Післявоєнна земельна політика України може постати перед декількома викликами водночас. По-перше, майже третина українських територій стала зоною ризикового сільського господарства, а частина з цих земель буде непридатною для вирощування продовольчих культур. По-друге, інтеграція з ЄС означатиме й прийняття Спільної сільськогогосподарської політики (ССП). Її критикують за інтенсивний обробіток земель, що впливає як і на навколишнє середовище, так і на відтворення світової бідності. Й нарешті, на Україну чекатиме світова увага щодо швидкого відновлення експорту зерна й інших сільськогосподарських продуктів.
Зі схожими викликами країни Європи уже стикалися країни. Так, у Сербії битви за землю тривають навіть після югославських воєн, а сторонами конфлікту стали громадяни та приватні інвестори. Пройшовши болючий та корупційний процес приватизації, сільське господарство Сербії стало зручною мішенню для іноземних інвестиційних вливань, які бачать у цій землі переважно джерело прибутку.
Розуміння історії земельних відносин Сербії є корисним для української повоєнної розбудови й справедливого користування землею.
Чи не стане Україна однією великою інвестицією, яка ще більше сконцентрує сільськогогосподарську землю в руках агрохолдингів? Яку ціну для навколошинього середовища та малих фермерств доведеться платити задля придшвидшеного відновлення виробництва? Та чи не стануть наступні хвилі приватизації та захоплення земель ще одним полем бою для України і як цьому можна запобігати?
Деякі із відповідей на такі питання можна знайти у сербських дослідниць Катаріни Кушич і Сладжани Лазич.
Наприкінці 2021 – початку 2022 року в Сербії відбулися масові виступи проти дедалі більш авторитарної поведінки правлячої партії загалом та на захист довкілля зокрема. Каталізатором таких протестів стала земля, а безпосереднім поштовхом — запланований проєкт з видобутку літію сумнозвісною корпорацією Rio Tinto та відповідне сербське законодавство, яке дозволило б експропріацію землі в найрізноманітніших випадках. Результати цих подій все ще важко передбачити, але беззаперечним залишається той факт, що наразі виникають міцні, хай і складні, альянси, спрямовані на протидію руйнуванню довкілля та видобутку природних ресурсів, адже останнім часом спільнота також повстає проти будівництв малих ГЕС, у деяких випадках успішно запобігаючи подальшому розвитку таких об’єктів.
Екологічно чутливі території у Західній Сербії
Утім, хай би якими успішними не були ці рухи, громадськість залишається відносно мовчазною щодо більш масштабного та тривалого процесу експропріації землі: йдеться, зокрема, про продаж та консолідацію сільськогосподарських земель. У той час як темпи масштабних придбань землі, або захоплення землі, прискорилися в усьому світі з 2008 року для розуміння цих процесів у Сербії, як і у Східній Європі загалом, варто послуговуватися іншим часовим графіком. На цих територіях захоплення земель можна простежити ще під час перших приватизацій 1990-х і початку 2000-х років. У країнах колишньої Югославії приватизація набула ще більшої актуальності через війну 1990-х років і подальшу післявоєнну розруху: ринки було втрачено, промисловість розвалилася, а сільськогосподарське виробництво зупинилося. На ринку землі Сербії відновилися не лише корупційні процеси, а й повернувся ентузіазм щодо приватизації через угоди з інвесторами з поглядом на перспективу вступу до ЄС.
І хоча Спільну сільськогосподарську політику ЄС (ССП) регулярно критикують за заохочення консолідації земель через субсидії, які прямо пропорційно прив’язані до розмірів фермерських господарств, у Сербії ці процеси тривають навіть попри те, що вступ до ЄС і досі важко уявити. Уряд Сербії знову й знову докладає зусиль, щоб отримати членство в ЄС, але в гонитві за примарними обіцянками майбутніх прибутків через експропріацію земель не лише інтереси місцевих фермерів, але й майбутнє сільськогосподарського виробництва в країні в цілому, лишаються поза увагою.
Передумови: приватизація, реституція, корупція
Питання продажу сільськогосподарських земель у Сербії широко обговорювалося напередодні 1 вересня 2017 року, коли було підписано Угоду про стабілізацію та асоціацію з ЄС, яка мала гарантувати громадянам ЄС право купувати сільськогосподарські та лісові землі в Сербії. Ці наміри не лише явно суперечили національному законодавству, яке забороняло таке право власності, а ще й викликали побоювання: на той час сільськогосподарські землі в Сербії все ще були значно дешевші, ніж майже в будь-якій точці ЄС. Таким чином, відкритий ринок призвів би до некерованої конкуренції.
Питання було вирішено шляхом надання офіційного дозволу громадянам ЄС купувати землю, але із встановленням обмеження для не громадян. Подібна практика поширена в багатьох країнах-членах союзу. З 1 вересня 2019 року «Закон про землі сільськогосподарського призначення» дозволяє іноземцям купувати землю, якщо вони відповідають низці обмежувальних вимог: є постійними мешканцями місцевого муніципалітету протягом 10 років, працюють на землі не менше трьох років, мають зареєстроване сільськогосподарське виробництво, володіють сільськогосподарською технікою та інструментом. Крім того, іноземці можуть володіти землею площею до двох гектарів і не можуть володіти землею в межах 10 км від державного кордону.
Хоча питання «іноземної власності» і слугує потужним закликом об’єднуватися проти втрати контролю над землею, водночас воно є оманливим. Очевидно, що навіть з урахуванням заборони на право власності для іноземних фізичних осіб ще з початку 2000-х років будь-яка зареєстрована в Сербії компанія могла вільно купувати землю. Таким чином, основи нинішнього захоплення земель в Сербії не можна віднести до якогось конкретного законодавчого акту або (лише) до ЄС, однак їх можна віднайти в наслідках післявоєнної приватизації та ширшої політичної та економічної реструктуризації.
Багато країн Східної Європи мають подібну історію примусової колективізації, що розпочалася з 1990-х років, коли величезні ділянки державних земель були перерозподілені між колишніми власниками або їхніми нащадками у складних процесах реституції. Ці процеси виявилися благодатним ґрунтом для різноманітних захоплень земель. Наприклад, станом на сьогодні Україна знаходиться на 2-му місці серед країн світу за загальною площею земель, яку контролюють іноземні інвестори. Чітко визначеною ціллю для великомасштабного придбання землі також є Румунія, а ще одним напрямком для інвестицій стає Болгарія, де землі хоч і фрагментовані, але водночас дуже централізовані.
Йдеться насамперед про полязированість сільськогоспарських господарств та нерівномірний розподіл земельних ділянок між користувачами. Наприклад, у 2010 році, 80% господарств контролювали менше двох гектарів кожне, що становить лише 3% із загальної використовуваної сільськогосподарської площі Болгарії. На противагу цьому лише 1% господарств мали у користуванні понад 100 га, що дозволяло їм контролювати 82% загальної площі орних земель.
З іншого боку, колишні югославські республіки увійшли в 1990-ті роки з меншим у порівнянні зі згаданими країнами відсотком земель у державній власності, але зі схожими труднощами у визначенні того, кому саме належить земля. Простіше кажучи, великі підприємства суспільної власності використовували землі із різноманітними формами власності: частково суспільної, частково державної, частково кооперативної чи навіть оспорюваної.
Рання приватизація означала подальше використання (якщо не передачу права власності) землі, що перебувала у державній власності: сільськогосподарські землі не можна було приватизувати на законних підставах, але і компанії не можна було продавати без права користування чи власності. Крім того, коли згідно з Конституцією Сербії 2006 року було вилучено категорію суспільної власності (перетворивши її на приватну власність), землі, які були передані у володіння великим підприємствам кооперативами та фізичними особами, не поверталися власникам, а реєструвалися як власність самих підприємств. Таким чином було закладено основи для неймовірно складного та сповненого корупційних схем процесу приватизації.
Приватизація великих сільськогосподарських кооперативів і підприємств становить основний різновид захоплення земель в Сербії, який безпосередньо перетікає у сучасні підвиди. Перше десятиліття 2000-х і початкові хвилі приватизації здійснювалися під керівництвом місцевих магнатів, які в більшою мірою були зацікавлені в тому, щоб отримати контроль над харчовою промисловістю. Скориставшись політичними зв’язками з партіями, які перебували при владі, поточною лібералізацією ринку та земельною реформою, ці магнати скуповували сільськогосподарські підприємства разом із землею у Воєводині в межах ширшої спроби встановити контроль над виробництвом харчів (шляхом монополізації виробництва та розподілу цукру, олії, молока) в країні.
На ранніх етапах приватизації особливо недоброї слави зажили три сербські компанії та їхні власники: Delta Holding, MK Group і, дещо пізніше, Matijević Group. Згідно зі звітами за 2018 рік, у тому ж таки 2018 році компанія Delta Holding, очолювана Мілютином Мішковичем, контролювала близько 14 000 га (на вебсайті компанії сьогодні зазначена цифра 16 000 га). Заснована Міодрагом Костичем (відомого під прізвиськом «цукровий король», бо у 2003 році він спромігся купити три цукрових заводи всього за 3 євро кожен) MK Group контролювала понад 30 000 га у 2018 році, хоча сьогодні на вебсайті компанії зазначено «понад 16 000 га». Matijević Group, очолювана Петаром Матієвичем приєдналася до цих «лідерів» дещо пізніше, але, за оцінками, у 2018 році компанія контролювала близько 35 000 га, а сьогодні — вже близько 37 000 га в Сербії та 2 500 га в Хорватії, і продовжує розширюватися як у межах країни, так і за кордоном.
Це сузір’я землевласників постійно змінюється й розвивається, ми можемо спостерігати за появою нових гравців. Наприклад, все вищі щаблі у таблиці лідерів займає компанія Almex, яка, за оцінками, володіє приблизно 10 000 га та орендує ще приблизно стільки ж. Та й старі гравці охоче розширюють свої «пасовиська». Наприклад, очікується, що після диверсифікації бізнесу у фінансовий сектор MK Group Костича поступово продаватиме свої сільськогосподарські активи, імовірно, що й іноземним компаніям також.
І хоча ці сербські компанії були засновані й очолюються «місцевими» магнатами, вони вийшли і на міжнародну арену (здебільшого в регіоні, але також і за його межами, про щосвідчить поява MK Group на українському ринку землі), а також мають іноземний капітал у своїй структурі власності. Наприклад, у 2013 році голландська холдингова компанія Wheat Corn Holding B.V. придбала 86,94% акцій MK Group DOO у швейцарської Agri Holding AG та деяких менших акціонерів, ставши таким чином мажоритарним акціонером MK Group DOO. Цей процес був завершений у 2021 році, коли Wheat Corn Holding взяла під контроль ще 13,06% компанії.
Більше половини сільськогосподарських земель в Сербії вже належить фермерам Німеччини / Imag-Images.de
На той час як «Закони про приватизацію» (2001 р., 2003 р.), так і «Закон про землі сільськогосподарського призначення» не дозволяли приватизувати оброблювані землі. Проте спеціальний дискреційний висновок Міністра економіки та приватизації усунув цю перешкоду, постулювавши, що сільськогосподарські землі можуть бути приватизовані як частина капіталу компанії. Словом, приватизація відбувалася, коли майнові відносини залишалися невирішеними, а кооперативна, соціальна та державна власність ще не були розмежовані. Відтоді цей процес систематично документується у звітах Ради по протидії корупції. У звіті цієї Ради за 2003 рік чітко відзначено проблеми відносин власності та корупції, а декілька звітів присвячені саме приватизації агрохолдингів.
У звітах, зокрема, йдеться про AD Zobtanica, компанію, яка спочатку зазнала невдалого процесу приватизації, але зрештою була приватизована у 2008 році шляхом широко визназної корупційної схеми: через продаж приватному покупцю з Греції та зареєстрованій у Сербії компанії, яка перебуває у власності офшорної компанії Northgate Finance, що, в свою чергу, зареєстрована в Ліберії. Сьогодні AD Zobtanica є частиною Elite Agro LLC, компанії з ОАЕ, яка завдяки двостороннім угодам із Сербією стала одним із найбільших землевласників в країні.
Попри суперечки, пов’язані з цими великими приватизаціями, домінантним лишається імідж великих інвесторів як благодатних рятівників водночас і сільського господарства, й економіки. Таке ставлення до них добре проілюстровала в поправці до «Закону про землі сільськогосподарського призначення» 2015 року. Ця поправка виклала принципи політики переваги «великим інвестиціям»: кожен муніципалітет може здавати в оренду «інвестору» до 30% землі, що знаходиться під його контролем, за межами публічних аукціонів, які зазвичай регулюють оренду земельних ділянок державної власності.
На першому засіданні спеціального комітету у 2017 році було передбачено мінімальні інвестиції в розмірі 500 000 євро, що чітко свідчить про те, наскільки цей шлях до прогресу був недосяжним для більшості сільськогосподарських виробників у Сербії. Поправка спричинила протести фермерів і була піддана жорсткій критиці за «легалізацію корупції» через передачу влади в руки невеликого комітету без чітких настанов і, таким чином, надаючи йому дозвіл на непрозорий процес оцінки. Якщо говорити точніше, поправка була інтерпретована як законодавчий дозвіл на входження до Сербії німецького виробника свинини Tönnies. Зрештою цей проєкт провалився ще до початку діяльності компанії в країні, утім цей провал змінив місцеві земельні відносини.
Інвестиційні плани (або спекуляції) компанії Tönnies включали передачу їй в оренду близько 75 тис. га сільськогосподарських угідь згідно з поправкою 2015 року. Місцеві фермерські асоціації оскаржили рішення в суді та двічі перемогли, але на цьому неприємності не закінчилися. Частина земель, яка була спочатку відведена для оренди компанією Tönnies, була віддана в оренду іншим сумнівним суб’єктам. Наприклад, землі навколо міста Зренянин та поселення Банатскі-Деспотовац були надані в оренду компанії PKB Imes, вцілілій частині компанії PKB (дочірній компанії, виключеній з продажу компанії Al Dahra, про що йтиметься далі). Оренду затвердили попри те, що у 2019 році компанія зареєструвала значні збитки та стала «зіркою» ЗМІ, коли на одній із ферм виявили масову загибель свиней від недоїдання. Хоча укладення договору оренди відбулося законно через законодавчу перевагу для тваринників, місцеві фермери скаржаться на брак землі для власного виробництва, а також на те, що тварини, які стали підґрунтям для оренди компанією PKB Imes, вже загинули.
Чи не найвідомішим провалом стала приватизація виноградників і винарні Vršački vinograd. Спершу, у 2006 році, компанію приватизував консорціум, який так виснажив активи підприємства, що у 2009 році приватизацію було скасовано. Після кількох років державного управління, тривалого некоректного використання активів компанії та абсолютної неповаги до прав і добробуту робітників та дрібних акціонерів, у 2013 році компанію знову продали, цього разу китайському інвестору Guan Nan. Оскільки інших учасників на аукціоні не було, Guan Nan придбала компанію лише за одну третю її первісної вартості. Уся схема була настільки відверто корупційною, що і цю приватизацію скасували, а згодом компанію продали місцевому покупцю, компанії Swiss Lion. Рада по протидії корупції та журналісти-розслідувачі детально розібрали цей випадок, але й до нині судові провадження проти відповідальних за руйнацію компанії і позбавлення власності її робітників та акціонерів не притягнуті до відповідальності.
Виноградники компанії Vršački vinograd у Воєводині
Важливо зазначити, що відчуження сільськогосподарських земель у дрібних фермерів також прискорюється через процеси реституції. Закон «Про повернення земель сільськогосподарського призначення» та Закон «Про повернення (реституцію) власності церквам і релігійним громадам» дозволили повернути храмам і релігійним громадам родючі землі с/г призначення за швидшою та простішою процедурою, ніж для власників – фізичних осіб. Завдяки цьому процесу було повернуто понад 28 тис. га земель, з яких понад 24 тис. га отримала Сербська Православна Церква (СПЦ) — установа, яка не входить до системи оподаткування відповідно до сербського законодавства. Часто ці землі здають в оренду за відносно високою ціною або надають в обмін деяким заможним місцевим землевласникам, що дозволяє останнім консолідувати більші за площею ділянки високоякісної землі.
Шляхи надходження іноземного капіталу
З перших етапів приватизації у Сербії до процесу був активно залучений транснаціональний капітал. Наприклад, ірландський інвестиційний фонд Baltik Property Invested Limited працює в Сербії з 2006 року, здебільшого через зареєстровану в Сербії компанію Agri Biznis Partner, що знаходиться в місті Сомбор. З плином часу компанія Agri Biznis стала мажоритарним власником кількох сільськогосподарських підприємств (зареєстрованих як акціонерні товариства): PP Miletić із с. Сербський Мілетич громади Оджаці, PP Vojvodina та PP Sombor із с. Бацький Брестоваць та PP Feketić.
Протягом усього свого перебування в Сербії компанія кілька разів потрапляла в заголовки газет: по-перше, через опір дрібних акціонерів (колишніх працівників), які протестували проти способів, якими компанія сприяла приватизації та продажам, а потім через звільнення працівників та оголошення про скорочення штату; і, нарешті, через захоплення майна, що було визнано незаконним. Асоціація Obruč та асоціація дрібних акціонерів Krivaja оскаржували ці продажі, але майже безрезультатно.
Поки інтенсивна корупційна приватизація створювала основи для продажу великих земельних володінь, в останнє десятиліття також з’явилися інші шляхи концентрації земель. Угода про стратегічне партнерство між Сербією та ОАЕ, підписана у 2013 році в Абу-Дабі, приділяє особливу увагу сільському господарству, яке є одним із чотирьох основних напрямків співпраці (разом із містобудуванням, авіацією та обороною).
Хоча стратегічне співробітництво в першу чергу зумовлено потребами та політикою ОАЕ щодо продовольчої безпеки, із сербської сторони ця співпраця є частиною передвиборчих кампаній та особистого просування правлячих еліт — процес, який після первісного підписання угоди дещо змістився з уславлення інвесторів ОАЕ до поточної уваги до китайських партнерів. Продаж земель сільськогосподарського призначення за цими угодами «національного значення» викликав гострі суперечки.
Сільськогосподарські угіддя з полями ріпаку в Сербії
У 2014 році предметом гарячих дискусій стала справа з компанією Al Rawafed (яку пізніше купила компанія Elite Agro LLC): було продано та здано в оренду понад 10 000 га сільськогосподарських земель у Воєводині. За первісною угодою було створене спільне підприємство, в якому сербський уряд контролював 20% акцій, а решту — компанія Al Rawafed. Близько 3 500 га було орендовано на 30 років у військової установи VU Morović, а решту земель було викуплено у підприємств колись суспільної власності Bačka, Jadran, Mladi borac та Agrobačka. Значну частину цих земель раніше орендували місцеві виробники, які розраховували на оренду в майбутньому, а потім різко оскаржували угоду, коли оголосили про її підписання.
Ті, хто погодилися говорити зі ЗМІ, також розповідали про залякування та погрози, які вони отримували через опір укладанню угоди. Відбулася низка публічних суперечок щодо поширених випадків недоплати за оренду землі (або, в деяких випадках, повної відсутності платежів), щодо постійної низької продуктивності виробництва (хоча однією з ключових стратегій легітимізації первісних домовленостей була саме обіцянка підвищення врожайності), а також щодо повної відсутності прозорості в процесі укладання угоди.
Загальнодоступні фінансові дані свідчать, що компанія починає отримувати прибуток, але досі не зрозуміло, чи платить вона за оренду близько 7 000 га сільськогосподарських угідь державної власності, і, якщо платить, то скільки. У 2019 році компанія Al Rawafed перейшла у власність товариства Elite Agro LLC, яке також володіє компанією Zobnatica AD через свою сербську дочірню компанію Yugo Elite Agro.
Також на ринок виходять «менш традиційні» підприємства. Компанія LogInEKO doo (належить компанії Login Establishment, що зареєстрована в Ліхтенштейні та є частиною системи LogIn Foundation) — нетиповий гравець у грі із захоплення земель в Сербії. Компанія з’явилася досить тихо у 2016 році та лише нещодавно привернула увагу ЗМІ як словенська компанія, яка створила та продала знаменитий застосунок Talking Tom, а потім вирішила інвестувати гроші у виробництво органічної їжі в Сербії. Використовуючи гасло «Здорова їжа для всіх» компанія намагається виділитися з-поміж інших підприємств, використовуючи ІТ технології в органічному виробництві їжі та добрив.
Наразі LogInEko отримала контроль над більше ніж 4 000 га високоякісних сільськогосподарських угідь у Банаті, Воєводина, розташованих поблизу населених пунктів Зренянин та Новий Кнежеваць (включаючи села Мужля, Кумане, Мошорін, Джурджево, Санад, Новий Кнежеваць і Српский Крстур). Досі діяльність компанії в Сербії не ставала предметом негативних статей чи критики, які супроводжували деякі інші придбання сільськогосподарських земель такого розміру. Коли в листопаді 2021 року партія Savez 90 Zelenih Srbije звернулася до Міністра сільського господарства з проханням опублікувати договір між державою та словенською компанією, яка купила 4 000 га землі, Міністр відповів, що держава Сербія не має жодного відношення до цього продажу, оскільки земля була куплена сербською компанією — LoginEko — таким чином, можливо, підкресливши абсурдність зосередження уваги до «іноземної власності» земель в ситуації, коли будь-хто може зареєструвати «сербську компанію» та вільно купувати й продавати землю.
Найвідомішою та найдалекосяжнішою точкою перетину приватизації та транснаціонального капіталу став завершений у 2018 році продаж арабській компанії Al Dahra комбінату Poljoprivredni Kombinat Beograd (PKB). Спочатку компанія Al Dahra вела переговори з урядом Сербії щодо договору, який зрештою дістався компанії Al Rawafed, що вперше увійшла в країну, купивши 51% акцій Rudnap Agrar — одного з найбільших садів у Сербії (більше ніж 500 га). Інші 49% залишилися у місцевого магната Воїна Лазаревича (згодом він очолив PKB), який продав ці землі компанії Al Dahra наступного року. Тоді популярними і, як виявилося, цілком коректно, були розмови про те, що менші інвестиції були підготовкою до поглинання PKB, найбільшого агрохолдингу в країні з понад 17 000 га сільськогосподарських угідь поблизу Белграда.
Хоч зараз просто неможливо узагальнити численні проблеми з продажем PKB, тим не менше ключовими можна назвати факти того, що продаж включав активи PKB; що ціна активів була значно нижчою у порівнянні з проведеною у 2015 році першою оцінкою (за оцінками різниця між справжньою вартістю та ціною приватизації склала 106,3 млн євро); та численні проблеми з управлінням, які призвели до зниження вартості компанії з 1990-х до моменту продажу. Ба більше, сам факт продажу сільськогосподарської землі викликає багато питань: не лише щодо орієнтовної ціни у 4 700 євро/га, що є значно нижче ринкової ціни. Не зрозуміло також, як вдалося легально продати ці землі як приватні, адже вони вважалися сільськогосподарськими землями у державній власності, які не можна продавати (згідно із «Законом про землі сільськогосподарського призначення» 2006 року).
Коротше кажучи, хоча держава і перейняла контроль над компанією PKB, спираючись на те, що PKB використовувала землі державної власності, через кілька років судових проваджень PKB змогла висунути претензії на право власності на ті сільськогосподарські землі, що перебували в її користуванні. А потім, попри те, що власником PKB виступала держава, ці землі були продані як землі, що перебувають у приватній власності, і таким чином вдалося оминути заборону на продаж сільськогосподарських земель у державній власності та представити продаж активів як цілком законний.
Проблеми/опір та альтернативи
Хоча до нещодавньої мобілізації проти Rio Tinto та будівництва гідроелектростанцій не існувало широкого союзу опору видобутку природних ресурсів різні групи від самого початку оскаржували такі експропріації. На початку 2010-х років Pokret za slobodu («Рух за свободу») доклав значних зусиль для створення широкого робітничо-селянського союзу. Організація допомагала згуртувати фермерів і пов’язувала особливості сербського контексту з транснаціональним селянським рухом Via Campesina. Сьогодні рух за продовольчий суверенітет у Сербії фактично зник: хоча докладаються зусилля щодо виявлення наявних ініціатив і проблем (включаючи ті, що стосуються землі), більшість коментаторів погоджується, що «руху як такого не існує».
Акція протесту руху «Pokret za slobodu»
Окрім уже згадуваного гуртування проти певних подій, Рада по протидії корупції ретельно дослідила ці корупційні приватизації у двох великих звітах (у 2012 та 2018 роках). Ті самі приватизації також оскаржувалися дрібними акціонерами приватизованих компаній (які здебільшого отримали акції внаслідок найму на підприємствах), оскільки в результаті цієї приватизації землі, які перебували у суспільній та кооперативній власності, були привласненні без будь-якої винагороди для таких акціонерів. Серед цих випадків можна, наприклад, зазначити протест проти продажу акціонерної компанії Aleksa Šantić італійській Italian Ferrero та поточне оскарження приватизації у Воєводині асоціацією Obruč, що триває вже майже десять років.
Дрібні акціонери Poljoprivredni Kombinat Belgrade (PKB) все ще оскаржують приватизацію 2018 року. Попри те, що вартість їхніх акцій оцінюється в 12 млн євро, вони були повністю вилучені з процесу приватизації, що вже неодноразово повторювалося і в інших випадках. Після протесту дрібним акціонерам, які об’єдналися в асоціацію пенсіонерів PKB, було запропоновано виплату у розмірі 2 млн євро від Fond solidarnosti (фонду, який зазвичай використовується для виплат працівникам компаній-банкрутів), в обмін на те, що вони відмовляться від своїх вимог, зокрема щодо земельних володінь (які так і лишилися у PKB).
Це означає, що колишні працівники, які зараз здебільшого перебувають на пенсії, отримають виплати в розмірі 300, 700 або 1 500 євро в обмін на десятиліття роботи в PKB, а в деяких випадках — і за буквальне заснування підприємства. Сама угода спричинила внутрішні розбіжності в асоціації пенсіонерів між тими, хто погоджується, і тими, хто виступає проти альтернативної виплати та майбутніх вимог. Водночас люди, які досі є членами PKB, стурбовані тим, що умови дедалі погіршуються: корови утримуються в поганих умовах, працівникам платять мінімальну заробітну плату, а гарантії того, що поголів’я буде утримуватися після того, як у листопаді 2021 року закінчилося трирічне зобов’язання за контрактом, відсутні.
Іншим можливим рішенням цих процесів позбавлення власності з метою захисту дрібних фермерів і сімейних ферм є альтернативні моделі організації сільськогосподарського виробництва, найбільш очевидним з яких є відродження кооперативів, відомих як zadrugas. Кооперативна система «задруги» розглядається як інститут, що може врятувати малі та середні фермерські господарства завдяки зниженню собівартості продукції, підвищенню врожайності та забезпеченню розміщення продукції.
Сьогодні багато фермерів відзначають невдалий досвід «задруги» за часів соціалізму: кооперативи створювалися після Другої світової війни й часто засновувалися на тому, що селяни й фермери привозили власне майно (до чого їх «заохочувала» земельна реформа, яка зменшувала максимальну дозволену власність на землю). Це майно було приватизовано при продажу сільськогосподарських підприємств без справедливих виплат членам кооперативів. Хоча гіркий досвід і залишається, кооперативи також переживають своєрідне відродження як наразі недостатньо вивчений спосіб організації відносин власності та сільськогосподарського виробництва. Інші фермери, стикаючись з нестачею доступної землі та/або високими цінами оренди за гектар, переносять свої посіви до Румунії, де можуть орендувати більші ділянки за значно нижчими цінами, і, таким чином, самі беруть участь у постійному захопленні земель в іншому місці.
Висновки
Простих рішень проблеми поточної тенденції концентрації земель та зростання земельної нерівності немає. Фермери протестують, наприклад, проти зростання цін на штучні добрива, але навіть без протестів через випадки концентрації, не просто розплутати чи оскаржити складні й корупційні процеси приватизації сільськогосподарських земель у Сербії.
Поки в інших східноєвропейських країнах, як-от у Румунії та Болгарії, розвинулись потужні селянські рухи, в Сербії питання екологічного й справедливого зеленого переходу здебільшого обмежуються міським середовищем та обговорюються з точки зору збереження та охорони здоров’я. У столиці теми власності на землю та виробництва харчів часто підіймаються правими партіями та групами, що використовують їх для підтримки суперечок ксенофобського та націоналістичного характеру. Таким чином вони залишаються відокремленими від досягнень транснаціонального селянського руху, зокрема, «Декларації ООН про права селян та інших людей, які працюють у сільській місцевості» та «Посібника з відповідального управління земельними, рибними та лісовими ресурсами в контексті національної продовольчої безпеки».
З іншого боку, споживачі та громадяни все більше дбають про харчі та продовольчі системи, а різноманітні дрібні власники успішно виробляють харчі за межами агропромислового комплексу. Проте як споживачі, так і виробники цієї категорії все частіше пов’язують свою мотивацію до такої практики з індивідуалістськими ідеями особистого здоров’я та добробуту, виключними поняттями «права» на землю, а з початку пандемії змішують їх із теоріями змови.
На цьому тлі науковці та активісти «Ініціативи визвольної сільської політики» в Європі відзначають три вирішальних кроки для розвитку визвольної політики в сільській місцевості в Європі: зробити їжу політичною; зрозуміти, що дрібні фермери — це не відстале минуле, а невідкладне майбутнє; і працювати над організацією та гуртуванням навколо локальних практик, таких як самозабезпечення їжею, перш ніж шукати рішення в інших місцях.
З цих трьох стратегій випливає те, що міркування про більш справедливий розподіл землі в Сербії зокрема та югославському просторі загалом вимагає розширення горизонтів за межі власності на землю та її використання, до того, як ми уявляємо собі системи харчування. Поки сільське господарство орієнтоване на прибуток, не можна заперечувати, що великі консолідовані ділянки монокультур перевершують малі господарства.
Поки ми уявляємо майбутнє з дронами зі штучним інтелектом, які курсують над великими полями, доти й можна використовувати наратив про недостатнє використання та фрагментацію земель як для стимулювання, так і для виправдання приватизації та консолідації земель. Розробка альтернатив вимагає як і об’єднання історичного досвіду так і поточних ініціатив, які процвітають попри всі труднощі.
Історично склалося так, що, хоча югославський соціалізм і залежав від індустріалізації сільського господарства, він також забезпечував альтернативні способи власності та прийняття економічних рішень. Використання потенціалу цього проєкту та вивчення його обмежень залишаються вирішальними кроками для розробки ширших політик іншого майбутнього, у якому може виникнути більш справедливе землекористування
