Політичне постання лівиці в Житомирі: від Майдану до першотравня

05.06.2014
|
Taras Salamaniuk
5178

Передісторія

Ще рік тому лівиця Житомира майже нічого з себе не представляла в політичному плані. На перший погляд, до неї входили лише панки-субкультурники та жменька інтелектуалів-хіпстерів, як і багато де в регіонах України.

Однак насправді не все було так просто. Перш за все, ліві хіпстери були не типовими диванними інтелектуалами, а достатньо переконаними анархістами. Політичні невдачі спонукали їх перейти до іншої тактики — просвітницької. Всупереч поширеній схемі, такий перехід призвів не до фактичного кінця їхньої ініціативи, а навпаки — до поступового розвиткк. За кілька років проведення кінопоказів, дискусійних та літературних клубів із компанії кількох товаришів вони розрослися до групи в десяток активістів під назвою Chaotic Good, яка регулярно організовувала якісь публічні інтелектуальні заходи на базі кафе, що належало їхньому знайомому. Субкультурники також проявляли певний інтерес до громадської активності поза панк-концертами, здебільшого на тему веганства.

Такі ініціативи можуть зріти до якого-небудь помітного політичного руху багато років. А можуть і просто розпастися, як це траплялося з їхніми аналогами в деяких інших містах. Про те ж, щоб (трішки забіжу наперед) сколихнути ціле місто, не могло бути й мови.
Усе змінилося, коли у в’ялий хід подій втрутився Євромайдан.

 

Майдан

Місцевий Євромайдан мав дві характерні особливості: переважно антикомуністичну (чи антирадянську) позицію і, водночас, слабкість ультраправих. Перша з цих рис була звичною в тій чи іншій мірі для кожного регіону, перешкоджаючи всім лівим, хоча й різною мірою 1. Але ось із другою рисою житомирцям пощастило: без наці тут лідирувала навіть не парламентська опозиція, а вкрай активна в регіоні молода (і ще відносно чесна) партія християнських демократів «Демократичний альянс». Таким чином, дорога до на Майдан для житомирських лівих була відкрита без погроз і особливих маніпуляцій.

Як і багато анархістів по Україні, житомирські лібертарії йшли на Майдан поодинці чи невеличкими групами друзів, бо не могли стерпіти державного насилля. Результатом такого стихійного виходу стали несподівані зв’язки: інтелектуали та субкультурники почали тісніше контактувати, бачити один одного в дії і потроху розвіювати взаємні упередження. Саме через співпрацю під час акцій місцевого Майдану в Житомирі постала єдина анархістська спільнота, спільнота із власними лівим баченням та відносно великою чисельністю учасників (близько півсотні), а також інтересом до публічного та інтелектуального. В результаті від цього виграли обидві попередні ініціативи, здійснивши після Майдану стрибок у своєму доти пригальмованому розвитку.

 

Першотравень: підготовка

Рішення провести першотравень виявилося логічним продовженням попередньої активності, з якої і постала вся спільнота анархістів. Адже все, в чому вони брали участь у рамках Майдану, нічим не відрізняло їх від пересічної націонал-ліберальної масовки. Тож, аби заявити про соціальну повістку та себе як політичного суб’єкта, і була обрана найперша принагідна дата — перше травня. Шкереберть же все полетіло просто миттєво.

Прокинувшись одного ранку, організатори першотравня виявили, що по більшості майданівських пабліків у соціальних мережах розійшлась інформація, буцімто сепаратисти хочуть провести свій марш першого травня. Сепаратистською тут називали саме їхню акцію. Але на цьому все не закінчилося. Знайшла відгук новина й у провідних житомирських мас-медіа, і вже до вечора все місто обговорювало сепаратистську ходу.

Як виявилося, така дезінформаційна кампанія була розгорнута після того, як ультраправі з «Правого сектору» помітили активне просування першотравня в соцмережах 2. Праві так само наростили свою чисельність після Майдану, до того ж мали потужні зв’язки з медіа. Перша їхня спроба дискредитації шляхом попередження про про ЛГБТ-марш, який нібито мали проводити анархісти, не вдалася. Зате друга вигадка про сепаратистів на фоні подій на Південному Сході виявилася просто бомбою.

Наступного дня організаторів маршу покликали в міську раду, де було зібране спеціальне засідання за участі громадськості для обговорення єдиного питання — сепаратизму в Житомирі. Анархістам залишалася в ньому єдина роль — виправдовуватися. Головним питанням для присутніх було: «Ви проти української держаності чи ні?»

У підсумку виснажливих переговорів житомирську громадськість вдалося заспокоїти і навіть заручитися підтримкою деяких ініціатив. Для цього анархістам довелося дечим поступитися (взяти на акцію пару синьо-жовтих прапорів) 3, зробити наголос на супротиві російському імперіалізму і задіяти особисті зв’язки, домовившись із Автомайданом про захист. Переважна частина майданівців відмовилися від ідеї «бити пики», погодившись із тим, що анархісти, в принципі, не сепаратисти, особливо, якщо вони матимуть якусь національну атрибутику. Але ультраправі, звісно, поступатися не збирались.

 

Першотравень: проведення

Уже в день маршу місцеві анархісти знали, що ультраправі планують здійснювати напад. Їм залишалися дві альтернативи: скасувати першотравень з міркувань безпеки або проводити його, не зважаючи ні на що. Вони обрали друге. Один із організаторів пізніше описував ситуацію так:

Коли ми вже переконали всіх цих десантників, афганців і Самооборону, коли вмовили заступитися за нас Автомайдан, відступити і відмінити акцію означало би тільки одне — заявити на увесь Житомир, що ми не просто невдахи, але таки і сепаратисти, оскільки злякалися нібито справедливого гніву нациків із Правого сектору.

Спершу, коли ультраправі й телебачення приїхали в зазначений час на місце акції, так і відбулося. Час проведення маршу перенесли на дві години. Правий сектор самовпевнено почав заявляти на камери, що усунув сепаратистську загрозу в Житомирі. Але задумка перехитрити ультраправих не вдалася: і вони, і ТБ таки дочекалися до справжнього часу початку першотравня. Анархістам взагалі дивом вдалося потрапити туди — по всьому центрі міста снували банди нациків, вишукуючи «сепаратистів», і організована група учасників, майже нарвавшись на одну із них, змушена була хутко бігти до телекамер.

 

 

Перед камерами почалося найцікавіше. В підсумку на акцію прибули лише близько двадцяти осіб — решту було залякано чи побито. Їх і оточила значно переважаюча кількість журналістів, майданівців, простих перехожих та ультраправих.

Камери застали анархістів, що ще хвилину назад тікали від побиття. Ультраправі одразу ж почали привселюдно звинувачувати їх, аморфна міліція не додавала впевненості. Але згодом анархісти продемонстрували ту якість, якою вони далеко перевершували ультраправих опонентів — вміння аргументувати. У правих аргументація була просто дитячою — підтасовка фактів і відверта брехня. Учасники акції надавали в противагу чітку позицію з авторитетними відсилками (наприклад, до Нестора Махна). Своє значення відіграла і компромісна символіка. Які ж сепаратисти можуть бути з українськими прапорами і банером «Проти Рашизму»! А от у одного із лідерів ультраправих уважні опоненти помітили рунічне татуювання на руці, підозріло схоже на напис «SS». Логіка «захисників від сепаратизму» була цілком дискредитована на очах у сотні спостерігачів та десятка телекамер, а нечисленні учасники першотравня щонайменше спромоглися виразити свою позицію.

Далі все було досить легко. В колі охоронців, до яких окрім Автомайдану приєдналася вже й та сама Самооброна, учасникам маршу нічого не загрожувало — попри контрмарш наці. А їхні соціально-орієнтовані гасла про робочі години та солідарність вигідно відрізнялися від субкультурних гасел ультраправих (типу «Анті-анті-фа!»), чим лише закріпили публічну перевагу. Після закінчення маршу анархісти сіли у наперед замовлений автобус у супроводі Автомайдану, залишивши нациків ні з чим.

 

Підсумок

Які ж висновки можна зробити з цього всього? Щонайменше два:
Для зростання політичного руху (в тому числі лівого) важливими є такі масові народні підйоми як Майдан. Останній став для місцевої спільноти не лише політичним викликом, але й джерелом ресурсів.
Майдан далеко не монолітний. Виражаючи лояльність до деяких центральних ідеологем (наприклад, державної символіки), можна з успіхом просувати ліві соціальні вимоги. Таке просування змінює не тільки попередній порядок денний, але і старі мережі союзництва ультраправих.

Але будьмо чесними: весь зовнішній успіх місцевих анархістів поки що — це лише досить розмитий соціальний і політичний капітал. Однак навіть при самостійній дії зароблена впізнаваність серед містян і контакт із медіа неабияк знадобиться. До того ж, клин між правими лібералами й ультраправими був вбитий вдало, і його варто лише забивати глибше.

Анархістська ж спільнота зараз перебуває на правильному шляху. Варто продовжувати по ньому йти.

 


Примітки

1. Питання оцінки спадщини СРСР для анархістів не стоїть так гостро, як, наприклад, для марксистів.

2. Одними членів місцевого ПС були учасники щорічного Маршу Патріотів(переважно футбольні наці-ультрас), що розпочали травлю анархістського першотравня в Житомирі.

3. Дивне рішення для анархістів. — Прим. ред.

Автор: Тарас Саламанюк

Редагував Андрій Гладун

Share