На тлі війни в Україні, кліматичної катастрофи та зростання впливу крайніх правих, постає питання: куди рухається Європа? Чи можливо протиставити миротворчий, універсалістський європейський проєкт насильству колоніальної спадщини та конкуренції між національними державами? У цій лекції, прочитаній 8 травня 2025 року з нагоди Дня Європи в Інституті європейських досліджень Вільного університету Брюсселя, французький філософ Етьєн Балібар аналізує суперечливу ідеологічну та інституційну спадщину європейського проєкту й порушує питання про можливість — чи неможливість — справжнього європейського федералізму. Він розвиває ідею федералізму «знизу», який, на його думку, вимагатиме від Європи відкритості до світу поза логікою геополітичних блоків, широкої громадської мобілізації на захист соціальних прав та відродження загальноєвропейської публічної сфери завдяки розвитку масової практики перекладу.
Ми публікуємо цей текст у двох частинах — згідно з оригінальною публікацією на сайті AOC media від 27 та 28 травня 2025 року. Аналізуючи у першій частині своєї лекції суперечливу історичну та інституційну спадщину європейського проєкту, філософ окреслює виклики, перед якими постає сучасна Європа та світ. У другій частині Балібар розмірковує про «неможливу можливість» — пошук нової мови політики співіснування та взаємозалежності як основи справжнього європейського федералізму.
Частина друга
Нарешті, хоча й із запізненням і лише частково, я переходжу до питання про федерацію, тобто про те, як цей термін використовується і які альтернативи він несе для нас сьогодні. Я відштовхуватимусь від нещодавно озвученої думки відомого британського історика Тімоті Гартона Еша (переконаного єврофіла), яка водночас і вразила, і збентежила як мене, так і, без сумніву, багатьох інших. Порушуючи важливу проблему, він заразом пропонує рішення, яке, як на мене, радше відтворює наявні труднощі. У статті, що вийшла в липні 2023 року в Le Grand Continent, він говорить про відродження російського імперського проєкту та його можливе поширення на цілі регіони Східної Європи, водночас відверто визнаючи, що це відродження було частковою відповіддю на так зване «розширення геополітичного Заходу» після розпаду СРСР, тобто одночасне або поетапне розширення Європейського Союзу і НАТО[1]. При цьому Тімоті Гартон Еш пояснює, що Європейський Союз зміг би захистити себе лише за умови, що також набуде імперського компонента, тобто озброїться або ж мілітаризується та — з точки зору процесу прийняття рішень — централізується, проте залишиться «без гегемонії» над націями чи національностями, що входять до його складу (як це було в традиційних імперіях), а також без авторитарних обмежень внутрішньої демократії. Звідси й посилання на «ліберальну імперію», історично втілену Сполученими Штатами Америки, і використання оксюморонних форулювань на кшталт «постімперська імперія» або «антиімперська імперія». Одним словом, у світі імперій (та імперіалізмів) можуть вижити лише імперії, а Європі з-поміж них слід втілити найбільш невинну версію.
Цей парадокс видався мені непереконливим, але потім я згадав примітне міркування Раймона Арона, який понад 60 років тому у заключному розділі своєї книги «Мир і війна між націями» (1962) писав, що нації стоять перед вибором: або приєднатися до федерації (потенційно універсальної або, принаймні, відкритої для нових членів), або стати частиною імперії з глобальними амбіціями (на кшталт тієї, яку намагалися побудувати табори холодної війни)[2]. Ця дилема вражає, оскільки передбачає (і не всі це визнають), що епоха абсолютних національних суверенітетів (або їхньої видимості) закінчилася, але способи їх зникнення, або радше трансформації в нову історичну форму чи «формацію», відкривають низку можливостей. Можливості, які, здається, не лише не є однаково необхідними, але й не є однаково бажаними з погляду ліберальної чи демократичної політичної філософії. Арон також пропонує розглядати питання федерації не під кутом державного суверенітету та його обмеження або поділу, як це зазвичай роблять юристи, а під кутом різних способів існування та устроїв націй — відповідно до того, чи представляють вони себе як самодостатні та неперевершені абсолюти, чи, навпаки, як складові та учасниці більш складних та неоднорідних утворень, які, утім, керуються принципом єдності або спільного інтересу, що повинен отримати політичне, конституційне втілення. Або, якщо завгодно, Арон пропонує розглядати питання про збереження чи занепад національних держав не лише з погляду державних інституцій, але й крізь призму того, що я вище назвав «формою нації»[3]. На мою думку, саме прив'язаність до цієї форми — з її уявними та соціальними функціями — лежить в основі антагонізмів, які можна спостерігати сьогодні між європейськими народами та всередині них самих; і я вже згадував на самому початку про потенційно руйнівний вплив таких антагонізмів на політичну єдність та демократичну будову Європи.
Однак ми не зможемо просунутись в цьому напрямі, якщо не введемо в саме формулювання проблеми інший політичний елемент — настільки ж політичний, як і компоненти суверенітету та його делегування наднаціональним органам управління, — але безпосередніше пов'язаний із соціальними механізмами відтворення чи розпаду національної єдності. Саме це я хотів би зробити тут, посилаючись на додаток до «теореми Арона», яка вбачає майбутнє національної держави, бодай потенційно, у виборі між федеративним та імперським проєктами (а це також передбачає, всупереч тезі Гартона Еша, що федерації можуть існувати як полюси опору та моделі еволюції у світі імперій). І це те, що я симетрично назвав би «теоремою Мілварда». Ви вже, певно, зрозуміли, що я маю на увазі працю британського історика Алана Мілварда (звідки нерідко черпають критичні аргументи проти того, що прибічники методологічного націоналізму називають «федералістською утопією»), але певною мірою я використовую її у протилежному сенсі[4]. У своїй книзі «Європейський порятунок національної держави» (1992) Мілворд обстоював парадоксальну тезу: поступова побудова Європейської спільноти, а згодом і Європейського Союзу, з передачею дедалі більших повноважень наднаціональному органу (насамперед економічних, а в сучасному суспільстві економіка нерозривно пов’язана з політикою), не послабила й не релятивізувала національну незалежність. Навпаки — завдяки своєрідним хитрощам політичного розуму вона запобігла її занепаду і, зрештою, «врятувала» європейські нації від розпаду в ході післявоєнних протистоянь.
Володимир Зеленський на засіданні Європейської ради у Брюсселі. Фото: Офіс президента
Провокаційна й дискусійна версія цього аргументу полягає в тому, що так званий європейський федералізм від самого початку мав на меті не що інше, як побудову «Європи націй» (за висловом генерала де Голля), яку сьогодні знову намагаються відродити деякі сувереністи в Європі (щоправда, в більш загрозливому ключі). Відтак федеральні інституції були частково фікцією, частково — замінником здатності до самозахисту, яка стала надто слабкою або суперечливою в умовах справжньої незалежності в сучасному світі. Однак, на мою думку, більш цікавою є версія, що підкреслює зв’язок між політичними наслідками побудови Європи та розвитком соціальної держави, яку в інших текстах я називав «національною соціальною державою»[5]. Адже нації — це, безумовно, історичні утворення з надзвичайною стійкістю до змін, з глибокими мовними, культурними та уявними коріннями. А втім, це аж ніяк не означає, що вони вічні, захищені від руйнівного впливу зовнішніх потрясінь (таких як війни на винищення) і насильства внутрішніх конфліктів (зумовлених, залежно від обставин, класовою боротьбою, або ж, за висловом Спінози, «релігійними ненавистями», чи поєднанням обох). Як і будь-яке соціально-історичне «утворення», нація потребує постійного відтворення, що також передбачає періодичну її перебудову на нових засадах. Моя давня теза (яка не є оригінальною, хіба що в термінологічному сенсі) полягає в тому, що форма нації в Європі була відтворена й консолідована — а отже, легітимізована в очах власних громадян, і особливо тих, «хто знизу», тобто експлуатованих робітників, — завдяки створенню національної соціальної держави. Йдеться про історичну альтернативу як тоталітарній «націонал-соціалістичній» державі, так і чистому економічному лібералізму — тобто державу, що закріплює на конституційному рівні трудові права та «соціальний захист» у більш-менш обмежених національних кордонах (особливо якщо йдеться про права іноземців) і водночас реконструює ідею солідарності або спільноти громадян, характеризуючи їх — попри розмаїття занять і життєвих умов — як «активних громадян» або «трудящих»[6]. Але теорема (або аргумент) Мілворда додає до цієї гіпотези ще й те, що історично в європейському контексті процес розвитку національної соціальної держави не був суто автаркічним, тобто не відбувався в кожному національному контексті незалежно від наднаціонального середовища — так, ніби держави не були частиною єдиного економічного цілого або «регіону». Саме побудова Європи заохочувала й гарантувала збереження національної соціальної держави в кожній державі-членкині у власному варіанті.
Таке формулювання дозволяє зрозуміти, коли і як те, що було гарантією форми нації, не лише перестало нею бути, але й почало діяти в протилежному ключі — як чинник дезінтеграції та кризи. Грубо кажучи, переломний момент настав тоді, коли Комісія Делора (за підтримки її національних представників) відмовилася від нормативної та економічної політики розбудови «європейської соціальної держави», або так званої «федеральної соціальної держави» на загальноєвропейському рівні. Іншими словами, це той момент, коли в контексті поширення неоліберальної політики, закріпленої «Вашингтонським консенсусом», була впроваджена спільна валюта для стимулювання інтеграції та конкурентоспроможності європейських капіталізмів, але без встановлення на рівні Європейської спільноти симетричного «соціального компромісу», який би інституціоналізував здобутки класової боротьби та відкрив би можливість — хоч і запізнілого — скорочення нерівності у доступі до влади та багатств між капіталом та працею[7]. Відбулася зміна системи управління, а разом з нею і капіталізму; і ці два процеси нероздільні. Як наслідок, «брюссельські» чи «франкфуртські» інституції сприймаються — і дійсно функціонують — як засіб екстерналізації рішень, що впливають на трудові відносини та соціальні умови, або як спосіб убезпечити їх від народного протесту. І це триває досі. Європейський Союз заохочує держави-членкині не розробляти такі нові форми соціального захисту, які були б адаптованими до глобалізованого капіталізму, а навпаки — демонтувати старі, незважаючи на опір, який систематично дискредитують як «корпоративний». Як і в усьому світі, нерівність доходів досягає астрономічних масштабів, і водночас розвиваються форми прекарності, які Роберт Кастель назвав «дизафіліацією» або «соціальною незахищеністю»[8]. З огляду на цю ситуацію ліві сувереністи, такі як Вольфганг Штрік, роблять висновок, що трудові права, так би мовити, за своєю природою можна захистити лише в національних рамках. Таким чином вони стирають історію боротьби, яка супроводжувала побудову Європи, і зображують фундаментальною рисою те, що було результатом політичного вибору. Унаслідок цього відкривається два шляхи: імперія або націоналістичний популізм — два різновиди деградації демократії[9].
Протести на Кіпрі проти умов «рятувального пакету» від Трійки (Єврокомісія, МВФ, ЄЦБ), який передбачав замороження банківських вкладів і жорстку економію, квітень 2013 рік. Фото: workers.org
*
Ця доповідь, без сумніву, вже надто довга, а мені так і не вдалося повністю висвітлити ті питання, які я хотів розглянути. Якщо у мене залишилося трохи часу, я хотів би відкрити дискусію, сформулювавши три наслідки вищесказаного у вигляді відкритих питань.
Перший наслідок полягає в тому, що федерацію не можна побудувати зверху. Точніше, її не можна побудувати, просто передавши «федеральній» чи «комунітарній» владі — навіть у частковій і прогресивній формі — те, що в традиції політичної філософії, починаючи з Бодена і Гоббса, називають «ознаками суверенітету». Неможливо уникнути саморуйнування федерації, якщо така передача відбувається без одночасного встановлення «знизу» такої ж загальної колективної демократичної сили. Саме це крок за кроком відбувалося із запровадженням спільної валюти, закріпленням за Європейською комісією повноважень вести переговори та укладати торговельні договори, контролювати кордони й перешкоджати міграційним потокам у Шенгенському та Дублінському регламентах і те, що відбудеться завтра з обороноздатністю, якщо міжнародна ситуація та геополітичний аргумент, який вимагає протистояти імперіям аналогічними засобами, підштовхне до побудови європейської армії з національними контингентами. Звичайно, за цими ініціативами стоять не лише ідеологічні, а й матеріальні інтереси — наприклад, заміна занепадаючого експортного потенціалу автомобільної індустрії на індустрію озброєння...
Як наслідок маємо те, що Габермас позначив зловісним терміном postdemokratischer Exekutivföderalismus, а мій друг, юрист Карлос Еррера, описав як «ринковий етатизм»[10]. Зі свого боку, я говорив про псевдофедерацію, яка є не кроком до втілення федерації, а спотворенням її ідеї та перешкодою для її прийняття громадянами національних держав[11].
Якщо ми погодимося з великими політологами (від Карла Йоахіма Фрідріха до Роберта Шютце)[12] та такими юристами, як Олів'є Бо, що «класичне» розрізнення між федерацією та конфедерацією є питанням ступеня та конвенції — залежно від того, чи розглядаємо ми відносини між національними та наднаціональними утвореннями з точки зору створення єдності чи розпаду на множинність, — то другий наслідок полягає в тому, що головним є напрям процесу трансформації національних незалежностей. Тобто — їхній рух до федералізації, що перебуває на більш чи менш просунутому етапі залежно від потреб історичної ситуації, — а не конституційна форма, в якій він втілюється. Якщо поєднати це зауваження з попередньою тезою, згідно з якою «федералізм згори», який не супроводжується жодним посиленням «низів» (тобто самих громадян) у транснаціональному масштабі, працює на користь прямо протилежної до проголошеної мети, то стає зрозуміло, що процеси федералізації та демократизації насправді нерозривні. Демократизація — це не випадкова чи додаткова риса, яку федерація може набути, а може існувати й без неї, оскільки без демократизації не може бути федералізації. Інакше федерація самознищується.
Президенти Європейського парламенту, Комісії та Ради ЄС підписують спільну декларацію про старт Конференції про майбутнє Європи, Брюссель, 10 березня 2021. Фото: flickr.com
Але що таке транснаціональна демократизація? Це питання не можна вирішити в рамках нескінченної полеміки про розподіл повноважень між інституціями Європейської спільноти та національними державами (або націями, представленими їхніми державами) — полеміки, що породжує типовий конфлікт між наднаціоналізмом (котрий також є «постімперською імперією») та націоналізмами, що апелюють до «народного суверенітету» як до втраченого раю. На це питання також неможливо дати відповідь шляхом формального встановлення спільного недиференційованого федерального або європейського громадянства, навіть якщо воно підкріплюється більш-менш детериторіалізованим правом голосу. Дискусія про існування чи неіснування «європейського демосу» є достатньо переконливою, але в негативному сенсі[13]. Однак це не завершує, а радше започатковує процес рефлексії над шляхами до демократизації. Каліпсо Ніколаїдіс цікаво розвинула цю рефлексію, запровадивши неологізм «демої-кратія», тобто спробувавши вписати історичний плюралізм європейських націй у власне їхню концепцію народного суверенітету[14]. Але при цьому вона не вирішила проблему двозначності ідеї «народу», яка періодично виявляється то у визвольному, то в реакційному чи регресивному ключі — як, наприклад, при переході від гасла Wir sind das Volk до Wir sind ein Volk («Народ — це ми» і «Ми — один народ» — ред.) під час німецької революції 1989 року. Радше вона актуалізувала цю проблему знову. У мене, звісно, немає готового рішення, але, зважаючи на те, що я окреслив вище про соціальну державу та її внесок у відтворення форми нації, я схильний стверджувати, що ключ до «низового» руху за демократичну федерацію в Європі полягає в можливості налагодити обмін, протистояння, конфлікт, навіть діалектику між двома значеннями слова «народ» — das Volk і ein Volk (а отже, і багатьма Völker). Тобто між багатьма історіями, культурами, мовами, не в межах встановлених рамок державних суверенітетів, а у відкритому, потенційно спільному транснаціональному просторі. Іншими словами, йдеться про те, щоб побудувати загальноєвропейську дискусію між самими громадянами (через їхні партії, рухи, їхніх інтелектуалів і митців) на тему важливості та перетину їхніх класових, гендерних, расових або етнічних і культурних інтересів, а також про те, як їх можна поєднати.
Звісно, легше сказати, аніж зробити, тим паче йдеться про замкнене коло: її організація в якомусь сенсі передбачає, що результат — тобто подолання кордонів або зміна їхнього статусу — вже був досягнутий. Залишається сподіватися не лише на те, що потреба підкаже доцільні рішення та ініціативи, але й передусім на те, що колективні рухи завдяки самим своїми цілями вже перебувають за межами цього кола. Протягом багатьох років я вважав, що екологічний молодіжний рух на захист Землі, потенційно глобальний за своєю метою, водночас мав би від самого початку будуватися незалежно від національних кордонів Європи — у федеративному чи квазіфедеративному ключі; але поки що це не так, або ж недостатньою мірою так...
Насамперед — і це моя остання теза — діалог «знизу» між соціальними інтересами та формами громадянства передбачає наявність спільних каналів комунікації, інструментів та мови. Публічна сфера ліберальних демократій будувалася, як ми знаємо, за допомогою літератури, журналістики, школи, політичних партій, а також контркультур робітничого класу в національних рамках[15]. Питання, яке постійно ставили прихильникам європейської федерації як демократичної конструкції (Регіс Дебре якось іронічно поставив його мені), звучало так: «Якою мовою громадяни Європи спілкуються одне з одним?» На що Умберто Еко відповів прекрасною фразою, яку досі цитують (але походження якої неможливо знайти): «Мова Європи — це переклад»[16]. Переклад — це справді не лише наукова, а й народна практика. Але в Європі, як і в усьому світі, вона швидко занепадає. Протягом сорока років приналежності до «Партії Європи», наслідуючи Маніфесту Вентотене, що був написаний у 1941 році Альтьєро Спінеллі та Ернесто Россі, я довгий час вірив, що інтенсифікація матеріального та культурного обміну, переміщення людей і навіть конфлікти між громадянами різних націй континенту — попри всі нерівності й труднощі — сприятимуть формуванню спільного «громадянського простору» та взаємному перекладу між мовами. Натомість сталося протилежне, за винятком крихітного прошарку космополітичних інтелектуалів і, не забуваймо, хоч і численної, але соціально дискваліфікованої та сегрегованої маси робітників-іммігрантів європейського та позаєвропейського походження. Причиною є не лише посилення націоналізмів і занепад інтернаціоналізму — це радше наслідок, а не причина. Фундаментальною ж причиною є заміна діалогу соціальними мережами та, насамперед, широке використання автоматичного перекладу, що робить непотрібним «випробування перекладом» (Антуан Берман), а отже, усуває як потребу в ньому, так і в його агентах. Які рухи в сучасній Європі та в решті світу здатні протистояти цій колонізації або знайти засоби проти неї? Я не маю відповіді на це питання, але я, мабуть, не маю права й судити. Я мушу вкотре задовольнитися вказівкою на апорію, або неможливу можливість.
Примітки
- ^ Timothy Garton Ash, « L’Union comme empire post-impérial », Le Grand Continent, 20 juillet 2023.
- ^ Raymond Aron, Paix et guerre entre les nations (1962), Huitième édition avec une présentation inédite de l’auteur, Calmann-Lévy, 1984. Олів’є Бо ссилається на цю працю у своїй книжці :Olivier Beaud, Théorie de la fédération, Presses universitaires de France, collection Léviathan, 2007 (p. 68 sv.).
- ^ Я окреслив теорію цієї «форми» в своїх текстах до книжки, написаної с Іммануїлем Валлерстайном: Race, nation, classe. Les identités ambiguës, nouvelle édition augmentée, Editions La Découverte, 2018.
- ^ Alan S. Milward, The European Rescue of the Nation-State, Routledge 1992. Важливе викорастання аргументу Мілворда в анти-федералістському ключі можна знайти в книжці Перрі Андерсона : Perry Anderson, The New Old World, Verso 2009.
- ^ Etienne Balibar : Les Frontières de la démocratie, La Découverte 1992 ; La Proposition de l’égaliberté, Presses Universitaires de France 2010. Поглиблену дискусію про конфліктні відносини між національною соціальною державою та процесами неоліберальної глобалізації, яка щедро посилається на мої формулювання та значно розширює їх, можна знайти в книзі Едуарда Дельруеля: Philosophie de l’Etat social. Civilité et dissensus au XXIe siècle, Editions Kimé 2020.
- ^ Це стосується як західного, так і східного блоків, хоча і в абсолютно різних формах, які потребують детального обговорення. Демонтаж систем соціального захисту, успадкованих від «реального соціалізму», та одночасна відмова від соціал-демократичної «європейської моделі» на Заході є одними з фундаментальних причин підйому «популізму», зокрема в Німеччині.
- ^ В листуванні після моєї презентації Жюстін Лакруа заперечила: «Ви критикували Комісію Делора за те, що вона надала пріоритет єдиному ринку, а не побудові соціальної Європи, а потім — єдиній валюті, а не економічній політиці. Але у Делора не було більшості в Раді, щоб будувати соціальну Європу і впроваджувати економічну політику. Перш ніж запустити внутрішній ринок, він об'їхав європейські столиці з пропозицією соціальної Європи і наштовхнувся на глуху стіну (...) Делор, без сумніву, не був революціонером, але його не можна плутати з Ламі». Я віддаю їй належне за цю поправку, яка полягає в тому, що не слід плутати результати з намірами. Але лишається питання, чому Делор опинився в цій пастці. Корисний аналіз стосовно цього питання можна знайти в книзі Роберта Сале: Robert Salais, Le viol d'Europe. Enquête sur la disparition d'une idée, Presses Universitaires de France 2013.
- ^ Robert Castel, L’insécurité sociale. Qu’est-ce qu’être protégé ?, Seuil et La République des Idées, Paris, 2003.
- ^ Wolfgang Streeck : Entre globalisme et démocratie. L’économie politique à l’heure du néolibéralisme finissant, Gallimard 2023.
- ^ Jürgen Habermas : La constitution de l’Europe, traduction française, Gallimard, 2012 ; Carlos M. Herrera : « Forme politique et espace démocratique : d’un étatisme sans Etat et de son incertain dépassement », in Une Europe politique ? Obstacles et possibles, sous la direction de Ninon Grangé et Carlos M. Herrera, Editions Kimé, Paris, 2021.
- ^ Etienne Balibar : Europe, crise et fin ?, ouvr. cit. В цій книзі я детально розбираю твердження Габермаса.
- ^ Robert Schütze : « Two-and-a-half Ways of Thinking about the European Union”, in Politique européenne, n° 53/2016, cit.
- ^ Catherine Colliot-Thélène : La Démocratie sans « Demos », Paris, PUF, 2011. Колліо-Телен вважає, що нестабільність «демосу» як політичної основи федерації компенсується вирішальною роллю, яку вона відіграла у конституціоналізації «суб'єктивних прав» громадян, і це є відправною точкою в питанні відповідної гарантії «верховенства права», якому я не зміг присвятити часу в цій обмеженій за обсягом доповіді.
- ^ Kalypso Nicolaïdis, Aïcha Messina, « Demos et Demoï : fonder la constitution » in L'Europe en partage, Lignes 2004/1 n° 13, Éditions Léo Scheer.
- ^ Oskar Negt & Alexander Kluge, Öffentlichkeit und Erfahrung. Zur Organisationsanalyse von bürgerlicher und proletarischer Öffentlichkeit, Francfort-sur-le-Main, Suhrkamp, 1972.
- ^ На думку Барбари Кассен, Еко сказав це на лекції в Арльській школі перекладу літератури (осінь 1993 року) або ж на вступній лекції у Французькому коледжі, що відбулася роком раніше. Barbara Cassin, « La langue de l’Europe ? », Poésie, vol. 160-161, n° 2-3, 2017, p. 154-159.
