НІ — КРОВІ ЗА НАФТУ? МІРКУВАННЯ ПРО ІМПЕРІАЛІЗМ І АНТИІМПЕРІАЛІЗМ

  • 17 червня 2014
  • 1904
НІ — КРОВІ ЗА НАФТУ? МІРКУВАННЯ ПРО ІМПЕРІАЛІЗМ І АНТИІМПЕРІАЛІЗМ

Переклали Юлія Жукова та Роман Дрямов

Вступ

Хоча практично кожен лівий 1 в теорії визнає важливість антиімперіалізму, далеко не завжди ясно, що це поняття означає. Антиімперіалізм може бути ефективним тільки тоді, коли саме поняття імперіалізму визначене і зрозуміле, й антиімперіалістична стратегія працює тільки у тому випадку, коли узгоджено, чим є імперіалізм. Як не дивно, хоча риторика антиімперіалізму є загальновизнаним плацдармом діяльності лівих та об’єктом організаційних кампаній, залишається чимало неясності в розумінні того, що конкретно стоїть за цим терміном. Доля антивоєнних рухів з часів війни в Іраку наочно демонструє цю проблему. Попри безпрецедентну чисельність активних противників «Коаліції охочих» (Coalition of the Willing) та її вторгнення в Ірак з метою усунути режим Саддама Хусейна, антивоєнний рух проявив брак здатності до тривалого неослабного протистояння. Перемога Обами на виборах, здається, збила з пантелику американських активістів, попри поширення бойових дій за допомогою безпілотників до багатьох країн та попри війну в Лівії. А в Європі взагалі мобілізувати бодай когось спроможні тільки поодинокі випади Ізраїля в бік Ґази. Хоча переважання економічних занепокоєнь з часів початку кризи і є важливим чинником такого стану справ, підозрюю, що існує й ширша стратегічна проблема. Найкращим прикладом цього є (неофіційне) гасло руху проти війни в Іраку: «Ні — крові за нафту». Розглядаючи слабкі сторони цього гасла, я спробую спрямувати дискусії лівих про імперіалізм подалі від звичних нав’язливих ідей, до нової точки зору на засоби та масштаби імперіалізму сьогодні.

Три аспекти традиційного антиімперіалізму

Гасло «Ні — крові за нафту» — непоганий відправний пункт, адже він ілюструє один із аспектів традиційної системи координат, якою користуються в дискусіях про імперіалізм ліві після Холодної війни. Цей аспект — це наголос на ресурсному імперіалізмі: проявах імперіалізму в спробах наддержав захопити чи підкупити країни шляхом політичного та, особливо, воєнного тиску з метою здобути певні бажані ресурси. Сьогодні нафта — найважливіший із таких ресурсів, і у випадку Іраку, так само як і Лівії, багатьох антиімперіалістів об’єднує приписування цих воєн перш за все потребі США в нафті. Але інші ресурси також можуть бути названі причинами для війни — наприклад, в історіях про майбутні війни за воду, про боротьбу за рідкісні копалини, за володіння ураном, колтаном чи золотом та діамантами.

Інший аспект традиційного підходу зосереджується на могутності імперіалістів. Перш за все Штатам — але, можливо, також і іншим Великим державам, таким як Британія, Франція чи навіть Росія — приписують надзвичайну здатність контролю та керування подіями у світі. Особливо важливою та нечасто згадуваною складовою цієї могутності є роль розвідувальних управлінь і певних форм пропаганди та шпіонажу, що дозволяє справляти значний прихований вплив на, здавалося б, незалежні та не пов’язані між собою події. Хоч далеко не всі антиімперіалістичні ліві приймають найгірші форми параної, що проявляється в дезінформації та нагнітанні підозр щодо всюдисущих агентів ЦРУ та вивідників Служби Безпеки, дуже часто будь-який випадок конфлікту, бунту, повстання, перевороту і тому подібних дій, які вважають певним чином сприятливими для інтересів Заходу (чи Росії, чи, у деяких випадках, Китаю), легко приписують невидимій руці ЦРУ, Держдепартаменту США, Пентагона, Служби безпеки тощо. Щоразу провідною ниткою стає припущення, що мало які з бодай скільки-небудь важливих подій у світі не були так чи інакше передбачені та контрольовані Заходом, і що будь-які прикмети діяльності західних розвідувальних, дипломатичних чи політичних агентств у таких подіях уже є наочним доказом цього передбачення та контролю. Якщо Західна організація доклала чи намагалася грошима чи політичною підтримкою докласти рук до політичного заворушення у країні Другого чи Третього світу, це означає, що події після цього втручання неодмінно будуть під контролем чи принаймні під стратегічним проводом Сполучених Штатів чи їхніх союзників.

Третім аспектом традиційного підходу є стратегія антиімперіалізму. Як уже було зазначено, Західним активістам було непросто розвинути цю стратегію, чи в усякому разі важко її дотримуватися. Це відбувається через незгоди щодо питань, хто зі сторін у кожному конкретному випадку є імперіалістом, а також через низьку здатність лівих як-небудь реагувати на ситуацію, навіть коли механізми та цілі імперіалізму можна чітко визначити. Але крім того, на мою думку, це відбувається завдяки своєрідному типу стратегії, яку традиційно застосовують антиімперіалісти. Така стратегія буває двох майже протилежних видів.

— Перший вид стратегії можна назвати «опозиційним антиімперіалізмом», і найчастіше його пов’язують з різноманітними марксистсько-леніністськими групами та їм подібними, хоча її також часто використовують і «ортодоксальні троцькісти». Опозиційний антиімперіалізм передбачає застосування практичного правила «вороги мого ворога мені друзі», і оскільки головний ворог сидить у нас вдома — кого б наші можновладці не атакували, ті стають нашими друзями. Прихильники цього підходу заходять іще далі: якщо визначені таким чином суб’єкти — наші друзі, тоді ми також маємо бути солідарними з ними і на політичному рівні. Це часто призводить до перебільшення їхніх заслуг перед соціалізмом чи досягнень в економічному розвитку, до захисту їхніх політичних рішень у своїх країнах та засудження їхньої внутрішньої опозиції.

— Друга версія частіше асоціюється з троцькістами з «Міжнародної соціалістичної тенденції» та інших неортодоксальних традицій, а також із деякими іншими течіями. Цю версію можна назвати «антиімперіалізм третього табору». Ця форма антиімперіалізму під час Холодної війни виступала «ні за Вашингтон, ні за Москву — за міжнародний соціалізм», і хоча назви столиць у цій фразі часто змінювалися, принцип лишався непорушним. По суті, головною ідеєю є невизнання війн чи політичних конфліктів між країнами Заходу та їхніми опонентами, а також засудження обох сторін як рівноцінно далеких від соціалістичних цілей та просування натомість антиімперіалізму заради «інтернаціонального соціалізму». Цей останній елемент, оповитий невизначеністю, зазвичай передбачає підтримку внутрішньої опозиції (цілком протилежно до першого типу антиімперіалізму) та спробу визначити в цілому конфлікті бодай найдрібнішу групу, яку найлегше пов’язати з організованим робітничим класом — особливо організованим у стилі «Міжнародної соціалістичної тенденції». Таким чином, прихильників цієї позиції можна ідентифікувати за прагненням до «міжнародного соціалізму».

Можна було би визначити більше аспектів поширених серед західних лівих форм антиімперіалізму, але для наших цілей вистачить зазначених трьох, адже, на мій погляд, вони найбільш типові для дискусій навколо цього поняття та відповідних стратегій і найбільш репрезентативні для позицій більшості сект та антивоєнних груп. Можна було написати більше і з нюансованіше про різноманітні способи, в які різні організації трактують ці форми антиімперіалізму, і про конкретні приклади відстоювання цих ідей, але я краще залишуся на рівні узагальнень — якраз для того, щоб донести загальну думку, а не зводити все до критики окремих осіб чи груп або сперечатися про якусь конкретну війну чи вторгнення. Скоріше я намагатимуся показати, що, на мою думку, такий підхід до антиімперіалізму ілюструє, що лівим часто не вдається розгледіти лісу за деревами, і що жодний із цих трьох аспектів цього підходу, які я перелічив вище, не є задовільним чи навіть переконливим. Я буду трактувати їх у тому ж порядку, в якому я їх називав уперше, але спробую зв’язати свою критику докупи таким чином, щоб прояснити, як пов’язані між собою різні частини описаної форми антиімперіалізму, між якими на перший погляд немає зв’язку.

Традиційний антиімперіалізм як ліва версія реалізму в міжнародних відносинах

Узагальнюючу тему я сформулював би так: усе сказане вище певним чином свідчить, що ліві купилися на доволі слабку версію і так уже слабкої теорії — чогось на кшталт теорії реалізму зі сфери міжнародних відносин. Реалізм, із його акцентом на різноманітних державах, які переслідують свої національні інтереси, наскільки дозволяє їхня могутність, і з його ґоббськівським поглядом на міжнародні відносин, звісно, справді описує деякі сторони імперіалізму та теперішньої світ-системи. Але його багато разів сильно критиковано як всередині, так і за межами дисципліни міжнародних відносин, тому дещо дивує, наскільки легко його прийняли ліві — що демонструють перелічені припущення про імперіалізм. Традиційними недоліками реалізму в міжнародних відносинах є порочне коло в поясненні, чим же є «національний інтерес», нехтування внутрішніми розшаруваннями в країнах (включно з класовим поділом), зосередження на національній державі та монолітне сприйняття влади як актора на міжнародній сцені, а також нехтування ідеологією та навіть самою політикою як такими, що не мають жодного значення, крім риторичного.

Багато що з цього властиво й описаному вище типу антиімперіалізму, який розглядає західні держави (а часом і не західні, на кшталт БРІКС) як непохитно ефективні в своїй гонитві за чітко визначеними національними інтересами сили, нехтуючи ідеологічним та політичним забарвленням дій держави — принаймні з боку імперіалістів, якщо не їхніх жертв. Цей тип антиімперіалізму пояснює всю діяльність на міжнародній арені цим процесом самозвеличення нації та спроб контролю. Справді, у лівій версії такого підходу таки з’являється клас, але насправді тільки постфактум: класи існують лише тому, що капіталістам важливо бути при владі (принаймні, на Заході) і що робітничий клас стає жертвою цього процесу, але хоч таке становище і спонукає до імперіалізму, проте клас не відіграє незалежної ролі як чинник у такому аналізі.

Я вважаю, що багато з описаних вище поглядів або хибні, або ж описують тільки незначну частину ширшого механізму імперіалізму — і я спробую зараз аргументувати таку оцінку детальніше. Майте на увазі, що я не маю наміру стверджувати, ніби імперіалізму не існує, чи що він не становить загрози, чи що імперіалізм ніколи не набуває описаних форм. Навпаки, я хочу посперечатися із вище переліченими думками, оскільки гадаю, що вони не описують найбільш суттєві та найнебезпечніші форми імперіалізму, а також неточно ідентифікують його суб’єктів. Таким чином, вони  призводять до применшення масштабів імперіалізму та переоцінки його здатності домагатися свого. Це може пролунати парадоксально, проте спроби примирити обидва ці спостереження мають тривалу історію в лівій риториці: згадайте рівновагу між Леніновим описом імперіалізму як «найвищої стадії капіталізму» та метафора Мао про імперіалістів як «паперових тигрів». У процесі критики описаної вище традиційної системи координат я спробую віддати належне обом цим гаслам.

Гасло «Ні — крові за нафту», наприклад, повністю викривляє процес імперіалістичного здійснення політичної та економічної влади над слабшими державами та економічними суб’єктами. Якщо за вікторіанської доби колоніальних завоювань імперіалізм часом і справді набирав форми завоювань заради видобутку ресурсів — і навіть зараз війни часом ведуться задля контролю над діамантами, нафтою та дорогоцінними металами, — такий ресурсний імперіалізм стає дедалі менш важливим для могутніх держав Заходу. Причина в тому, що прихильники моделі ресурсного імперіалізму забувають, що нееквівалентний обмін у сфері міжнародних економічних відносин — давно усталений факт. Заходу не потрібно було завойовувати Ірак задля нафти, тому що він уже мав її — за умовами програми «нафта за їжу» та інших домовленостей, призначених обходити санкції, Саддам Хуссейн був змушений продавати свою нафту виключно могутнім Західним державам.

Те саме стосується і героїчного каддаффівського «антиімперіалізму» в Лівії, де переважну більшість нафти було продано ЄС ще до втручання НАТО. Мотив тісних стосунків між Каддаффі та Берлусконі легко виявити: нафту постачали морським шляхом через Італію. У них також є спільний інтерес у запобіганні міграції до південної Європи морським шляхом. Війни в Іраку та Лівії насправді лише зменшили поставки нафти на Захід, так що щось не сходиться між припущеннями про контроль Заходу та цілковитою марністю їхніх дій з точки зору видобутку ресурсів. Не кажучи вже про те, що Афганську, Сомалійську, Боснійську та інші нещодавні воєнні кампанії Заходу й окупації ще важче пояснити як спроби добути ресурси.

Факт у тому, що за нееквівалентного обміну країни, які розвиваються, більше залежать від західних покупців, ніж західні покупці від них. Ось чому навіть досконалий ліво-девеломпенталістський уряд, як у Кубі чи Венесуелі, вимушений торгувати з Заходом незалежно від того, чи ці країни претендують на звання антиімперіалістичних, чи ні. Економіки з високою продуктивністю та високими витратами на науку, крім того, краще здатні знаходити заміну сировинним матеріалам — не тільки провадячи політику «розділяй і володарюй» серед постачальників, але й створюючи синтетичні матеріали та замінники. Розквіт економіки Чилі в кінці минулого століття припинився, коли її основний експортний товар — гуано для виготовлення сульфатів — став непотрібний, бо процес Хебера-Боша відтепер забезпечує більш ефективний синтетичний замінник. Те саме стосується барвників, гуми, діамантів і навіть складників для ліків. Більш технологічно розвинені країни з набагато більшими основними капіталами та вищою продуктивністю можуть також дозволити собі добувати ресурси на капіталістичних умовах там, де на це не здатні бідні країни — тому спостерігаємо, що немало бідних країн уже залежать від західних компаній, які добувають нафту та інші основні ресурси за них.

Потік вартості з бідних країн у багаті — процес нерівності обміну та результат капіталістичної політичної економії, і він так само стосується лівих урядів, як і урядів компрадорського типу. Імперіалізм зараз переважно не мусить нікого завойовувати, щоб отримати ресурси: можна спокійно покластися на процеси світового «вільного ринку», який зараз став значно реальнішим, ніж це було за часів вікторіанських тарифних перешкод, недорозвинених міжнародних потоків капіталу та слабших транспортних сполучень. Тоді багато колоній були захоплені просто з метою не дати іншим країнам обмежити торгівлю з ними, а не безпосередньо задля якихось ресурсів. Сьогодні для функціонування імперіалізму не потрібно навіть це.

Звісно, націоналізація та інші політичні кроки можуть змінити цю ситуацію, так само як активні зусилля створити інвестиційні стратегії для розвитку економіки, як в СРСР чи в Японії (знову-таки, це можуть робити ліві чи праві уряди). Але саме тут пора перейти до моєї наступної тези: замість зосереджуватися на моделях видобутку ресурсів, краще розглядати імперіалізм на міжнародному та багатосторонньому рівні. Війни за колтан та їм подібні проводять заступники заступників імперіалістів, які приносять цим імперіалістам прибуток при дуже незначних видатках з їхнього боку. Проте не тут визначається міжнародна структура імперіалізму. Світ-система заснована не тільки на моделі прямого імперіалістичного контролю а-ля вікторіанська плантація, адже великі антиколоніальні рухи зробили її майже неможливою. Натомість імперіалізм зараз опосередкований та багатонаціональний: він структурує світову економіку та політику, серед іншого впроваджуючи нерівність та обмеження для всіх економічних суб’єктів, за допомогою таких установ як Світова організація торгівлі, Міжнародний валютний фонд та Світовий банк, а також через Раду Безпеки ООН та НАТО. Хоча мало хто навіть серед традиційних антиімперіалістів заперечуватиме значимість цих організацій, вони схильні розглядати їх лише як додаткових агентів імперіалізму. Але насправді вони більш важливі: вони і є імперіалізмом, у тому сенсі, що світовий лад, сформований після Сан-Франциско та Бреттон-Вудс, влаштований для підтримки імперіалістичної нерівності. Прямі вторгнення, перевороти, опосередковані війни холодної війни тощо — тільки засоби насадження такого порядку, а не сам порядок. Це лише засоби для досягнення цілі, але засоби можуть змінюватися і справді змінюються.

Вважати ці явища самим імперіалізмом — це не бачити лісу за деревами, як я вже зазначав. Насправді справжній масштаб імперіалізму проявляється в складніших та тонших опосередкованих процесах політичної економії, по суті, в формальному підведенні під категорії «світової економіки» чи «глобалізму», з метою стримувати дії та прагнення численних бідняків світу. Імперіалізм — це дещо більше, ніж нафта, посередницькі війни чи «кольорові революції». Звідси й Ленінове уявлення про імперіалізм як про найвищу стадію капіталізму: не те щоб я погоджувався з конкретним Леніновим трактуванням імперіалізму, але воно важливе для розуміння, що імперіалізм — це спосіб втілення повоєнного політекономічного ладу, а не навпаки. Його масштаби відповідають масштабам процесів та інституцій, що власне і створюють цей порядок, і імперіалізм проявляється саме в цьому ладі, які би конкретні засоби не застосовували би час від часу для його утвердження.

Діяльність незахідних політичних суб’єктів

Зважаючи на сказане, цілком слушно виникає питання: що ж тоді зі згаданими девелопменталістськими намаганнями? Що з антиколоніальними рухами, Рухом неприєданння і так далі? Це підводить нас до наступного пункту, який я хочу розкрити — уявлення, ніби імперіалізм всевладний і все контролює. Я часто критикував цю точку зору раніше і повторюся тут. По-перше, вона заперечує вплив незалежної боротьби бідного і робочого люду в «імперіалізованих» країнах, адже здатна сприймати їх лише як жертв дій Заходу або героїв опору проти таких дій, але ніколи як здатних провадити власну політику, мати мотиви і цілі у власній класовій та національній ситуації — так само, як нездатний це зрозуміти реалізм у міжнародних відносинах. Імперіалістичні втручання, хабарі, погрози, вимагання і бомбардування, звісно, грають роль у політичній діяльності та стратегіях другого і третього світу, але ця діяльність і стратегії не визначені й не обмежені виключно цим.

Так само розбіжності між групами всередині більшості народів світу не є по своїй суті «штучними», виключно результатом пропаганди і докучливого втручання могутніх держав. Ці конфлікти навіть не наслідують розколи західної політики. Скажімо, у конфліктах між сектами суннітів і шиїтів або громадянських війнах в Африці часто немає засадниче «прозахідної» й «антизахідної» сторони. І навіть якщо такі сторони проявляються, вони не обов’язково бодай наскількись визначені діями або заступництвом Заходу. Західні розвідувальні агентства або дипломатичні пропагандисти можуть надавати гроші або підтримку тій чи іншій стороні, але це не робить учасників справою рук цих агентств, так само як і не означає, що конфлікти та їхні результати передбачає та контролює Вашингтон, Москва чи Париж.

Із запереченням суб’єктності з’являється уявлення про всемогутність чи щонайменше всезнання імперіалізму. Широке спостереження за інтернет- і телефонними мережами з боку Агентства національної безпеки, а також оповідки часів холодної війни про шпіонаж, психологічні операції та джентльменів, що роз’їжджають віддаленими столицями у машинах, по вінця повних доларів, часто підсилюють такі уявлення. Але реальність цілком протилежна. ЦРУ і решта агентств якраз такі масштабні, їхні дії — такі таємні та складні, а програми спостереження — такі амбіційні якраз тому, що спроможність імперіалістичних держав контролювати події є досить слабкою. Ця спроможність спирається на складне поєднання залякування, кооптації та інформаційної переваги, і, оскільки вони діють на багатьох рівнях і мають багато проміжних ланок, вони мають настільки ж багато вразливих місць. Вражає, як традиційний лівий антиімперіалістичний підхід зазвичай наділяє такі агентства — а я зовсім не заперечую реальності їхніх дій і необхідності спротиву — набагато більшою ефективністю, здатністю до передбачення і контролю, ніж ці агентства та їхні уряди мають насправді.

Можна навести багато прикладів, які показують хибність таких суджень. Я назву кілька. Перший – це ступінь залежності імперій всіх часів від «делегування». Від римських foederati до вікторіанських askaris, до Британської індійської армії та до сучасних «миротворців» — імперіалістичні сили ніколи б не спромоглися не те що утримати, а навіть здобути владу без активної участі союзних сил на місцях. Далеко не прості маріонетки, такі сили мали і мають власні цілі та засоби і часто вимагають чогось в обмін на свої послуги. Повстання «сипаїв» у 1856 році було найбільшим антиколоніальним повстанням до початку Другої світової війни, і воно зосереджувалося саме на тих військах, які були конче необхідні британцям для збереження контролю над Індією. Звісно, безглуздо вважати, як часто кажуть, що Індію в ім’я корони утримували кілька тисяч британських службовців та офіцерів. Насправді це робили сотні тисяч індійських вояків.

Це не означає, що варто нехтувати руйнівною силою зброї, армій та технологій імперіалістів, але все це має бути вписаним у відповідний контекст для розуміння того, на чому насправді заснована імперіалістична влада. Імперіалістичні держави мають нездоланну перевагу в авіації, ядерній зброї, безпілотниках і будь-чому іншому, але все це — лише засоби знищення ворогів. Це не інструменти контролю. Насправді, іракська авантюра показала не силу імперіалізму, а його слабкість: вона довела, що попри всі свої армії та хизування, американці та їхні союзники не спромоглися побудувати державу, не змогли переформувати Ірак за своєю подобою, не змогли навіть контролювати стабільний і поступливий уряд. Це свідчить про те, що після кількох років фактичної громадянської війни, не стримуваної вдаваною владою некомпетентного проконсула Пола Бремера, коаліційні сили змушені були звернутися до Об’єднаних Націй з проханням створити місію, покликану побудувати державу за них. Чи є це ознакою, що імперіалістичні сили мають владу в односторонньому порядку ставити свою печать на світ, коли їм заманеться? Чи вказує це на те, що вони знають і контролюють події за кордоном так добре, ніби вони відбуваються у Вашингтоні? Тому, хто живе в страху перед ЦРУ, варто лише згадати про затоку Свиней.

Звісно, це не означає, що перевороти і вторгнення ніколи не скидали небажаних урядів і не встановлювали нових. Вони справді часто досягають успіху. Але у продовженні своєї справи вони залежать від співпраці та дій політичних сил і класів поза імперіалістичними володіннями, а ці сили ані повністю відомі, ані повністю підконтрольні жодній імперіалістичній державі, скільки б та не розмахувала грошима і зброєю. Якщо сумна історія Афганістану від початку радянського вторгнення до сьогодні не доводить неспроможність жодної могутньої держави цілком знати чи контролювати події, розвиток яких залежить від інших, — тоді я не знаю, що взагалі може це довести. Саме в цьому сенсі Мао слушно сказав, що імперіалісти — то «паперові тигри». Попри всю свою зброю, шпигунів і гроші, вони мають величезну спроможність до руйнування, але мало можливостей побудувати щось нове або керувати розвитком подій у політиці та економіці. Багато ліберальних та консервативних критиків у західних країнах також це визнають.

Отже, повертаючись до питання про великі антиколоніальні рухи та стратегії розвитку: можна стверджувати, що структура сучасного імперіалізму якраз і є відповіддю на цей прояв незалежної суб’єктності з боку народів країн, що розвиваються. Попри всю свою військову та економічну перевагу, стара система колоній і мандатів була зруйнована завдяки колективній волі і діям людей Африки, Азії та інших частин світу. Генеральна Асамблея набула значущості за рахунок втрати впливу з боку Ради Безпеки, а різні країни, що розвиваються, отримали можливість нацьковувати великих гравців один на одного. Ліво-девелопменталістський підхід стикнувся з деякими суттєвими обмеженнями всередині цих суспільств, і вони ставали дедалі очевиднішими з плином часу.

Але я би сказав, що ці події проявили ще дві речі. По-перше, те, що внутрішня політична та економічна динаміка «імперіалізованих» країн сама по собі значуща як чинник. Вона проходить схожими траєкторіями в багатьох країнах, але не є через це передбаченою або контрольованою з боку Заходу.  Але ці події також показали спроможність людей не лише чинити опір імперії, але й активно перетворювати світ-систему за власними уявленнями. Жорстокість імперіалістичної реакції — з її прямими або посередницькими війнами, зі спробами перезаснувати капіталістичну систему на основі «перегонів до дна» і конкуренції між національними державами, що розвиваються, — слід розглядати як відповідь на незалежні дії різноманітних народних рухів у третьому світі. До того ж, з наслідкам цієї реакції сьогодні борються не менше, ніж будь-коли в минулому. Знову-таки, я не намагаюся стверджувати, що перевороти і контрреволюції, нав’язані могутніми державами, не були серйозною загрозою і покаранням за незалежні дії різних держав. Радше я хочу сказати, що цей проект нав’язування контролю є опортуністичним, неповним і непевним як для імперіалістів, так і для імперіалізованих: багатобічна гра у «прибий крота», в яку раніше грали за допомогою опосередкованих війн, а сьогодні — за допомогою інституцій «міжнародної спільноти».

Переваги відсутності стратегії

Це, нарешті, приводить нас до питань стратегії боротьби з імперіалізмом. Тут треба бути особливо обережними. Як я вже говорив, важливо пам’ятати, що практично жодний аналіз на звичному для лівої теорії рівні узагальнення повністю не визначає яку-небудь конкретну стратегію, і ця стаття — не виняток. Можна бути правим на рівні аналізу і помилятися в стратегії, можна навіть навпаки (хоча це і значно менш імовірно). Я також не вдаватиму, ніби маю якесь особливо проникливе розуміння процесу соціалістичної революції або навіть вдалого ліво-девелопменталістського антиімперіалізму (який часто, справедливо або не дуже, приймають як заміну революції). Як і з рештою стратегічних питань, коли мене питають, яким є правильний шлях до революції, я відповідаю: якби я знав, я б ту революцію вже зробив! Як часто все, що можна запропонувати — лише негативні поради, а це не дуже сприятливе становище. Як би там не було, ось що я маю сказати.

Найперший висновок, який я би зробив з усього сказаного: слід позбутися схильності до конспірологічного мислення. Холодна війна проявлялася зокрема у формі фронтів ЦРУ, прихованої пропаганди, раптових переворотів і всіх цих штучок зі шпигунських романів. Все це не зникло тільки через те, що зник СРСР — натомість США сьогодні здатні продовжувати свої операції зі спостереження, викачування грошей і торгівлі наркотиками з меншим опором. Не відбулося також змін у близьких стосунках між західними медіа і військовими та політичними лідерами, або між західними урядами та олігархами й тиранами за кордоном (в залежності від того, що їм підходить у даний момент). Втім, з чим я не згоден — це з перебільшенням ефективності більшості цих речей як чинників. Згідно з окресленою тут позицією, я би не став заперечувати, що ЦРУ і Управління по боротьбі з наркотиками активно просувають інтереси Америки по всьому світу — цього варто очікувати. Що я таки заперечую, це те, що їхні спроби слід заздалегідь вважати успішними, без жодних доказів на підтвердження цих успіхів, а також те, що їхню присутність та активність слід вважати як ознаками контролю над подіями або знання про все, що відбувається.

Ми бачимо світ крізь темні окуляри, але так само роблять ЦРУ і навіть АНБ. Їхня спроможність до дій набагато більша за нашу, але це ще нічого не гарантує. Якби гарантувало, то вся їхня таємність була би непотрібною. Те, що Едвард Сноуден зміг вкрасти мільйони документів АНБ і викрити їхні дії в широкому масштабі, і те, що ці дії не свідчать про глобальну спроможність передбачати або контролювати політичні дії менш значущих організацій, є ознакою, що ми маємо серйозно ставитися до їхньої діяльності, але не переоцінювати їхній вплив на події. Холодна війна була спектаклем, у якому США і СРСР намагалися підтримувати організації, які вони не контролювали — саме тому стратеги завжди були такими параноїками, а теорія ігор стала такою важливою. Ті самі люди, яким вони одного дня платили гроші, наступного дня збивали їхні літаки. Немає причин вважати, що сьогодні все по-іншому.

Друга проблема — це те, що такий спосіб мислення віддаляє нас від класового та політичного аналізу країн, про які йдеться. Це стосується обох антиімперіалістичних позицій, описаних на початку цьої статті. Для опозиційного антиімперіалізму існують лише імперіалісти (погані) та їхні вороги (хороші). Все, що вони атакують, ми підтримуємо. В такий спосіб політичні фігури, що масово вбивали комуністів, придушували профспілкову діяльність, укладали найбільш опортуністичні угоди з західними силами та нав’язували неоліберальні «реформи» власним економікам (в яких уже й так здебільшого був високий рівень безробіття і які вже й так контролювала вузька кліка олігархів), раптово перетворюються на героїв соціалістичного прогресу. У версії «третього табору» існують імперіалісти (погані), їхні вороги (погані) та незалежний робітничий клас (хороші). Але це зводиться просто до відчайдушних спроб ідентифікувати серед задіяних у конфлікті бодай якусь сторону, де діяв би «справжній» робітничий клас. Таким чином, роль крихітних організацій лівих профспілкових активістів в міських зонах перебільшують понад будь-яку міру, і кожен страйк на кондитерській фабриці десь у Перу чи Ємені подають як перший поклик сурми соціалістичної революції.

Жоден із цих підходів не ставиться серйозно до політичних та соціальних структур, характерних для конкретних суспільств, і жоден із них не бажає адаптувати свою модель — ба навіть свої погляди на те, ким і чим є сторони протистояння — до специфіки конкретного часу та місця. Знову-таки, це щось на кшталт лівої пародії на реалізм у міжнародних відносинах, який тільки й знає, що про дипломатію Пелопонеської війни або політику Першої світової. Здається, нікому не спадає на думку, що в нинішні часи, коли робітничій рух як історичне явище є безпрецедентно пасивним і коли організований соціалізм скрізь зруйнований, ми мали б очікувати існування багатьох конфліктів, у яких немає «хорошої» сторони, чи навіть у динаміці яких немає геть нічого від традиційної політики соціалістичної боротьби. (Зверніть увагу, цим я не намагаюся сказати, що класи як такі зникли або не мають аналітичного значення — це було би помилкою протилежної крайності, характерної для набору орієнталістських теорій Фукуями-Хантінгтона.)

Висновки

Я не пропоную жодного альтернативного рецепту якраз тому, що ідея про можливість пояснити нинішні часи за допомогою одного рецепту на стратегічному рівні призводить до самообману та пошуку легких замінників без жодних помітних результатів. Видовище боротьби між двома сектами через «очевидну» антиімперіалістичну необхідність підтримувати/протистояти Х ніяк не посприяло відродженню поріділих лав антивоєнного чи антиімперіалістичного руху на Заході. Враховуючи позицію середньостатистичного мешканця Заходу, який послуговується багатьма наслідками цього самого імперіалізму, брак ентузіазму не має дивувати. Але ступінь відрази щодо війни в Іраку доводить, що таку пасивність також не можна вважати само собою зрозумілою. На мою думку, імперіалізм проявляється складніше, багатосторонніше і тонше, ніж це представляє більшість сьогоднішніх антиімперіалістичних гасел. Як я спробував показати, я вважаю, що імперіалізм має набагато ширший розмах, ніж це уявляє конспірологічно-ресурсний підхід, але водночас набагато гірше контролює події, ніж гадають більшість лівих. Я би сказав, що імперіалізм здійснює свій найсуттєвіший контроль в інституційній та непрямій формі, тоді як його безпосередні дії (приховані або ні) є зазвичай опортуністичними та реактивними.

На мою думку, щоб дискусія про антиімперіалізм та його аналіз просунувся в новому напрямку, слід зосередитися на розумінні цієї інституційної динаміки, а також внутрішньої динаміки суспільств, на які вона впливає, і взаємодії між ними. Слід займатися радше важкою працею міжнародної політекономії, ніж будувати прості моделі міжнародних відносин. Це також допомогло би західним лівим усвідомити власну позицію та її можливості підриву імперіалізму та впливу на нього краще, ніж нескінченні командні змагання в підтримці того чи іншого «боку» в конфліктах у другому і третьому світі. Так антиімперіалізм обійшовся б без зведення сторін конфлікту до ролі простих втілень західної волі або реакцій на неї.

Перекладено за: Matthijs Krul. No Blood for Oil? Some Thoughts on Imperialism and Anti-Imperialism

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

КРЫМ И СОВРЕМЕННЫЙ ИМПЕРИАЛИЗМ (Денис Пилаш)

ШВЕЙЦАРСЬКИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ АБО ТАЄМНИЦІ НЕВИДИМОГО ВПЛИВУ (Себастьян Гуекс)

ЕКОНОМІЧНА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ПОЛІТИЧНИЙ УНІВЕРСАЛІЗМ: ЧИ СУПЕРЕЧАТЬ ВОНИ ОДНЕ ОДНОМУ? (Самір Амін)

ЧТО НЕ ТАК С СОВРЕМЕННЫМ МАРКСИЗМОМ? (Матейс Крюл)

Notes:

  1. Я не зараховую людей на кшталт підписантів Юстонського маніфесту до цього сонму.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери