Ліберали регулярно ставлять мені на вид, мовляв я ненавиджу правих більше, ніж регіоналів. Я думаю, що на це потрібно чесно відповісти: так, це правда.
З чинною владою у мене є власні рахунки. Як мінімум ми з братом чотири роки перебували під слідством і судом за участь у антизабудовній акції протесту. Чотири роки на підписці про невиїзд. Значна частина людей, які зараз щиро сканудують уйобіщні праві гасла на майдані, не зовсім знають, що це означає — коли ти на певному етапі починаєш заздрити простим громадянам, яким не треба ходити на суди. Коли ти бачиш, як про твою кримінальну справу починають потрошку забувати. Вона починає обтяжувати оточуючих. На засідання ходять дедалі менше друзів, а в особистих розмовах розповідати про хід кримінальної справи стає вже просто незручно. «А ви досі підсудні?» — від таких питань хотілося провалюватися крізь землю. Коли нам зачитували де-факто виправдальний вирок, у залі були тільки моя мати і пара друзів. Цього я ніколи не пробачу регіоналам.
Але зараз усе значно серйозніше. Ви от реально уявляєте, хто очолить нову «демократичну владу»? Кого підтримає люмпенізований, розчарований у всьому народ, розігрітий щирою ненавистю і тими самими гаслами про смерть? Ви усвідомлюєте, яка на сьогоднішній день чисельність ультраправих угруповань в Україні? Ви розумієте що означає привітання «Слава Україні!» замість колись звичного «привіт»?
У політику прийшли борзі й тупі малолітки. Вони продукт режиму регіоналів і їхніх попередників — усієї системи української буржуазії часів незалежності. Вони вчились в українських школах. Що їм розповідали вчителі між поборами на ремонт кабінетів? У 1997 році в часи Кучми я навчався у звичаній «пацанській» школі №60 на Солм’янці. Того року у нас ввели предмет під назвою «українознавство». І на першому ж уроці закомплексований жириний вчитель із села «відкрив мені очі». Він почав урок із заяви, що 90% росіян мають азійські гени, тоді як українці генетично є європейцями. Потім спитав, чи знають присутні щось про Степана Бандеру. І у певний момент, вже у дорослому віці, я усвідомив, що такі заняття проходили не тільки у київській школі №60.
Перейшовши у гімназію №178 — російськомовну гімназію при російському посольстві — я побачив те саме. Хто з учителів-гуманітаріїв не глузував над марксизмом? Мені важко таких згадати. Всі вони любили Кравчука й Україну. А потім Кучму й Україну. Ющенка ще більше любили. Януковича не любили. І лиш моя прекрасна вчителька зарубіжної літератури давала нам бодай мінімальне розуміння широти світового контексту. Дякую їй.
Поміж тим, «українознавство» мені сподбалося. Було у цьому якесь відчуття власної величі й гонору. Для закомплексованого прищавого школяра це давало велику віддушину. Одного разу під час анонімного анкетування на запитання «Що б ви хотіли вдосконалити у школі?» я побажав ввести уроки українознавства.
У 2002 році практично весь наш клас росйської гімназії випустився зі щирою зневагою до самих лиш ідей комунізму. Весь наш інтернаціональний колектив, навіть етнічні росіяни ставали такими собі українськими націоналістами з усім набором забобонів та диких упереджень.
Іще раз нагадаю, це був час Кучми. Щоб легітимізувати вкрадені підприємства і нажиті капітали українській буржуазії просто необхідна була підходяща ідеологія. Саме тому всіляких рухівців охоче впускали в гуманітарні міністерства — вони не заважали красти далі. Навпаки, допомагали змішувати з лайном ідеї класової боротьби і спільної власності на засоби виробництва. Зарз ми пожинаємо плоди цих зусиль.
Підросло покоління, котре закінчувало укранські школи, — і це не віщує нічого доброго. Скільки із них щиро вважають росіян азіатами? Яка кількість політично й економічно активних громадян є носіями радикального забобонного антикомунізму? Та навіть насмішок над ліберальним цінностями громадянства, проголошених іще Великою французькою революцією. Мільйони їх. Ці люди зараз пишуть «Українську правду». Вони написали українську Вікіпедію, від якої у мене іноді волоося стає дибки. Нарешті вони сформували свою партію — «єдину ідеологічну» — і прагнуть, аби ця партія справді стала єдиною.
Давайте визнаємо: на сьогодні не існує такої сили, котра могла би зупинити рух українських націоналістів у напрямку здобуття всієї повноти влади . У цьому є і моя провина. Але й ваша теж.
Якщо ви думаєте, що праворадикалів буде легко позбутися, то ви глибоко помиляєтеся. Наприклад, Тетяна Монтян писала про те, як у захопленому КМДА «Батьківщина» не поділила пожертвувані бабки зі свободівцями. Спробувала обуртитсь, але ділкам із «Батьківщини» швидко вказали на кількість бойовиків із охорони, а потім на їхнє («Батьківщини») місце у цій ситуації. Ділки заткнулися, бо не могли нічого протиставити. Чи це не показник?
Врешті, капіталу — олігархам, банді — надзвичайно вигідно робити ставку на націоналістів. Хто краще збереже стабільність? Корумповане чмо, якого зневажає весь народ і за якого вписуються лише спортсмени за бабки? Чи всенародно залайкана патріотична влада, яка при будь-яких незручних запитаннях стане вимагати у тебе заспівати гімн й прославити героїв? Прикладів з історії хоч греблю гати.
Я щиро хочу, аби чинна влада отримала по заслугам. Я ненавиджу їх усіма фібрами своєї душі. Питання полягає лише в тому, з яких позицій ми зібралися валити весь цей апарат. Чого ми взагалі хочемо? Чого добиваємося? За що боремося?
Нинішня влада чотири роки тягала мене по судах і тримала на підписці про невиїзд. Вона грабувала і далі грабує нас. Спільно з діловитими зарубіжними партнерами.
Ті ж, хто зараз на хвилі істерії йде до влади, ставлять питаня про моє фізичне існування на цій території. Моїх товаришів і товаришок теж. Це не перебільшення, я вас просто до відома ставлю. Адже «ворогам — смерть», а прихильники безкласового суспілсьтва мають гойдатися на гілляці. Поруч із лібералами та соціал-демократами. Невже напад на профпілковців братів Левіних вас іще не переконав?
І мені дуже прикро, що моя країна перетворюється на найбільшу коричневу пляму на карті Європи. Зараз мені хочеться бачити позицію дорослих і відповідальних людей. Це чесно.
