Politics

«Майже десять відсотків активної робочої сили в Польщі — це українці» — інтерв’ю з активістом польського профспілкового руху Ігнацієм Яном Юзвяком

12436

Інтерв'ю з Ігнацієм Яном Юзвяком

Ігнацій Ян Юзвяк  молодий вчений, співробітник Варшавського університету. Він займається культурною антропологією та пише дисертацію про фактори міграції та кордону в житті прикордонних районів Закарпатської області. Він анархіст й активіст профспілки «Inicjatywa Pracownicza», що шукає шляхи співробітництва з українськими заробітчанами. Під час візиту Ігнація до Києва для участі в науковій конференції ми познайомилися, а потім вирішили більш детально поспілкуватися на теми, які можуть бути цікавими для читачів «Спільного».

 

 

Максим Казаков: Для України Польща  це західний сусід і певний зразок. Цікаво було б почути про місце лівих у цій країні. Наскільки ліві представлені в політиці  загальнонаціональній та локальній?

Інацій Ян Юзвяк: Брати Польщу за зразок із лівого погляду  це просто безумство. Польська економіка й політична система може бути зразком для неолібералів, а останнім часом  навіть для консерваторів. А з погляду соціал-демократичного, анархістського або будь-якого іншого лівого вона не є ніяким хорошим прикладом.

Почнемо з найвищого рівня  з парламенту. Зараз у нас жодної лівої партії в парламенті, тільки консерватори, ліберали й націоналісти. За чверть століття з моменту розвалу соцтабору у нас було два лівих уряди, сформованих так званою Соціал-демократичною партією, яка була створена на основі комуністичної партії[1]. Довго можна про них говорити, але у своїй основі їхня політика була неоліберальною й проімперіалістичною. Вони правили з 1993 по 1997 рік (ці часи я сам не дуже памятаю), а потім знову з 2001 по 2005 рік[2]. У той період тривала політика приватизації, скасування соціальних пільг для студентів, пенсіонерів та інших. Тоді ж Польща взяла участь в американських імперіалістичних війнах в Афганістані та Іраку. Коротко кажучи, нічого лівого, крім назви, в цій політиці не було навіть із соціал-демократичного погляду. Президент Польщі в 19952005 роках Олександр Кваснєвський, широко відомий і популярний в Україні, прийшов на цю посаду із Соціал-демократії Республіки Польща. За часів «народної демократії» він обіймав посаду міністра у справах молоді. У свою каденцію Кваснєвський був хорошим другом Джорджа Буша, Тоні Блера, таким собі адвокатом політики НАТО й міжнародної політики США.

 

Джерело

 

Справжньої соціал-демократії у нас в Польщі немає, вона просто скомпрометована. Дуже багато виборців почали голосувати за консерваторів, тому що консервативна партія[3] в соціальному полі виглядала більш лівою, ніж так звані ліві. Багато хто почав голосувати за консерваторів через їхній популізм. Соціал-демократична партія отримала 2001 року близько 40% голосів, а потім їхня підтримка постійно падала, опустившися до рівня десь 10%. А на останніх виборах вони навіть в парламент не потрапили.

Звісно, крім цих посткомуністичних соціал-демократів, було кілька спроб створити інші ліві політичні сили, але поки що без особливого успіху. Два роки тому виникла партія «Razem» («Разом»)  за кольором партійних прапорів їх називають фіолетовими. Вони вважають себе навіть не соціал-демократами  це в найширшому розумінні ліві, які хочуть перевести сили соціального протесту в партійну політику. На останніх парламентських виборах вони отримали близько 4% голосів. Подивимося, що далі з ними буде.

Крім того, в Польщі є Соціалістична партія (ППС)  історична спадкоємиця партії, яка була одним із творців Другої Речі Посполитої[4] і займала там позицію соціал-демократів. Після війни ППС обєдналася з комуністами, створивши ПОРП. Але частина соціалістів продовжували діяти нелегально. У 1987 році вони відновилися як самостійна партія, в 1990-ті роки були в коаліції із соціал-демократами. Протягом 8 років від ППС був депутатом парламенту Пьотр Іконовіч[5]  по-моєму, єдиний депутат, який щось робив. Він брав участь у протестах, допомагав людям на державному рівні. За 27 років незалежного парламентаризму в Польщі це поки єдиний приклад людини зі справді лівим підходом.

 

 

Якщо дивитися з погляду соціальних рухів й активізму, а не партій і парламентаризму  звичайно, існують різні ліві угруповання: анархісти, троцькісти, незалежні марксисти, сквотери та інші. Існують незалежні профспілки. Що стосується профспілок, то є три такі великі централізовані мережі. По-перше, це «Солідарність»...

МК: Це та сама «Солідарність», яка зявилася у 80-му році?

ІЮ: Так, це вона. Далі йде OPZZ (Загальнопольське об'єднання профспілок), а також Форум профспілок. Я особисто вважаю їх усіх жовтими[6] профспілками. Хоча, працюючи серед шахтарів, вони іноді мають більш радикальну позицію та застосовують більш радикальні засоби протесту. Але насправді вони просто проспали свій час, адже всі неоліберальні реформи пройшли без їхнього спротиву, без будь-якого впливу на процес демонтажу соціальної держави з їхнього боку.

Існує також кілька незалежних профспілок, зокрема Inicjatywa Pracownicza (Робітнича ініціатива, далі — IP), до якої я належу. Крім нас, це також Серпень-80[7] — профспілка, яка діє переважно на півдні Польщі серед сілезьких шахтарів. Вони бюрократи, тобто мають централізовану структуру, але водночас досить радикальні у своєму баченні економіки й протестах. Є ще Конфедерація праці, які не бюрократи, але й не радикали. Існує ще бозна-скільки маленьких профспілок, розкиданих по робочих місцях.

 

Джерело

 

МК: А найбільша у чисельному співвідношенні профспілка — це «Солідарність»?

ІЮ: Так, причому зараз це відкрито проурядова профспілка. Вони відкрито співпрацюють із президентом і Радою міністрів, зокрема в питаннях історичної політики, що дуже важливо. В Україні, напевно, знають Instytut Pamięci Narodowej.

МК: Звичайно! Наш Інститут національної памяті був створений президентом Ющенком, який рівнявся на польський Інститут. В Україні пропагується такий погляд, що в усіх проблемах сучасної України винні ліві. Чому зараз економічний спад і війна? А тому що довго правили ліві. Минуло вже 26 років, а до сих пір у всьому винна радянська влада. У Польщі в пропаганді з боку влади та правого флангу намагаються повязати сучасних лівих із «народною демократією» та проблемами «перехідного періоду»?

ІЮ: Так. І смішно, і страшно, що така тенденція посилюється, причому це почалося кілька років тому. Боротьба з комунізмом з правого боку посилюється з розвитком капіталізму. Чим далі від періоду «народної демократії», тим більше праві кажуть, що комуністи в усьому винні. Мовляв, причини недорозвиненості польської економіки й демократичних структур полягають у періоді ПНР і в тому, що комуністи досі обіймають різні державні посади. У нашої керівної партії одне з основних програмних положень, на якому вона багато голосів заробила під час виборів,  недостатність проведеної декомунізації. Члени цієї партії постійно говорять, що справжня декомунізація починається тільки тепер.

 

"Головним ворогом тепер стали діти комуністів, адже за часів «народної демократії» опоненти правих були ще дітьми."

 

Неугодні правим журналісти або університетські викладачі  це, звісно ж, комуністи або діти комуністів. Головним ворогом тепер стали діти комуністів, адже за часів «народної демократії» опоненти правих були ще дітьми. І це тенденція останніх років пяти. До цього консерватори були однозначно проти колишніх комуністів, але, за їхніми словами, були не проти лівих як таких. Деякі праві заявляли, що Польщі стала б у пригоді ліва політична сила, не повязана з колишньою системою. Але ставлення змінилося, і тепер для них всі ліві  соціал-демократи, зелені, анархісти, сталіністи  це одне й те саме. Уже в усьому винна не більшовицька революція, а французька. Все, що відбувається від 1789 року  це чисте зло. Що цікаво, на псевдоінтелектуальному рівні одним із головних ворогів для правих політиків, інтелектуалів і журналістів є Франкфуртська школа. Комунізму вже немає, він уже переможений, але все ще є Франкфуртська школа, на основі якої можна знищити всі «традиційні європейські цінності». На інтернет-форумах праві футбольні фанати пишуть, що вони проти Франкфуртської школи, хоча ніхто з них навіть не знає, що це таке[8].

 

Джерело

 

МК: Якщо ми вже торкнулися теми ультраправих... Польські праворадикали беруть участь у соціальних рухах і профспілкових акціях, намагаються влізти в цю тему? Українські праві  ВО «Свобода», Азов, С14  активно лізуть. Польські праві намагаються паразитувати на профспілковій і робітничій темі, соціалці в цілому?

ІЮ: Не дуже. У польських правих відрізняється динаміка. Є кілька правих політичних організацій, але в них немає чіткого й спільного бачення питань економіки. Вони насамперед займаються історією та історичною політикою. Праві принципово проти мігрантів та біженців, вони за так звані традиційні сімейні цінності. Але про економіку вони між собою сперечаються. Серед правих є й ліберали, й прихильники державного втручання, є підприємці, а є й робітники. Іноді праві висловлюють підтримку «Солідарності». Але своїх профспілок у них нема, і на акції незалежних профспілок вони не приходять, навіть якщо бачать конкретну соціальну проблему, що спричинила протест. Цією тематики для них майже не існує. Мені навіть важко сказати чому. Хоча загалом вони дуже сильні, але не втручаються в ці справи.

МК: Поговорімо про реальні проблеми робітників. Що найчастіше викликає протести в останні роки?

ІЮ: Найсерйозніша проблема, щодо якої люди звертаються до профспілок і про яку дуже багато пишуть у пресі,  це вид договорів, що регулюють трудові відносини. Дуже багато людей (і ця кількість зростає) працює не на основі трудових контрактів, а за цивільними договорами[9]. Це контракти між двома формально рівними субєктами, де одна сторона бере на себе зобовязання зробити певний обсяг робіт. Багато людей, які обєктивно є найманими працівниками, укладають такі цивільні договори й найманими працівниками не вважаються. В такому разі не роблять відрахування в пенсійний фонд, іноді (це залежить від умов контракту) немає страховки. Цю роботу в будь-яку мить можна втратити. Багато компаній укладають дуже короткострокові контракти  на один місяць, навіть тиждень, а потім можуть продовжити або не продовжити їх. Види контрактів  це дуже важливе питання на сучасному ринку праці.

 

"Види договорів, нижча за мінімалку зарплата й безпека на робочому місці  це три найважливіших питання."

 

Друге питання  це, звичайно, зарплата. Мінімалка  близько трьох євро на годину. Але є низка способів, як цей закон про мінімальну зарплату обійти, наприклад знову ж таки за допомогою цивільних контрактів. На некваліфікованих роботах найчастіше отримують меншу за мінімалку плату. Наприклад, сторожі й охоронці працюють за 5 злотих, тобто 1 євро на годину,  це ніщо при польських цінах. У садах на зборі фруктів теж часто платять набагато менше за мінімалку. Там працюють переважно українці. На будівництві буває дуже різна зарплата, мінімалку там отримують, але зате ніхто не працює 8 годин на день. Влітку на будівництвах працюють 1214 годин на добу.

 

Джерело

 

Безпека праці  це також серйозне питання у Польщі. Особливо це стосується будівництва й важкої промисловості. Будівельники поки не організовані, за винятком профспілки операторів кранів, яка проводить кампанії за безпеку на робочому місці. Вони відмовляються працювати на кранах, які не відповідають технічним нормам, фотографують їх, публікують у Facebook, щоб показати, що там діється тощо. Отже, види договорів, нижча за мінімалку зарплата й безпека на робочому місці  це три найважливіших питання.

МК: Поговорімо нарешті про вашу організацію, про IP. Розкажи, будь ласка, як і коли вона виникла. За яких обставин це відбулося? Хто її створював?

ІЮ: Все починалося 2002 року з членів Анархістської федерації[10] (Federacja Anarchistyczna). Спочатку це була неформальна група з такою назвою. Тільки в 2004 році створюється IP як профспілка, офіційно зареєстрована. Профспілка виникла завдяки цим членам Анархістської федерації й робітникам заводу імені Цегельського в Познані. Цей колись дуже великий завод був заснований ще в ХІХ столітті; зараз там виробляють мотори для кораблів, турбіни, запчастини та інше. Цей завод відіграв значну роль в історії міста Познань. У міжвоєнний період там діяли радикальні профспілки й протестні рухи. А після війни, в 1956 році, відбулося так зване Познанське повстання, яке почалося з протесту робітників цього заводу. Тому завод Цегельського має величезне символічне значення. Там діють чотири профспілки, зокрема «Солідарність» і ОПЗЗ. Спочатку члени Анархістської федерації просто організовували поруч свої мітинги, почали спілкуватися з робітниками й це спрацювало. Активним членом IP із заводу Цегельського був Марцель Шари. Він помер 2010 року від лейкемії. Завдяки йому ця ініціатива вийшла у «великий світ». Потім із Познані це перекинулося й на інші міста.

 

Джерело

 

До сих пір місто Познань є найбільшим центром нашої активності. Далі існує наша група на заводі Цегельського. Ще є наш комітет у дитячих яслах, в якому перебуває понад 100 членів. Наскільки я знаю, там працюють тільки жінки. У робітниць ясел дуже активний і дуже радикальний підхід. Вони кілька років воювали з міською владою щодо зарплати й умов праці. Вони блокували рух трамваїв у центрі Познані, перекривали вулиці під час Євро-2012. Загалом, вони йшли на дуже радикальні заходи. Досі в місті їх дуже поважають, знають, що з ними треба поводитися обережно. У Познані також існує наше відділення на складах міжнародної компанії Amazon. У Познанському Amazon`і працює майже півтори тисячі осіб. З них близько 400 перебувають в IP. Складність у тому, що не всі працюють безпосередньо на Amazon, деякі працюють на посередників, в компаніях Manpower та Adecco, які, наскільки я знаю, в Україні теж діють.

У Познані є наші комітети також у деяких культурних закладах, наприклад, у популярному «Театрі Восьмого дня». Дуже активні актори і працівники адміністрації, які підтримують усе прогресивне, що відбувається в Познані. Хороші умови в місті створює згадана Анархістська федерація. Тут вже 23 роки існує сквот Rozbrat, дуже політично активне місце, де живуть активісти, відбуваються культурні та політичні події, де будь-яка політична чи культурна ініціатива може знайти місце для зустрічей і заходів. Місто Познань є дуже активною точкою на політичній карті Польщі. Крім Познані, ми є в усіх великих містах Польщі  Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Гданську  і в маленьких містах, які важко навіть на карті знайти. Учасниками профспілки є вчителі в школах, робітники культурних закладів тощо. У Варшаві у нас 200 членів як у приватних фірмах, так і в державних інституціях. Всього по країні в нас понад 1500 членів. Що стосується галузей економіки, в яких ми створили осередки, то це, по-перше, культура та мистецтво, потім логістика (як-от склади Amazon) та освіта.

 

Джерело

 

МК: Розкажи коротко про систему вашої організації.

ІЮ: У нас є три види комітетів. По-перше, це комітети, що створюються колективом на окремому підприємстві. Другий різновид  це комітети, які обєднують працівників однієї професії. І, нарешті, комітети, що обєднують за територіальною ознакою людей, які де-небудь працюють і хочуть приєднатися до наших дій.

Спочатку кілька слів про робітничі комітети, в яких перебувають люди, що працюють пліч-о-пліч. Вони створюються на основі Трудового кодексу: якщо є не менше 10 осіб, які працюють в одній фірмі, вони самі можуть створити профспілку. Ми цим займаємося й ухвалюємо таке рішення. У нас є комітети, до яких входять буквально 1112 членів, а є такі, як в Amazon, де всі 400. Ми маємо робітничі комітети в культурних закладах, в театрах, в музеях, галереях, школах, різних приватних фірмах.

Наступний різновид  комітети, які офіційно називаються міжзакладовими. Там перебувають люди, які працюють у різних фірмах, але в одній галузі. Вони вже ніяких гарантій за Трудовим кодексом не мають. Але вони обєднуються, організовують різні мітинги, видають публікації тощо. Роботодавець офіційно не визнає їх профспілками, офіційно вони не є партнерами для трудових суперечок. Однак для нас офіційне партнерство не настільки важливе.

Третя група комітетів  регіональні (komisje środowiskowe). Всіх, хто хоче активно діяти, але в кого не вийшло створити профспілку, хто працює в таких умовах, що на робочому місці ніколи не вийде її створити, приймаємо в регіональні комітети.

МК: А хто ухвалює рішення на рівні всієї організації?

ІЮ: Національний комітет, який є координатором усієї профспілки. Я сам член національного комітету. У нас немає генерального секретаря, всі рішення ухвалюються колективно. Цей орган переобирається кожні два роки на крайовому з'їзді делегатів. Усі комітети обирають своїх делегатів, їхня кількість залежить від кількості членів у комітеті.

З'їзд делегатів збирається раз на два роки та є головним органом управління в нашій профспілці, що вирішує всі офіційні питання. Крім того, раз на два роки відбувається так звана програмна конференція, де ми не ухвалюємо рішення, а просто обговорюємо різні питання політики, напрямки наших дій. На конференції розбирають ту тематику, яку продовжують обговорювати вже на з'їзді делегатів, щоб там ухвалити намічені на конференції рішення. Це так по черзі проходить: однією весною — загальнонаціональна конференція, тобто з'їзд делегатів, наступною — програмна конференція.

Також в IP існують групи, які об'єднують членів різних комітетів із різних міст. Є група з міжнародних відносин, я секретар цієї групи. Є група з тренінгів, яка організовує курси з різних видів активізму, курси прямої дії і профспілкової роботи. Є група з правових питань. Видаємо газету, поки що вона не дуже регулярно виходить, її наклад — 5 тисяч примірників, постійно і активно ведемо наш сайт. Але не всі сайт регулярно перевіряють, тому намагаємося найважливіші матеріали друкувати в газеті. Її ми безкоштовно поширюємо серед членів і симпатиків.

МК: Хотів би уточнити цифри. Скільки людей в середньому бере участь у з'їзді делегатів і скільки перебуває в національному комітеті?

ІЮ: В національному комітеті 11 осіб. Завжди не менше 10. Учасників зїздів буває біля 50.

МК: Розкажи про останні акції вашої профспілки.

ІЮ: Я виділив би, напевно, боротьбу робітниць познанських дитсадків. Цих жінок перевантажували роботою. Не вистачало робітниць, тому ставилися дуже тривалі зміни, а перерви між ними були абсолютно недостатні. Ми змогли домогтися перемін у їхньому графіку.

Наскільки успішна  поки важко сказати, але однозначно важлива боротьба також проходила у Вроцлаві в Театрі польському. Понад півроку актори й режисери домагалися не тільки реалізації своїх трудових прав, а й виступали проти директора та культурної програми театру. Врешті-решт місцева влада погодилася поміняти директора, але різні політичні сили у Вроцлаві та цьому регіоні не можуть домовитися між собою. Тому поки директор залишився, але офіційно вже ухвалили рішення його замінити. Ми сподіваємося, що робітники, яких звільнили з роботи, будуть знову прийняті.

Своїм головним успіхом ми вважаємо Amazon. Хочу зазначити, що члени нашого комітету підтримують звязки з працівниками компанії в Німеччині, Франції, Великобританії та США, а також видають свою газету.

МК: Розкажи про систему членських внесків. Чи є вони обов’язковими та чи вистачає вашого бюджету на потреби організації?

ІЮ: За рішенням національного зїзду кожен комітет повинен здавати центральному по 4 злотих (1 євро) з кожного члена. А як комітети будуть ці гроші збирати та скільки вони зі своїх членів беруть  це вже їхня справа. Комітети збирають 101520 злотих, з яких 4 передають національному комітету. Наш центральний бюджет створений цим одним євро з людини на місяць. З цього оплачується сайт, газета, збори національного комітету чотири рази на рік, конференції щороку  транспорт, готелі, їжа. Якщо іноді треба звертатися до професійних юристів, це теж оплачується з центрального бюджету.

 

Сайт IP


МК: Чому ви вирішили зайнятися роботою з українськими заробітчанами? В якій формі відбувається ця взаємодія?

ІЮ: Масштаб трудової міграції з України до Польщі, особливо сезонної міграції, просто величезний. Важко сказати точні цифри, тому що існують різні види дозволів на роботу. Всього минулого року їх було видано 1 300 000. Звичайно, не всі ці люди залишилися працювати в Польщі, деякі поїхали далі на Захід, а з іншого боку  багато хто працює неофіційно. Можна сказати, що не менше мільйона українців працює в Польщі. Найчастіше працюють на будівництві, в садах та в ресторанах. Це означає, що майже десять відсотків активної робочої сили в Польщі  це українці. Для нас як профспілки просто логічно, що не можна залишитися осторонь від цієї проблеми. Тим більше наші дружні профспілки у Швеції, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії дуже активно діють в цій сфері. У них дуже значна частина активних членів  це емігранти з Північної Африки й Близького Сходу.

 

 

Чесно кажучи, ми ще нічого не досягли. Більш-менш усім відомо, що проблема існує, тому що іноді мас-медіа про це заявляють. Є різні неурядові організації, які допомагають біженцям та мігрантам, є навіть одна асоціація, яка займається тільки українськими заробітчанами у Варшаві. Дуже часто звертаються до юристів ошукані робітники та люди, у яких проблеми з візою, дозволом на роботу й проживання. У великих містах Польщі кожен день і майже в усіх районах чути українську чи російську мову. Навіть є офіційна профспілка українців у Польщі[11]. Нам здається, вони ще не дуже активно діють. Я намагався зателефонувати їхньому начальнику, він слухавку не взяв. І наскільки я знаю, вони якось співпрацюють із забюрократизованим Загальнопольським обєднанням профспілок. Але, звичайно ж, ми відкриті до контактів і співпраці.

Ми видали наші інформаційні бюлетені українською та російською мовами, також на нашому сайті є основна інформація цими мовами. Її ми залишали в різних неурядових організаціях. Якщо у когось серед наших симпатиків або членів є співробітники-українці, то через них цю інформацію ми передавали. Рік тому до нас звернулася група українців зі Сходу: один був із Кіровограда, решта  з Донбасу. Їм просто не заплатили за їхню роботу на будівництві. Цей приклад багато говорить про стан українських мігрантів на польському ринку праці. У них були цивільні контракти, укладені на якусь мінімальну суму. Це було просто для того, щоб вони могли себе зареєструвати, легально працювати на території Польщі. Але більшу частину грошей їм передавали в готівці без договору. Потім за три місяці їм нічого не заплатили. Вони зверталися до юристів, потім звернулися до нас. Не можна було довести, що роботодавець повинен їм заплатити гроші, неофіційно обіцяні. І за Трудовим кодексом, і за Цивільним кодексом так звані усні договори визнаються, але потрібно довести сам факт його укладення. Офіційно нічого не можна було вирішити. Ми консультувалися з юристами, з державною інспекцією праці й отримали відповідь, що мають бути свідки збоку, які заявлять, де постраждалі працювали, чим точно займалися, за якими ставками тощо. Довести нічого не можна було. І ця проблема стосується більшості українських робітників. Ми намагалися вирішити це неофіційними заходами й прямим натиском на цю фірму: робили мітинги біля їхнього офісу та біля будинку начальника, щоб трохи його налякати, трохи пошкодити його репутацію. Але проблема була в тому, що у більшості цих хлопців уже візи закінчувалися. Вони мали їхати в Україну, щоб зробити нові. Так контакти загубилися.

 

"Проблема в тому, що майже всі українці працюють сезонно  23 місяці, півроку. Така система в Польщі: їм дозволяють працювати 6 місяців у рік. Щоб не втратити дозвіл на роботу та не потрапити в чорний список, треба постійно повертатися в Україну."

 

Це поки що єдиний приклад, як ми пробували щось робити із заробітчанами, але не вийшло. Проблема в тому, що майже всі українці працюють сезонно  23 місяці, півроку. Така система в Польщі: їм дозволяють працювати 6 місяців у рік. Щоб не втратити дозвіл на роботу та не потрапити в чорний список, треба постійно повертатися в Україну. Ці люди працюють в різних місцях та в різних містах. Зібрати їх в одному місці дуже важко. Ми продовжуємо сподіватися, що зможемо щось зробити в цій сфері. Але для початку нам потрібна якась ініціативна група, а також хоча б один український емігрант, який до нас приєднається і який буде мати постійний доступ до цих людей. Тоді ми разом зможемо цю тему поступово розширити й розкрутити.

МК: Звичайно, цю групу робітничого класу важко організувати, але це величезний контингент, який має масу проблем. Розкажи, чим ви ще займаєтеся, крім економічної боротьби: просвітою, спортом, антифашистською діяльністю, гендерною проблематикою?

ІЮ: Ми принципово не обмежуємо нашу діяльність питаннями, що стосуються робочого місця. Адже робітничий клас, а до нього ми відносимо всіх найманих працівників, має проблеми в різних сферах життя. Ми намагаємося активно допомагати групам, які займаються житловими питаннями, тобто борються проти ексмісії[12], за право на житло, проти приватизації міських ресурсів. У нас є контакти з такими організаціями у Варшаві, Познані, Кракові; в нашій газеті кілька сторінок займає огляд урбаністичних і житлових питань. Ми активно співпрацюємо зі сквотами: в Познані це Rozbrat, у Варшаві це три місця  Syrena, ADA, Przychodnia. Вони займаються тематикою урбанізму й неоліберальної приватизації міського простору.

 

Джерело

 

Ми намагаємося брати участь в усіх антирасистських і пробіженських мітингах, підтримуємо феміністичний рух. Половина членів IP  це жінки. Близько половини національного комітету складають саме жінки, хоча офіційних гендерних квот у нас немає. Тому можна сказати, що у нас справжня рівність. Ми завжди беремо участь у мітингах за права жінок 8 березня. З жовтня минулого року йде великий тиск із боку уряду, який хоче накласти повну заборону на аборти. Ми, звичайно, приєднувалися й до цих протестів.

За нашої участі у Варшаві пройшов анархістський кінофестиваль. За три дні показали 11 фільмів та прочитали кілька лекцій. Гості, зокрема закордонні, поспілкувалися між собою. Самі ми проводимо різноманітні семінари  не тільки з трудових питань, але і з економіки, міжнародної політики, про імперіалізм і неоколоніалізм.

Двоє наших товаришів недавно були в Ізраїлі. Вони встановили звязок з ізраїльськими й палестинськими активістами. Свій досвід вони описали в польському випуску щомісячника «Le Monde Diplomatique». Поки це їхня особиста ініціатива, але, можливо, ми як організація її підтримаємо. У Варшаві в нас є контакти з групою курдів, які приїхали з Туреччини,  це студенти, аспіранти та політичні активісти. Вони іноді приходять на наші мітинги, ми робили деякі спільні акції.

МК: Ти мені розповідав про свою наукову діяльність. У тебе дуже цікава тема дисертації. Наука й активізм, ці дві твої іпостасі, перетинаються?

ІЮ: Я вважаю себе науковим робітником. Я дослідник міграцій і прикордоння, етнолог і антрополог. Знання й досвід, які я отримую під час досліджень, звичайно, впливають на політичний активізм, але в більшості випадків це опосередкований вплив. З іншого боку, я вивчаю Україну вже понад 10 років. Те, що я професійно займаюся питаннями міграції, перетворилося у спроби активізувати українських мігрантів, у звязки з українськими профспілками й лівими організаціями. На якихось політичних подіях я виступаю просто як член профспілки IP, а на наукових конференціях як співробітник Варшавського університету. Але ніякої шизофренії тут немає. Ні для кого з моїх товаришів за кордоном не секрет, що я займаюся наукою, а більшість колег з університету знають про мій політичний активізм.

Є ідея створити в IP комітет науковців, адже є багато лівих інтелектуалів, які відчувають неоліберальні зміни на своєму робочому місці в Академії. Є інтелектуали, які не повязані з лівим рухом, але відчули на собі тиск. Вже були деякі зустрічі з цього приводу, є група на Facebook. Побачимо, що з цього вийде.

 

"Серед наших симпатиків в Академії йде велика дискусія, хто може належати до профспілки. Хтось каже, що професори посідають панівну позицію та вже є частиною системи, а інші стверджують, що професори  це теж наймані працівники, які підпорядковані директору або ректору."

 

Але виникає питання ієрархії: хто може належати до такої профспілці? Аспіранти  звичайно, молодші викладачі та доценти  звичайно. Професори та завідувачі кафедр  це вже складне питання. Офіційно в університеті ні директор, ні завідувач кафедри не є роботодавцями. Все ще залежить від конкретного інституту. Загалом, серед наших симпатиків в Академії йде велика дискусія, хто може належати до профспілки. Хтось каже, що професори посідають панівну позицію та вже є частиною системи, а інші стверджують, що професори  це теж наймані працівники, які підпорядковані директору або ректору. У цьому, дійсно, важко розібратися.

МК: Які б ти виділив структурні проблеми в діяльності IP і загалом польського незалежного профспілкового руху? І чого б ви хотіли досягти в перспективі найближчих 35 років?

ІЮ: Основна проблема в тому, що змінюються закони про профспілки. Все йде в напрямку обмеження можливостей маленьких незалежних профспілок. Якщо ухвалять ці закони, то таким профспілкам буде важче діяти на підприємствах. Це частина договору уряду з «Солідарністю»: уряд хоче, щоб «Солідарність» мала монополію на профспілкову активність, він прагне каналізувати трудову боротьбу. Передбачувані регулятивні норми, що стосуються страйків і різних видів протесту, якщо їх ухвалять як закон, будуть дуже великою проблемою для нас. Але, сподіваюся, що це не зможе припинити нашу діяльність  тільки доведеться діяти поза законом.

Друга проблема полягає в тому, що тепер дуже часто трудові конфлікти розбирають не спеціалізовані суди (суди з трудових суперечок), а цивільні. Вони не звертають увагу на Трудовий кодекс і на Закон про профспілки, а дивляться на ситуацію з погляду фірми, яка втрачає прибуток через діяльність профспілки. У цивільних судів зовсім інший погляд на речі. Так, якась фірма звинувачує профспілку в тому, що через неї компанія зазнала іміджевої шкоди або через страйк мала збитки у фінансовому плані. Спеціалізований суд розбирає це на основі Трудового кодексу й розглядає справу як трудовий конфлікт двох легальних сторін. Цивільний суд бачить тільки те, що хтось комусь завдав шкоди, і в результаті може присудити величезний штраф. Це призведе до того, що люди будуть боятися... Та люди, власне, вже бояться боротися за свої трудові права, адже може стати ще гірше.

Щодо перспектив... Будемо далі розвивати нинішні напрямки діяльності. Організовуватимемо робітників у тих галузях народного господарства, де профспілки ще не діють  скажімо, в гастрономах та ресторанах. У нас вже є група вчителів, тому будемо розширювати діяльність у школах. Думаю, що це перекинеться на університети й науково-дослідні інститути. В епоху настільки масштабних трудових міграцій з Польщі на Захід і з України до Польщі, звичайно ж, будемо розвивати наші міжнародні контакти. На Заході в нас вже є хороші звязки, а Україна досі була «білою плямою» на карті Європи. Сподіваюся, що це тепер зміниться.

 

Розмовляв Максим Казаков

 


 

Примітки

1. Під «комуністичною партією» мається на увазі Польська обєднана робітнича партія, колишня керівна партія в Польській Народній Республіці в 19481989 роках. У 1990 році ПОРП саморозпустилася. На її місці виникла нова лівоцентристська партія  Соціал-демократія республіки Польща, в 1999 році перетворена на Союз демократичних лівих сил.
2. Другий кабінет Вальдемара Павляка (19931995), уряди Юзефа Олекси (19951996), Влодзімежа Цімошевіча (19961997), Лєшека Міллера (20012004), Марека Белька (20042005).
3. Мається на увазі право-консервативна партія «Право і справедливість», що керувала в 20052007 роках і з 2015 року.
4. Польща в 19181939 роках. Сучасну Польщу називають Третьою Річчю Посполитою.
5. Народився в 1956 році в польсько-італійсько-російської сімї. Лівий дисидент і вязень сумління за часів ПНР. Глава ППС в 19922001 роках, Пізніше виступив в ролі творця нових лівих політсил. Борець за права квартиронаймачів  в 2008 році був засуджений польським судом за побиття домовласника, який викинув літню сімю на вулицю. Петро Іконовіч заперечує факт фізичного насильства з його сторони. На думку багатьох незалежних спостерігачів, справа була сфабрикована владою.
6.Профспілки, що не мають самостійної позиції та підкоряються роботодавцю (приватному власнику чи державі), сподіваючись на невеликі поступки.
7. В серпні 1980 року в Польській народній республіці почався сильний страйковий рух, на хвилі якого була заснована «Солідарність».
8. Українських борців із Франкфуртською школою можна почитати тут.
9. Детальніше можна прочитати тут.
10. Найбільша і найстаріша (з 1988 року) організація анархістів у Польщі.
11. Очевидно, мова йде про профспілку українських трудових мігрантів «Трудова солідарність», створену в 2016 році.
12. У постсоціалістичній Польщі інституціоналізована практика ексмісії  примусового виселення неплатників «ринкової» комуналки. Закон про ексмісію був прийнятий в 1994 році, коли при владі знаходилися соціал-демократи. За перші 5 років його дії були позбавлені житла 6656 сімей. З початку 2000-х років також практикується реституція  повернення нерухомості правонаступникам її довоєнних власників.

Share