Ьозлем Онаран — викладачка економіки в університеті Гринвіча (Британія), членкиня профспілки освітян та Соціалістичного опору, секції Четвертого Інтернаціоналу.
Перед виборами до Європейського парламенту та місцевими виборами європейська громадськість стурбована питанням подолання економічної кризи, яка почалася у 2008 та поглибилась в Європі у 2010. Тому хотілося б зрозуміти передісторію кризи у Європі.
Уся історія постання Європи та особливо неоліберальний період, який почався з 1980 року, супроводжувалися комплексом політичних рішень, які стали передумовою протистояння між робочою силою та капіталом. Це протистояння означало дуже сильний контроль над зарплатами. Бо головна ідея, що стоїть за основною метою європейської політики — зробити Європу найбільш конкурентноспроможною частиною світу. Якщо Ви звернете увагу на Лісабонську угоду, то побачите, що однією з її основних політичних цілей є конкурентоспроможність. А як можна досягти конкурентоспроможності? Встановити рівень зростання заробітних плат нижчий за рівень зростання продуктивності. Така політика проводилася впродовж тридцяти років, були періоди повної стагнації та падіння реальних заробітних плат. Неоліберальні економічні реформи супроводжувалися надіями на створення більшої кількості робочих місць, на загальне економічне зростання. Але цього всього просто не сталося. Водночас проводилася політика ігнорування структурних відмінностей між країнами, тому коли вдарила криза, Європа потрапила у пастку вже наявних слабкостей у своїй моделі.
Як Європа відреагувала на кризу? До яких наслідків це призвело?
Очевидно, що європейський капітал, так само як і капітал у будь-якій іншій частині світу, втрутився у кризові процеси, мобілізуючи громадські ресурси, щоб врятувати капіталізм від самого себе, щоб зберегти банкову систему. І в перші два роки кризи була проведена масова мобілізація у вигляді валютної політики, а також сильного урізання соціальних витрат, що дозволило уникнути перетворення кризи на велику депресію. На початку це була лише велика рецесія. Саме криза призвела до зростання державних боргів — у більшості випадків державні борги не були проблемою до кризи.
Внаслідок неоліберальної політики останніх трьох десятиліть вдалося звузити державні витрати, видатки на соціальне забезпечення. Саме так вирішували проблему державного дефіциту чи державного боргу більшість європейських країн. Коли ж прийшла криза, ця проблема посилилась у всіх країнах Європи. І тепер для того, щоб розібратись із державним боргом, варто було звернутися до політики підвищення податків, варто було розібратися, хто відповідальний за виникнення цієї кризи та спробувати змусити їх діяти так, щоб вийти із кризи — тобто розібратися з державним боргом.
Але сталося не це. Навпаки, «вирішенням» кризи стало усуспільнення втрат банків, втрат найбагатших. А тепер ми чуємо від влади: «У нас криза через державні борги». Історія про фінансову кризу, кризу капіталізму, кризу реальних доходів та безробіття більшості населення була переозначена. Вони казали: О! Ця криза — це структурна проблема, пов’язана з недостатньою конкурентоспроможністю у деяких південних частинах Європи та надто щедрими соціальними державами, що, звичайно ж, призводить до структурних проблем із ринком праці. Крім того це поїдає серйозну частину державних фінансів. Існує проблема державного боргу, і для вирішення цієї проблеми ми маємо скоротити ті державні витрати, які ще залишилися після періоду трьох десятиліть неолібералізму. Давайте будемо провадити таку політику ще запекліше, збільшимо гнучкість ринку праці. Це зробить Європу більш конкурентноспроможною.
Розміри державного боргу та можливості громадського сектору розібратися з кризою відрізнялися в різних країнах Європи. Греція була однією з кількох країн, що вже на час настання кризи накопичили державний борг. Були ж і інші країни, де державного боргу не було до кризи. Але їхньою проблемою був широкий банковий сектор, кредитний бум, борги приватних домогосподарств. Коли вдарила криза, приватні проблеми стали проблемами приватних банківських систем, на допомогу яким прийшли уряди країн. Таким чином, приватний борг перетворився на державний.
Євросоюз та Європейський центральний банк не зробив майже нічого, щоб призупинити спекуляції на фінансовому ринку. Вони також не звернули уваги на такі проблеми як економічне зростання за рахунок споживання, що збільшує борги, як бум витрат домогосподарств або ж непомірно роздута фінансова система, які стали наслідками стагнації заробітних плат та попиту з боку робітничих домогосподарств. Європейські інституції не хотіли нічого робити з цими структурними протиріччями. Вирішення проблем відбулося шляхом введення заходів жорсткої економії. Це обернулося на рецесію, справжню депресію, як у Греції, де рівень безробіття сягав 60%. Схожа криза безробіття і в Іспанії. Таким чином, різниця між різними частинами Європи посилилася.
Ми не можемо аналізувати Європу окремо від усього іншого світу. Як європейська політика «подолання» кризи вплинула на стан залежних від Європи регіонів?
Усі залежні від експорту країни будуть у кризовому становищі, поки буде Європа. Але більш важливим є те, що Євросоюз нав’язує свою політику контролю заробітних плат та конкуренції на ґрунті вартості праці решті світу. Як лідер у політиці стримування зростання заробітних плат нижче зростання продуктивності, проштовхуючи конкуренцію на ґрунті цієї політики, Європа обмежує простір маневру для країн Глобального Півдня, не дає їм узяти курс на розвиток на основі рівності. Якщо Європа вдасться до цілком іншого способу виходу з кризи, а саме шляхом відновлення рівня заробітних плат і збільшення доходів домогосподарств робітничого класу, це може відкрити для країн Східної Європи, Індії або Туреччини більше можливостей виборювати свої права на кращі умови праці.
Які шляхи виходу із кризи пропонують мейнстрімні політичні сили Європи?
Наразі основним для європейських правлячих еліт є питання, чи варто об’єднатися в іще тісніший політичний союз (що призвело би до перерозподілу податків), і якщо варто, то яким чином. Погляньмо на позицію німецьких праволіберальних сил на чолі з Ангелою Меркель: вони виступають за сильний політичний та фінансовий союз і хочуть проводити ці реформи з посиленням економії, що означає обмеження бюджетів та запровадження загальноєвропейської політики державних позик.
Інше питання — державний борг, що під час кризи став однією з головних проблем. Наразі навіть МВФ погоджується з цим. Це дуже гаряче питання для Греції, і Греція є системним ризиком для європейської еліти: не важливо, наскільки жорсткими будуть заходи економії, бо проблему не можна вирішити урізанням бюджетних витрат — це лише поглибить рецесію. І якщо ви не розвиваєтеся, ви не зможете повернути державний борг за рахунок скорочення соціальних видатків. МВФ у своєму виборі шляху реструктурування грецького боргу зараз затиснутий між двома правлячими елітами — німецькою та французькою. Наразі МВФ пропонує перенаправити більшість грецького боргу іншим країнам Європи. Звичайно ж, уже виник масовий опір цьому рішенню, і є ризик наростання соціального невдоволення політикою економії. У цій ситуації Греція, знову ж таки, є слабкою ланкою для ЄС, бо радикальні ліві сили — серйозний конкурент на виборах. Якщо їм ввдасться отримати доступ до владних ресурсів, то це прокладе шлях до серйозних переговорів у Євросоюзі.
Які пропозиції у радикальних лівих сил?
Радикальною альтернативою є скасувати реформи економії на заробітних платах, пенсіях, соціальних виплатах, що були проведені в останні три-чотири роки (з 2010) та примусити відповідальних заплатити за кризу. Це можна зробити, вдавшись до таких кроків. По-перше, важливо позбутися боргу, бо більша частина його — нелегітимна. Радикальні ліві пропонують провести аудит боргу з активним залученням громадян, щоб зрозуміти причини зростання державного боргу. Нелегітимність боргу проявляється не лише в політиці позик (у приватних організацій), але й у політиці економії, що спровокувала глибоку рецесію, яка, в свою чергу, ще збільшила борг. Третім елементом боргу є такі країни як Греція — але не лише Греція. Державний борг є наслідком попередніх фінансових подарунків заможним, які не платили достатньо податків на цілком легальних правах. Те, що не оподатковувалося в минулому, зараз є державним боргом. Тому скасування державного боргу буде способом вилучити податки, які не були вирахувані до того.
Наступне важливе питання: що станеться із банківською сферою, якщо державний борг буде скасовано? Це призведе до серйозної банківської кризи в Європі. Вирішенням цього є усуспільнення банків, але слід зробити це належним чином, а не так, як після кризи, коли банки отримували величезну державну допомогу без жодного державного контролю. Радикальні ліві виступають за демократичний контроль над банками. Це зможе надати державі можливість контролювати механізми кредитування, щоб направляти кредити в сектори економіки, які цього найбільше потребують. Це могло би генерувати робочі місця, соціальні сфери як систему охорони здоров’я, освіти. Також це могло би стати державною інвестицією для розв’язання іншого питання пов’язаного з кризою — екологічного. І третьою вимогою радикальних лівих є відокремлення державного апарату від фінансового ринку та запровадження радикальних реформ у сфері оподаткування.
Будемо сподіватися, що із такими вимогами можна буде отримати велику підтримку бодай в одній країні, а це вже спровокувало б ефект доміно, мобілізацію радикальних соціальних рухів в інших частинах Європи. Радикально ліві при владі у Греції можуть підняти ліві рухи в Іспанії та інших південних країнах. Якщо буде створена така широка коаліція лівих сил, то вона зможе вимагати у європейських правлячих еліт змін, а у разі їхнього небажання щось змінювати — вимагати усунення еліт.
ЧИТАТИ ТАКОЖ:
ВІД КРИЗИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ ДО ГЛОБАЛЬНОЇ КРИЗИ (Ьозлем Онаран)
НАКОПИЧЕННЯ У ГЛОБАЛЬНОМУ МАСШТАБІ ТА ІМПЕРІАЛІСТИЧНА РЕНТА (Самір Амін)
ПОТОПАЮЧИ В БОРГАХ (Андрея Живковіч)