Ілюзія антизростання

Філіпс, Лі

  • 18 September 2019
  • 1724

Лі Філліпс

Передмова редакції

Концепція «антизростання» (degrowth) — один із запропонованих способів запобігти екологічній катастрофі. У нас немає одностайної позиції щодо неї, й ми вважаємо, що дискусія про межі зростання має продовжуватися. Тому публікуємо переклад статті Лі Філіпса, що критикує цю ідею. Ми згодні з автором, що антизростання за капіталізму не є адекватним рішенням, а екологічні проблеми можна вирішити тільки в умовах планової економіки. Водночас, соціалістична економіка також стикатиметься з обмеженістю ресурсів та необхідністю зменшення навантаження на екологію. Ба більше, ймовірно, антизростання можливе лише за умови подолання капіталізму.

 

Ми стоїмо на місці. Це був висновок головного економіста компанії British Petroleum після оприлюднення її останнього «Статистичного огляду світової енергетики» — щорічного звіту, який усі фахівці з глобального потепління вважають золотим стандартом кліматичних та енергетичних даних. Економіст мав на увазі графік, на якому він раптово зупинив свою доповідь. Графік показував, що 2018 року частка невикопних джерел у світовому виробництві енергії була такою ж, як у 1998 році, коли було підписано Кіотський протокол ООН.

Поки що не привели до суттєвих змін понад два десятиліття кліматичної дипломатії, встановлення ціни на вуглець та рекордне зростання відновлюваних джерел енергії, таких як вітрова та сонячна енергетика, в останні роки. Ми ледве зрушили цю справу з місця.

 

"Якщо дати волю ринку, то, поки це вигідно, залишатимуться стимули до виробництва будь-якого товару, незалежно від того, що ми знаємо про його шкоду."

 

Соціал-демократи мають пояснювати такий стан речей досить прямо. Якщо дати волю ринку, то, поки це вигідно, залишатимуться стимули до виробництва будь-якого товару, незалежно від того, що ми знаємо про його шкоду. Сьогодні викопне паливо — це, мабуть, зразковий приклад такого нераціонального виробництва.

Якщо ми винайдемо щось корисне, то доки цей товар не стане вигідним чи навіть достатньо вигідним, не буде стимулів виробляти його. Звісно, поза межами певного неринкового втручання. Найвиразніший приклад цієї форми нераціонального виробництва — охорона здоров’я. Близько 30 років тому великі фармацевтичні компанії відійшли від досліджень, розробки та виробництва нових класів антибіотиків через низьку рентабельність інвестицій. Зараз це загрожує людству поширенням мультирезистентних бактерій. Дослідники та лікарі попереджають, що ми, мабуть, вступаємо в «добу медицини після антибіотиків», коли неможливо буде провести навіть незначні операції, а рівень смертності від інфекцій повернеться до показників вікторіанської доби.

Що стосується зміни клімату, то ми бачимо, що суб’єкти ринку обирають лише найвигідніші місця для зарядних станцій, а не створюють загальнонаціональну мережу, щоб водії електромобілів більше не непокоїлися через запас ходу. Не бажаючи чекати вічність, поки це зробить Ілон Маск, норвезький уряд просто побудував таку мережу самостійно. Для водіїв електричних транспортних засобів діє багато розумних стимулів та переваг — наприклад, безкоштовне паркування. Завдяки таким регуляторним та громадським інфраструктурним заходам частка екологічно чистих автомобілів серед усіх проданих транспортних засобів у Норвегії становить 60%. Очікується, що до середини наступного десятиліття в цій країні повністю декарбонізують пасажирські транспортні засоби — на декілька років раніше, ніж планували.

 

Зарядна станція для електромобілів у Норвегії

 

Атомна енергетика має таку ж низьку інтенсивність викидів, як вітростанції на суші (глобальне середнє значення 12 г CO2 екв/кВт год проти 11 г CO2 екв/кВт год, згідно з даними Міжурядової групи ООН з питань зміни клімату), але на відміну від вітрової енергетики може безперервно забезпечувати електроенергією лікарні. Атомна енергетика має бути основою будь-якого переходу на екологічно чисту енергію. Справді, три з чотирьох можливих «ілюстративних шляхів», які наводяться в останньому звіті МГЕЗК, що окреслює потенційні стратегії для того, щоб уникнути потепління понад 1,5 °C, передбачають 150% та 500% зростання частки атомної енергетики у виробництві первинної енергії до середини століття (хоча один із шляхів передбачає збереження частки атомної енергетики приблизно на поточному рівні). Але початкові капітальні вкладення у традиційну атомну енергетику роблять її непривабливою для ринкових гравців, які уникають ризиків, якщо немає значних державних субсидій, андерайтингу та цінових гарантій, як у випадку фінансової чорної діри приватної АЕС Гінклі-Пойнт Сі (з її здатністю використовувати ядерні відходи як паливо та конструкціями пасивної безпеки проти розплавлення активної зони реактора), яка страждає від схожих ринкових викликів. Для просування реакторів наступного покоління від задуму до комерціалізації потрібна промислова політика на підтримку досліджень, розробок, демонстрацій та формування й створення для них ринків.

Найшвидше зниження інтенсивності викидів вуглецю в історії будь-якої економіки відбулося у Франції завдяки переходу електромережі на використання атомної енергії — 4,5% щорічного скорочення. Це майже відповідає «закону вуглецю» Стокгольмського центру сталого розвитку — 5% щорічного зниження до 2050 року, що необхідно, щоб уникнути небезпечне глобальне потепління. Але зусилля Франції були централізованим «великим державним проєктом», який втілили в останні дні післявоєнного кейнсіанського консенсусу наприкінці 1970-х – початку 1980-х років до нав’язування лібералізації європейського енергетичного сектору.

 

Атомна електростанція у Франції 

 

Тож якщо джерело всіх екологічних проблем — це результат нераціональних ринкових стимулів до виробництва або відсутності стимулів, то для виходу з нинішнього глухого кута зміни клімату та інших екологічних викликів (від забруднення азотом до втрати біорізноманіття) ми також повинні відійти від принципу «laissez faire».

Ринкові рішення, наприклад податки на викиди вуглецю, торгівля квотами на викиди, зелені тарифи та компенсації викидів вуглецю, мають мінімальний вплив у порівнянні з офіційним регулюванням. Вони працюють надто повільно, не працюють або мають контрпродуктивні та часто соціально несправедливі наслідки. Це може бути регуляторне втручання в ринок, але дуже м’яке. Такі заходи із самого початку розробляли прихильники ринку саме для того, щоб уникнути державних витрат та якомога сильніше завадити «обирати переможців».

 

"Ціноутворення на вуглець також не вирішить проблему можливої втрати робочих місць у секторі викопного палива."

 

Часто вважають, що опираються встановленню ціни на вуглець праві, які виступають «проти оподаткування». Але опір робітничого класу — це не «хибна свідомість», яку роздмухують кліматичні скептики-консерватори. Ціноутворення на вуглець одразу відштовхує трудящі сім’ї, постраждалі від чотирьох десятиліть стагнації доходів та жахів деіндустріалізації. Правда, що «збір та дивіденди» в оподаткуванні вуглецю (коли знижки надаються домогосподарствам із низьким рівнем доходу) робить проблему легшою, але не усуває її.

Будь-який соціально справедливий підхід має починатися з фундаментального розуміння того, що для домогосподарств джерела чистої енергії мають коштувати дешевше, ніж сьогодні коштують викопні палива, а не ціни на викопні види палива мають бути вищими за сьогоднішні ціни на екологічно чисті палива. Ціноутворення на вуглець також не вирішить проблему можливої втрати робочих місць у секторі викопного палива та тих багатьох секторах, на які негативно вплине підвищення цін на викопні енергоносії — від виробництва добрив, сталі та цементу до авіації та судноплавства.

Ні, треба не очікувати, що ринок розв’яже проблему, яку сам і створив, треба повернутися до економічного планування.

«Новий зелений курс» — це і є те планування. Це широкомасштабна промислова політика, що забезпечить повну зайнятість та підвищить рівень життя. Досягається це завдяки зміні технологій та розбудові інфраструктури, необхідної для декарбонізації економіки.

 

 

Але в час, коли соціалістичний підхід до планування мав би стати найпереконливішим, частина екологічної спільноти стала відроджувати філософію «меж зростання», або мальтузіанства — ідеології, проти якої ліві боролися з часів дискусії Фрідріха Енгельса з її засновником Томасом Мальтусом. Нині ця концепція називається «антизростанням».

Цю філософію окреслили в різних формах такі вчені, як Джейсон Гікель, Ґіорґос Калліс, Кейт Раворт і Тім Джексон. Їх усіх об’єднує думка, що не можна мати нескінченне зростання на планеті з обмеженими ресурсами. Така філософія спирається на праці попередніх мислителів, як-от Серж Латуш, Ніколас Ґеорґеску-Роґен, Герман Далі, Ернст Фрідріх Шумахер, і на доповідь Римського клубу «Межі зростання» (1972). Але її також підхопили зелені неурядові організації, наприклад «Грінпіс» та провідна американська група кліматичних активістів 350.org.

Прибічники антизростання вважають джерелом екологічних проблем економічне зростання, а не нераціональне ринкове виробництво.

Навіть деякі прихильники «Нового зеленого курсу» трохи плутаються, коли закликають зупинити зростання. (Це дивний погляд, бо доволі складно уявити, що трильйони інфраструктурних витрат, які створять достатньо додаткових робочих місць, щоб позбутися безробіття та значно підвищити заробітну плату, не приведуть до економічного зростання.)

Суть аргументів на користь антизростання така: зростання збільшує попит на енергію, тим самим ускладнюючи і, можливо, навіть роблячи неможливим декарбонізацію економіки. Але зменшення матеріального виробництва знизило би попит на енергію, зробивши таким чином перехід на екологічно чисті джерела більш досяжним. А щоб зменшити матеріальне виробництво, ми повинні знизити сукупну економічну активність.

 

Томас Мальтус — засновник мальтузіанства

 

Проте концепція антизростання виключає можливість соціалістичного зростання — безмежного (якщо воно буде ретельно спланованим) збільшення нових вартостей, що не шкодить екосистемним послугам, від яких залежить процвітання людства.

Концепція антизростання відкидає поняття соціалістичного економічного зростання, тож тут є три серйозні помилки.

По-перше, антизростання не усуває справжнього джерела проблеми, тим самим прирікаючи цивілізацію на небезпечну зміну клімату та супутні екологічні загрози.

По-друге, антизростання мимоволі схвалює нав’язування західному робітничому класу суворої економії далеко за рамками того, що Тетчер, Камерон чи Мей могли собі уявити, але на цей раз в ім’я планети.

І, що найгірше, антизростання поклало б кінець самому прогресу — постійному розширенню свободи для всього людства.

 

Загадкова історія відновлення озонового шару

Ми можемо побачити першу велику помилку концепції антизростання, якщо звернемо увагу на екологічні проблеми, які ми подолали. Історія переконливо доводить, що ми здобули ці перемоги завдяки плануванню (як правило, через регулювання, але й завдяки інфраструктурним витратам державного сектору та промислової політики), а не зниженню економічного зростання.

Варто пам’ятати, що ми розв’язали досить багато екологічних проблем — від кислотних дощів над Великими озерами до низької якості повітря та води у багатьох західних країнах. До 1980-х років забруднення діоксидом сірки було міцно пов’язане з економічним зростанням у клубі заможних країн ОЕСР, але цього зв’язку більше немає. Звісно, ми вирішили недостатньо екологічних проблем, але потрібно дослідити, де ми досягли успіху (багато в чому завдяки боротьбі профспілок, постраждалих громад та екологічних груп) для того, щоб засвоїти корисні уроки на майбутнє.

 

Ліс після кислотного дощу

 

Якщо після досягнення таких успіхів відбулося погіршення (наприклад, скандальне та все ще невирішене питання забруднення води свинцем у місті Флінт, штат Мічиган), то це стало наслідком неоліберального відходу від неринкового втручання — через приватизацію, дерегуляцію, регуляторне захоплення, недофінансування або аутсорсинг інспекцій. У випадку з Флінтом ми можемо додати до цього списку властиве неоліберальній добі нехтування водною інфраструктурою, особливо тією, що обслуговує менш платоспроможні громади меншин та бідних. Так само неоліберальний расизм, а не надмірне споживання, спричинив водну кризу в Кейптауні. Він призвів до інфраструктурного колапсу та недостатнього споживання водних ресурсів у бідних та расово сегрегованих районах.

 

"Коли Монреальський протокол заборонив речовини, що руйнують озоновий шар, такі викиди зменшилися на 98 відсотків."

 

Але, мабуть, найбільшою екологічною перемогою досі залишається оздоровлення озонового шару. У 1980-х роках виснаження атмосферного озону, особливо навколо полюсів, стало версією екзистенціальної екологічної кризи тієї доби. У короткостроковій перспективі воно також було не менш загрозливим для людства, ніж зміна клімату, через збільшення захворювань на рак шкіри, імунодефіцит, негативний вплив на наземні та поверхневі водні продовольчі мережі й біохімічні цикли та зменшення сільськогосподарських врожаїв. А причиною були антропогенні викиди: того разу насамперед хлорфторвуглеводні (ХФВ). Згідно із загальноприйнятою та загалом правильною думкою, їх використовували в холодильниках та аерозольних розпилювачах.

З 1987 року, коли Монреальський протокол заборонив речовини, що руйнують озоновий шар, включно з ХФВ, такі викиди зменшилися на 98 відсотків (хоча з початку цього десятиліття спостерігається зростання незареєстрованих викидів у Східній Азії, що свідчить про те, що хтось у регіоні порушує заборону). Озоновий шар почав відновлюватися у 2000-х роках і повне відновлення очікується до 2075 року.

 

 

Озонова діра над Антарктидою, 2006 рік

 

Я виріс у 80-х і пам’ятаю, як тоді діставав маму проханнями перестати купувати балончики з лаком для волосся. Вона не слухала мої поради.

На щастя, політики також не дослухались до моїх порад. Натомість Монреальський протокол дозволив здійснити регуляторне втручання в ринок, незважаючи на галас і лобіювання з боку представників зацікавлених галузей.

Якби ми дотримувалися концепції антизростання у цьому питанні, намагаючись зупинити збільшення, скажімо, кількості холодильників у світі (або навіть зменшити їхню загальну кількість), а не створити регуляторні приписи, які примусили б змінити технології, нас спіткала б катастрофа. Принцип «Стільки холодильників — і не більше» зупинив би лише зростання викидів, а не всі викиди. (З тієї ж причини сьогодні недостатньо зберігати той самий рівень викидів парникових газів, а потрібно їх зупинити.)

У будь-якому разі це просто б не спрацювало, бо за яким правом розвинені країни можуть говорити Глобальному Півдню, що він не може зберігати їжу свіжою, поки вони продовжують це робити? (Дійсно, можна сказати, що соціалістичний підхід полягає у зворотному: «У світі все ще недостатньо холодильників!»)

Сьогодні більше балончиків з лаком для волосся та більше холодильників, ніж будь-коли раніше. Більше холодильників з’явилося не в останню чергу в країнах, що розвиваються, де вони підвищують якість життя завдяки розширенню асортименту їжі, зменшенню забруднення харчових продуктів та покращенню харчування. Вони також зменшують харчові відходи, а отже й викиди парникових газів.

Відбулося абсолютне відокремлення (англ. decoupling) зростання технологій, які традиційно використовували речовини, що руйнують озон, від дедалі більшого виснаження озонового шару. На думку прихильників антизростання, абсолютне відокремлення економічного зростання від негативного впливу на навколишнє середовище неможливе, а можливе лише відносне відокремлення (або зменшення використання ресурсів на одиницю продукції при збільшенні загального виробництва), але історія руйнування озонового шару показує, що ця думка помилкова. Економічне зростання було абсолютно, а не відносно відокремленим від виснаження озону.

 

"Як тільки країна досягає певного рівня доходу на душу населення, зменшення лісів припиняється."

 

Є багато інших прикладів. За останнє століття площа лісів у Європі зросла на третину. Лісоматеріали використовували майже в кожному секторі економіки близько 1900 року (для палива, меблів, будівництва будинків, навіть для виробництва металу), що призвело до того, що на континенті залишалось мало лісових ділянок. Але технологічні інновації в сільському господарстві, такі як моторизація, поліпшення дренажу та зрошення, зменшили площу посівів, бо для виробництва того самого обсягу їжі потрібно було менше землі. Крім того, відбулася масова міграція із сільських районів до міст. Важливо, що держави після Другої світової війни вклали значні кошти в лісовідновлення. Справді, як тільки країна досягає певного рівня доходу на душу населення, зменшення лісів припиняється. За останні 35 років у світі зросла площа лісового покриву.

 

Як протягом століття в Європі ставало все більше лісів

Джерело: Washington Post

 

На іншому боці Атлантики, в США, згідно з даними Міністерства сільського господарства, у 1870 році було більше молочних корів, ніж сьогодні, коли країна має приблизно вдесятеро більше населення. Виробництво продукції рослинництва в США збільшилося, навіть коли витрати сільськогосподарських ресурсів, таких як добрива, вода та земля, зменшилися або припинили зростати, водночас значно скоротилося використання добрив. Кукурудзяні площі були абсолютно відокремлені від виробництва кукурудзи. Американські врожаї картоплі продовжують зростати, але ринок картоплі насичений, тому виробництво картоплі залишається на тому самому рівні, що означає вилучення земель із виробництва. Згідно з поки неопублікованим аналітичним дослідженням економіста Массачусетського технологічного інституту Ендрю Макафі, зміни в аграрній галузі призвели до того, що територія сільськогосподарських угідь розміром зі штат Вашингтон повернулася до природи.

Макафі також зазначає, що споживання металів у США зростало разом із ВВП до 1980-х років. Відтоді споживання важливих металів, таких як алюміній, нікель, мідь, сталь і золото, залишилось на тому самому рівні або зменшилося. Це з урахуванням імпорту та експорту, тож глобалізація не є причиною.

У важливій статті «Чи можливе зелене зростання?» (2019) прихильники антизростання Гікель і Калліс стверджують, що це просто тому, що предмети торгівлі мають більший матеріальний вплив, ніж те, що в них закладено (подумайте про різницю між сталевим виливком та сирою залізною рудою). Якщо ми це врахуємо, говорить інша стаття провідного прибічника антизростання, абсолютне відокремлення в країнах ОЕСР виявляється міражем, а глобальне економічне зростання залишається так само залежним від використання матеріалів. Хоча, що цікаво, та сама стаття відзначає, що це в першу чергу наслідок використання закордонних будівельних матеріалів.

Але це глобальне врахування матеріальних витрат, тому ціла низка абсолютних галузевих відокремлень залишається непоміченою, а глобальні нематеріальні відокремлення також ігноруються. Абсолютне відокремлення економічного зростання від ХФВ глобальне, але його не беруть до уваги, оскільки вимірювання матеріальних витрат цього не враховує. Різке скорочення викидів чадного газу, діоксиду сірки, оксидів азоту, свинцю та дрібнодисперсних часток в Європі та Америці відбулося завдяки регулюванню. Вони не перемістилися за кордон. Абсолютне відокремлення сільського господарства США також не було результатом перенесення виробництва за кордон, оскільки для матеріальних витрат тут в основному використовуються місцеві ресурси. Такий аналіз також не врахував би глобального відокремлення економічного зростання від викидів парникових газів (це можливо, але ще дуже далеко від реалізації).

І, що ще важливіше, той факт, що вже було дуже багато наочних прикладів регіонального та глобального абсолютного відокремлення в різних секторах економіки, спростовує твердження про неможливість абсолютного відокремлення. Залишається лише питання, чи можна поширити абсолютне відокремлення на всі галузі чи на достатню їх кількість, щоб припинити руйнування екосистемних послуг?

Проте оборонці вільного ринку та абсолютного відокремлення, такі як Макафі, помиляються, пояснюючи причини. Макафі вважає, що річ у жорсткій капіталістичній конкуренції, яка стимулює технологічні інновації, що дозволяють знизити витрати на ресурси. Він визнає, що необхідне певне регулювання, але переважно ринковий тиск автоматично приводить до цього.

 

"З 2005 року відбулося абсолютне відокремлення викидів парникових газів від світового виробництва яловичини."

 

Звичайно, добре, коли відбувається щасливий збіг прибутковості та зменшення екологічної шкоди, але якщо між ними виникає конфлікт, прибутковість завжди бере гору. А насправді, значним екологічним успіхам США завдячує закону про чисте повітря, про чисту воду та подібним нормативним постановам у різних галузях, що стикалися із сильним спротивом приватних компаній. І в інших країнах відбувається схожа історія. З 2005 року відбулося абсолютне відокремлення викидів парникових газів від світового виробництва яловичини, передусім завдяки рішучій боротьбі бразильської Партії трудящих проти вирубування лісів для сільськогосподарського виробництва. Це чудова історія успіху, яку катастрофічно руйнує праворадикальний уряд цієї країни на чолі з Жаїром Болсонару. Данія, світовий лідер у боротьбі із забрудненням азотом, зменшила використання добрив, навіть коли виробництво сільського господарства збільшилося завдяки потужній державній стратегії використання азоту в аграрному секторі, яка передбачає суворе регулювання, фінансування НДДКР та розбудову інфраструктури.

 

 

Можна також зауважити, що перехід на технології без викопних палив — набагато складніше завдання, ніж відхід від ХФВ або переробка азоту. І відповідь повинна бути, що це, безумовно, правда, бо цей перехід впливає майже на кожен сектор економіки. Але важко не означає неможливо. Вісім великих економік (Франція, Норвегія, Швеція, Швейцарія, Онтаріо, Квебек, Британська Колумбія та Парагвай) вже значною мірою або майже повністю декарбонізували свої електромережі, навіть якщо вони переживають економічне зростання (завдяки тому, що покладаються передусім на атомну та/або гідроелектроенергію). Це приклади для наслідування іншими країнами. Екологічне очищення транспорту, промисловості та будівництва також потребуватиме сильного державного втручання.

І ця унікальна здатність людства до трансформації власного буття — ключ до розуміння, чому історія неодноразово доводила помилковість думки економіста та священника Томаса Мальтуса і його нещодавніх епігонів — від доповіді Римського клубу «Межі зростання» у 1970-х роках та бестселера Пола Ерліха «Бомба народонаселення» (який 1968 року прогнозував, що мільярди людей загинуть від голоду до 1980-х років) до сучасних теоретиків й активістів антизростання.

Середньостатистична людина не споживає ресурси з фіксованою швидкістю, на відміну від середньої особини інших видів. Ми не схожі на бактерії в чашці Петрі. Завдяки технологічним інноваціям та політичним змінам ми можемо, якщо захочемо, виробляти однакову вартість із меншої кількості ресурсів, як у відносних, так і абсолютних показниках. І коли ми наштовхуємося на природні межі, ми можемо створити інновації і для їх подолання. Вся історія нашого виду, по суті, є історією подолання природних меж. Єдині по-справжньому непереборні обмеження — це закони фізики та логіки. Одного дня може з’явитися телепортація, бо вона не порушує фізичних законів, але ніхто ніколи не винайде вічний двигун, бо це їм суперечить.

У знаменитій критиці погляду Мальтуса, що потреби населення зрештою перевищать можливості сільськогосподарського виробництва, Фрідріх Енгельс відзначив унікальну винахідливість людства:

«залишається ще [один] елемент, який, звичайно, не має для економіста ніякого значення, — наука, а її прогрес так само нескінченний і відбувається принаймні так само швидко, як і зростання населення... Наука йде вперед пропорційно поступу знань, успадкованих нею від попереднього покоління, і тому за звичайних умов прогрес відбувається в геометричній прогресії. А що неможливо для науки?»

Звичайно, існує різниця між безтурботними фанатиками вільного ринку, які заявляють, що інновації завжди відбуваються вчасно, щоб врятувати нас, і соціалістами, які кажуть, що в принципі інновації можуть цього досягти, але немає гарантії, що вони з’являться. Справді, можливо, що мальтузіанські віщуни кінця світу неодноразово помилялися, коли інновації спростовували їхні прогнози — від сільськогосподарської революції XVII—XVIII століть до Зеленої революції 1940-х та демографічної та медичної революцій у 1960-х, але це не означає, що так буде завжди.

 

 

Ось чому соціалісти повинні дуже серйозно ставитися до ідеї планетарних меж, розробленої Йоганом Рокстромом, Вілом Штеффеном та їхніми колегами в Стокгольмському центрі стійкого розвитку. Її треба розглядати як корисне попередження про потенційну небезпеку, а не як постійні жорсткі обмеження. 

Наприклад, разом із максимальною атмосферною концентрацією парникових газів і мінімальною концентрацією озону планетарні межі включають максимальне використання прісної води. Це правда, що якщо експлуатація водоносних горизонтів продовжуватиме зростати з нинішньою швидкістю, то за інших рівних умов нам серйозно загрожує нестача води. Прихильники вільного ринку відповідають так: прогрес в опрісненні морської води усуне цю проблему. І вони не помиляються. Але лише за умови, що така технологія стане вигідною на ринку. Якщо опріснення не вигідне або шлях до комерціалізації надто ризикований для інвесторів, то проблема не буде вирішена. Ринок аморальний і тому байдужий до проблеми. Щоб інновації справді справлялися з подібними викликами, потрібне свідоме, моральне, неринкове керівництво процесом: демократичне економічне планування на глобальному рівні.

Демократична планова економіка може продовжувати зростати, але принципово інакше, ніж ринкова, коли капіталісти виробляють товари на власний розсуд, а регулятори згодом намагаються наздогнати їх, коли відбувається екологічно руйнівне перевиробництво. Задовго до появи проблеми ми зможемо пригальмувати, обмежити або перебудувати виробництво, поки не з’являться нові технологічні інновації, що дозволять нам повернутися до зростання, якщо це необхідно.

 

"Преподобний Мальтус виступав проти допомоги бідним, бо вважав, що єдиним обмеженням кількості людей із метою запобігання перенаселення є або моральна стриманість (менше часу на секс), або бідність."

 

Прихильники антизростання не люблять, коли їх називають неомальтузіанцями. Більшість приходить до концепції антизростання через глибокий жах перед соціальною несправедливістю, яка є наслідком екологічних проблем (хоча також правда, що не мало хто з них ненавидить людей, називаючи нас «вірусом планети»). Преподобний Мальтус виступав проти допомоги бідним, бо вважав, що єдиним обмеженням кількості людей із метою запобігання перенаселення є або моральна стриманість (менше часу на секс), або бідність. Загалом прихильники антизростання скаржаться на своїх критиків і наголошують, що вони ніколи не говорять про перенаселення. Вони кажуть, що хочуть обмежити економічне зростання, а не населення.

Але для Мальтуса сільськогосподарське виробництво було просто аналогом використання ресурсів, а занепокоєння з приводу перенаселення — це лише версія ширшої концепції меж зростання. Ми можемо побачити це за допомогою уявного експерименту: що станеться, якщо застосувати підхід антизростання — встановити межі економічного зростання без обмеження зростання населення?

 

 

Припустимо, ми визначили максимальну кількість матеріальних благ, вище якої настає екологічне лихо. Зараз глобальна економіка виробляє лише таку кількість речей і не більше. Припустимо ідеально рівний розподіл цих благ серед населення світу. Але ніщо не стримує зростання населення.

Що відбувається наступного дня? Народжується кілька дітей, і всі блага знову розподіляються порівну, але цього разу кожна людина отримує менше благ, ніж попереднього дня, бо кількість речей не збільшується, а людей стає все більше.

Тоді як населення постійно збільшуватиметься, кількість благ, які має кожна людина, зменшуватиметься, зрештою, до нуля, якщо тільки раніше не буде встановлено обмеження на кількість людей. Коли ми говоримо про забагато людей чи забагато речей, ми, насправді, говоримо про одне й те ж саме.

Я писав уже про це в книзі «Екологія суворої економії» (2015) так:

Капіталісти кажуть: «Ресурси можуть бути обмеженими або необмеженими, але не хвилюйтеся про них! З часом з’являться потрібні інновації! Повний вперед!»

Прихильники антизростання кажуть: «Інновації не можуть нас врятувати! Існує верхня межа того, що можуть мати люди та/або верхня межа кількості людей.  Дави на гальма!»

Соціалісти кажуть: «За допомогою раціонального, демократичного планування ми забезпечимо створення інновацій, які дозволять нам рухатися вперед без неминучого перевиробництва. А ми повинні рухатися вперед, щоб продовжувати сприяти розквіту людства. Поки ми це робимо, немає меж нашому поступу. Не вимикаймо машини, а захопімо їх!»

 

Зелений тетчеризм[1] нічим не кращий

Коли я беру участь у страйку, то хочу, щоб мої товариші вибороли не просто ліпші умови праці, а більшу заробітну плату. Якщо ми її отримаємо, то неодмінно зможемо споживати більше, ніж зараз.

Проте прихильники антизростання вимагають, щоб робітники менше споживали, і висловлюють занепокоєння, що «всі ми» на Заході споживаємо занадто багато. Є відкрита й непереборна суперечність між антизростанням і профспілковим рухом. Це протиріччя поглиблює стагнація реальної заробітної плати на Заході, від якої робітники страждають протягом останніх 40 років.

 

 

Згадаймо, що негайним рішенням Тетчер та Рейгана проблеми скорочення прибутку, що сталося у 70-ті роки внаслідок повоєнної повної зайнятості, стало обмеження заробітної плати. Рішенням Європейського центрального банку щодо кризи Єврозони було насамперед намагання зробити зарплати в Греції та інших периферійних країнах-членах ЄС «конкурентоспроможними». Їм це вдалося. Грецькі зарплати знизилися на 20% з 2010—2014 років, що разом зі зменшенням соціальних виплат та масштабною приватизацією викликало масові демонстрації, страйки, заворушення та швидке посилення ультраправих.

Деякі прихильники антизростання, такі як Трой Веттесе, визнають, що така «екологічна сувора економія» справді необхідна навіть для робітничого класу розвинених країн. Схожі на відлуння натхненної Мао ідеології третього світу 1960-х років, яка зневажала весь західний робітничий клас як «перерозвинений», слова Веттесе: «Рішення глобальної екологічної кризи вимагає скорочення потреб глобальної буржуазії, найбагатших кілька сотень мільйонів». Він не вказує, де проживають ці кілька сотень мільйонів робітників, які раптово перетворилися на власників засобів виробництва, але враховуючи, що в Західній Європі, США, Австралії та Новій Зеландії разом проживають приблизно 850 мільйонів людей, ми розуміємо, чиї потреби, на його думку, треба урізати.

Однак деякі прихильники антизростання, зокрема антрополог Джейсон Гікель, відповідають, що антизростання — це політика не суворої економії чи дефіциту, а достатку. Планове зниження виробництва країн із високим рівнем доходу може відбутися при збереженні або навіть покращенні рівня життя. Цього можна досягти, за його словами, через перерозподіл доходу, скорочення робочого тижня, запровадження гарантії на роботу та прожиткового мінімуму і, що важливо, розширення доступу до суспільних благ.

Більшість із цих пропозицій — чудові ідеї, але за відсутності економічного зростання все одно призведуть до рівного дефіциту, а не достатку.

Гікель та його однодумці стверджують, що радикальний перерозподіл доходів підвищить рівень життя найбідніших та знизить рівень життя заможних, поки всі не стануть рівними при збереженні поточного рівня світового ВВП.

На перший погляд, це здається рятівною метою. Можна уявити, як всі у світі житимуть гідним, але не розкішним життям, більше не буде бідних або багатих. Але погляньмо, що це означає з урахуванням кількісних показників. На щастя, колишній економіст Світового банку Бранко Міланович, також один із провідних світових експертів із питань нерівності, вже зробив цю роботу за нас.

 

"Егалітарний світ без подальшого економічного зростання означатиме дохід у 5500 доларів для кожного."

 

Отже, це означатиме зниження доходу до глобального середнього рівня для всіх, хто знаходиться вище, і підвищення до цього показника для всіх, хто нижче нього. Світовий середньорічний дохід у 2017 році, коли Міланович здійснив цей приблизний розрахунок, складав 5500 доларів США.

Майже всі на Заході мають вищий дохід. Тож дозвольте повторити для тих, хто ще не почув: егалітарний світ без подальшого економічного зростання означатиме дохід у 5500 доларів для кожного. Яким буде ваше життя на 5500 доларів?

 

 

Падіння рівня життя, масштаб зниження заробітної плати для західних робітників буде набагато серйознішим за все, що вони пережили під час неоліберальної революції 80-х років або внаслідок кризи Єврозони. Щоб було зрозуміло, цей розрахунок, як каже сам Міланович, може дати нам лише приблизне розуміння того, що сьогодні означатиме глобальна рівність без будь-якого додаткового економічного зростання. Але нам потрібно мати приблизне розуміння, щоб усвідомити масштаби того, про що ми насправді говоримо.

Але далі стає ще гірше.

Як пише Міланович, у 27% світового населення, які знаходяться вище середнього рівня, сукупний дохід зменшується на дві третини. Більшість прихильників антизростання не припускають, що це зниження відбудеться за рахунок фіскальних трансфертів із Глобальної Півночі на Глобальний Південь. Натомість вирівнювання відбуватиметься через дозвіл Глобальному Півдню розширити виробництво, тоді як Глобальна Північ буде поступово скорочувати власне виробництво. Тож це означає скорочення виробництва на дві третини в розвинених країнах.

«Фабрики, поїзди, аеропорти, школи працюватимуть лише третину звичного часу; електроенергія, опалення та гаряча вода будуть доступні 8 годин на день; машини зможуть їздити один день із трьох; ми працюватимемо лише 13 годин на тиждень, — підсумовує Міланович. — Усе для того, щоб виробляти лише третину товарів і послуг, які зараз виробляє Захід».

Антизростанці відповідають, що зниження виробництва на Заході не стане повсюдним, як в уявному експерименті Мілановича. Суспільно корисне виробництво буде як завжди, тоді як суспільно непотрібне виробництво припиниться. Гікель наводить приклади галузей, які є «екологічно руйнівними та приносять дуже мало суспільної користі», як от маркетинг, маєтки, позашляховики, яловичина, одноразові пластмасові вироби та викопне паливо.

 

 

Але ми можемо оскаржити твердження, що всі вони не приносять суспільної користі. Пластикові вироби одноразового використання, наприклад презервативи, шприци та катетери, привели до революцій у сфері охорони здоров’я. Маркетинг — це не виключна прерогатива продажу вівсяних пластівців та кросівок. Дуже багато підприємств, які не шукають прибутку, від епідеміологів до місцевих театральних труп, все ще потребують дієвих засобів рекламних повідомлень. Я можу вважати маєтки та позашляховики непотрібними, але проблема, яку вони створюють, — це спалювання ними викопного палива. Цю проблему також створює суспільно необхідний обігрів набагато менших будинків та транспортування людей і товарів автобусами, поїздами, кораблями, автомобілями та літаками. Яловичина справді має дуже великий вуглецевий слід, але вона, безумовно, потрібна суспільству. Люди вважають м’ясо та молочні продукти надзвичайно смачними, бо щільність, якість та всмоктуваність основних поживних речовин вищі в продуктах тваринного походження. У кілограмі курки набагато більше поживних речовин, ніж у кілограмі селери. Без м’яса з його високою концентрацією поживних речовин ми, можливо, ніколи не стали б тими істотами, якими ми є.

Проблема викопних видів палива не в тому, що вони не приносять суспільної користі. Їхня енергетична щільність і легкість транспортування звільнили людство від примх матері-природи, і це заклало основи сучасного світу. Викопне паливо — це просто диво! Основний екологічний виклик, який кидає нам викопне паливо, в тому, що безпосередня суспільна користь, якою вона не була б значною, нівелюється в довгостроковій перспективі. Використання викопного палива виштовхує планету за межі оптимальних умов для життя, що існували протягом останніх десятків тисячоліть або близько того, але в геологічних масштабах такі умови складаються рідко, а ринкові чинники підривають можливість технологічного переходу на екологічно чисті альтернативи.

Але нерозумні роздуми про те, що вважати суспільно необхідним, не є нашою головною проблемою. Важливо те, що навіть якщо погодитися, що ці сектори економіки непотрібні суспільству, вони сукупно ніяк не становлять двох третин західного виробництва.

«Але це лише приклади виробництва непотрібного суспільству! Є багато інших!» — можуть відповісти Гікель та інші.

Можливо, так і є. Але чи можемо ми дійсно сказати, навіть якщо ми визнаємо, що виробництво дуже багатьох предметів є нераціональним, що на Заході аж дві третини виробництва є надмірним і створює дрібнички, які нам насправді не потрібні?

Як щодо інших механізмів, які, за словами Гікеля, можуть підтримати або навіть покращити рівень життя, поки глобальний ВВП не зростатиме (наприклад, скорочення робочого тижня і, як наслідок, збільшення вільного часу та щедре розширення суспільних послуг)?

Хоча кожна справжня соціалістка підтримає такі ідеї, важко передбачити, чи зможуть ці заходи компенсувати зниження доходу до 5500 доларів США або чи зменшать вони матеріальне виробництво.

По-перше, багато вільного часу не компенсує надзвичайної бідності. Справді, ви можете вже зараз запровадити ці зміни, якщо хочете. Але ніхто цього не робить, як пояснює старий марксистський жарт: «У капіталістичному суспільстві єдина річ, гірша за експлуатацію, – це безробіття».

 

фера послуг та дозвілля все ще дуже залежні від виробництва речей."

 

По-друге, ідея про те, що завдяки вільному часу й суспільним послугам буде менше викидів парникових газів випливає з віри, що вони не залежать від матеріальних благ, тому не потребують «видобутку» сировини чи енергії. Зерно істини в тому, що послуги взагалі, а не лише суспільні послуги, справді є менш матеріально витратними, ніж виробництво товарів. Це є основною причиною екологічної S-подібної кривої Кузнеця: відкриття, що хоча це правда, що в міру того, як економіка індустріалізується, вона має все більший негативний вплив на екосистемні послуги, але на певному рівні багатства цей вплив починає зменшуватися, бо зрілі економіки переходять переважно на послуги та легку промисловість.

Але, хоча і менш матеріально інтенсивна, ніж важка промисловість, сфера послуг та дозвілля все ще дуже залежні від виробництва речей. Музичні інструменти виготовлені з металу, дерева та пластику. Лікарні забезпечують обладнанням, виготовленим майже з усіх мінералів, які можна викопати із землі, включно з нафтою, яку використовують для виготовлення пластмас. Альпіністське спорядження, байдарки та велосипеди роблять з матеріалів, які видобувають глибоко під землею.

 

 

Хоча важливо відновити та розширити суспільні послуги, зокрема для подолання житлової кризи, яка занапастила багатьох на Заході, держава загального добробуту — не єдине, що дарує нам багате життя. Те саме роблять кросівки, набори LEGO, вафельниці та звісно телевізори з пласким екраном і консолі Xbox. Згадаємо, що сучасна ідея середнього класу про те, що відсутність споживчих товарів («просте життя») приносить більше задоволення, має аналоги в минулому. Цей аргумент висловлюється не вперше. Проте одним із найпоширеніших прикладів внутрішньої критики Радянського Союзу стало спостереження, наскільки сірим було там життя через відсутність джинсів, записів Елвіса й ананасів.

 

"Обіцянка прихильниками антизростання «радикального достатку» — не про матеріальний достаток, це світська версія християнського запевнення Якова, що якими би ми не були бідними у цьому світі, ми все ж багаті духом."

 

Так, ми хочемо хліба, але ми хочемо й троянди.

Обіцянка прихильниками антизростання «радикального достатку» — не про матеріальний достаток, це світська версія християнського запевнення Якова, що якими би ми не були бідними у цьому світі, ми все ж багаті духом.

Сьогодні соціалісти спростовують вимогу суворої економії у прихильників антизростання так само, як це у 1920-х роках у своїй пісні робив легендарний активіст профспілки «Індустріальних робітників світу» Джо Гілл. Він висміював офіцерів-служителів Армії спасіння, які обіцяли рай на небі, коли ми помремо. Ні, проповіднику, бідні цього світу — це просто бідні. Або ми можемо повторити слова суфражистки та марксистки Сильвії Панкхерст:

«Соціалізм означає достаток для всіх. Ми проповідуємо не євангелію відсутності та нестачі, а достатку. Ми не бажаємо зробити бідними тих, хто сьогодні багатий, щоб поставити бідних на місце, де зараз багаті. Ми не бажаємо скинути нинішніх правителів, щоб на їх місце прийшли інші. Ми хочемо подолати бідність і забезпечити достаток для всіх. Ми не закликаємо обмежити кількість дітей, не закликаємо до жорсткої ощадливості та самозречення. Ми закликаємо до великого виробництва, яке забезпечить усіх і створить більше, ніж людство може спожити».

 

Кінець прогресу

Соціалісти завжди казали, що капіталізм нераціонально обмежує те, що ми маємо. Він обмежує виробництво набором речей, які приносять прибуток, тоді як перелік корисних речей набагато довший. Тому Панкхерст мала рацію, коли так визначила соціалізм: ми могли б мати набагато більше!

Історія прогресу, тобто історія нескінченних пошуків можливостей розширення свободи, — це, як висловився Лев Троцький, постійне збільшення влади людини над природою та скасування влади людини над людиною: «Історичне сходження людства, взяте в цілому, можна підсумувати як ланцюг перемог свідомості над сліпими силами — в природі, в суспільстві, в самій людині».

 

 

Сліпота в природі означає, що вона не має об’єктивної функції, що еволюція не має мети, що фізичні закони та сам Всесвіт непідвладні певному розумному задуму. Хоча багато чого в природі приносить користь людям, і зовнішня, і внутрішня природа стримують нас, з часом послаблюють і шкодять нам, нарешті вбивають кожного з нас без винятку. Природа, як писав Теннісон, має «криваві ікла та кігті».

 

"Рука людини досі не керує штурвалом корабля капіталізму."

 

Друга сліпа сила, в суспільстві, — це те, як фараони, рабовласники, царі, єпископи обмежували інших людей, які повинні були сліпо прийняти їхню владу. Не було свідомої влади людини над суспільством. З появою капіталізму ринок виробляє наосліп: як і сліпа природа, він створює багато чого корисного, але й багато шкідливого. Рука людини досі не керує штурвалом корабля капіталізму.

І третя сліпа сила, в самій людині, — це, звичайно, невпинна боротьба кожного з нас заради того, щоб стати господарем власної долі. Завдяки скасуванню влади людини над людиною через демократичну економіку та завдяки постійному розширенню влади людини над природою за допомогою технологічного прогресу, людина здобуває все більше засобів для управління власною долею.

Лешек Колаковський так пояснює матеріалістичну теорію історії, також відому як історичний матеріалізм (саму основу соціалістичного світогляду): «Вихідним пунктом історії, з матеріалістичної точки зору, є боротьба з природою, загальна сума засобів, які використовує людина, щоб примусити природу служити їй для задоволення власних потреб, які зростають у міру їх задоволення».

Плуг, колесо, блок, гвинт, одомашнення тварин, сільське господарство – усе це зусилля, щоб протистояти звичному стану речей, керувати природою, а не бути керованими нею. Як і перше використання лікарських трав, ампутацій та стоматології, як давні медичні поняття діагнозу та прогнозу, як сучасні концепції та втручання, наприклад мікробна теорія хвороб, хірургія, трансплантації та імунотерапія. Природа вбивала майже всіх нас інфекціями — так було до нашої перемоги над великою частиною цієї напасті завдяки антибіотикам та вакцинам (перемога, яку зараз ставлять під загрозу ринкові відносини). Окуляри стали тріумфом над поганим зором, який природа дає деяким людям. Візки, тростини та штучні стегна дають певну рухливість тим, в кого природа її відібрала, і одного дня інші технології повністю компенсують цю крадіжку. Телеграф, телефон, радіо, телебачення, а тепер Інтернет дозволили нам подолати бар’єри спілкування, встановлені горами та океанами природи. Винахід літака надав нам крила, які природа раніше дарувала лише птахам та небагатьом іншим тваринам. У середині минулого століття ми подолали одну з чотирьох фундаментальних сил природи — силу тяжіння, яка з часів нашого виникнення тримала нас на Землі.

 

"Суспільні відносини обмежують те, що інакше можна було виробити."

 

Однак із часом технологічний розвиток наштовхується на межі суспільних відносин (говорячи старою мовою: виробничі відносини стримують продуктивні сили); суспільні відносини обмежують те, що інакше можна було виробити. Наприклад, ми бачимо, що сьогодні можливість безкоштовного цифрового відтворення музики, програмного забезпечення, публіцистики, наукових статей та інших товарів може запропонувати фактично нескінченне копіювання цих продуктів, надаючи їх усім, хто хоче їх мати. Зі свого боку, така можливість істотно покращує якість виготовлення цих творів. Музиканти могли би міксувати та поєднувати будь-які джерела, не переймаючись юридичними баталіями. Вчені могли би використовувати увесь комплекс наукових знань без потреби платити за доступ до журналів. Генеричні лікарські засоби можна було би негайно розповсюджувати, а не чекати роками. Але натомість патенти, авторські права, закритий доступ та комерційні таємниці (аспекти соціальних відносин, єдиною метою яких є захист прав власності) стримують продуктивність і розвиток цих технологій. Згідно з традиційним соціалістичним підходом, треба подолати старі суспільні відносини, щоб звільнити технології, відкриття та винаходи від таких обмежень.

 

"Подальші наукові дослідження або продовження технологічного розвитку передбачають усвідомлення відсутності або недостатності нинішніх благ і бажання знати й робити більше."

 

На відміну від цього невпинного розширення свободи, антизростання встановлює межі та засуджує це нестримне прагнення людини як «продуктивізм». Воно говорить: «Можна виробити лише стільки і не більше. Можна дійти до цього рубежу, але не далі». Прихильники антизростання кажуть, що ми маємо достатньо благ, навіть вже занадто багато. Але подальші наукові дослідження або продовження технологічного розвитку передбачають усвідомлення відсутності або недостатності нинішніх благ і бажання знати й робити більше. Отже, якщо ми вже живемо в достатку, то не може бути більше розвитку, ніяких нових наукових відкриттів, ніяких додаткових технологічних винаходів. Це архаїзація світу.

Це не просто філософська дискусія. Уявіть собі знову ідеально рівну та статичну економіку, як того вимагають прихильники антизростання. Якщо у цьому суспільстві дослідник винайде нову технологію – пристрій, який може вирішити проблему, то цей пристрій треба буде створити на додаток до всіх вже виготовлених пристроїв. Тому він призведе до економічного зростання, а ми це заборонили. «Ага! — може відповісти прихильник антизростання. — Але якщо цей новий пристрій прийде на зміну старому і виконуватиме його функцію ефективніше, дозволивши припинити виробництво старого пристрою та замінити його на новий? Напевно, це насправді скоротить загальне виробництво та звільнить простір для зростання в межах загальних жорстких норм?» Це, справді, так. Але в основному це і є відокремлення. Тож така відповідь — лише інша версія аргументу на користь доцільності відокремлення економічного зростання від викидів парникових газів.

 

 

Кінець зростання зупинить технологічний розвиток, поступ науки та прогресу, припинить вічний пошук свободи — це кінець історії.

Отже, потрібно відмовитися від концепції антизростання з цих трьох причин:

1) антизростання не є необхідним для вирішення екологічних викликів і відволікає від них;

2) антизростання несправедливе, веде до бідності й суворої економії;

3) антизростання зупинить прогрес.

Зрештою, зміна клімату та ширша біологічна криза — це проблеми, бо  вони можуть стати перешкодами на шляху до процвітання людства. Небезпека, яку вони становлять, — це затримка розширення свободи.

То чому ми маємо зупиняти розширення свободи, щоб його зберегти?

Переклав Павло Шопін за публікацією: Phillips, L. "The degrowth delusion". In: openDemocracy. Available 15.09.2019 at: [link].

 

Читайте також: 

ХХІ сторіччя: чи існує альтернатива (соціалізму)? (Лі Міньці)

Нам не потрібна ваша надія. Ми вимагаємо дій

Кліматичні зміни та капіталізм (Майкл Робертс)

Капитализм vs. климат (Наоми Кляйн)

 


Примітки

  1. Автор проводить паралелі між degrowth і тетчеризмом, спираючись на те, що перший закликає до обмеження виробництва і споживання, а другий - має ці обмеження своїм наслідком. Така паралель є проблемною, оскільки degrowth і тетчеризм відрізняються не лише ідеологічними основами, але й цілями та тим, чиї інтереси вони відстоюють, а також чиє споживання обмежують (у випадку degrowth мова йде найперше про споживання привілейованої частини населення планети, у випадку ж тетчеризму падало споживання найменш захищених). — прим. ред. 

Leave a Comment