Ми продовжуємо знайомити читачок і читачів із працею Еріка Р. Вульфа «Європа і народи без історії». Раніше на «Спільному» було опубліковано третій розділ книги, присвячений огляду способів виробництва.
10. Криза й диференціювання капіталізму
З механізуванням текстильної промисловості під егідою капіталізму Англія вступила на «справді революційний шлях» до встановлення капіталістичного способу виробництва. Розширюючись у XIX ст. поза межі Англії, цей спосіб почав домінувати в усьому світі. Під його прямий вплив потрапили такі області, як Північна Америка і, після 1868 р., – Японія. В інших місцях він охопив інші області, встановлюючи капіталістичні анклави з інакше влаштованими внутрішніми районами.
Процес створення стратегічних основ капіталістичного устрою і залежних зон його підтримки тривав як на батьківщині капіталізму, так і за кордоном. На цьому факті слід наголосити, оскільки цей момент часто затінюється некритичним використанням таких термінів, як ядро й периферія. Капіталістичний розвиток створив периферію в межах самого ядра. Поява індустріального капіталізму в Англії, заснованого на машинному ткацтві і прядінні; спричинила колосальний крах ручних ремесел, організованих за торговельної системи надомництва. У Британії області, здатні до стрімкого переходу, на кшталт Вест Райдінга й Ольстера, стали головними індустріальними центрами, тоді як інші регіони, типу Вест Кантрі, Східної Англії і Південної Ірландії, зазнали занепаду. Коли прорив континентальної блокади Наполеона відкрив англійському текстилю європейські ринки, то активні у кустарному виробництві області не витримували конкуренції з дешевшим імпортом. Проте інші регіони Європи, де виготовлявся текстиль для закордонних ринків, особливо Латинська Америка, поступилися Британії. Економічна депресія особливо зачепила Ірландію, Фландрію і Брабант, Західну Францію, Південну Іспанію, Південну Італію, Південну та Східну Німеччину. Вони стали допоміжними або залежними областями, що постачали дешеві харчові продукти, сировину і робочу силу для промислових центрів.
Капіталізм: спосіб і ринок
У результаті цього процесу постала складна ієрархічна система, керована капіталістичним способом виробництва, включно з цілою низкою допоміжних галузей, що практикували різні комбінації капіталістичного способу з іншими способами. В системі панували транспортні галузі промисловості, але вони мали нестійку й мінливу опору, втілену здебільшого в різних способах виробництва. Ернест Мандель (1978: 48-49) висвітлив складні відносини цієї системи, характеризуючи її як «виразно сформульовану систему капіталістичних, напівкапіталістичних і докапіталістичних відносин виробництва, пов’язаних між собою капіталістичними відносинами обміну і керованих капіталістичним світовим ринком». Таке визначення охоплює щонайменше три позиції. По-перше, воно проводить межу між капіталістичним способом виробництва і «капіталістичним світовим ринком». Капіталістичний спосіб виробництва може бути превалюючим у межах системи капіталістичних ринкових відносин, але він не перетворює всі народи світу на індустріальних виробників додаткової вартості. По-друге, він порушує питання про те, як капіталістичний спосіб співвідноситься до інших способів виробництва. По-третє, він дозволяє розглядати різнорідність різних суспільств і субсуспільств, що становлять систему, замість того, щоб ігнорувати ту різнорідність у дихотоміях типу «ядро-периферія» чи «метрополії-сателіти».
Слід наголосити, що визначення Манделя вказує на модель, відмінну від моделей капіталістичної системи, розвинених А. Г. Франком та Іммануїлом Валлерстайном. їхні моделі – імпліцитно, у випадку Франка, та експліцитно у випадку Валлерстайна – визначають капіталізм як систему виробництва для ринку, що розвивається інтенцією до прибутку, здійснюваного підприємцями-невиробниками, котрі присвоюють надлишковий продукт безпосередніх виробників. Відтак обидва автори зосередили свою увагу на процесі розподілу надлишку, а не на способі виробництва, за якого ці надлишки генеруються. Для Валлерстайна питання, яким чином застосовується соціальна праця у виробництві надлишків, є другорядним, оскільки для нього всі виробники надлишку, що працюють за умов капіталістичних відносин обміну, є «пролетарями», а всі збирачі надлишку – «капіталістами». Ці моделі руйнують поняття капіталістичного способу виробництва і перетворюють його в поняття капіталістичного світового ринку. До того ж у сприйнятті капіталізму як виробництва для ринку з метою отримання прибутку цей підхід ідентифікує європейську експансію, що розпочалася в XV ст., з появою капіталізму в усій його повноті. Таким чином, Франк і Валлерстайн не лише визначили європейські пошуки багатств у ХVІ-ХVІІІ ст. як чистий і простий капіталізм; для них з того часу весь світ і всі його складові перетворилися на капіталістичні.
Капіталізм як спосіб виробництва є не просто економічною діяльністю, що «спирається на очікування прибутку шляхом використання можливостей обміну, тобто на (формально) мирні шанси на отримання прибутків… дію, що згідно з останніми дослідженнями, орієнтувалася на прибуток від обміну», чи дисциплінованою «гонитвою за прибутками і постійним відновлюваним прибутком за допомогою невпинного/раціонального, капіталістичного підприємництва» (Вебер, 1958: 17).
Визначення капіталізму Максом Вебером представляє не що інше, як сучасну версію «пошуків вигоди» Ібн Хальдуна чи постулату «людської схильності до завантажування й обмінювання» Адама Сміта. Ніхто не заперечує того факту, що торговці прагнули отримати зиск. Адже відомо, що Франческо ді Марко Датіні, торговець XIV ст. з Прато, на своїх бухгалтерських книгах великими літерами викарбовував «В ім’я Бога й прибутку» (Орайго, 1957). Однак слід відзначити аналітичну розбіжність між використанням багатства для набуття ще більшого багатства і капіталізмом як якісно відмінним способом спрямування соціальної праці на перетворення природи людиною.
Тут ми вже маємо справу з розбіжністю між Максом Вебером і Карлом Марксом. Для Маркса капітал був не просто запасами багатства, а стратегічним фінансовим елементом, поєднаним з іншими елементами: машинами, сировиною і трудовою силою. Ця комбінація, на думку Маркса, не є закорінена в жодній відомій людській схильності, ані в людській жадібності. Вона не універсальна, а специфічна в часі і просторі. Вона охоплює історичний розвиток окремих неідентифікованих елементів і їхньої комбінації в часі. Ці елементи зазвичай набувають форму накопичень багатства, людської енергії та знарядь праці. Але саме тоді, коли ці ресурси здатні купувати людську енергію і спрямовувати її на певну діяльність із застосуванням знарядь праці, з метою накопичення додаткового багатства, що зможе придбати ще більше людської енергії й знарядь праці, таке багатство стає капіталом. Багатство, людська енергія та знаряддя праці є лише факторами, допоки вони не об’єднані в систему відносин, де кожен фактор взаємодіє один з одним. Лише тоді, коли запаси багатства можуть бути пов’язані з людською енергією і купувати живу енергію як «робочу силу», запропоновану на продаж людьми, які не мають інших засобів використання своєї праці для забезпечення собі засобів до існування; і коли вони зможуть застосувати ту трудову силу для придбання машин – результат попереднього перетворення природи людською енергією, витраченою в минулому, – «багатство» стає «капіталом».
На відміну від Франка і Валлерстайна, я переконаний, що капіталістичний спосіб виробництва виник не раніше другої половини XVIII ст. До того часу європейська експансія заснувала широку мережу торговельних відносин, базованих на некапіталістичних способах виробництва. Всесвітній товарообіг генерував ціни і гроші, що породжували гроші, поки що не відносячи ні засоби виробництва, ні трудову силу до категорії капіталу. Лише перетворення засобів виробництва і трудової сили на товар, що може купуватися й продаватися на ринку, створило всеосяжний «саморегульований» ринок. Після цього «організація праці мала змінюватися одночасно з організацією ринкової системи» (Поланьї, 1957: 75). Капіталістичний спосіб виробив одночасно нову форму розгортання соціальної робочої праці й перехід від торговельного до капіталістичного ринку. Таким чином, виникнення капіталістичних відносин обміну ґрунтується на розвитку капіталістичного способу виробництва, а не навпаки. Значний розвиток цих відносин до рівня всесвітнього капіталістичного ринку був зумовлений динамізмом того новоявленого способу.
Експансія капіталізму
Постає запитання, що ж є джерелом тенденції капіталізму невпинно розширятися поза власними межами? Відповідь Маркса полягала в тому, що безупинне нагромадження капіталу разом з постійним підвищенням рівня продуктивності завдяки інвестиціям у технології мало різні й суперечливі наслідки. У процесі капіталістичного виробництва капітал купував два елементи: засоби виробництва і трудову силу Із збільшенням технологічних інновацій пропорція капіталу, інвестованого у засоби виробництва, зростає, тоді як пропорція капіталу, вкладеного в трудову силу, зменшується. «Надлишок» за капіталістичних умов є кількістю вартості, виробленої робочою силою за час використання засобів виробництва, поза часом, необхідним для отримання коштів на заробітну плату. Таким чином, зростання обсягів капіталу, інвестованого в технологічні сфери, знижує відсоток капіталу, інвестованого у трудову силу. І справді, надлишок може зростати кількісно, але норма надлишкового виробництва, а отже, норма отриманого прибутку, зменшується (див. Свізі, 1942: 69). У цій диспропорційності Маркс убачав основну суперечливість капіталістичного способу виробництва. Конкуренція вимагає постійних інвестицій у розвиток засобів виробництва, але цей потужний розвиток загрожує зниженню норми прибутків. Коли ця норма падає нижче певної межі, настає криза.
Що ж тоді відбувається? Одним наслідком цього, як наголошував Маркс, є те, що капітал стає непродуктивним і навіть зазнає руйнації. Заводи зупиняються, кредити, засновані на майбутньому виробництві, згорають, капітал знецінюється. Водночас зростання безробіття веде до зниження заробітної плати. Цей подвійний рух, однак, змушує цикл починатися знову. Капітал, вкладений у засоби виробництва, знецінюється під час кризи, і трудова сила продається задешево. Отже, пропорція капіталу, інвестованого у засоби виробництва, до капіталу, інвестованого у робочу силу, тепер стає оберненою до того, якою вона була перед кризою. Досі більша пропорція устаткування для праці викликала падіння норми прибутків; тепер більша пропорція праці для устаткування приводить до підвищення прибутку ще раз, і розширення починається знову. Цю модель не можна застосовувати до випадків особливих криз, вона є швидше спробою окреслити властивий капіталістичному способові структурний дисбаланс, що робить його завжди нестійким.
Сам Маркс указував на інше джерело кризи, але не розробив його: проблема реалізації надлишкової вартості в момент, коли трапляється надвиробництво, ринкові ціни падають нижче своєї вартості, й прибуток зменшується, а то й зовсім зникає. Ця «криза реалізації» виникає не з властивої нормі прибутку тенденції до падіння, а від позбавлення капіталістів прибутків через неспроможність споживачів поглинути масу виготовлених товарів (див. Свізі, 1942: розд. X). Така криза може бути результатом або ж конкуренції між капіталістами, яка спричиняє виробництво більшої кількості товару, аніж може бути фактично продано, або ж відсутністю достатньої купівельної спроможності споживачів.
Послідовники Маркса послуговувалися тим чи іншим аспектом його моделі капіталістичної кризи для пояснення тенденції капіталізму до розширення поза межі окремої політичної системи. Однак Маркс перейнявся цією проблемою лише побіжно. Він говорив не про імперіалізм, а про зовнішню торгівлю. І справді, слово імперіалізм не зустрічається в його працях, хоча воно вже увійшло в ужиток до 1850-х років. Він цікавився насамперед можливістю використання англійського прикладу як основи абстрактної моделі, що дозволить йому визначити «закон динаміки» капіталізму. Втім пошук пояснення явища імперіалізму став, однак, головним зацікавленням деяких його послідовників, особливо Леніна й Люксембург. «Імперіалізм» Леніна був написаний у 1916 р.; «Нагромадження капіталу» Люксембург з’явилося в 1913 р.
Ленін залучив працю англійського ліберального економіста Джона Гобсона, чиє «Дослідження імперіалізму» побачило світ у 1902 р. Гобсон намагався пояснити розвиток імперіалізму тезою про те, що, коли капітал почав нагромаджуватися в руках капіталістів, внутрішній ринок був недостатнім для виготовлених предметів споживання; а отже, капітал шукав можливості нових інвестицій за кордоном. За політичною й військовою конкуренцією етнічних держав крилася, згідно з Гобсоном, економічна конкуренція капіталістів за можливості експортування й інвестування капіталу Але якщо книга Гобсона була написана для доведення ; користі створення більшої купівельної спроможності і ринків, що живилися внутрішньою купівельною спроможністю, то Ленін розширив дослідження Гобсона з метою довести, що імперіалізм був швидше не зворотною стороною капіталізму, а необхідною стадією його подальшого розвитку. Згідно з Леніним, капіталізм переростав умови конкуренції між індивідуальними фірмами і вступав у таку стадію, де гігантські об’єднання фінансового й промислового капіталу сконцентровували виробництво й нагромадження капіталу в руках фінансової олігархії, що домінувала над усією економікою. Володіючи занадто великими обсягами капіталу для знаходження внутрішніх ринків збуту продуктів виробництва, ці гігантські об’єднання шукали інвестиційні можливості за кордоном. У свою чергу, інвестиції у зовнішні області потребували розширення політичного контролю, і гігантські об’ єднання почали розкраювати світ на сфери впливу. У процесі цього вони спричиняли війни між капіталістичними державами. Таким чином, аргумент Леніна поєднує монополістичний капіталізм, потребу експортування капіталу, політичне захоплення колоній і спалахи воєн серед конкуруючих капіталістичних держав в один ланцюг причинної зумовленості.
З часу досліджень Леніна деякі з ланок цього ланцюга виявилися випадковими особливостями специфічних обставин, а не послідовними й неминучими стадіями. По-перше, Ленін, імовірно, переоцінив роль монополії у капіталізмі. Існувало небагато капіталістично-індустріальних комбінацій наслідків у Великобританії 1900 року. В Німеччині банки встановили контроль над промисловістю досить рано, але великі трести виникли лише на початку століття. У Сполучених Штатах злиття компаній у перші роки XX ст. призвело швидше до зростання, аніж до зменшення конкуренції (Колко, 1963). Таким чином, гігантські об єднання утворювалися у різних місцях не одним і тим самим чином, до того ж їхнє зростання мало різні наслідки.
По-друге, британський експорт капіталу спрямовувався не так до колоній, як до інших капіталістичних країн – у Сполучені Штати., Аргентину і британські домініони Канади, Австралії та Південної Африки. Індія одержала близько однієї п’ятої частини всього експортованого капіталу. Африканські компанії стягували свої фонди, головним чином, з дрібних жертводавців, а не з великих банків (Каїрнкрос, 1953). Навіть за часів Леніна капіталізм виявляв тенденцію повторно вкладати капітал у вже існуючі центри накопичення, аніж відкривати прикордонні області нових інвестицій.
По-третє, відношення між торгівлею і національним прапором у багатьох частинах світу було більш опосередковане, аніж це міг запропонувати аналіз Леніна. Зв’язок Англії з Індією був, звичайно, життєво важливим для британської імперської системи, й Англія таки вдерлася в Єгипет у 1882 р., щоб захистити Суецький шлях до Азії. Однак експансія британців в Африці й Малайї стала швидше результатом конфліктів між європейськими торговцями, базованими закордоном, і місцевими правителями, котрі конкурували один з одним; Такі локальні конфлікти завжди були доброю нагодою для конкуруючих європейських держав використати ситуацію на свою користь. У Латинській Америці, справді, англійці не наважилися встановити своє колоніальне правління; захоплення Белізу (Британський Гондурас) було винятком, а від планів загарбання Буенос-Айреса швидко відмовилися. Однак втручання й захоплення таки часто супроводжували специфічні ходи у капіталістичній експансійній грі. Рональд Робінсон наголошував на труднощах розрізнення некапіталістичних і капіталістичних соціальних утворень. Така синхронізація вимагає появи соціальної групи посередників чи колаборантів. Якщо між ними існує розкол через внутрішні конфлікти або ж вони не здатні концентрувати необхідні функції посередництва у своїх руках, тоді носіям капіталістичного способу виявляється тяжко вести свій бізнес. Таким чином Робінсон відстежує імперські перевороти «руйнування колабораційних механізмів в екстра-європейській політиці, що дотепер забезпечувала їм адекватну можливість і захист» (1972: 132).
Утім не слід забувати, що соціальні плеяди Європи були також нестійкими, хоча, можливо, різним чином. Йозеф Шумпетер, приміром, вважав, що великі війни спричинювалися не капіталізмом як таким, а сумішшю монополістичної промисловості з анахронічними державними апаратами з характерними мілітаристськими традиціями. Тоді як він міг помилятися щодо пацифістського значення капіталістичного способу, його судження насправді вказують неможливість того, що клас трибутарних володарів, асоційованих із попереднім некапіталістичним способом виробництва, може зберегти себе за капіталізму шляхом входження у військовий чи в колоніальний бюрократичний апарат. Такий клас, схвалюючи ведення воєн і колоніальне правління, міг знайти союзників серед промислових магнатів і робітників, які мають зиск із гонки озброєнь чи з доступу до дешевшої сировини, і серед колоністів і торговців з активними інтересами у місцевих переворотах. Врешті-решт, завжди існує можливість «соціального імперіалізму», що прагне об’єднувати людей вдома, перекладаючи внутрішні конфлікти на зовнішнього ворога, з матеріальним прибутками, що нагромаджуються членами «панівної раси» від переважаючої маси «роботяг». Розповсюдження імперіалізму й розширення прямого колоніального правління, отже, видається результатом більш складної взаємодії соціальних плеяд за ту, що була запропонована Леніном.
Аналіз Рози Люксембург є важливим з інших причин. Для неї реальна причина капіталістичної кризи полягала не в тенденції падіння норми прибутків і не в нагромадженні капіталу без можливостей для інвестицій, а скоріше в тенденції системи продукувати більше споживчих товарів, аніж їх могла поглинути купівельна спроможність. Отже, вона вважала, що капіталізм міг розвиватися лише за рахунок розширення своїх ринків і продажу товарів новим споживачам. На її думку, таких споживачів можна було знайти лише в некапіталістичних економіках.
Люксембург, імовірно, помилялася у своєму економічному діагнозі. Вона знехтувала тим фактом, що розширення капіталістичного виробництва базується на тенденції виробництва бути самим же його споживачем – виробляти більше засобів виробництва для розширення виробництва, а не виробляти більшу кількість вартості для споживання людьми. Вона також вважала, що доходи робітника не можуть зростати за капіталізму; фактично, капіталістичне розширення збільшує інвестиції капіталу у засоби виробництва не лише в промисловості виробників, а й у промисловості споживачів, що піднімає реальну вартість заробітної плати робітника. До того ж, вона не запропонувала жодного пояснення, звідки ж вірогідні споживачі в некапіталістичних економіках можуть одержувати купівельну спроможність, необхідну для придбання предметів споживання, вироблених капіталістичною промисловістю.
Втім Люксембург справді вказала на тенденцію капіталістичного способу розширятися в пошуках нової сировини в інших місцях і в пошуках дешевої робочої сили для обробки сировини. Окрім того, її емпіричні розрахунки доповнюються прикладами, які показують, що, такий контроль над сировиною і трудовими ресурсами здебільшого набувався силою і що сила також застосовувалася для примушення трудових спільнот купувати предмети споживання, вироблені в інших місцях. У такий спосіб Люксембург показала ясніше, аніж будь-хто раніше, що зовнішнє розширення капіталістичного способу часто супроводжувалося розгортанням процесів домінування над некапіталістичними способами. Вона стала попередницею тих підходів, що відхиляють зосередження на капіталістичній державі як окремому явищі, наголошуючи натомість на відносинах між капіталістичним центром і периферією, що потрапляє у залежність.
Диференціювання капіталізму
Позаяк Маркс вибудував модель капіталістичного способу виробництва в його чистому вигляді, постає питання, чи вважав він, що цей спосіб запроваджуватиметься всюди однаково. У «Капіталі» (III, 1967: 792) він писав, що один економічний базис міг виявити «нескінченні зовнішні вияви варіацій і градацій» з причини «нескінченної кількості різних емпіричних обставин, природного середовища, расових відносин, зовнішніх історичних впливів і т. п.». Маркс збагнув також, що наявність великого селянства могла стати на заваді повному розгортанню капіталістичного способу (Кап. III, 1967: 196; також оригінал розд. 6 Кап. І, цит. за Мандель, 1978:45). У 1881 р. в листі до Віри Засулич він зауважував, що його аналіз капіталізму був «явно обмежений країнами Західної Європи» (див., зокрема, чернетку цього листа [Маркс, 1942: 298-302] ). Примітно, що Маркс написав це в той час, коли він занурився з головою в етнологічну й аграрно- історичну літературу.
Ленін і Люксембург намагалися застосувати модель Маркса до аналізу всесвітнього поширення й впливу капіталістичного способу в період між початком Великої Депресії 1873-1894 рр. і Першою світовою війною. Ленін зосередився на необхідності експорту капіталу, а Люксембург-на обмеженнях внутрішнього ринку. Однак обоє цікавилися насамперед визначенням «закону руху», що спрямовував капіталістичний спосіб від місця його походження назовні до інших частин земної кулі. Вони зосередилися на вивченні капіталістичного вихору, який проштовхував уперед капітал чи споживчі товари; і вважали, що його наслідки є надзвичайно подібними всюди, перетворюючи цілий світ на тотожні сфери діяльності.
Вибух Російської революції 1917 р. (і подальша невдача Німеччини у наслідуванні їй) яскраво засвідчив, що «нескінченні зовнішні вияви варіацій і градацій», про які писав Маркс, мали стратегічні наслідки для того способу, який обрала постулатна система в історичній дійсності. Коли Ленін характеризував Росію як «найслабшу ланку» у ланцюзі капіталістичного домінування, він імпліцитно поставив питання, що саме робить одні ланки сильнішими, а інші – слабшими. Троцький, намагаючись дати на це відповідь, твердив, що така варіативність була спричинена «нерівномірним і комбінованим розвитком» – «нерівномірним», тому що капіталізм зіткнувся з надзвичайно різноманітними умовами, створеними неоднаковим розвитком у минулому, і «комбінованим», оскільки капіталізм мав сполучитися з цими нерівномірними умовами шляхом проникнення в них. Ця відповідь надала критерій впливовості існуючим раніше некапіталістичним способам і визнала, що спосіб, за допомогою якого діяв капіталізм, залежав від цієї впливовості. Проте Троцький усе ще визначав капіталізм однорідним у його «законі руху», а отже, і однорідним у його наслідках. Утім, а якщо капіталізм спричиняв варіативність і диференціювання не лише через своє комбінування з іншими способами, але й унаслідок власної діяльності?
Ми можемо розрізняти низку джерел диференціювання. Деякі виходять із самого способу. Усі капіталісти знають, що гонитва за більшими прибутками потребує постійних капіталовкладень у нові технології для максимізування Їхніх засобів виробництва, але не всі здатні реагувати однаково. У кожній точці кривої зростання накопичення капіталу деякі сукупності капіталу зростають швидше, а інші – повільніше. Одні власники капіталу вириваються вперед; інші – залишаються на старих позиціях; а ще одні – сходять з дистанції. Переможці виграють за рахунок переможених:
Різниця у нормах прибутку випливає з конкуренції капіталів і з безжалісного відчуження всіх фірм, галузей і областей, що відстали у цій гонці і в такий спосіб змушені віддавати частину «власної» додаткової вартості лідерам. Чи є цей процес чимось іншим за безупинне продукування слабо- розвинених фірм, галузей, областей і регіонів [Мандель, 1978: 85]?
Відтак у всіх відношеннях капіталістичний спосіб породжує відмінність між тими сукупностями капіталу, що застосовують вищий коефіцієнт капіталу у засобах виробництва порівняно з капіталом, базованим на робочій силі, і тими, що застосовують нижчий коефіцієнт. Ця відмінність, у свою чергу, впливає на різні шляхи відношення одиниць капіталу до інших джерел фінансів, технологічних інновацій, ринків, заходів для одержання робочої сили і політичного впливу як внутрішнього, так і зовнішнього.
Іншим джерелом варіативності є тенденція капіталістичного способу до постійних піднесень і спадів економічної діяльності, чергування проривів у нагромадженні капіталу із застоями. У марксианській моделі такі коливання розглядаються як причина протиріч самого способу. У книзі «Пізній капіталізм» (1978) Ернст Мандель визначає сім «довгих хвиль» у розвитку капіталістичного способу, починаючи з останньої декади XVIII ст. і закінчуючи війною у В’єтнамі. Кожна хвиля відрізняється від попередньої різницею у нормі прибутків, створених, у свою чергу, зміною пропорцій капіталовкладень у засоби виробництва до капіталовкладень у робочу силу. Щоразу, тільки-но капітал інвестувався в нові технології, більша кількість капіталу, вкладеного в машинне устаткування, порівняно з капіталом, вкладеним у робочу силу, в результаті спричиняла збільшення норми прибутків. Це притаманне першій стадії індустріаілізації (1793-1825), коли ремесла були замінені ремісничими машинами; періоду з 1848 до 1873 рр., коли було впроваджено машини для виробництва машин і стався бум у прокладенні залізниць; проміжку між 1894 і 1913 рр., коли з’явилися електричні машини й двигуни внутрішнього згоряння; і знову між початком Другої світової війни і 1966 р., коли капітал інтенсивно інвестувався у воєнну промисловість, що надалі спричинило появу поствоєнних електронних галузей промисловості.
Кожна стадія зростання норми прибутку супроводжувалася стадією їх сповільнення. Так, після піднесення індустріальної революції настав період депресії 1826-1847 рр., що охопив «кризу реалізації» як наслідок скорочення ринків промислових виробів. Спокійний період розвитку машин для виробництва машин і потужного залізничного будівництва 1848-1873 рр. поступився Великій Депресії 1873-1894 рр. Цей спад відзначився зростанням експорту капіталу й зусиллями, спрямованими на зменшення вартості сировини. Його політичний вияв було підсилено боротьбою між конкуруючими європейськими державами за сфери впливу і за доступ до сировини за кордоном. Короткотривалий бум 1894- 1913 рр. пожинав плоди експортування капіталу й збільшення виробництва сировини в попередній період, а продуктивність праці різко зросла через упровадження нових технологій. Однак бум скінчився з початком Першої світової війни й відповідними економічно-політичними втратами (1914-1939 рр.). Лише Друга світова війна і наступна технологічна революція врятували систему від депресії і започаткували нову стадію зростання прибутковості.
Ця періодизація капіталістичного розвитку виявляє, що вплив капіталізму не є однаковий на всіх стадіях. У різний час спосіб змінюється у своїх потребах, а отже, і у вимогах до різних сфер світу.
Інше джерело диференціювання полягає в тому, що іноді докапіталістичні моделі торговельного багатства виживають за капіталістичних умов. Історично й еволюційно гроші, що породжують гроші, перетворювалися в капітал тоді, коли він набував функцію виробничого капіталу В цьому розумінні капітал є породженням нагромадженого торговельного багатства. Однак зміною своєї функціональності гроші-як-капітал досягали того, на що не могли спромогтися гроші, що породжують гроші, а саме – здатності впливати й регулювати кількість та якість соціальної праці, втіленої у споживчих товарах.
Комерційна діяльність шукала прибуток шляхом дешевої купівлі і дорогого продажу, що загальновідомо як нееквівалентний обмін. Для цього торговці одержували товари різними способами. У торгівлі хутром торговець надавав товари, які цінувалися, на кшталт зброї й ковдр, одержуючи натомість хутро. У торгівлі прянощами голландська Ост-індська компанія обмінювала європейські товари або високоякісні тканини, виготовлені в Індії, на прянощі, які місцеві володарі одержували як данину. У випадку цукрового виробництва із застосуванням праці рабів торговці авансували засоби виробництва у формі рабів і цукрообробного устаткування, а також європейських продуктів споживання, одержуючи в обмін від плантаторів цукор. В усіх цих випадках торговці використовували гроші й товари, придбані за гроші для отримання застави на виробництво, але самі вони залишалися поза процесом виробництва. Вони впроваджували свої ланцюги обміну в інші способи розгортання соціальної праці, використовуючи політику «батога і пряника» для заручення підтримкою й співробітництвом. Однак та співпраця була нестабільною і переглядалася щоразу, тільки-но місцевий союзник підвищував свої вимоги, передавав свою торгівлю конкуренту чи взагалі відмовлявся від співробітництва. Торговець завжди залежав від власної спроможності забезпечити виконання своїх вимог. Водночас він зобов’язувався пом’якшувати позицію свого торгового партнера задля зміцнення їхнього нееквівалентного обміну.
Із установленням капіталізму в Англії і в суміжних областях індустріальний капітал захопив контроль над внутрішнім товарним виробництвом; у такий спосіб він додав внутрішній кінцевий пункт торговельного колообігу до нової виробничої бази. З розширенням на інші терени капіталістичний спосіб зачепив, у свою чергу, закордонні кінцеві пункти комерційних операцій. Це справджувалося все більше й більше, оскільки розвиток нових машин потребував значно розширених і гарантованих постачань продуктів споживання з-за кордону Протягом XIX ст. індустріальний капітал поступово позбавляв торговців автономності, перетворюючи їх більше на агентів капіталу, аніж на самостійних підприємців. Однак цей процес відбувався нерівномірно на різних стадіях капіталістичного розширення й у різних частинах світу. Торговці, котрі діяли як агенти зростаючої текстильної промисловості, в першій чверті XIX ст. шукали ринки збуту в Латинській Америці, але наступний економічний спад спонукав їх до пошуків нових ринків збуту в Африці й Азії. В період залізничного будівництва торговельна діяльність активізувалася, але черговий застій новим тягарем упав на плечі торговців. Тогочасний великий попит на сировину призвів до появи діючих на капіталістичних засадах плантацій і шахт у кількох частинах світу. В цих областях торговців або витіснили на околиці нового сектору індустріального сільського господарства і гірничої промисловості, або ж змусили вкласти свій капітал у великі комерційно-індустріальні картелі, на зразок англійської й французької торговельних компаній у Західній Африці.
Утім комерційна діяльність і накопичення залишалися істотними чинниками в багатьох регіонах світу, що зазнавали впливів розвитку капіталістичного способу, але безпосередньо не були охоплені машинним виробництвом або «польовими фабриками», тобто в тих регіонах, які знаходилися вздовж передових кордонів капіталістичного розширення чи поміж зон його просунутих виступів. Такі регіони охоплювали внутрішні райони Британської імперії поза її «білими» колоніями і головними сировинними областями; внутрішню частину Латинської Америки поза поясом узбережних плантацій; краї американського й канадського просування через північноамериканський континент і острови Тихого океану. В цих областях передові торговці створили товарно-трудові кордони. Вони постачали в ці зони товари з промислових центрів, обмінюючи їх на місцеві продукти, або ж авансували їх для вербування робітників на плантації й шахти.
У цих регіонах початкове торговельне проникнення часто дозволяло групам зберігати свій родоплемінний чи трибутарний спосіб у XIX і навіть у XX ст. Випадкові обміни сприяли підвищенню здатності групи перетворювати навколишнє середовище і захищатися від вторгнення чужинців. Однак зростання обміну поступово підірвало автономію місцевих груп. Допоки сфера обмінних відносин залишалася обмеженою, тубільний торговельний партнер і зовнішній торговець були рівними партіями в обміні, кожен пропонував необхідний іншому товар. Проте з розширенням сфер обміну тубільні виробники почали перетворюватися більше на клієнтів торговця, аніж на рівноправних партнерів. Оскільки вони ставали дедалі більш залежними від торговців стосовно виробничого інструментарію, на кшталт зброї, боєприпасів, сталевих пасток і металевого знаряддя праці, а також продуктів споживання, типу мануфактурних товарів і навіть продовольства, то вони входили у зростаючу залежність і від широкого капіталістичного ринку. Вони протистояли поступовому знищенню їхньої здатності керувати засобами виробництва, особливо коли розширення обміну почало руйнувати їхню спроможність відтворювати ці засоби через механізми споріднення чи влади. Так само трибутарні еліти, втягнуті в залежність від товарів капіталістів, потрапляли в лещата необхідності підсилення залежної праці й переспрямування її на комерційне виробництво. Наймачі, котрі обмінювали гроші чи продукти споживання на робочу силу, спричинили зміни у зв’язках, що пов’язували робітників з їхніми родичами чи володарями. За таких обставин місцеві ресурси й послуги виявили тенденцію перетворюватися на предмети споживання і ставати залежними від ділових операцій, здійснюваних поза межами існуючих раніше устроїв.
Отже, такі терени були поступово втягнуті в капіталістичний ринок і побічно пов’язані з індустріальними базами капіталістичного способу виробництва. У цьому процесі торговці наштовхувалися на протиріччя. Як уповноважені ринку в прикордонних зонах, вони користувалися відносною автономністю, яку вони часто переводили в місцеве чи регіональне панування. Оскільки ринкові відносини ставали більш інтенсивними, їхній зростаючий попит на капітал і продукти споживання все ж таки прив’язував їх тісніше до центрів виробництва й розподілу метрополії. Водночас їхні тимчасові місцеві монополії здебільшого розпадалися під натиском шаленої конкуренції.
Деякі прикордонні області, що слугували джерелом непостійної робочої сили, з часом були перетворені на постійні резервуари робочої сили. Сюди входили райони постачання найманих робітників в Індії і Китаї у XIX ст., «місцеві резерви» Африки кінця XIX ст. і зони постачання міграційної робочої сили в навколо-середземномор’ї XX століття. Історично ці області сформували частину держав, які програли у війні або були витіснені на узбіччя європейською експансією. Такі території були утворені для плекання робочої сили і її зберігання після завершення продуктивного періоду. Одна частина населення мобілізувалася для найманої праці поза зоною постачання, тоді як їхні родини залишалися в резерві, утримуючи себе за рахунок поєднання домашнього виробництва для прожиття і товарного виробництва на продаж. Потік у зону заробітної плати і грошових переказів ззовні разом з продуктами споживання, виготовлених на місцях, зумовив появу торговельних посередників, котрі приєднали трудовий резерв до його капіталістичної матриці.
Диференціювання: держава
Головною причиною диференціювання в межах капіталістичного способу є те, що капіталізм розвивається за сприяння політично незалежних і відмінних держав. Щоб збагнути цей аспект капіталістичного устрою, спочатку слід поставити собі питання разом з Бером Бороховим,
чому, з одного боку, капіталістична система виникає як міжнародна, знищуючи кордони між племенами і народами і викорінюючи всі традиції; а з іншого – сприяє нагнітанню міжнародної боротьби й зростанню національної самосвідомості [1937: 160].
У попередньому розділі (2) ми дали визначення держави з капіталістичним способом виробництва як апарату, встановленого для підтримки і подальшого розвитку стратегічних відносин, що керують капіталістичним розгортанням соціальної праці. Капіталістична держава існує для забезпечення панування одного класу над іншим. Однак у кожній державі ця функція здійснюється по-різному і має різні наслідки.
Такому станові речей є історичні причини. Капіталістичний устрій не відразу встановив цілковите панування над усім. Він зародився з давніх трибутарних улаштувань і розширявся імпульсивно й поступально з метою захоплення ширших соціальних теренів. Кожна нова когорта капіталістів зіштовхувалася з іншими, існуючими раніше класами різних трибутарних улаштувань. Кожне капіталістичне суспільство, що з’являлося, відрізнялося від інших походженням його робітничого класу й швидкістю та інтенсивністю розвитку цього класу. Така мінливість у класовій «суміші» була надалі посилена різним чином так, що капіталістичні класи встановили своє панування. У сходженні до влади англійські промисловці вступили в союз із «удосконаленими власниками». В ході німецької індустріалізації промислові магнати приєдналися до плантаторів Східної Ельби – юнкерів – за пактом «сталі та хліба». У Сполучених Штатах питання, а хто ж має правити державою, привело в кінцевому підсумку до війни між Союзом і Конфедерацією, що закінчилася поразкою класових сил Півдня.
Тільки-но такі внутрішні війни припинялися, проблема класового панування набувала вигляд політики «хто одержує, що і коли» у межах структури класового правління. Така політика знову ж таки є відмінною в різних державах. Політика за капіталізму спричиняє насамперед конфлікти між сегментами самого капіталістичного класу. Оскільки всі капіталісти мають спільний інтерес у класовому пануванні, окремі групи капіталістів фактично нерідко конфліктують між собою з причин розбіжностей своїх вузьких інтересів. Ці суперечності можуть навіть виростати до масштабів, що становлять загрозу самій державі. Різні сегменти капіталістичного класу також вступають у союзи із сегментами інших класів, включно із зростаючим робітничим класом. Оскільки характеристики всіх цих класів різняться в залежності від типу держави, характер внутрішньокласових і міжкласових конфліктів і їхніх союзів також є відмінним. Така варіативність, що розвивається в часі, кумулятивно зумовлює форму й функції державного апарату.
Інше джерело диференціювання поміж капіталістичними державами полягає в тому, яким чином кожна капіталістична когорта вступала у фазу нагромадження зовнішнього капіталу. Рання експансія європейських торговців закордоном створила мережі комерційного впливу і влади у різних регіонах світу. Деякі групи процвітаючих капіталістів були здатні використовувати у своїх інтересах ці комерційні мережі й перетворювати їх у ресурси для власного нагромадження. Окрім того, щоразу як капіталістична держава встановлювала контроль над областю, вона змінювала умови входу пізнішим конкурентам. Так, Англія у своєму першому великому прориві в капіталістичний спосіб спромоглася нажитися на комерційній мережі, створеній британськими торговцями, одержавши стратегічні переваги в доступі до ринків та сировини і блокуючи такі переваги своїм пізнішим суперникам на кшталт Франції й Німеччини.
Успіх Англії, у свою чергу, змінив курс політичного розвитку її конкурентів. Гегемонне розширення Англії і її капіталістичного класу викликало консолідацію національних держав серед усіх її конкурентів. Така консолідація прагнула поліпшити контроль кожного капіталістичного суспільства над його власними «умовами виробництва» шляхом зміцнення державної влади. Була розроблена політика підтримки капіталістичного розширення для захисту промисловості, що зароджується, від англійської конкуренції; розвитку транспортної й комунікаційної інфраструктури відповідно до національних потреб; запровадження централізованого інвестування і банківської справи, створення національної системи трудової дисципліни і державної освіти, а також набуття потужного військового потенціалу. Тоді як Англія почала капіталістичний розвиток з «дешевої» держави, що все ще була спроможною надавати чималі управлінські повноваження місцевим можновладцям, її пізніші конкуренти мали розбудовувати сильні й «дорогі держави», аби не зійти з дистанції конкурентних змагань.
Усі держави, дешеві чи дорогі, потребують фондів для оплати державних послуг. Такі фонди зазвичай складаються з податків або суспільних позичок, що відшкодовуються з податків. Податки збираються шляхом відрахувань із заробітної плати або переміщенням додатково ї вартості від капіталістів до держави. Такі відрахування чи переміщення додаткової вартості по-різному здійснюються різними державами, з різними наслідками для їхніх громадян. Однак усі вони слугують для накопичення фонду «непрямої додаткової вартості» (О’Коннор, 1974: 39-42), яким розпоряджається державний апарат. Тоді цей фонд може використовуватися для сприяння додатковому індустріальному розвитку, особливо військових або пов’язаних з ними галузей промисловості, надаючи перевагу одному сегменту капіталістичного класу над іншими; або ж він може бути розподілений для соціального забезпечення чи в програмах цінової підтримки різних видів, що сприяють деяким класам чи класовим сегментам. І знову проблеми класової гегемонії проектуються на політику. Різні наслідки конфліктів за те, «хто отримує, що й коли» впливають на диференціювання капіталістичних держав. Хоча в книзі розглядається насамперед початкова фаза розвитку міжнародної державної системи капіталізму XIX ст., слід зауважити, що ці державні функції, засновані на нагромадженні непрямої додаткової вартості, надзвичайно зросли в XX ст., особливо після 1930 р., під впливом депресії, соціальної дислокації та війн.
Джерело: Вульф, Ерік Р. Європа і народи без історії / Пер. з англ. Ігоря Пошивайла. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – С. 297-311.
Текст підготував до публікації Юрій Дергунов.
Читайте також:
Способи виробництва (Ерік Р. Вульф)
Цикл і криза (Міхаель Гайнрих)
Роза Люксембург: варварство і колапс капіталізму (Норман Герас)
Структурні кризи (Іммануель Валлерстайн)
Посилання
Borochov, Ber. 1937. Nationalism and the Class Struggle: A Marxian Approach to the Jewish Question.New York: Poale-Zion.
Cairncross, A. K. 1953. Home and Foreign Investment, 1870 – 1913 Cambridge:CambridgeUniversityPress.
Kolko, Gabriel 1963. The Triumph of Conservatism: A Reinterpretation of American History, 1900 – 1916.Glencoe,IL: The Free Press.
Mandel, Ernest 1978. Late Capitalism.London: Verso. (First pub. in German 1972)
Marx, Karl 1942. The Marx-Zasulich Correspondence. The New International, November: 298 – 302 (Dated 1881)
Marx, Karl 1967. Capital: A Critique of Political Economy. Vol. 3: The Process of Capitalist Production as a Whole.New York: International Publishers. (First pub. in German 1894)
O’Connor, James 1974. The Corporations and the State: Essays in the Theory of Capitalism and Imperialism.New York: Harper and Row.
Origo, Iris 1957. The Merchant ofPrato, Francesco Di Marco Datini, 1335 – 1410.London:JonathanCape.
Polanyi, Karl 1957. The Great Transformation: The Political and Economic Origins of Our Time.
Robinson, Ronald 1972. Non-European Foundations of European Imperialism: Sketch for a Theory of Collaboration. In Studies in the Theory of Imperialism. Roger Owen and Bob Sutcliffe, eds. Pp. 118 – 140.London: Longman.
Sweezy, Paul M. 1942. The Theory of Capitalist Development: Principles of Marxian Political Economy.New York:OxfordUniversityPress.
Weber, Max 1958.The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism.New York: Scribner’s. (First pub. in German 1904 – 1905)
