Щороку десятки тисяч людей – 90 відсотків із них із Центральної Америки – перетинають усю Мексику в надії досягти Сполучених Штатів. Вони подорожують пішки, поїздами, машинами, автобусами та вантажівками. В дорозі цим людям доводиться стикатися з ризиком викрадення, шантажу, зґвалтування, хвороби, голоду та смерті.
Фотограф із Еквадору Феліпе Хакоме Марчан проїхав разом із мігрантами цією небезпечною дорогою, документуючи випробування та небезпеки подорожі на північ.
Усе тільки погіршилося після того, як Мексика посилила війну з наркокартелями: тепер у пошуках легких прибутків злочинні синдикати почали захоплювати мігрантів, вимагаючи від їхніх і так небагатих родичів викупу.
В результаті збільшення ризиків, у квітні цього року Міжнародна Амністія назвала шлях мігрантів “одним із найнебезпечніших у світі”. Хакоме провів 5 місяців, живучи в наметах і хибарах уздовж цього шляху, документуючи постійний потік мігрантів із Центральної Америки, що стали на довгий шлях до кращого життя.
Більшість мігрантів, які їдуть цим шляхом – молоді чоловіки. Проте серед них є також і жінки та діти, як зображені на цьому фото люди, які перетинають річку Сучіате між Гватемалою та Мексикою. Національна Служба Міграції Мексики стверджує, що кожен дванадцятий мігрант – неповнолітній. Дехто здійснює подорож насамоті.
На гватемальському боці кордону з Мексикою, в містечку Текун Уман, мігранти беруть напрокат саморобні плоти з дерева та старі камери від вантажівок, аби перетнути кордон.
На гватемальському боці немає ані поліції, ані правил перебування. Мексиканська армія патрулює інший бік – але за кілька песо їх легко переконати “не помітити” мігрантів. “Кожен уриває свій шматок”, – пояснює Хакоме. Власне кажучи, плоти перевозять не тільки людей. “Наркотики, зброя, люди – все перетинає кордон у цьому місці”.
Прибувши до Мексики, мігранти починають іти пішки. Колись був поїзд від офіційного прикордонного пункту до найближчого містечка, й мігранти часто застрибували на дахи вагонів. Але в 2005 році Мексика розібрала колії, тож тепер мігранти вимушені йти пішки через ліси, в яких не бракує викрадачів і просто грабіжників. Цей чоловік ішов пішки дев’ять днів, аби дістатися до першого містечка, в якому ходиить поїзд, і захворів від споживання нестиглих фруктів у сельві.
Католицькі священики обладнали кілька притулків для мігрантів уздовж шляху, в тому числі цей у місті Тапачула у штаті Чіапас. Ці притулки надають мігрантам їжу, а часом і місце для ночівлі. Тут мігранти можуть перепочити кілька днів, перш ніж рушать далі – а їх замінять у притулку новоприбулі. Карта на стіні дає мігрантам змогу подивитися на тривалий шлях попереду – втім, більшість із мандрівників так ніколи й не доберуться до Сполучених Штатів.
Така тривала подорож – недешева, й більшість мігрантів вимушені зупинятись і працювати по дорозі для того, щоб заробити достатньо грошей. Мігранти на цьому фото пакують фрукти на заводі з переробки папайї, аби заробити достатньо для того, щоб подолати наступну ділянку шляху.
У місті Тапачула більшість мігрантів застрибують на вантажний поїзд, який час від часу їздить до Арьяги й далі на південь до міста Істепек. Часом поїзд курсує раз на кілька днів. Часом не їздить по тижню. Чоловік на фото чекає на прибуття цього потягу. “Було надзвичайно гаряче”, – пригадує Хакоме.
Неможливо сказати, коли приїде наступний поїзд – тож мігранти збираються біля колії в очікуванні. Коли поїзд проїжджає, почиається стовпотворіння. “Люди застрибують на поїзди, коли ті рушають”, – каже Хакоме. Коли поїзд набирає швидкість, дехто виявляється неготовим до опору повітря, і їх затягує під вагони. Стільки людей втратили кінцівки таким чином, що в місті Істепек є спеціальний притулок для тих, кому ампутували руку чи ногу”.
Охоронці поїздів часто беруть хабарі чи вимагають послуг за “безкоштовну” поїздку.
Цей мігрант, син нелегальних мігрантів у Лос-Анжелесі, є членом Барріо 18 – сумновідомої вуличної банди. Його депортували до Гондурасу за кримінальні та міграційні порушення, але він уже повертається на північ. Присутність членів банд серед мігрантів, – стверджує Хакоме, – означає загрозу для інших мандрівників не тільки від нападів ззовні, але й через шантаж з боку інших мігрантів і насильство серед них самих. Часто, коли мігранти бачать, що на поїзд залазять члени банди, вони сходять і кілька днів чекають на інший, з більш надійними супутниками.
Тринадцятилітня дівчинка на фото праоруч подорожує через Мексику сама. Її мати, яка зараз живе в Каліфорнії, залишила її при народженні – проте дівчинка плекає надію на возз’єднання з матір’ю. На шляху вона шукала захисту з боку групи чоловіків – за ціну, яку платила не грішми. За оцінками Міжнародної Амністії, шість із десяти жінок в дорозі зазнають сексуального насильства чи експлуатації.
Найбезпечніше місце на поїзді – останній вагон, де влаштувався і фотограф Хакоме. Поїзди часто сходять з рейок – і в такому випадку останній вагон зазнає найменшого удару. Подорож на даху небезпечна й некомфортна, часто підстрибуєш на нерівностях – тож більшість мігрантів прив’язують себе до дахів поясами, мотузками або будь-чим, що можуть знайти. Мало кому вдається заснути впродовж 13-годинної дороги від Тапачули до Істепеку.
Шляхи, якими мандрують мігранти, добре відомі – мексиканській владі, злочинцям і місцевому населенню. “Оператівос” – мобільні бригади мексиканської армії вздовж шляху – часом влаштовують нічні засади на поїзди. Нажахані перспективою повернення, мігранти часто зістрибують із поїздів на ходу. Оператівос посилають собак по їхньому сліду.
Викрадачі – це ще одна група, яка полює на мігрантів, користуючись безладом у маленьких містечках на шляху, де зупиняються поїзди. Більшість мігрантів мають “помічників” або у США, або вдома в Центральній Америці, які допомагають їм із грішми на дорогу. За оцінкою Хакоме, подорож може коштувати до восьми тисяч доларів – переважно на хабарі. “Викрадачі кажуть мігрантам: дай мені телефон твого помічника”, – переповідає Хакоме розмови з жертвами викрадачів. Навіть якщо викуп доволі невеликий – скажімо, 2000 песо, тобто 150 доларів – масовість бере своє. У вдалий день викрадачі можуть заробити тисячі доларів.
Щоденне життя так чи інакше триває на шляху. З настанням світанку – час поголитися. Мігранти часто мандрують групами разом із співвітчизниками, щоб зробити подорож трохи легшою.
Священик Алехандро Солалінде (ліворуч) керує притулком у місті Істепек. Коли Хакоме познайомився з ним у 2005 році, притулок священика складався з однієї кімнатки та невеликої ділянки землі без паркану. Тепер він побудував спальні для жінок і чоловіків завдяки доброчинним внескам. Родом із Мехіко, 65-літній Солалінде давно є відвертим захисником мігрантів, чим викликав ненавись Сетас – суновідомого наркокартелю, відомого також викраденнями. Ця банда навіть встановила винагороду за його голову.
З міста Істепек подорож продовжиться. Мігранти подолали лише 250 кілометрів плотами, пішки та двома поїздами. Вони лише починають свою довгу і важку подорож. Мексиканська влада торік затримала на шляху понад 65 тисяч людей – це лише частка тих, хто щороку намагається потрапити до США.
Фото: Foreign Policy
Переклад: Інфопорн
Читайте також:
Кровь в мобильном (Дмитрий Колесник)
Місто Бога (Валентин Дегтяр, Андрій Божок)
Гаїті: кредитор, а не боржник (Наомі Кляйн)