Інтермаріум: криза глобалізації вже в Європі?

  • 25 May 2016
  • 3553
Інтермаріум: криза глобалізації вже в Європі?

Андрій Бондаренко

Передмова редакції

Одразу після свого обрання новий президент Польщі, котрий представляє правоконсервативну силу «Право і справедливість», заявив, що він розглядає можливість створення партнерського блоку між державами Центральної та Східної Європи. Це знову привернуло увагу до ідей утворення такого геополітичного союзу, як Інтермаріум або Міжмор’я – союз держав між Чорним та Балтійським морями.

В Україні представники крайніх правих поглядів також досить часто виголошують схожі ідеї. Таке політичне бачення вкладається в правий євроскептицизм: з одного боку, проект Інтермаріум має перспективи економічно послабити вплив таких гравців, як ЄС та Росія, і підняти економіку країн, а з другого – зміцнити консервативні орієнтації східноєвропейських країн. Але ідея набуває популярності також серед лібералів із реалістичним мисленням – як ерзац членства в ЄС і НАТО, до яких в осяжному майбутньому Україна не зможе приєднається.

Стаття Андрія Бондаренка пропонує тверезий аналіз перспектив Інтермаріуму та потенційного місця в ньому України. Зі статті стає очевидним, що нам пропонують союз не найрозвиненіших країн Європи, уряди яких належать до найправіших у регіоні (зокрема, Польщі та Туреччини), у якому Україна посідатиме економічно, політично та культурно периферійну позицію. Ідеологічно Інтермаріум буде тяжіти до націоналізму й консерватизму. У міжнародній політиці його суть зведеться до агресивнішого стримування Росії, на яке не спроможні уряди «старої Європи». У загальному підсумку Україна в Міжмор’ї отримає майже всі вади ЄС і НАТО, але фактично без жодних їхніх переваг.

Редакція «Спільного» не поділяє загравання автора з консервативним євроскептицизмом, його оцінки війни на Донбасі та, найважливіше, «геополітичних», а не класових засад аналізу Міжмор’я. Справжня альтернатива глобальному капіталізму та його потворній українській інкарнації полягає не в переконфігурації міждержавних союзів, а в інтернаціональній класовій солідарності з нехай іще невеликими низовими прогресивними рухами Польщі, Туреччини, Білорусі, Росії та всіх країн світу. 

 

Глобалізація нині охопила всі сфери суспільного життя, в тому числі вона позначається й на міжнародних відносинах. Характерною ознакою глобалізаційних процесів стала міжнародна інтеграція на різних рівнях. Сучасні держави розуміють необхідність співпраці як одного з впливових чинників економічного розвитку та безпеки. Проте парадокс сучасності полягає в тому, що держави, об’єднуючись у регіональні блоки, чітко демонструють тенденції до локалізації. Поєднуючи свої сили, світові лідери водночас посилюють експлуатацію бідніших країн, адже останні не завжди здатні використати переваги глобалізації з вигодою для себе. Усередині сучасних масштабних міжнародних об’єднань, де зазвичай декларується створення сприятливих та рівних умов для розвитку всіх країн-членів, стабільно зберігається фактична нерівність. Одним із варіантів подолання такого дисбалансу є інтеграційні процеси, що відбуваються між країнами приблизно одного рівня розвитку.

Із приходом до влади в Польщі когорти євроскептиків-консерваторів ідеї щодо альтернативних інтеграційних утворень знову почали лунати не лише в науковому, але й у політичному дискурсі. Один із цих проектів – Інтермаріум або Міжмор’я – фактично неможливий без участі в ньому України. Але які перспективи дає Міжмор’я нашій країні, і взагалі, чи має така ідея право на життя?

 

Що таке Міжмор’я?

Наразі вже є чимало різних концепцій Міжмор’я, що відрізняються як інтенсивністю та ступенем інтеграції (від союзу держав до конфедерації або навіть федерації), так і кількістю членів (деякі концепції розглядають зближення лише України та Польщі, інші ж охоплюють значно ширше коло держав – «пояс», що тягнеться від Адріатики до країн Балтії). Навіть із самої назви зрозуміло – під ідеєю Міжмор’я розуміють створення блоку держав, що простягнувся б від Чорного до Балтійського моря, а в межах деяких концепцій пропонується розгорнути союз аж до берегів Адріатичного моря.

Найтісніше з ідеями Інтермаріуму пов’язують Україну, Польщу, Білорусь, Литву, іноді до цього переліку додають Латвію, Естонію, Словаччину та ще низку країн, проте найреалістичніше виглядає модель українсько-литовсько-польского союзу з можливістю подальшого розширення.

Суть проекту полягає в посиленні взаємодії між цими державами, інтенсифікації економічного та господарського співробітництва, забезпеченні взаємної підтримки країн-членів на міжнародній арені, наданні взаємних гарантій безпеки. Створення союзу в надважливому з точки зору геополітики регіоні мало б забезпечити формування поясу між Західною Європою та Росією. Очевидно, що новоутворений Інтермаріум претендував би на роль самостійного гравця в регіоні, дистанційованого й від Росії, і, певною мірою, від ЄС. Така тенденція – яскравий прояв регіоналізму, що би міг стати для країн Міжмор’я певною альтернативою глобалізації. Неоліберальна модель глобалізації, насаджувана країнами Заходу, вочевидь, не є універсальною й загальноприйнятною, вона виявилася в дечому «чужою» й для низки європейських країн, зокрема консервативних України та Польщі. Стати відповіддю на насадження неоліберальної моделі глобалізації мало би оригінальне ідеологічне забарвлення Інтермаріуму, яке не копіювало б західноєвропейський лібералізм, а радше характеризувалося б як націонал-консерватизм.

Нестабільність на світовій арені, з якою наразі не може впоратися жоден міжнародний актор, спонукає до пошуку альтернативних шляхів захисту на всіх рівнях – економічному, військовому, інформаційному тощо. В умовах, коли світова система безпеки не змогла запобігти військовому конфлікту в Європі, очевидною стала необхідність створення локальних безпекових блоків. І Україна, і Польща, і Литва відкрито розглядають Російську Федерацію як супротивника й загарбника, як державу, що постійно загрожує територіальній цілісності та суверенітету сусідніх країн. Свіжа пам’ять про радянське минуле, віроломна анексія Криму та агресія на Донбасі, недемократичний режим та слабка економіка самої Росії – все це лише переконує країни Східної Європи та Балтії в необхідності тримати якомога більшу дистанцію в стосунках із небезпечним сусідом. А тому усвідомлення спільної небезпеки, а значить і спонука до створення спільних механізмів захисту, могли б, серед інших чинників, стати основами для створення союзу.

Незадоволення населення, що спричинює посилення євроскептичних позицій у Польщі, зумовлено надмірним тиском та втручанням у внутрішні справи з боку найбільш впливових інституцій та країн-членів ЄС, зокрема Німеччини. Нав’язування інтересів (як це було, наприклад, із нормами щодо прийняття біженців із Близького Сходу та Африки або відкритою критикою дій польської влади) не є чимось новим у Європейському союзі, а тому українці мають зважати на можливі негативні наслідки приєднання до цієї структури. Такі реалії, з одного боку, змушують замислитися про формування нових об’єднань. З іншого боку, слід зазначити, що за останні десять років саме Польща отримала найбільше коштів від ЄС через програми різноманітних фондів, тому навряд чи бажання вийти з-під контролю Європейського союзу набуде практичної реалізації, адже це означатиме втрату значного обсягу фінансування. Така залежність яскраво ілюструє контроль ЄС над своїми членами й фактично обмежує суверенітет національних держав.

Чи завжди проект Міжмор’я був таким антиглобалістичним? Щоб краще розуміти його суть та перспективи, треба ознайомитися з історією його появи та розвитку, адже певні основоположні ідеї не втратили актуальності й дотепер.

 

Інтермаріум: усе нове – це добре забуте старе?

Проект Міжмор’я можна назвати насамперед польським, адже саме там уперше було проголошено ідеї українсько-польського союзу «від моря до моря». Так само й тепер актуалізації цього питання сприяла торішня заява новообраного президента Польщі Анджея Дуди: «Я обмірковую ідею створення партнерського блоку держав від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів». Коріння ідеї такого об’єднання також веде до польського політика Юзефа Пілсудського, голови відновленої після Першої світової війни Польщі.

Після розпаду Речі Посполитої багато польських діячів і в політичних, і в наукових колах не полишали ідеї відродження колишньої могутньої держави, що на певних етапах свого розвитку була чи не найсильнішою в Європі. Актуальними ці ідеї залишалися і в 20-30-х роках ХХ століття. Саме в цей період серед польських істориків актуалізується так звана Ягелонська ідея, у межах якої обмірковується створення федеративної Польщі зі включенням України, Литви та Білорусі. Фактично це мала бути реінкарнація Речі Посполитої в формі багатонаціональної та багатоконфесійної держави, що стала б противагою Росії в регіоні. Саме на базі Ягелонської ідеї й розвивалася подальша концепція Міжмор’я, проте з часом вона зазнала значних змін, трансформуючись із концепції федеративної держави на чолі з Польщею у вільну рівноправну конфедерацію.

Більш практичного оформлення Ягелонська ідея набула в концепції «прометеїзму», яку представив безпосередньо Пілсудський. Ще 1904 року в звернені до японського уряду Ю. Пілсудський наголошував на необхідності підтримувати національні рухи в Росії, використовувати пригноблені неросійські народи в боротьбі за свою свободу в межах Російської Імперії. Кінцевою метою плану «Прометей» був розпад Росії на національні держави, а згодом – об’єднання деяких із них (зокрема й України) разом із Польщею на федеративних засадах.

Незважаючи на те, що про польський «прометеїзм» сучасному широкому суспільному загалу зазвичай відомо небагато, у 20-30-х роках ця концепція була досить поширеною й відомою далеко за межами Польщі. 1926 року в Парижі навіть було створено окрему організацію «Prometeusz», де збиралися представники Польщі, України, Грузії, Азербайджану, Вірменії, а також кримські татари, кубанські й донські козаки та представники від Карелії, Комі, Іжорії та Північного Кавказу. Втрата Україною незалежності на початку 1920-х не змусила Пілсудського відмовитися від своїх ідей, і вже через 10 років, у 1930-х, він пропонував залучити до перемовин також представників Чехії, Словаччини, Болгарії, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини та Румунії.

Проте практична реалізація цих намірів так і не відбулася – 1921 року між Польщею й Румунією було укладено союз, і це можна вважати єдиним досягненням польських політиків щодо реального втілення плану «Прометей». Багато в чому успіху завадила позиція провідних європейських держав. Якщо Франція виступала на боці Польщі, то Британія до ідей формування нового потужного утворення ставилася негативно. Вона розуміла, що територія, населення та розташування нададуть новоутвореній федерації всі можливості позмагатися за звання європейського лідера, тому в Лондоні тверезо оцінювали небезпеку від появи нового суперника. Такі зміни помітно похитнули б тогочасний баланс сил, а тому всі подальші ініціативи Пілсудського блокувалися.

Початок Другої світової війни стер незалежну Польщу з політичної карти Європи. Проте навіть ці трагічні події не викорінили ідеї створення союзу «від моря до моря». Владислав Сікорський, котрий очолював польський уряд у вигнанні, вже 1942 року наполягав на проведенні конференції, яка мала зібрати представників Польщі, Чехословаччини, Греції та Югославії, а кінцевою метою було оголошено створення польсько-чехословацької та грецько-югославської конфедерацій. Ані західні держави, ані Радянський Союз не були зацікавлені в таких утвореннях, адже тоді б ці конфедерації претендували на значну частину репарацій, а також висунули б певні територіальні претензії. Для СРСР польсько-чехословацьке об’єднання поставило б хрест на контролі над Східною Європою. Тому плани Сікорського також були приречені на поразку.

Чергову спробу обґрунтувати перспективи нового союзу в Східній Європі зробили політик та публіцист Єжи Гедройц і політолог Юліуш Мерошевський, які 1974 року в польському емігрантському журналі «Культура» виклали свою концепцію ULB (Ukraine, Lithuania, Belarus). Згідно з нею, Україна, Литва та Білорусь мали бути незалежними державами, наближеними до Польщі, якій відводилася роль регіонального лідера. Ця доктрина не лишилася непоміченою, і згодом її використовувало польське МЗС для налагодження зв’язків у Східній Європі.

Після розпаду Радянського союзу окремі політичні сили новоутворених суверенних держав не залишили ідеї Інтермаріуму без уваги. 1994 року в Києві було підписано угоду між 15 партіями шести країн (Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії та Естонії), відповідно до якої було утворено Лігу партій країн Міжмор’я. Від України до Ліги увійшли такі партії: Демократична партія України, Конгрес Українських Націоналістів, Партія Зелених України, Соціал-Демократична партія України та Українська Республіканська партія. Навіть відбулися три конгреси в 1995, 1996 і 1997 роках, проте вже до кінця 90-х ініціативи згорнулися й досягти ефективної реалізації поставлених цілей не вдалося.

Отже, виниклий ще на початку ХХ століття проект Інтермаріуму одразу ж наразився на супротив впливових міжнародних гравців, адже поява такого союзу однозначно зумовила б перегляд позицій принаймні європейських держав і вплинула б на міжнародну кон’юнктуру в світовому масштабі. Мало що змінилося відтоді: нині гіпотетична можливість утворення Міжмор’я значною мірою залежить від позицій США та Росії, а також найвпливовіших гравців ЄС – Британії, Франції та Німеччини. Реалізувати проект без «згоди» вищезазначених країн буде неможливо – для цього не вистачить ані ресурсів, ані політичної волі. Реальна картина світу залишається далекою від задекларованих принципів невтручання у внутрішні справи, рівних можливостей та всесвітньої демократії, а тому створення Інтермаріуму залежить не так від ініціативи українсько-польської сторони, як від думки найвпливовіших міжнародних гравців світу щодо появи такого союзу.

 

Перспективи учасників

Утворення такого союзу однозначно матиме великий вплив і на розстановку сил у Європі, і на внутрішній розвиток країн-членів. Якщо розглядати «програму-мінімум» Міжмор’я, що включає поглиблення взаємодії між Польщею, Україною та Литвою, то населення такого союзу сягне близько 85 млн. осіб, що перевищує населення будь-якої країни-лідера ЄС – Німеччини, Франції або Великобританії.

Взаємодія в економічній сфері дозволить створити робочі місця всередині цього об’єднання, що знизить трудову міграцію за межі регіону. Польща традиційно є однією з найпопулярніших країн, до якої українці виїжджають на заробітки, проте значна частина з них працюють без реєстрації. Налагоджені програми зможуть вивести й міграцію, і роботу українців у Польщі з тіні, нададуть повний соціальний захист. Створення спільних підприємств відкриє нові можливості для кооперації та зменшить трудову міграцію до інших європейських країн уже безпосередньо з Польщі.

Військовий потенціал, попри жорсткі уроки двох світових воєн і усвідомлення світовою спільнотою військових конфліктів як крайнього та останнього способу вирішення кризових ситуацій, усе ще не втрачає свого значення, адже саме він є запорукою суверенітету та можливості вільно провадити власну внутрішню та зовнішню політику, не зазнаючи контролю з боку зовнішніх сил. Спільні польсько-українсько-литовські військові сили матимуть 380 тис. особового складу, що, наприклад, перевищує кількість особового складу Франції, Німеччини або Великобританії. Також корисним буде досвід військової взаємодії – польські та литовські офіцери допоможуть перебудувати та реформувати українську армію за найвищими європейськими та натівськими стандартами, тоді як від Збройних сил України вони зможуть перейняти досвід реальних бойових дій, якого значною мірою бракує європейським арміям. Прикладом зближення в цій сфері є створення в 2014 році LITPOLUKRBRIG – литовсько-польсько-української бригади, метою якої є участь у миротворчих операціях. Поглиблення інтеграції у військовій сфері може стати непоганим стимулом для налагодження ширшої кооперації в інших сферах також.

Велике значення матиме й територіальне розташування союзу, адже про важливість цього регіону ще в ХХ столітті писав Г. Маккіндер. Навіть за об’єднання лише Польщі та України шлях із Європи в Азію буде проходити тільки через територію Міжмор’я. Альтернативою будуть маршрути через нестабільну Туреччину, але така перспектива за нинішніх умов не виглядає привабливою. Розвинута транспортна мережа дозволить Україні та Польщі стати чи не ключовою ланкою в «новому шовковому шляху». Таким чином, від посередництва між Китаєм та азіатськими республіками з одного боку та ЄС із другого країни Інтермаріуму зможуть отримати власні вигоди. До того ж, сама наявність активних торгівельних шляхів уже стане непоганим стимулом, адже розбудова транспортної мережі тягне за собою розбудову інфраструктури, а тоді вже спрацьовує ефект доміно, коли якісні зміни в одній сфері зумовлюють покращення в іншій. До того ж, мало хто захоче псувати відносини з країнами, від яких фактично залежатиме євро-азійська торгівля: Китай є другим після США торгівельним партнером ЄС, і на нього припадає 14% загального товарообігу ЄС (лише на 1% менше, ніж на США). Тому контроль за «новим шовковим шляхом» певною мірою стане гарантією недоторканності та стабільного розвитку.

Для України Польща та Литва можуть стати прикладом успішних реформ, адже в 90-х ці три країни перебували переважно на одному рівні розвитку, але Україна не змогла повторити стрімкого економічного прориву, який вдалося зробити Польщі та Литві. Зближення з цими країнами зможе стати стимулом для внутрішніх змін, особливо в сфері реформування та боротьби з корупцією.

 

Можливі проблеми та перешкоди на шляху створення

Попри названі переваги такого утворення, на шляху до реалізації українсько-польсько-литовського союзу стоїть низка перепон, які наразі фактично унеможливлюють його створення.

Очевидною та дуже гострою є проблема слабкого економічного підґрунтя такого союзу. Частка населення України в цьому об’єднанні становитиме понад 50%, тоді як українські показники в загальному ВВП сягали б лише 13%. Діаметрально протилежна ситуація в Польщі та Литві: перша з часткою населення 45% давала б 80% загального ВВП, друга – 6,5% ВВП з часткою 3,5% від загального населення Міжмор’я. Як можна побачити, українська економіка поки що не може змагатися з польською, тому для Польщі тісне зближення з економічно слабшою Україною є досить ризиковою справою. Така нерівність також загрожує домінуванням Польщі, що поставить хрест на рівноправ’ї в межах Інтермаріуму й знову призведе до того, що Україна опиниться в становищі залежності від іноземної держави. Сама Польща також переживає нелегкі часи, адже до 2020 року найбільші економічні дотації в рамках ЄС виділено саме цій європейській країні. Навряд чи в неї вистачить сил витягти відверто слабку й неконкурентну українську економіку.

Певний дисонанс у ставленні до утворення такого союзу виникне й серед основних світових гравців. Росія однозначно буде проти Інтермаріуму й кине всі сили на те, щоб запобігти зближенню Польщі, України та Литви. Неважко передбачити заяви про чергову «антиросійську змову», адже всі ці три країни характеризує конфронтаційність у відносинах із РФ. Балто-Чорноморський пояс остаточно відріже Росію від її нечисленних союзників у Європі, а також поставить російсько-європейські торгівельні шляхи під прямий контроль Міжмор’я. Кооперація у військовій сфері забезпечить кращі умови захисту й допоможе запобігти військовому втручанню або раптовій появі «зелених чоловічків» та наростанню проросійських настроїв. Отже, очевидно, що нічого доброго Росії від такого союзу чекати не слід, а значить – вона всіма силами намагатиметься запобігти його утворенню.

Західний сусід Міжмор’я, ЄС, також радше розглядатиме новий союз як загрозу, аніж як тенденцію, яку варто підтримувати. Німеччина та Франція будуть побоюватися нового сильного опонента в межах європейського простору, що претендуватиме на одну з провідних ролей. Ускладнює ситуацію й напруга у відносинах між Німеччиною та Польщею внаслідок «кризи з мігрантами», а також категоричного бажання останньої провадити власну політику (чого вартий недавній конфлікт Польщі та ЄС із приводу законів щодо ЗМІ та низки інших питань, внаслідок чого в Берліні навіть пригрозили санкціями). Посилення Польщі та, можливо, інших держав Східної Європи шляхом подальшого розширення Міжмор’я означатиме появу нового утворення з сильними націоналістичними настроями та тенденцією до ухвалення політичних рішень, які можуть дещо не вписуватися в загальну кон’юнктуру ЄС. Це можна яскраво прослідкувати на прикладі Угорщини, а тепер і політики польського керівництва.

Єдиною світовою силою, яка скоріше за все підтримала б утворення союзу держав від Чорного до Балтійського моря, стали б США. По-перше, це пов’язано з тим, що всі три потенційні члени Міжмор’я традиційно вибудовували більше ніж просто партнерські відносини з Америкою. Тісний економічний зв’язок, а в межах НАТО ще й військова кооперація, дозволяють називати Польщу та Литву не просто партнерами, а союзниками Вашингтону. Особливо актуальними такі відносини виглядають нині, коли ЄС намагається поступово виходити з-під американської «опіки» й провадити абсолютно незалежно політику, виступаючи вже окремим центром сили, а не симбіозом ЄС-США. Втрачаючи вплив у Європі, Америка буде зацікавлена в появі нового сильного гравця, який одночасно зможе представляти американські інтереси в ЄС і надасть певні важелі впливу на лідерів європейських країн. З іншого боку, Міжмор’я виступить як сила стримування іншого супротивника Америки – Росії, утворюючи міцний пояс на її західних кордонах. Навіть зараз є очевидним, що і в українському політикумі, і серед широкого суспільного загалу сподівання покладають більше на допомогу саме США, а також на їхню активну участь у вирішенні українського конфлікту. Українсько-польсько-литовський союз був би на руку США і зміцнив би їхні позиції в регіоні.

Проте все це свідчить про надвеликий вплив зовнішніх сил на потенційну можливість появи Міжмор’я. Великі гравці намагаються контролювати менші країни в регіоні, а категоричне неприйняття таких інтеграційних ідей із боку найбільших сусідів – ЄС та Росії – зводить нанівець будь-які прагнення утворити українсько-польсько-литовський союз. За підтримку США такому союзу доведеться заплатити своєю лояльністю й фактично підпорядкувати свою зовнішню політику Вашингтону. Як бачимо, навіть гіпотетичний розгляд створення Інтермаріуму висвітлює небезпечну тенденцію сучасних міжнародних відносин – найбільші світові гравці прагнуть повністю контролювати будь-які світові процеси та впливати на процес ухвалення рішень навіть у межах віддалених регіонів та на національних рівнях.

Також існує проблема у виборі механізмів створення такого союзу. Перша складність полягає в тому, що Польща та Литва, на відміну від України, вже є членами ЄС. Проте навіть якби Україна також була членом ЄС, утворити Міжмор’я в межах Європейського Союзу неможливо. У такому випадку або можливості та функції Інтермаріуму були б значно урізані та радше «декоративні» (щоб не вступати в конфлікт із положеннями самого Європейського Союзу), або вони гостро суперечили б уже наявним положенням ЄС, що в принципі не є можливим варіантом розвитку подій. Попри всі складнощі, ані Литва, ані Польща не погодяться вийти з уже наявного об’єднання задля створення Міжмор’я. Першим кроком на шляху до спільного майбутнього могло б стати поглиблення взаємодії в рамках ЄС, але, можливо, це станеться лише за умови повноцінного членства України.

Таким чином, ідеї Міжмор’я не є новими, їхнє коріння можна простежити ще на початку ХХ століття. Проте відтоді досягти якого-небудь значного прогресу на шляху реалізації цього плану так і не вдалося. Попри можливі переваги для всіх потенційних учасників такого союзу, за сучасних умов існує забагато перепон, а значить – сподіватися на втілення проекту найближчим часом не варто. Наразі такий проект можна певною мірою описати як антиглобалізаційний, адже поява в Європі якісно нового союзу, не схожого ні на ЄС, ані на маріонеткове проросійське утворення, суттєво могла б змінити баланс сил та надати Україні поштовх для розвитку з рівними партнерами. Проте надмірні можливості впливу найбільших світових гравців і взаємозалежність європейських держав, у тому числі й потенційних членів Міжмор’я, від ЄС робить ідеї про створення «союзу від моря до моря» утопією.