Нюрнберзький гамбіт: як Радянський Союз втратив перемогу, але став наддержавою в Холодній війні

  • 31 August 2020
  • 1459
Нюрнберзький гамбіт: як Радянський Союз втратив перемогу, але став наддержавою в Холодній війні

Анна Купінська

Нова книжка американської історикині Франсін Гірш «Радянський суд у Нюрнберзі. Нова історія Міжнародного військового трибуналу після Другої світової війни»[1] — це плід амбітного проєкту з переосмислення спадщини Нюрнберзького процесу, розпочатого ще в середині 2000-х, коли Росія ненадовго відкрила частину своїх до того засекречених архівів. У 2008 році Гірш опублікувала статтю «Ради в Нюрнберзі: міжнародне право, пропаганда та створення повоєнного порядку», в якій доводила, що участь Радянського Союзу в організації трибуналу була засадничою й саме розробки радянських науковців складали аналітичну та юридичну базу процесу. Ці тези й лягли в основу її книжки, яка з невеликої статті виросла в ґрунтовну монографію на понад 500 сторінок. Тут одразу варто зауважити, що робота Гірш спрямована насамперед на американського читача, який сприймає історію Другої світової в основному крізь призму повоєнної американської гегемонії, тож у контексті американської історіографії її підхід, справді, революційний. Для читачів із пострадянського простору, обізнаних із дискурсом Великої Вітчизняної війни, вплив Москви на перебіг трибуналу не стане відкриттям, тоді як екскурси в історію радянської юриспруденції та дипломатії напевне допоможуть переосмислити зміни в зовнішній політиці СРСР у воєнні та повоєнні часи. 

 

 

Гірш провела справді титанічну роботу з архівними документами, пишучи у сфері політичної історії та міжнародного права, але вона прагнула вийти за межі традиційних досліджень Нюрнбергу, зосереджених на спадщині трибуналу чи його етичних викликах, і чимало уваги приділила залаштунковому життю учасників процесу. Власне, історії непростих десяти місяців, впродовж яких члени радянської, американської, британської та французької делегацій щовечора зустрічалися в барі виділеного їм для мешкання Ґранд-Готелю, проходить наскрізною ниткою крізь основний наратив книжки. І Гірш доводить, що тамтешні інтриги, секретні домовленості, пиятики, закоханості, незаплановані вагітності й навіть загадкові вбивства вплинули на перебіг Нюрнберзького трибуналу так само, як і офіційні засідання в Залі правосуддя, слугуючи водночас школою міжнародної дипломатії для радянських представників. Втім, для Гірш історія Нюрнбергу — це не лише робота чотирьох делегацій, які намагалися судити нацистських злочинців, йдучи на політичні ризики та часто вимушені угоди, але й розповідь про розчарування колишніх союзників один в одному та про перші дні Холодної війні. Тут авторка стверджує начебто парадоксальну річ: країна-переможець Радянський Союз на міжнародному суді над своїми кривдниками «втратив свою перемогу».

На перших сторінках «Радянського суду в Нюрнберзі» Гірш окреслює два завдання своєї книги: пояснити, чому участь Радянського Союзу була важливою для трибуналу та чому його здобутки так швидко забули, принаймні у британському та американському таборах. Попри очевидний вплив Холодної війни та нарощуваних амбіцій Сполучених Штатів на світовій політичній арені, дослідниця вказує й на дії радянської сторони, зокрема звинувачення нацистів у Катинських розстрілах чи замовчування секретного протоколу пакту Молотова-Ріббентропа, які похитнули її образ безневинної жертви нацистських звірств і ледь не поставили в один ряд із нацистською Німеччиною. Іронія ж полягала в тому, що Радянський Союз волів міжнародного трибуналу саме для того, щоб цей образ популяризувати й закріпити, і спершу ця стратегія була успішною.

 

Представники СРСР на Нюрнберзькому процесі

 

Ідея міжнародного суду над нацистськими злочинцями виникла ще 1942 року, коли справи Радянського Союзу на фронті були катастрофічними, а німецька армія просувалася вглиб його територій. Міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов зібрав комісію юристів-міжнародників, які змогли б скласти позов проти Німеччини й витребувати з неї компенсації за здійснену шкоду. Комісію очолив протеже Андрія Вишинського Арон Трайнін, який ще з кінця 1930-х наголошував, що «військова агресія» — це найтяжчий злочин проти людства й саме Радянський Союз має відігравати провідну роль у боротьбі за мир. У 1944 році він випустив книжку «Кримінальна відповідальність гітлерівців», у якій доводив, що нацисти мають постати перед судом не лише за військові злочини, але й за злочинну змову проти миру та за розв’язання війни. Трайнін мав бездоганну репутацію на Заході, тож його роботу одразу видали у Британії. Вона справила велике враження на американських та британських юристів і зрештою лягла в основу чотирьох пунктів обвинувачення Нюрнберзького трибуналу. 

Гірш звертається до доробку Трайніна не лише для того, щоб підсилити свою тезу про радянський вплив на трибунал, але й для своєрідного протиставлення «цивілізованого» й зрозумілого на Заході обличчя Радянського Союзу, втіленого в постаті цього юриста, та неповороткого радянського судочинства, представленого «сталінським оком у Нюрнберзі» Вишинським, радянським прокурором трибуналу Романом Руденком, суддею Іоною Нікітченком та іншими членами делегації. Втім, вона нагадує, що обидві сторони належали одній системі й слугували одній цілі та, якщо репутація Трайніна допомогла Радянському Союзу відстояти власні інтереси під час Лондонської конференції та на початку самого трибуналу, то подальші намагання радянських юристів зберегти цей баланс сил зазнали невдачі. Постать Трайніна важлива для Гірш ще й тому, що вона мало відома за межами академічних кіл, коли імена його колег румуна Веспасіана Пелли і особливо поляка Рафаїла Лемкіна постійно звучать в контексті досліджень військових злочинів та геноциду. У вступі до книжки авторка наголошує, що внесок Трайніна в повоєнне міжнародне судочинство був значно більшим, ніж у його вищезгаданих колег, але він лишився в тіні, бо не належав до ліберальної юридичної традиції й не вписувався в західний повоєнний наратив. Цікаво, що Трайнін, який критикував Пеллу та Лемкіна за «короткозорість», сам послуговувався терміном «геноцид» у своїх роботах. Втім, Гірш майже не проблематизує цей свій аргумент. Хоча дослідниця не зупиняється на проголошенні вироку трибуналу в 1946 році та присвячує цілий розділ повоєнному судочинству, вона залишає за дужками боротьбу Лемкіна за ухвалення Конвенції OOН про запобігання геноциду в 1948 році та популяризацію цього терміну в юриспруденції й обмежує себе рамками насамперед радянських напрацювань[2].

 

Виступ Романа Руденка

 

Інша сліпа пляма в праці Гірш — це внесок французької делегації у перебіг трибуналу. Вона жорстко дотримується своєї поляризувальної траєкторії Холодної війни, де на одному боці знаходяться радянські дипломати та юристи, а на іншому — їхні британські та американські колеги. Тут Гірш відходить від назви своєї книжки, адже пише вона не зовсім про «радянський суд у Нюрнберзі», а радше про дипломатичну війну між США та СРСР за політичну гегемонію в повоєнній Європі. І хоча дослідниця згадує британців значно більше за французів, саме її співвітчизники, зокрема американський прокурор Роберт Г. Джексон, постають одними з головних протагоністів її роботи. Цікаво, що Гірш звертається до постатей нацистів, які постали перед трибуналом, як до своєрідного грецького хору, а не самостійних учасників своєї судової драми. Група з 24 обвинувачених, серед яких Герман Ґерінґ, Йоахім фон Ріббентроп, Ганс Франк, Альберт Шпеєр та Юліус Штрайхер, з’являються на сцені, щоб нагадати союзникам про їхні власні злочини або підважити результати їхньої співпраці.

Саме страх перед подальшою співпрацею з Радянським Союзом, складнощі улагодження континентальної та англосаксонської судових систем, світоглядні розбіжності, та власні військові злочини відваджували союзників від ідеї міжнародного трибуналу. Відомо, що ні Черчілль, ні Рузвельт не хотіли великого процесу над нацистськими злочинцями й спочатку планували вершити правосуддя «на місці», вважаючи, що юридична тяганина лише затягне денацифікацію Німеччини. І тільки бажання позбутися звинувачень у «суді переможців» змусило лідерів Британії та США почати перемовини з Радянським Союзом. Але прагнення союзників розпочати трибунал якомога скоріше боляче вдарило по планах СРСР: виявилося, що його неповоротка державна машина просто не готова до судового процесу в західному стилі, де цінувалося вміння швидко міняти тактику й лавірувати між опонентами[3]. І хоча союзники обговорили перелік дражливих для них тем, які не можна було порушувати на суді, і домовилися приймати «загальновідомі факти» про злочини нацистів як ті, що не потребують доказів, Нюрнберзький трибунал виявився зовсім не схожим на відкриті показові суди над «ворогами народу» у 1930-х чи Харківський військовий трибунал над воєнними злочинцями в 1943 році, звичні для радянських юристів. Згідно з Гірш, радянська делегація була вражена, що судді й прокурори союзників не виступають єдиним фронтом, а обвинувачені не збираються виголошувати заздалегідь написані для них викривальні промови й навіть сподіваються на виправдання. Радянські прокурори не знали, як правильно вести перехресний допит, а нестача кваліфікованих перекладачів лише вповільнювала роботу. Насамкінець, постійне очікування директив із Москви та присутність агентів СМЕРШ дратувало не лише союзників, але й самих членів радянської делегації. Москва прагнула відкласти початок трибуналу, а Руденко навіть вдав із себе хворого, щоб затребувати відстрочку, але американці з британцями, які були не менш шоковані радянськими звичаями, вирішили цього разу не йти на поступки.

 

Представники СРСР у кулуарах суду в Нюрнберзі 

 

І хоча СРСР блискуче виступив із презентацією нацистських звірств на своїй території та вразив свідченнями очевидців, серед яких був єврейський поет Аврам Суцкевер, врятований радянськими партизанами після втечі з Віленського гетто, незручні питання про пакт Молотова-Ріббентропа та про Катинські розстріли похитнули позиції Москви. Спочатку радянська сторона наполягла на включення розстрілів у акт обвинувачення, але лінія захисту підважила їхні докази. Також вона оприлюднила й афідевіт[4] пакту, який СРСР усіма силами намагався приховати. Обвинувачувані, зокрема Ґерінґ, доводили, що Радянський Союз нічим не кращий за нацистську Німеччину й саме побоювання Гітлера, що Москва атакує першою, змусило його до рішучих дій. Те, що французькі, американські та британські судді не підтримали протест Нікітченка та Руденка й не припинили подібні виступи, обурило радянську делегацію. Знаменита промова Черчилля у Фултоні в березні 1946 року, яка послугувала символічним початком Холодної війни, афідевіт пакту Молотова-Ріббентропа, «злитий» американським офіцером, загадкове вбивство радянського водія, вчинене нібито американським солдатом, ворожість західної преси та насмішки американців над зовнішнім виглядом радянських дипломатів доклалися до зростання напруги між колишніми союзниками. Радянська сторона вимагала смертної кари для всіх підсудних, проте до страти засудили дванадцятьох (Мартіна Бормана заочно), трьох було виправдано, а решта отримала різні строки ув’язнення. Цей результат Сполучені Штати розцінили як перемогу західного правосуддя й приниження Радянського Союзу. Зрештою, омріяний СРСР міжнародний суд над німецькими промисловцями-нацистами, який би мав довести капіталістичну природу фашизму, так і не відбувся, адже союзники боялися бути звинуваченими в «комунізмі».

Гірш закінчує свою книгу розділом про повоєнний поділ світу, в якому США та Радянський Союз вміло використали здобутки та уроки Нюрнберзького трибуналу для вибудування своїх політичних траєкторій як світових наддержав. Дослідниця також розглядає подальшу долю юридичних термінів, що вперше тоді прозвучали, та їхній вплив на рух за права людини. Авторка переконує, що ця книжка, хоч і сповнена інтригами та політичними іграми, все ж несе в собі надію, адже розповідає про час, коли країни з різними ідеологічними світоглядами змогли подолати суперечності створити низку спільних засад, якими їхні нащадки керуються й досі. Втім, головний козир цієї книжки в критичному, але не поляризувальному підході до вивчення радянського минулого та світової історії. Гірш — відома дослідниця радянської доби і, як і решта «ревізіоністів», таких як Шейла Фіцпатрік, Дж. Арч Ґетті, Лінн Вайола та інші, вона звернулася до політичної та насамперед соціальної історії, щоб відстежити динаміку становлення різних сфер радянського суспільства без лакримозних обертонів тоталітарної школи[5]

 

Журналісти на засіданні суду в Нюрнберзі

 

У «Радянському суді в Нюрнберзі» Гірш ковзає по соціальній драбині радянського естеблішменту, починаючи від рядової стенографістки й закінчуючи членами Політбюро чи лідерами країн. Характерно, що лідери її цікавлять не в першу чергу, і вона дає голос тим, чия, за її словами, «героїчна праця» допомогла трибуналу відбутися, зокрема журналістам. Зрештою, для багатьох цивільних членів радянської делегації це була перша зустріч із Заходом, де гордість за перемогу і біль від втрат доповнилися ще й розчаруванням у власній країні. Юні стенографістки та перекладачки вперше дізналися про поділ Польщі між нацистською Німеччиною та СРСР та можливу провину Радянського Союзу за Катинські розстріли (на той час цей факт залишався під питанням), і Франсін Гірш припускає, що не тільки вони, але й Руденко з'ясував усю правду вже під час процесу. Вочевидь, саме ця парадоксальність радянської влади, яка в певних питаннях могла бути прогресивнішою за Захід, але сама підважувала свої здобутки авторитаризмом та політичною ригідністю, найбільше дивує Гірш, і неодмінно здивує також її читача.

 

Читайте також:

Рафаель Лемкін та популярний дискурс про геноцид (Антон Вайс-Вендт)

 


Примітки

  1.  Francine Hirsch. Soviet Judgment at Nuremberg A New History of the International Military Tribunal After World War II. Oxford University Press, 2020.
  2.  Цікаво, що у статті «З Женеви до Нюрнберга та Нью-Йорка: Андрій Вишинський, Рафаїл Лемкін і боротьба за визнання революційного насильства, державного терору та геноциду незаконними» Дуґлас Ірвін-Еріксон стверджує, що попри ідеологічні розбіжності Вишинський та Лемкін сприймали право в одному руслі. Він вважає, що у роботах цих юристів влада легітимізувала право, а не навпаки, а закон мав виконувати насамперед ідеологічну та виховну функцію. Більше про це Douglas Irvin-Erickson, "From Geneva to Nuremberg to New York: Andrey Vyshinsky, Raphaël Lemkin, and the Struggle to Outlaw Revolutionary Violence, State Terror, and Genocide." Stalin’s Soviet Justice: “Show” Trials, War Crimes Trials, and Nuremberg. By David M. Crowe. London: Bloomsbury Academic, 2019. 217–232.
  3. У передмові до збірки документів «СРСР та Нюрнберзький процес. Невідомі та маловідомі сторінки історії» знана російська історикиня Наталія Лєбєдєва стверджувала, що суворість підпорядкування радянських юристів Москві під час трибуналу є переоціненою й вони могли вдаватися до імпровізації на місцях. Див. «СССР и Нюрнбергский процесс. Неизвестные и малоизвестные страницы истории: Сб. Документов» / Науч. редактор и составитель Н.С. Лебедева. М.: МФД, 2012. — 624 с. — (Россия. XX век. Документы).
  4. Афідевіт — письмова урочиста заява, письмове свідчення (твердження про факт), дане під присягою.
  5.  Славу Франсін Гірш принесла її книжка «Імперія націй» 2005 року, де вона аналізує процеси державних спроб «націєтворення» у перші десятиліття Радянського Союзу. Див. Francine Hirsch, Empire of Nations: Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union, Cornell University Press, 2005.

Leave a Comment