Не-інклюзивне Закарпаття. Як живуть люди з інвалідністю в регіоні

22.02.2022
|
Yaroslav Hort
2341
Yaroslav Hort
Author's articles

Основною запорукою добробуту людей з інвалідністю є не лише пенсії та пільги, як багато хто вважає, а інклюзія. Інклюзивність — це можливість включення до суспільних процесів нарівні з усіма людьми. Це можливість навчатися в школі та виші, вільно переміщаючись усередині навчального закладу. Це можливість влаштуватися на роботу та без проблем туди діставатися. Це можливість зайти в магазин чи кафе. Більшості людей все це здається само собою зрозумілим. Але для людини, що пересувається на візку або за допомогою ходунків, навіть кілька сходинок перед входом до магазину можуть стати серйозною перешкодою, не кажучи вже про величезні сходи, які є в більшості будівель університетів.

Як живуть люди з інвалідністю на Закарпатті? Чи відповідає міський простір їхнім запитам та які можливості є для них у регіоні?
 

Квест міського простору

Попри всю красу міста, Ужгород не надто комфортний для маломобільних груп населення. Нерівне та давно не ремонтоване покриття тротуарів, високі бордюри, сходи до більшості кафе, магазинів та інших громадських місць. Пандусів у місті надто мало, і кожен із них є результатом зусиль із боку активістів, які працюють у сфері захисту прав людей з інвалідністю.

У червні минулого року було облаштовано сучасний пандус на Слов’янській набережній. Водночас обладнали й велосипедні доріжки вздовж Боздоського парку. Мабуть, зараз ця частина міста — найдоступніша для людей, що пересуваються на візку або мають інші обмеження в пересуванні. Але тільки в теплу пору року. Взимку щільний шар снігу й льоду упереміш із калюжами стає перешкодою навіть для здорових перехожих.

 

Металеві перила з обох боків пандусів встановлюють на Слов’янській набережній. Джерело: Ужгородська міська рада

 

Таку саму ситуацію можна спостерігати в Мукачеві, другому за важливістю та популярністю туристичному місті Закарпаття. Незважаючи на те, що його багато хто називає європейським містом, рівень доступності в ньому аж ніяк не відповідає цим стандартам. Та й в інших містах регіону ситуація не сильно відрізняється. Цю інформацію підтверджують активісти із захисту прав людей з інвалідністю, які живуть у Закарпатті.

Водночас саме в Мукачеві знаходиться філія Львівського заводу протезування, яка забезпечує протезами верхніх та нижніх кінцівок людей з інвалідністю по всій області.

Ми поговорили з людьми, які працюють у сфері захисту прав людей з інвалідністю про проблеми, з якими вони стикаються на Закарпатті.

Вікторія, журналістка, контент-менеджерка медіавидання «Про Захід», активістка Закарпатського регіонального центру соціально-трудової реабілітації та професійної орієнтації «Вибір»:

Наразі суспільство більше усвідомлює питання доступності. Вже хоч щось робиться. Те, що відбувається зараз, — початок величезного шляху до того, щоб місто стало комфортним простором для людей з інвалідністю. Але тротуари та бордюри — це справжній квест для всіх людей з інвалідністю та їхніх рідних! Будь-якої пори року, але взимку — особливо!

За останні кілька років в Ужгороді з’явилося більше «правильних» пандусів, громадський транспорт із низькою підлогою, деякі кафе — без сходинок. У деяких закладах є пандуси, але вони часто заставлені чимось і потрапити всередину неможливо. Ми робили запити із цих питань. Відповідь: «Так, приберемо з пандуса іграшки, столи та стільці...» Але все закінчується словами.

Яна, активістка, кандидатка в майстри спорту з парапаверліфтингу:

Загалом я не вважаю, що Ужгород та інші міста Закарпаття пристосовані до того, щоб особливі люди мають право жити, як і всі. Нерозчищені взимку слизькі тротуари — це дуже сумно. І прикро те, що відповідальні за це вдають, що це норма й так має бути.

Вважається, що в людей з інвалідністю є батьки, дідусі, бабусі, які допоможуть дістатися, куди треба. І ніхто не думає про те, що рідні мають роботу, зайняті та не завжди мають можливість допомагати.

Незважаючи на те, що саме міський простір у Закарпатті важко назвати безбар’єрним, у сфері доступності медичних закладів для людей з інвалідністю регіон лідирує серед інших областей України. За даними сайту Invak.info, усі 109 медичних закладів області отримали сертифікат відповідності вимогам інклюзивності. До нормативів планування, що підтверджує сертифікат, входить вільний вхід та вихід із будівлі, можливість безперешкодно пересуватися між поверхами, доступ до палат та всіх необхідних приміщень, лабораторій та аптек, а також наявність туалетів, оснащених необхідним чином, та місця на стоянці.
 

Шрифт Брайля. Де його знайти?

Ще один аспект безбар’єрного простору, на який звертають менше уваги, ніж на пандуси та відсутність бордюрів, — це таблички з написами шрифтом Брайля для людей із порушеннями зору. Вони є в Центральній бібліотеці Ужгорода та міській поліклініці. З’явилися такі таблички завдяки проєкту «ВидиМО!». Його здійснює ГО «Смарт Поінт Ужгород» у рамках ініціативи «Акселератор важливих ідей». Керує ним Марина Сташина-Неймет, а реалізується він за підтримки USAID. Таблички, на яких шрифтом Брайля дублюють інформаційні написи, з’явились і в Апеляційному суді Закарпаття.

В рамках іншого проєкту, «Доступність закладів громадського харчування для людей із вадами зору за допомогою меню зі шрифтом Брайля», такі меню з’являються в ресторанах Закарпаття. Автор проєкту — Олександр Неймет, аспірант кафедри соціології та соціальної роботи УжНУ. Наразі меню зі шрифтом Брайля є в Мукачеві в ресторані «Графський Двір», в Ужгороді в ресторані «Швабенгоф» та в Перечині в корчмі «Підкова».

 

Меню зі шрифтом Брайля

 

За останні роки у двох містах Закарпаття громадський транспорт став доступнішим. В Ужгороді курсують 27 автобусів із низькою підлогою марки «Електрон A18501». Міська адміністрація планує придбати ще шість таких автобусів. Влада має намір придбати також 10 низькопідлогових електроавтобусів марки «Електрон Е19101». Купуватимуть автобуси за цільовим проєктом «зелених інвестицій» у рамках реалізації Кіотського протоколу. В Мукачево курсують близько 40 низькопідлогових автобусів марки Ataman А092Н6.

Вікторія:

В Ужгороді ми спільними зусиллями домоглися від міської влади обладнання зручного пандусу на одній із локацій. Загалом міська та обласна влада долучаються до заходів, підтримують на рівні певних програм.

Карантин сильно уповільнив процеси в усіх галузях. Та в Ужгороді хоч щось, але робиться, просто не масово. Є й пандуси, й автобуси з пандусами. Це плюс! Проблема в тому, що під час карантину стає важче зібратись, організувати щось, обговорити. Але це реалії пандемії.

 

Можливості для дітей

Окремими інклюзивним питанням є створення безбар’єрного простору для дітей з інвалідністю. На Закарпатті, як і в решті регіонів України, розгортається програма інклюзивної освіти, в рамках якої діти з інвалідністю можуть відвідувати звичайні школи. Але не в усіх закладах створено інклюзивні класи та вдосталь обладнання для доступу таких дітей до навчання. За даними 2018 року, до такого виду освіти було залучено лише 1,5% закарпатських дітей з інвалідністю.

Яна:

Для мене вчитися у звичайній школі було нормально, тому що я з дитинства привчена до самостійності. Але тоді я така була на всю школу, тому всім було дуже незвично, що у звичайній школі вчиться така дівчинка. Зараз уже й у школі, де я навчалася, набагато краще з доступністю. Сьогодні для дітей з інвалідністю освіта інклюзивна. І на Закарпатті це організовано на досить непоганому рівні.

 

 

Ресурсна кімната в одній зі шкіл Мукачева

 

Варто зазначити, що отримати від держави можливість безкоштовної реабілітації та лікування є лише в дітей з інвалідністю до 14–15 років. У старших дітей та дорослих людей з інвалідністю (зокрема, з ДЦП, коли від регулярної реабілітації залежить якість життя) такого майже немає.

Яна:

Можливості для лікування та реабілітації дітей з’являються щороку. Іноді й по три рази на рік — у дітей віком до 14 років. Держава дає путівки «Матері та дитини», підбираючи санаторії або лікувальні заклади відповідно до діагнозу. Але це залежить від того, скільки путівок прийде на місто. А ось після 14–15 років це закінчується. Кожен оздоровлюється за свої кошти, бо в черзі на путівку можна стояти й п’ять років та, зрештою, не отримати її.

Особисто я за кошт держави була на реабілітації 2012 року. Після цього — тиша. Вже забула, що таке лікування. Хоча за станом здоров’я мені належить лікуватись 2–3 рази на рік.

Місць відпочинку для дітей з інвалідністю на Закарпатті дуже мало. Єдиний в області дитячий майданчик, адаптований для особливих потреб, з’явився 2020 року в Мукачево — в парку імені Андрія Кузьменка.

 

Вища освіта: все залежить від місця навчання.

Здобути вищу освіту для людей з інвалідністю — непросте завдання. Річ насамперед полягає в архітектурній доступності самих ВНЗ. Вхід до більшості університетів Закарпаття передбачає підйом сходами, так само як і переміщення всередині будівель. Ліфти є далеко не скрізь. Та й добиратися до місця навчання багатьом людям з інвалідністю вкрай важко.

Вікторія:

З навчанням у школі відносно нескладно, бо є можливість вчитися вдома. І в школах вже розвивають поступово інклюзивні класи. А в університеті — складніше з архітектурною доступністю. Був ліфт. Це великий плюс. А от потрапити на пари на підвальний поверх було не так просто. Але мені дуже пощастило з викладачами та однокурсниками. Вони мене брали під руки й вели сходами на пари. Мій азарт до знань був непереборний!

Яна:

Я закінчила лише 12 класів. До університету так і не потрапила. Через знущання в школі мені не хотілося йти вчитися, потрапляти до нового колективу, пояснювати всім, чому я ходжу не так, як усі. До того ж тоді я тільки-но почала займатися спортом і поринула в це з головою.

Наш університет не розрахований на присутність людей з інвалідністю. Там багато сходинок. І він розташований у такому місці, що добиратися особисто мені треба було б на двох маршрутках. І це ще добре, коли я можу сама. А бувало самій складно, тоді як рідні всі на роботі. Хто поможе? На таксі постійно туди й назад — смішної пенсії на це не вистачило б. А коли, як зараз, зима та слизота, то це для мене взагалі катастрофа.

 

Доступність робочих місць: хто відповідає?

Знайти роботу, за словами активісток, після навчання людині з інвалідністю нелегко. Основна проблема — у тій же доступності. По-перше, до місця роботи ще треба дістатися. По-друге, робочих місць, які враховували б потреби людей з інвалідністю, майже немає. Рятує можливість роботи онлайн, але вона не вирішує всіх проблем та й підходить не всім. А роботодавці не дуже зацікавлені в тому, щоб враховувати працівників з інвалідністю під час організації офісу. Той факт, що таким чином вони порушують закон про дискримінацію під час працевлаштування, мало кого непокоїть. Адже жодних наслідків для роботодавців ці порушення не мають.

Над розширенням можливостей для працевлаштування таких людей працює Закарпатський регіональний центр соціально-трудової реабілітації та професійної орієнтації «Вибір». Він допомагає людям з інвалідністю з різних соціальних груп знайти своє місце в житті. Діє центр через фізичну та психологічну реабілітацію. Основне його завдання — подолати відчуття ізоляції, яке формує навколо людей з інвалідністю непристосований для переміщення простір та ставлення до них у суспільстві.

Яна:

Більшість вважає так: «Навіщо інвалідам взагалі чимось займатися, якщо вони інваліди? Вони, мовляв, мають пенсію від держави, працювати і вставати вранці не треба. Ось нехай удома й сидять».

Цього року в Ужгороді з’явився перший заклад, орієнтований безпосередньо на працевлаштування людей із ментальною інвалідністю. Вже відома в Києві пекарня-майстерня Good Bread From Good People відкрила в місті філію, готову прийняти на навчання та роботу нових співробітників. Але цього критично мало.

 

Пекарня-майстерня Good Bread From Good People. Джерело: Vector

 

Ні тренерів, ні секцій, або Спорт не для всіх.

Щодо доступності спорту для людей з інвалідністю, то ситуацію з цим у Закарпатті можна назвати двоякою. З одного боку, тут діє Закарпатський обласний центр фізичної культури та спорту інвалідів «Інваспорт». Він дає людям з інвалідністю доступ до плавання, фехтування на візках, лижного спорту. Проходять тренування для учасників Дефлімпійських ігор з футболу та волейболу. Проте можливості для того, щоб обрати види спорту не з цього переліку, люди з інвалідністю в Ужгороді не мають. Бракує як тренерів, так і секцій.

Яна:

Я кандидат у майстри спорту з паверліфтингу. З цим видом спорту я знайома вже 8 років. З них 3 роки я займалася на професійному рівні з тренером, а 2013 року стала Чемпіоном України серед юніорів у категорії до 45 кг.

Цей вид спорту не настільки популярний, як, скажімо, фехтування на візках, плавання, настільний теніс. Хоча користі та позитивних емоцій від нього не менше. Просто більшість людей сприймають паверліфтинг як шкідливіший і не особливо корисний спорт. Побутує думка, що так можна собі лише нашкодити, бо ти лише забиваєш собі м’язи замість того, щоб їх розтягувати, як це належить за ДЦП.

Наразі цей вид спорту для людей з інвалідністю на Закарпатті недоступний. В Ужгороді у мене був тренер, але йому довелося звільнитися з «Інваспорту». І все після цього затихло.

Я згодом займалася з іншим тренером. Він теж дуже хорошою людиною. Але в мене з ним результати впали, тому що тренування здорових та особливих все-таки має різні підходи. І в нього було мало часу їздити зі мною на змагання через зайнятість.

 

Яна, кандидатка в майстри спорту з парапаверліфтингу

 

Починаючи з 2016 року в Ужгороді заявили про будівництво унікального спортивно-реабілітаційного центру для людей з інвалідністю. Проте будівля стоїть порожньою дотепер, і до завершення будівництва та обладнання центру ще дуже далеко. Проєкт щоразу заморожується. Але саме на нього киває влада регіону, коли заходить розмова про те, що робиться в області для людей з інвалідністю

Яна:

Фактично там нічого немає досі, крім коробки та вікон. І так уже шостий рік, якщо не більше.

 

***

Ситуація на Закарпатті для людей з інвалідністю залишає бажати кращого. Роблять деякі інвестиції в створення безбар’єрного простору регіону, де люди з інвалідністю могли б вільно пересуватися, вчитися й працювати. Але ці вливання неспівмірні з реальними потребами людей. Більшість із них, як і раніше, переважну частину часу змушені проводити вдома — просто тому, що далеко не кожен під’їзд облаштований так, щоб маломобільна людина могла його залишити самостійно.

Проблему облаштування міського простору влада має вирішувати самостійно та системно, а не лише після багаторазових запитів із боку активістів та за кошт закордонних донорів. І це стосується не тільки встановлення пандусів та інформаційних табличок, а й підтримки всієї інфраструктури в належному стані. Своєчасне розчищення тротуарів та проїжджої частини — це відповідальність комунального господарства, що потребує регулярних вкладень.

У містах регіону ця ситуація є очевидною. І не лише через стан тротуарів. Людей, що пересуваються на візках, з ходунками або за допомогою білої тростини, на вулицях закарпатських міст просто не видно. І аж ніяк не тому, що їх у цих містах мало.
 

Become a Patron!

Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.

Автор: Ярослав Хорт

Обкладинка: Sébastien Tribault/The Guardian

Share