, покинуті напризволяще робітники, пролетарі-номади наших передмість тепер переконані, що єдиною альтернативою парламентському консенсусу є лише фашистська політика озлобленого расизму та націоналізму.
Комунізм, звільнення людства
Щоб завадити цьому жахливому повороту, є лише один шлях: перевинайти комунізм. Це затавроване слово має бути відновлене, очищене, перетворене. Без малого вже два століття, але у великій візії, що спирається на реальність, воно проголошує про звільнення людства. Кілька десятиліть безпрецедентних зусиль і спроб, — насильницьких, адже брутально оточених і атакованих, і зрештою приречених на поразку, — не можуть переконати будь‑яку щиросердну людину, що цього достатньо, щоб анулювати це проголошення й примусити нас назавжди відмовитися від його здійснення.
Отже, чи варто голосувати? По суті, ми маємо бути індиферентні до цієї вимоги, що надходить від держави та від її організацій. Віднині ми всі мали б знати: голосувати — це всього лише підсилювати одну з консервативних орієнтацій наявної системи.
Так, голосування, зведене до свого реального змісту, є церемонією, що деполітизує людей. Почнімо з відновлення у своїх правах комуністичної візії майбутнього повсюдно. Нехай переконані активісти розносять і роз’яснюють її принципи в усіх народних ситуаціях і контекстах світу. Тоді, як пропонував Мао, «ми повернемо народу з точністю те, що він нам дає в сум’яті». Це й означає перевинайти політику.
Переклад Андрія Рєпи за публікацією: Badiou, A., 2017. “Voter ou réinventer la politique?”. In: Le Monde. Available 19.04.2017 at: [link]
Примітки
1. Петен — французький маршал, що капітулював перед Німеччиною — прим. ред.↩
2. Макгафін — об'єкт, важливий для розвитку сюжету твору й для пояснення мотивації дій персонажів, сутність якого, проте, не розкривається. Термін запровадив 1939 році Альфред Хічкок у публічній лекції. За Хічкоком у шпигунських фільмах макгафін, зазвичай, якість документи, у фільмах про шахраїв чи злодіїв — намисто — прим. ред. ↩
3. Жан Жорес — французький політичний діяч, соціаліст, філософ, борець проти колоніалізму та мілітаризму. У свій час його визнавали найкращим оратором французського парламенту — прим. ред. ↩