Education, science, knowledge

Критичне мислення та розчинення докси

27.04.2011
|
Loïc Wacquant
7956

Що для Вас означає критичне мислення?

Лоїк Вакан: Поняттю «критика» притаманні два значення. По-перше, є значення, яке можна назвати кантіанським. Згідно з кеніґзберзьким філософом, «критика» в цьому значенні передбачає оцінку категорій та форм пізнання з метою визначення їхньої валідності та пізнавальної цінності. По-друге, існує марксистське значення, в якому криється заклик повернути зброю раціональності проти соціально-історичної реальності з метою викриття прихованих форм панування та експлуатації та в негативній формі показати альтернативи, які ці форми приховують та виключають (Макс Хоркхаймер називає «критичною теорією» теорію, яка одночасно є пояснювальною, нормативною, практичною і рефлексивною). На мою думку, мислення, яке діє на перехресті цих двох традицій, є найбільш плідним. Тим самим воно є епістемологічною та соціальною критикою, що постійно, активно та радикально ставить під сумнів усталені форми мислення й усталені форми колективного життя, «здоровий глузд» або доксу (включно з доксою критичної традиції) та соціальні й політичні стосунки, якими вони усталились у певний момент у даному суспільстві.

Між цими двома формами критики може й повинна існувати така синергія, за якої постановка питань інтелектуальною критикою, — історією понять, логічним аналізом термінів, тез та проблематик, соціальною генеалогією дискурсів, археологією їхніх культурних передумов (все те, що Фуко називає епістемою), — підживлювала би та посилювала б інституційну критику. Пізнання визначальних соціальних факторів мислення — обов’язкова умова його звільнення (хоча б часткового) від детермінізму, що тяжіє над мисленням (як і над будь-якою іншою соціальною практикою). Це дає можливість розуму мислити по той бік світу, яким він даний нам зараз, з тим щоб мати змогу винайти інші різновиди майбутнього, які не були б вписаними в наявний порядок речей. Коротко кажучи, критичне мислення — це таке мислення, яке надає засоби як для осмислення світу, яким він є, так і для уявлення світу, яким він може бути.

Наскільки впливове сьогодні критичне мислення?

ЛВ: Ризикуючи суперечити самому собі, все ж стверджуватиму, що воно є одночасно надзвичайно сильним і неймовірно слабким. «Сильним», бо ніколи теоретичні та емпіричні можливості розуміння світу не були такими широкими, як сьогодні, про що дуже добре свідчить накопичення надзвичайної кількості знань та технік спостереження в найрізноманітніших галузях, від географії до історії, включно з антропологією та когнітивними науками, не кажучи вже про розквіт так званих гуманітарних наук: філософії, права, літератури тощо. В усіх цих галузях, за сумним винятком економіки та політичної науки (здебільшого обмежених роллю техніки легітимації влади), можна спостерігати, що прагнення до критичного запитування наявне й плідне. Не випадково Фуко та Бурдьє — це найцитованіші та найбільш використовувані автори у світі соціальних наук сучасності. Вони обидва застосовували критичне мислення та осмислювали владні стосунки. І якщо фемінізму, — інтелектуальному та політичному рухові, що є критичним у самій своїй основі, — вдалося надати нового життя дослідженням у найрізноманітніших галузях, від естетики та археології до кримінології, то це тому, що цей рух прив’язав їх до конкретного проекту соціальної та культурної трансформації.

Досить почитати аналіз смертоносного дрейфу раціональності, який провів Зігмунд Бауман у книзі «Сучасність та Голокост»[1]; або літературні експерименти (я вживаю цей оксюморон навмисне), за допомогою яких Жозе Сарамаго реконструює соціальний порядок у «Сліпоті»[2]; або теорії справедливості та економічного зростання, в якій один з останніх нобелівських лауреатів Амартія Сен поєднав наукову строгість та моральний обов’язок («Розвиток як свобода»)[3]; або ж розповідь Ненсі Шепер-Г’юз про материнську любов у фавелах Бразилії («Смерті без оплакування»)[4] чи проникливий портрет ХХ століття у книзі Еріка Гобсбаума «Століття крайнощів»; або епопею поняття «свободи», що постало із мороку рабства, яку прослідковує Орландо Паттерсон у «Рабстві та суспільній смерті» та «Свободі у творенні західної культури», або ж анатомію механізмів технократичної влади, яку описує П’єр Бурдьє у «Державному дворянстві»… Виходячи з цього, можна стверджувати, що критичне мислення є живим, продуктивним та переживає період розвитку та прогресу. З іншого боку, критика не обмежується тільки інтелектуалами, що виступають під її знаменами, адже існують численні дослідники, художники та письменники, що незалежно живлять її, в тому числі говорячи час від часу про її політичні та громадянські компроміси, роблячи видимими можливі побічні соціальні факти, які є прихованими, замовчуваними чи заперечуваними, хоча вони й присутні, в плані чи в зародковому стані, в сучасності. Якщо до цього додати, що ніколи ще не було ні стільки дослідників у соціальних науках, ані стільки інтелектуалів у широкому сенсі, як за наших днів; що загальний рівень освіти населення постійно зростає; що соціологи, якщо згадати лише їх, ніколи не були настільки впливовими в публічній сфер, як сьогодні (якщо брати до уваги кількість проданих книг, їхню присутність у засобах масової комунікації, пряму чи непряму участь в публічних дебатах), то напрошується висновок, що ніколи розум не мав стільки можливостей тріумфувати над історичною випадковістю людських справ. Нещодавній успіх, який мала у Франції серія «Raison d’agir», в якій публікуються строгі наукові книжки, але в той же час короткі й написані доступною мовою, на життєво важливі суспільні теми, — це чудовий доказ існування широкого соціального попиту на критичне мислення і доказ того, що соціальні науки готові задовольнити цей попит.

Втім, це критичне мислення є страшенно слабким. З одного боку, воно все частіше дозволяє обмежити себе університетським мікрокосмом і задушити себе в ньому (це особливо помітно в Сполучених Штатах, де соціальна критика функціонує у вакуумі й замикається сама на собі, кусаючи врешті решт себе за хвоста, ніби собака, що скажено крутиться в заперті). З іншого, нині воно змушене протистояти справжньому символічному китайському муру, утвореному неоліберальним дискурсом та його похідними, який проникнули в всі сфери культурного та соціального життя. Крім того, критичне мислення змушене протистояти ще й конкуренції з боку фальшивого критичного мислення, яке, під виглядом позірно прогресивної мови, що звертається до «суб’єкта», ідентичності, «мультикультуралізму», «різноманіття» та «глобалізації» запрошує до упідлеглення силам світу, і зокрема силам ринку. Тоді, коли класова структура застигає та поляризується, коли неймовірна рухливість капіталу надає транснаціональній буржуазії безпрецедентну здатність до панування, коли панівні еліти всіх великих країн за загальної згоди демонтують інституції соціального захисту, створені внаслідок більш, ніж столітньої боротьби за заробітну плату, і коли бідність, що змушує пригадати ХІХ століття, з’являється знову і ще й зростає, представники цього фальшивого критичного мислення говорять про «фрагментоване суспільство», про «етнічність», про «співмешкання» та про «відмінність». Коли нам бракує безкомпромісного історичного та матеріалістичного аналізу, нам пропонують soft-мультикультуралізм, повністю всмоктаний тимчасовими нарцисичними турботами.

Яких основних форм набуває це фальшиве мислення?

ЛВ.: У Сполучених Штатах воно набуває форми policy research, яка виконує роль головного буфера та щита проти критичного мислення і водночас слугує межовим знаком для відокремлення політичної сфери від будь-якого незалежного та радикального дослідження  публічної політики, як у своїй концепції, так і у своєму застосуванні. Хто б із дослідників не захотів звернутися до відповідальних державних службовців, обов’язково мусить пройти через це поле ницості, подолати цей «знезаражувальний фільтр», згодитися на сувору цензуру, яка змусить його переформулювати свою роботу та вдатися до технократичних категорій, які гарантують, що його дослідження не затримається надовго і не матиме наслідків для реальності. Фактично, північноамериканські політики звертаються до соціальних досліджень тільки тоді, коли їхнє спрямування зручне для них. В іншому випадку його відкладають у шухляду, як зробив президент Клінтон, коли просував свою «реформу» соціальної допомоги (тобто коли він скасував право на соціальну допомогу та замінив його зобов’язанням отримувати незахищену зарплату за допомогою workfare), попри те, що неймовірна кількість досліджень показувала, що цей захід тягне за собою соціальну регресію, що негативно впливатиме на найнезахищеніших.

У Європі поширене явище соціологічної журналістики, гібридного жанру, який практикують в основному люди, що вважають себе вченими, проте витрачають свій час на написання колонок, редакторських статей та мимобіжних репортажів, що йдуть по радіо чи на телебаченні, і присутні повсюди, аби говорити на будь-які актуальні теми, включно з тими, в стосунку до яких їм бракує елементарної наукової компетентності. Представники цього жанру перестрибують від однієї «соціальної проблеми» до іншої в залежності від вимог засобів масової інформації та політичного замовлення, ніколи не вдаючись у питання, як ця проблема стала об’єктом зацікавлення, хто її такою зробив і для чого. Вони густо присутні в невеликому просторі, який журналісти виділяють для дослідників, оскільки вони лестять журналістському гонору, стираючи відмінність між баченням ЗМІ та науковим баченням. Їхні аналізи, що базуються в найліпшому разі на поверхових роботах (у них немає часу читати серйозні роботи, оскільки вони його витрачають на роботу в ЗМІ, на участь в офіційних комісіях та перебування поблизу центрів влади), дуже подібні до аналізів самих журналістів. Зрозуміло, чому останні їх так цінують та гостинно зустрічають!

Але головна перепона на шляху критичного мислення сьогодні полягає в іншому: у появі справжнього неоліберального інтернаціоналу, базою якого є мережа think tanks із центром на Сході Сполучених Штатів, і який підтримують великі міжнародні організації, такі як Світовий банк, Європейська комісія, ОЕСР, Світова організація торгівлі тощо. Цей інтернаціонал із усе більшою швидкістю поширює продукти фальшивої науки з метою легітимізувати соціально реактивну політику, яку впроваджують в усіх куточках Землі за доби тріумфу ринку. Дещо з цього я намагався показати в книзі «Тюрми для бідних»[5], звертаючись до політики «нульової толерантності», що поширилася по всьому світу менш, ніж за десять років під впливом нью-йоркського Манхеттенського інституту та його епігонів і активних чи пасивних «співробітників» закордоном. А в «Міських паріях», я розбираю псевдопоняття underclass, яким послуговуються в усіх країнах, коли прагнуть перекласти провину на жертву, пов’язуючи в такий спосіб нові форми міської бідності з буцімто появою нового класу — аморальних та дезорганізованих бідняків. У праці «Хитрощі імперіалістичного розуму»[6] ми з П’єром Бурдьє спробували накреслити основні лінії критичного аналізу розвитку та реальних і символічних наслідків цієї нової планетарної вульгати, яка представляє нам світ, створений великими транснаціональними корпораціями як кінцевий результат історії, а комерціалізацію всіх речей як найбільше завоювання людства. Ця вульгата звучить з усіх вуст, включаючи чиновників та інтелектуалів, які називають себе лівими та вважають себе прогресивними (іноді навіть щиро).

На яку роль здатне критичне мислення, стикаючись із нечуваною нерівністю непристойних масштабів, що її створює новий глобальний капіталізм?

ЛВ: Створювати дамби проти здійснюваного молохом ринку руйнування, починаючи з руйнування думки та всіх форм культурного вираження, яким сьогодні загрожує насильницька смерть через імператив збагачення та нічим не стримуваний пошук вигоди, що спирається на маркетинг. Пригадаймо, що Гіларі Клінтон отримала сім мільйонів доларів авансом за свою книгу, а Джек Велс, генеральний директор «Дженерал Електрік», своєю чергою отримав дев’ять мільйонів за свою. Це дві написані «авторами-привидами» беззмістовні книги, в кожній з яких «автори» розповідають про своє життя: перша про свою долю першої леді, а другий — про свій досвід великого боса. Ці дві книги Amazon.com продаватиме тонами, в той час, як талановиті письменники, поети та молоді дослідники не можуть знайти видавництво, яке б опублікувало їхні праці, адже всі видавці мусять зрівнюватися у своїх відсотках від річних прибутків із секторами телебачення та кіно, поглиненими великими культурними конгломератами.

Критичне мислення має невпинно й ефективно демонтувати фальшиві очевидності, викривати хитрощі, зривати маски з брехні, вказувати на суперечності в логіці та практиці дискурсу Царя-Ринку та переможного капіталізму, що поширюється по всіх кутках світу з невпинністю фатуму після несподіваного обвалу біполярної структури світу 1989 року і після вичерпання соціалістичного проекту (та його призупинення так званими лівими урядами, що фактично навернулися в ліберальну ідеологію). Критичне мислення повинно невпинно ставити питання про соціальну ціну та вигоди політики економічної дерегуляції та соціального демонтажу, що їх сьогодні подають як певну дорогу до вічного процвітання та найвищого щастя під егідою «індивідуальної відповідальності» — іншою назвою для колективної безвідповідальності та егоїзму ринку. У своєму знаменитому «Листі до Арнольда Руге», опублікованому в «Рейнській газеті» 1844 року, Карл Маркс висловився на користь безжальної критики всіх наявних речей, і мені здається, що ця програма цілком актуальна й сьогодні. Таким чином ми зустрічаємося з першою історичною функцією критичного мислення, яке полягає в розчиненні докси, у постійній постановці під сумнів очевидностей та самих рамок громадських дебатів, відкриваючи тим самим можливість осмислювати світ, а не бути осмисленим ним, демонтувати та розуміти його механізми, а відтак — можливість його реапропріації, як інтелектуальної, так і матеріальної.

Джерело: Pensamiento crítico y disolución de la dóxa

Переклад Володимира Артюха

 


Примітки

1. Zygmunt Bauman, Modernity and the Holocaust. Ithaca, N.Y.: Cornell University Press, 1989.

2. José Saramago, Ensaio sobre a Cegueira, Editorial Caminho, 1995.

3. Kumar Amartya Sen, Development as Freedom. Oxford: Oxford University Press, 1999.

4. Nancy Scheper-Hughes, Death without Weeping: The Violence of Everyday Life in Brazil. Berkeley: University of California Press, 1993.

5. L. Wacquant, Les Prisons de la misère. Paris: Raisons d’agir, 1999; Вакан Л. Тюрми для бідних (уривки)//Спільне. Журнал соціальної критики. – 2010, вип. 1. – С. 127-137.

6. L. Wacquant y P. Bourdieu, Las argucias de la razón imperialista, Barcelona, Paidós, 2001.

Share