Андрій Здоров
Доба української революції 1917 – 1920 рр. і період Української Центральної Ради зокрема здавна привертає увагу істориків. Чимало з них, описуючи причини поразки Центральної Ради, згадують і повстання, підняте проти неї більшовиками в січні 1918 р. в Києві, як раз тоді коли більшовицькі війська зі сходу вели повномасштабний наступ на столицю УНР. Проте спеціальних наукових досліджень саме цього повстання до сих пір практично немає. Як не дивно, але навіть у радянські часи наукова розробка цієї теми була зведена до написання кількох популярних нарисів, енциклопедичних та ювілейних статей. Причини ж, підготовка, перебіг повстання, склад його учасників, роль різних політичних сил у ньому практично залишились недослідженими.
Не багато зробили в цьому напрямку і дослідники з української діаспори. Ось як описує причини і початок січневого повстання в Києві „Енциклопедія українознавства”: „Під впливом большевицької пропаганди чужонаціональні (росіяни та жиди) робітники київського заводу „Арсенал” під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти міста (Арсенал, Печерськ, Поділ, Вантажну станцію, Старе місто) і намагаючись оточити Центральну Раду, почали 29.01.1918 р. (дата подана за новим стилем. За старим стилем це 15 січня 1918 р. – А. З.) повстання”.
Версія радянських істориків з Інституту історії партії при ЦК КПУ виглядає так: „Повстання планувалося на час підходу до міста радянських військ, що наступали з Харкова, але було прискорено провокаційними діями Центральної ради. 15.1.1918 Київський комітет РСДРП(б) і Рада робітничих і солдатських депутатів закликали трудящих до повалення Центральної Ради. Для керівництва повстанням були створені міський ревком (О.Б. Горвіц, М.П. Зарніцин, І.М. Крейсберг, І.Ф. Смирнов, Я.Б. Гамарник, А.В. Іванов, І.М. Кудрін, М.А. Лебедєв, М.С. Богданов) та районні ревкоми.
Повстання почалося о 3-й годині 16.1. Укріпившись та території заводу і в навколишніх районах, робітники „Арсеналу”, до яких приєдналися червоногвардійці Деміївського снарядного заводу, військово-обмундирувальних майстерень, частина солдатів полків Центральної ради, почали бої з гайдамаками”. Як бачимо, обидві версії організатором й ініціатором повстання називають Київський комітет більшовиків, а головними учасниками – робітників заводу „Арсенал”. Андрій Іванов ідеально підходив на роль керівника повстання для істориків обох шкіл: він був єдиним робітником „Арсеналу” з членів Київського ревкому й до того ж росіянином. До речі саме йому завдячує своїм порятунком під час червоного терору в Києві в лютому 1918 р. відомий український історик, а тоді губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині Д.І. Дорошенко.
Але найцікавіше те, що саме в ті дні, коли почалося січневе повстання, 15-17 січня 1918 р., Андрія Іванова в Києві просто не було. Розуміючи, що Центральна Рада має значну військову перевагу, Київський комітет РСДРП(б) ще на початку січня 1918 р. вирішив направити трьох своїх представників А. Іванова, Я. Гамарника та В. Логінова у розташування 2-го гвардійського корпусу Південно-Західного фронту, для того щоб викликати цей корпус до Києва на допомогу. Штаб корпусу в той час знаходився у Вінниці. 11-12 січня А. Іванов та його товариші прибули до цього міста, а 17 січня взяли участь у засідання Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів. Тобто повернутися до Києва вони могли лише 18 січня, коли повстання вже було у розпалі. Не дивно, що сам А. Іванов у своїх спогадах відносить початок повстання до 18 січня: „Атмосфера все більше розпалювалася й 18 січня вже не можливо було стримувати робітників. Почався наступ. Сили були надто нерівні: Рада мала до 20 тис. а ми мали якихось 2000 ненавчених робітників”.
Досліджуючи далі склад нібито створеного 15 січня міського ревкому, можемо встановити, що якщо А. Іванов та Я. Гамарник могли бути обраними до нього заочно й прийняти участь у його роботі на завершальному етапі повстання, яке тривало до 22-23 січня 1918 р., то М.А. Лебедєв та М.С. Богданов взагалі не могли бути в Києві в цей період. Член Київського комітету РСДРП(б) Максим Лебедєв ще в серпні 1917 р. виїхав до Петрограду й більше до Києва не повертався. Інші автори, щоправда називають членом Київського ревкому не Максима Лебедєва, а Миколу Миколайовича Лебедєва. Але він у цей час був редактором органу ЦВК Рад України газети „Вісник Української Народної Республіки” і перебував із редакцією газети у Харкові. Там же знаходився на початку 1918 р. і голова військового відділу ЦВК Рад України Михайло Богданов, який в середині січня приєднався до наступаючих військ М. Муравйова. Таким чином можемо констатувати, що склад Київського міського ревкому в радянській історіографії фальсифіковано, що дає підстави ставити під сумнів і дату його створення.
Основними джерелами по цій темі є спогади безпосередніх учасників повстання, бо власну документацію повстанці не вели, а документи їх противників із табору Центральної Ради допомагають уточнити лише зовнішню картину подій. Це ж стосується і газетних повідомлень того часу. Тим більше, що під час самого повстання газети в Києві не виходили, а інформацію про київські події подавали газети Житомира, Москви, Катеринослава тощо.
Нажаль більшість членів ревкому не залишили власних спогадів про січневе повстання. Деякі просто не встигли це зробити: Олександр Горвіц загинув від рук петлюрівців у 1918 р., Ісаак Крейсберг – у 1919 р., Іван Смирнов – був розстріляний денікінцями у 1919 р. Під час громадянської війни загинув і М.Зарніцин. Зі списку членів міського ревкому і страйкому, наведеного колишнім начальником штабу Київської Червоної гвардії Олексієм Сивцовим, відома лише одна людина, що знаходилася Києві на початку повстання і залишила нам власні спогади про ті дні – це Дора Іткінд. Саме вона була делегатом від Київського комітету більшовиків, який наприкінці грудня 1917 р. їздив до ЦВК Рад України у Харків повідомити про підготовку повстання.
Д. Іткінд пише, що 15 січня 1918 р. заводський комітет „Арсеналу” та осередок більшовиків скликали нараду. Приводом для неї стало рішення „Центральної Ради” (імовірно Генерального Секретаріату чи коменданта міста) про вивезення із заводу усього вугілля, що означало зупинку виробництва й закриття підприємства. „На нараді був присутній секретар партійного комітету І.Крейсберг, арсеналець Фіалек, теж член комітету, та делегати двох військових частин, що стояли коло Арсеналу. Останні пропонували негайно підняти повстання, обіцяючи арсеналові цілковиту підтримку.
Таким чином, Київському комітету довелося стати перед доконаним фактом (виділено нами – А.З.). Товариші Крейсберг і Фіалек прибігли до мене повідомити про прийняте рішення. Іншого виходу не було”.
Представники військових частин, про які згадує Д.Іткінд – це представники українського полку імені П.Сагайдачного (зокрема командир першого куреня його – Сила Міщенко), Богданівського куреня (до нього належала охорона „Арсеналу” на чолі із Киселем, яка перейшла на бік повсталих) та частини полку імені Т.Шевченка на чолі із прапорщиком А.Портом.
Саме рішучість українських солдатів підштовхнула робітників „Арсеналу” розпочати повстання. В ніч на 16 січня Сила Міщенко привів весь перший курінь полку імені Сагайдачного разом із добровольцями з інших куренів до Арсеналу. На загальних зборах повстанців Міщенко був одноголосно обраний членом ревкому та військовим комендантом.
Роль українських частин у повстанні чітко відзначає і відозва Ради Народних Міністрів (так із 18 січня називався Генеральний Секретаріат) до громадян м. Києва від 19 січня 1918 р.: „З наказу большевицьких народних комісарів з Петрограда частина Київської військової залоги (гарнізону) повстала проти Української Центральної Ради… Місто Київ і вся України переповнена надісланими петроградським правительством за великі гроші більшовицькими агітаторами та красногвардійцями… Робітники Києва оголосили 17 січня загальний страйк”.
Щодо великих сум грошей, то всіма зусиллями „національно свідомих” істориків вдалося розшукати свідчення лише про пересилку з Петрограду грошей на заробітну плату Арсеналу та деяким іншим заводам, але про передачу грошей солдатам українських полків немає жодного свідчення.
Найбільш дивним є те, що прізвище С. Міщенко в енциклопедії „Великий Жовтень та громадянська війна на Україні” (К.,1987) взагалі відсутнє. Причини цього дивного мовчання пояснив лише у 1993 р. московський „Военно-исторический журнал”. „На чисельні прохання читачів” він опублікував коротку довідку „про людину, чиє ім’я не згадувалося в радянській пресі від часі його арешту”. Виявляється, що генерал-майор Міщенко С.М. був заарештований 21 квітня 1941 р. й розстріляний 16 жовтня того ж року, оскільки „він з 1938 р. вів антирадянську агітацію, спрямовану проти політики партії та Радянської держави”, зокрема називав „щасливе життя радянських колгоспників” рабством.
В Російському державному військовому архіві нам вдалося розшукати послужний список та декілька анкет, заповнених С.М. Міщенком у 20-ті – 30-ті роки. Отже Міщенко Сила Мойсейович народився 30 липня 1897 р. в с. Янівка Потієвської волості Радомишльського повіту Київської губернії (нині с. Іванівка Малинського району Житомирської області) в українській селянській родині. В 1914 р. закінчив церковно-учительску семінарію, в 1915 р. – Київське військове піхотне училище імені великого князя Костянтина.
Закінчивши прискорений курс училища, молодий офіцер був направлений на фронт. Під час першої світової війни отримав два поранення, ордени Станіслава 3 ступеню, Анни 3-го й 4-го ступеню, Володимира 4-го ступеню. Дослужився до звання штабс-капітана. Там же на фронті у червні 1917 р. вступив у партію більшовиків. Час свого перебування у Червоній Армії він визначив так: „із початку Жовтневої революції”. В іншій анкеті наводиться більш точна дата – „В РККА с 15 января 1918 г., командир Украинского Сагайдачного полка (1 месяц)».
Відповідаючи на питання, чи піддавалися репресіям з політичних мотивів, С.Міщенко у 1922 р. писав: „За Центральної Ради в Києві засуджений за участь у повстанні до розстрілу, але врятувався втечею”. Іронія долі полягає в тому, що вирок, винесений судом Центральної Ради, був виконаний сталінським НКВС у 1941 р.
Ще одною причиною замовчування його імені в радянській історіографії могла бути та обставина, що у 1929 р. Сила Міщенко був начальником Школи Червоних старшин при ВУЦВК у Харкові, єдиного на той час вищого військового навчального закладу, де велося викладання українською мовою. Після ліквідації цієї Школи у 1930 р. як „націоналістичної” Міщенко був переведений до Військової Академії імені М.Фрунзе у Москві, де й викладав до свого арешту.
Спогади безпосередніх учасників повстання свідчать, що спочатку 15 січня було створено ревком „Арсеналу”, а вже потім 16 січня – міський ревком чи центральний штаб. При чому, як згадує арсеналець М.Костюк, ревком „Арсеналу” „мав з Арсеналу керувати повстанням”. Це підтверджує і член міського ревкому Д.Іткінд, що згадує, як 20 січня вона відправилися до Арсеналу, „щоб дістати директиви від арсенальського штабу”.
Головою ревкому Арсеналу став член ЦВК Рад України Олександр Горвіц, студент Київського політехнічного інституту, який прибув у місто на початку січня 1918 р. із дорученням від Народного Секретаріату стримати повстання в Києві до підходу червоних частин зі сходу. Проте всі учасники повстання в Арсеналі вказують саме на нього, як на керівника повсталих. О.Б. Горвіц мав тоді лише 20 років, але до РСДРП вступив ще у 1915 р., а в 1917 р. став членом Київського комітету РСДРП(б) та Головного комітету більшовиків України. За спогадами М.Костюка, О.Горвіц 15 січня на зборах в Арсеналі доповів про утворення Радянського уряду в Харкові (Народного Секретаріату) й про те, що „він уповноважив його прийняти участь в організації в Києві повстання проти Центральної Ради”.
Крім нього до складу революційного комітету було обрано токаря Миколу Костюка, лимаря Іполита Фіалека й військового керівника Силу Міщенка. Як бачимо з чотирьох керівників повстання арсенальців двоє були українцями (Костюк і Міщенко), один єврей (Горвіц) та один поляк (польський соціал-демократ Фіалек). Росіян не бачимо тут взагалі. 18 січня, отримавши поранення в руку, О.Горвіц намагався пробратися із Арсеналу у місто, аби привести допомогу повстанцям. Проте був помічений та зарубаний вільними козаками. Керівництво у ревкомі він передав М.В.Костюку.
Інший арсеналець І.Т. Дідківський, що був начальником кулеметних команд повстанців, наводить більший список членів ревкому Арсеналу: О.Горвіц, М.Костюк, І.Фіалек, М.Гайцан, Ф.Садовський, Кисельов, Нусбаум, Морозов, Єфімов, Харченко. Проте сам І.Дідківський за власними ж спогадами членом ревкому не був, отже міг помилятися.
Створення міського ревкому чи центрального штабу повстання слід датувати не раніше вечора 16 січня 1918 р., коли Київська Рада робітничих депутатів за участі представників профспілок на своєму засіданні в Комерційному інституті прийняла рішення про загальний політичний страйк проти Центральної Ради. Це засідання вже проходило під звуки вибухів снарядів, що їх випускали гармати Арсеналу по прибічникам Центральної Ради. Дискусії, чи починати загальний страйк були доволі гарячими. Меншовики й Бунд були категорично проти виступу більшовиків й навіть випустили спеціальну відозву на підтримку Центральної Ради.
Вирішальним моментом, скоріше за все, було повідомлення, із яким виступив більшовик Ісаак Крейсберг, який розповів про знахідку на поблизу Посту Волинського понівеченого тіла члена виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів, депутата Всеросійських Установчих зборів більшовика Леоніда Пятакова, який був 25 грудня заарештований козаками Генерального Секретаріату. Саме після цього збори більшістю у 266 голосів (утрималося тільки 22, проти було 11) ухвалили закликати київський пролетаріат до загального страйку. Там же було обрано міський страйковий комітет й загальноміський ревком або, як його називають безпосередні учасники подій, центральний штаб, який містився на Великій Васильківській вулиці, буд. № 43. Проте він так і не зміг організувати свою роботу. Сотник січових стрільців В.Кучабський, який приймав участь у придушення повстання, пізніше писав, що „не було наступної співпраці окремих більшовицьких груп. Інакше стрільці програли б свій бій перед Подолом, хоч би й удвічі так добре билися”.
Керівну роль центрального штабу або міського ревкому підкреслює у своїх спогадах лише командир одного з загонів Подолу Олексій Сивцов. Єдине рішення центрального штабу, про яке згадують інші учасники повстання, було рішення припинити боротьбу, прийняте 21 січня 1918 р. Коли троє членів міського штабу (І.Крейсберг, Д.Стогній та Д.Іткінд) з’явилися до іншого центру повстання – Київських головних залізничних майстерень, щоб повідомити про це рішення, залізничники сприйняли їх за провокаторів й хотіли розстріляти. Лише втручання керівників штабу залізничного вузла врятувало тоді членів центрального штабу.
Керівником повстання залізничників, начальником їх бойової дружини був машиніст 1-ї дільниці Аркадій Дзедзієвський, який тоді був лівим есером (невідомо російським чи українським). Це прямо визнавали видання 20-х років. Проте у пізніших виданнях керівну роль у повстанні залізничників стали відводити більшовику Миколі Патлаху, а прізвище А.Дзедзієвського взагалі не згадується.
Отже з чотирьох реальних керівників Київського січневого повстання 1918 р. – О.Горвіца, М.Костюка, С.Міщенка та А.Дзедзієвського – радянська історіографія згадувала лише одного – О.Горвіца та й то на других ролях після А.Іванова. О.Горвіцу „пощастило” загинути під час самого повстання й не потрапити до пізніших „ухилів” та опозицій. Те саме можна сказати й про керівника повстання на Деміївському снарядному заводі – теслю Василя Боженка, який був начальником загону Червоної гвардії Деміївки і помер у 1919 р.
Таке ставлення можна пояснити лише тим, що згадки про реальних керівників повстання підривали офіційну версію про керівну роль Київського комітету більшовиків у тих подіях. Насправді, як ми переконалися, ініціатива повстання виходила знизу – від робітників-арсенальців та українських солдатів полків імені Сагайдачного та Шевченка, а більшовицький комітет так і не зміг налагодити координацію дій повстанців у різних частинах міста, що свідчило про певну відірваність більшовицького керівництва від революційних мас.
Характерний приклад наведено у спогадах колишнього січового стрільця Максима Копача. Січові стрільці становили найбільш надійну опору Української Центральної Ради наприкінці 1917 – початку 1918 рр. Галицько-Буковинський курінь, згодом перейменований на 1-й Український курінь Січових стрільців, був сформований з колишніх військовополонених галичан та буковинців, що як солдати австрійської армії потрапили в російський полон. Командував куренем відомий згодом засновник УВО і ОУН Євген Коновалець. Хоч більшість стрільців перебували під сильним впливом націоналістичної пропаганди й греко-католицьої церкви, чимало бійців, які походили з бідного галицького селянства, інстинктивно розуміли, що робітничо-селянська революція, що розгортається навколо них, більше відповідає їх інтересам, ніж Центральна рада, яку змушували їх захищати командири.
За прикладом частин російської армії, де в той час утворилися солдатські комітети й Ради солдатських депутатів, в курені виник стрілецький комітет, до якого увійшов М. Копач. Коли почалося січневе 1918 р повстання робітників і солдатів Києва проти Центральної ради, М. Копач вирішив зв’язатися із більшовицьким ревкомом, для того, щоб не допустити використання січових стрільців для придушення цього повстання. Діставшись до районного штабу Червоної гвардії в Передміській слобідці, Максим Копач дуже швидко знайшов спільну мову із робітниками, що там були, й почав обговорювати конкретний план нейтралізації січових стрільців. Та невдовзі до цього штабу прийшов якийсь керівний діяч Київського комітету більшовиків ( “штабіст”, як його називає Копач). Побачивши форму Копача, той одразу мов оскаженів: “Сволочь петлюровская! Шпион!”
Копач намагався пояснити, що він представник стрілецького комітету, такого саме як солдатські комітети в російській армії, й на підтвердження цього простягнув йому своє посвідчення. У відповідь почув: “Что ты мне суешь?! Оно же написано на этом собачьем языке!” “Штабіст” кинув це посвідчення в обличчя Копача, та й так, що носа розквасив. Після цього, ясна річ, Копач опинився в підвалі, а січові стрільці в повному складі придушували повсталих арсенальців.
Навряд чи цей епізод міг бути вигаданий журналістами, вихованими в брежнєвські часи в ЧССР та УССР. Нажаль забобони великоруського шовінізму, вихованого століттями існування Російської імперії погляду на культуру пригнобленого народу як неповноцінну й непотрібну, в частини більшовицького керівництва того часу заважали розкрити революційний потенціал українського народу і штовхали у обійми петлюрівщини українські трудящі маси, а це ускладнювало й стримувало розвиток пролетарської революції в Україні.
