Ілюзія свободи: чи проблема тільки у скороченні переліку спеціальностей?

Вікторія Мулявка

Постанова Кабміну «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» від 29.04.2015 зустріла хвилю обурення, викликану відсутністю у новому переліку 41 напряму підготовки. Позиція академічної спільноти, яку ця постанова зачіпає безпосередньо, є цілком очікуваною, але дискутуючи з приводу доцільності таких змін, важливо розмежовувати конфлікт інтересів з одного боку, та суперечливість кроків МОН і ширший контекст неоліберальних освітніх трансформацій з іншого, який показово підкріплює ця, на перший погляд, несуттєва коректива.      

Суб’єктивність позиції викладачів і адміністрації, за словами Єгора Стадного, полягає у побоюванні втратити фінансування «непотрібних спеціальностей»: «Знаєте, як раніше утворювалися спеціальності? Збиралися люди у столичному вищому навчальному закладі і вирішували: от у нас є, припустімо, спеціальність «інформатика», а давайте ще зробимо «комп’ютерні науки». Яка між ними різниця? Практично ніякої, але є кафедра, яку хочуть зберегти, тому під неї проштовхували спеціальність» [Стадний 2015]. Аргумент достатньо суперечливий. Ніхто не сперечається, звісно, з наявністю у представників академічної спільноти певних меркантильних прагнень, але якщо основним недоліком попереднього переліку спеціальностей було лобіювання авторитетними ВНЗ власних інтересів, то постає питання: як цю проблему має надалі вирішувати принцип університетської автономії? Він якраз і передбачає можливість вільного формування курсів і освітніх програм (у межах спеціальностей) з ініціативи академічної спільноти, цілком не виключено базуючись при цьому на неформальних стосунках і пошуках особистої вигоди. Позицію студентів ІМВ спеціальності «Міжнародні відносини», які, за підтримки профспілки «Пряма дія» публічно висловили свою категоричну незгоду зі скороченнями і готовність починати протестну кампанію, якщо від них не відмовляться, у свою чергу, звинувачують в заангажованості та прагненні зберегти власну унікальність. Як на мене, тут більшу роль зіграла відсутність будь-якого діалогу із представниками студентської спільноти, про важливість залучення якої до обговорення освітніх питань та підвищення рівня якості освіти теж, до речі, постійно говорять представники уряду й експерти. У цьому контексті постає питання: як можна було приймати подібну постанову без її попереднього обговорення і погодження зі студентами? Варто було б для початку принаймні переконати студентство в необхідності прийняття подібних змін, бо ставити в центр інтереси студентів та одночасно з тим скорочувати спеціальності, не спитавши їхньої думки, виглядає не дуже послідовно.

Перейдімо до менш очевидних, проте, не менш важливих речей. Хоча основною причиною негативної реакції на перегляд переліку освітніх галузей і спеціальностей Єгор Стадний вбачає недостатню обізнаність критиків у нових принципах функціонування освіти [Стадний 2015], детальний аналіз ширшого контексту освітніх реформ, як на мене, грає не на користь активної громадської підтримки політики МОН. Розглядаючи специфіку неоліберальної трансформації освіти, зокрема, соціально бажаного принципу автономії, варто зважати на можливі ризики впровадження цього концепту в українську систему вищої освіти.

Копіювання західної моделі

Однією з основних причин перегляду сформованого ще за радянських часів переліку освітніх галузей є теперішня реорганізація освітньої системи за західним зразком. Принцип автономії університету, поставлений у центр усіх перетворень, подається представниками МОН і проурядовим експертами як суто позитивний аспект. Що може бути кращим, ніж дати університетам свободу прийняття рішень та незалежність від централізованого керування згори, пережитку радянського минулого? Проте мало хто задумається: чи може існувати автономія університету в умовах ринку?

Американський соціолог Крейг Калхун, аналізуючи неоліберальні перетворення вищої освіти США (пізніше підхоплені Великобританією і континентальними європейськими країнами), акцентує на тому, що автономія у ринкових умовах штовхає університети до пошуку нових джерел фінансування, породжуючи такі негативні для освітнього поля процеси, як комерціалізація і відхід від основних принципів освіти – продукування громадського блага та незаангажованості [Калхун 2011]. Ще кілька років тому всю небезпеку подібних трансформацій усвідомлювала і перша заступниця міністра освіти Інна Совсун, зазначаючи у своїй статті для Спільного таке: «Дженіфер Вошберн та Наомі Кляйн наводять чимало прикладів, коли тісна співпраця між університетом і бізнесом призводила до «корпоративної корупції» та нівелювання базових університетських принципів незаангажованого знання та критичності: так, в умовах, коли університет є просто виконавцем послуг для бізнес-корпорацій, він втрачає право висловлювати незгоду та критику (і часто це закріплено у відповідних юридичних документах, що регулюють співпрацю вишу та корпорації). Американський соціолог та голова Ради суспільних досліджень Крейґ Калхун визначає, що в результаті змін, що відбулись у відносинах між освітою і бізнесом, університет перетворився з виробника загальних благ на поширювача приватних інтересів» [Совсун 2011].

Спекулюючи на перевагах західної моделі, можна також говорити про те, що вона сприяла розширенню доступу до вищої освіти в розвинених країнах. Наприклад, в американському суспільстві після неоліберальних трансформацій кінця 70-х років кількість випускників вищих навчальних закладів суттєво зросла від однієї четвертої до двох третин. Проте, варто враховувати, що така масифікація вищої освіти супроводжувалася розростанням кафедр і факультетів та збільшенням кількості освітніх закладів за рахунок, у першу чергу, надання платних послуг (їх вартість, крім того, стрімко зростала під впливом конкуренції), а не поширенням безкоштовної освіти [Калхун 2011]. Якщо американські громадяни можуть собі це дозволити, то в контексті українського суспільства подібні зміни викличуть зворотній процес, обмежуючи доступ до вищої освіти для більшої частини населення. Навіть за теперішньої вартості освітніх послуг контрактна форма навчання потребує тривалих заощаджень, що, крім того, ускладнюється урізанням владою соціальних видатків і затримкою заробітних плат. За умов скорочення, внаслідок переакредитації, кількості ВНЗ і пошуку університетами додаткових джерел фінансування шляхом, у першу чергу, підвищенння вартості контракту, вища освіта в українському суспільстві може перетворитися на елітарний привілей.

Конкуренція

Повертаючись безпосередньо до предмету дискусії, скорочення кількості освітніх галузей, на думку урядовців, не призведе до якісних змін, адже, як зазначає Інна Совсун: «ми не викреслили окремі спеціальності. Ми їх укрупнили» [Ukrainian crisis media center 2015]. Згідно з новим законодавством, університети матимуть змогу формувати освітні програми в межах визначеного переліку спеціальностей на власний розсуд [ZN.UA 2015]. Проте побоювання академічної спільноти з приводу скорочення фінансування не є безпідставним, адже, за словами заступниці міністра освіти: «Абітурієнт вступатиме на більш широко визначену спеціальність на бакалавраті. А вже на рівні магістратури він обиратиме вузьку спеціалізацію» [Ukrainian crisis media center 2015]. Тож, укрупнення спеціальностей призведе до того, що принаймні на рівні бакалаврату зникнуть деякі наявні раніше напрямки підготовки. Навіть у випадку об’єднання декількох спеціальностей в одну, така зміна матиме суттєві фінансові наслідки для університету, адже, як зазначає член Національної команди експертів з реформування вищої освіти в Україні Юрій Рашкевич: «перелік напрямів підготовки безпосередньо впливає на державне замовлення на підготовку  фахівців, структуру університетів, зачіпає питання скорочення кафедр та факультетів, які готують бакалаврів відповідного профілю (а це зокрема посади та ставки)» [Рашкевич, 2014]. Крім того, варто враховувати, що свобода дій і ринкова конкуренція не є тотожними поняттями, адже якщо спеціальності, передбачені переліком, надалі отримуватимуть гарантоване фінансування, за створення нових освітніх програм варто буде поборотися.

Основною причиною укрупнення галузей Єгор Стадний вважає відсутність конкуренції. Як зазначає експерт: «Я не буду вам малювати райдужні перспективи, реформа є реформа – якщо люди не можуть працювати за новими правилами, вони просто вибувають з гри. Вони поступляться місцем конкурентоспроможним вишам, наприклад, Український католицький університет крокує дуже впевненими кроками. Тим більше, що за новим законом державне фінансування може йти і до приватних ВНЗ. За абітурієнта треба буде боротись» [Стадний, 2015].

Тут постає питання: хто виграватиме в цій ринковій боротьбі? Створення освітньої програми потребує наявності відповідного соціального й економічного капіталу. На відміну від Польші, наприклад, де децентралізація сприяла більш-менш рівномірному розвитку регіонів і, разом з цим, розміщеним у їх межах освітніх закладів, в українському суспільстві ситуація є дещо іншою. Престижні столичні ВНЗ мають більше ресурсів: вища вартість навчання, більші обсяги державного фінансування (яке згідно з новим законодавством залежатиме від популярності ВНЗ серед вступників), більша кількість викладачів, що мають досвід роботи за кордоном і хоча б якесь уявлення про те, як функціонує принцип автономії університету. У початково ієрархічних умовах немає сенсу говорити про чесність конкуренції. Єдине, до чого вона може призвести – відтворення нервіності шляхом все більшого розвитку престижних ВНЗ і цілковитого занепаду менш прибуткових. Якщо в можливості створення освітньої програми «Міжнародні відносини» ІМВ у мене немає сумнівів, то для периферійного ВНЗ (якому пощастить продовжити своє існування у вигляді вищого навчального закладу після переакредитації), це буде дуже малоймовірно. Проте, це не проблема, адже, слідуючи думці Єгора Стадного, на зміну неякісним державним університетам мають прийти приватні. Для чого у такому випадку МОН витрачати зайві державні гроші та час на покращення вже наявної безкоштовної освітньої мережі?

Комерціалізація

Як зазначає Єгор Стадний, ще однією з причин перегляду переліку спеціальностей є відсутність зв’язку між освітою і ринком: «дуже часто роботодавці не розуміють різниці між багатьма спеціальностями. Часом доходило до того, що вони прямо говорили: в університетах готують тих, хто їм не потрібен» [Стадний, 2015]. Подолати цю проблему, на думку урядовців, вдасться за допомогою створення нових освітніх стандартів у вигляді сукупності вимог до змісту та результатів освітньої діяльності, що, згідно нових правил, будуть єдиною вказівкою згори, в межах якої університети матимуть змогу «вільно» формувати освітні програми [ZN.UA 2015].

Участь роботодавців у формуванні вимог до спеціальностей обговорювалася на конференції «Вища система освіти в Україні має стати студентоцентристською». Як зазначив представник відповідної соціальної категорії: «Ми маємо надати професійні стандарти, тобто вимоги, які висуваються до окремого робочого місця. Ці стандарти мають бути сприйняті системою освіти. Саме на їхній основі мають бути розроблені освітні програми» [Ukrainian crisis media center 2015]. Крім того, згідно з новим законодавством, 3 представники від роботодавців повинні входити до складу Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти [Верховна рада України 2014].

Такі потужні важелі впливу роботодавців на «автономні» університети, спрощуючи процес працевлаштування, з одного боку, нестимуть і певні загрози для виконання освітньою системою свого безпосереднього завдання – продукування незаангажованого, суспільно корисного знання. Комерціалізація освіти призведе до перекосу у розвитку більш прибуткових спеціалізацій, тоді як менш орієнтовані на отримання прибутку сфери зайнятості, такі як викладацька чи наукова діяльність, можуть суттєво втратити від підпорядкування правилам ринку (враховуючи, крім того, що обсяги фінансування залежатимуть від рейтингів вступників, серед яких закономірно більшою популярністю користуються економіка та право, ніж філософія або хімія, наприклад). Відсутність стимулювання неприбуткових галузей, у свою чергу, може призвести до замкненого кола відтворення неякісної системи освіти, покращення стану якої потребує, в першу чергу, надходження нових, компетентних працівників.

Дилема централізоване керування vs автономія університету є просто гарно сформульованим конструктом неоліберальної ідеології. В межах капіталістичного суспільства вона скоріше має вигляд: контроль держави vs «невидима рука ринку». Збільшення свободи університету є справді суттєвою потребою української освітньої системи, проте, було б добре, якби ця свобода полягала не в підпорядкуванні ринковим механізмам, а в доступі академічної спільноти до впливу на освітню політику, який, як показує відсутність обговорення постанови про скорочення освітніх галузей зі студентами, поки що є здебільшого декларативним.

Посилання