Портрет комуніста у вишиванці: рецензія на біографію Петра Шелеста

Постать Петра Юхимовича Шелеста — першого секретаря ЦК КПУ у 1963–1972 роках та члена Політбюро ЦК КПРС у 1964–1973 роках — не вписується в уявлення про типового радянського партфункціонера. Звинувачений за життя в заграванні з українським націоналізмом та «місництві», він був повернутий із забуття наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Однак після початку політики декомунізації в жовтні 2015 року Український інститут національної пам'яті включив Петра Шелеста до списку осіб, чия діяльність підпадає під дію відповідного закону. Як наслідок, вулицю Петра Шелеста у Деснянському районі Києва (ім’я колишнього першого секретаря ЦК КПУ вона отримала 2011 року) було перейменовано на честь дисидента Миколи Плахотнюка, заарештованого в січні 1972 року, тобто за правління Петра Шелеста.

Історик Юрій Шаповал, який чи не найбільше зробив для «реабілітації» постаті Петра Шелеста та якого дуже важко запідозрити в нелояльності до політики декомунізації, називає перейменування «“декомунізаційним” туром забуття» й «топонімічною амнезією щодо цього діяча» (Шаповал 2020: 7). «… що робити з Петром Юхимовичем? – резонно запитує історик. – Він із когорти тих, хто також любив Україну, але вочевидь не вписується в рамки однолінійно потрактованої декомунізації. Навряд чи варто забувати, що за доби становлення та існування УРСР далеко не всі були петлюрівцями, членами Організації Українських Націоналістів, бійцями Української Повстанської армії чи дисидентами. Через ті чи інші обставини люди могли перебувати в лавах Комуністичної партії, але від того вони не були меншими патріотами України. Петро Шелест є виразним прикладом саме таких діячів» (Шаповал 2020: 6).

Дослідженню постаті Петра Шелеста Юрій Шаповал присвятив не одне десятиліття. Перш ніж взятися за написання книги, історик опублікував щоденники та спогади свого героя, які витримали два видання, низку статей, взяв десятки інтерв’ю в родичів, колег та співробітників першого секретаря ЦК КПУ, навіть у єгерів, які організовували полювання. Все це допомогло створити цілісний портрет не лише державного діяча, але й людини, детально розкрити риси характеру.

Писати біографію Петра Шелеста просто й складно водночас. Просто, тому що він один із небагатьох представників вищого керівництва КПРС, хто залишив по собі детальні щоденники (розпочав їх вести, за одними даними, в 1930-ті, за іншими – у 1950-ті роки, вважаючи, що таке заняття дисциплінує людину), доповнені спогадами, які користуються великою увагою істориків завдяки щирості та відвертості. Від попередників та наступників Петра Юхимовича на чолі ЦК Компартії України спогадів не залишилося, що значно ускладнює написання їхніх біографій.

З іншого боку, писати біографію Петра Шелеста непросто, адже існує загроза піддатися впливу мемуариста і, часто за відсутності альтернативного погляду, побачити минуле його очима. Після відставки Петро Юхимович ретельно оберігав свої записи, деякий час навіть закопував на дачі, а в часи перебудови встиг зняти копії, перш ніж передати голові Комітету партійного контролю при ЦК КПРС Михайлу Соломенцеву. За словами останнього, він передав їх Михайлу Горбачову, і в сейфі генсека вони зникли назавжди (Петро Шелест… 2003: 423–424).

Петро Шелест не раз заявляв, що мріє пережити всіх своїх кривдників, мабуть, і з метою донести до суспільства свою точку зору. А в його мемуарах не бракує суб’єктивізму, емоцій та особистих переживань, різких висловлювань на адресу тих, кого він звинувачував у достроковому завершенні своєї політичної кар’єри: Леоніда Брежнєва, Михайла Суслова, Володимира Щербицького. І в цьому контексті варто звернути увагу на думку журналіста Дмитра Шурхала, який, даючи вкрай стислу характеристику книзі Юрія Шаповала, наголошує на певній тенденції в українській біографістиці: «українські історики як щось починають писати, то в них часто виходить агіографія – таке собі “житіє святих”. Вони так проникаються любов’ю до свого персонажа, що зображають дещо ідеалізовану постать – який він добрий, до сім’ї чуйний і алкоголю не вживав, і навіть міцного слівця не казав. Якось такий вже образ святого виходить» (Шурхало 2020). Можливо, такі узагальнення й не вповні справедливі, але подекуди складається враження, що Юрій Шаповал підпадає під вплив свого героя та подає нам шелестівський погляд на події.

Перший розділ книги присвячено життєвому шляху Петра Шелеста від народження до обрання на посаду першого секретаря ЦК КПУ. Юрій Шаповал досить детально розбирає його біографію на шляху до влади. Народженого в незаможній селянській родині (батьку – Георгіївському кавалеру за участь у російсько-турецькій війні 1877–1878 років – на момент народження сина уже виповнилося 60 років) Петра Шелеста в умовах Російської імперії чекав досить складний трудовий шлях без особливих шансів на здобуття освіти та успішну кар’єру. Він міг все життя наймитувати у поміщиків та заможних селян або податися працювати в місто на завод чи фабрику. Мабуть, найбільше шансів на успіх віщувала військова служба, яка принесла його батькові славу, але не статки. Втім, усі ці розрахунки зламала революція, яка відкрила для сина відставного солдата шлях до найвищих державних посад. Недаремно Петро Шелест надзвичайно цінував здобутки культурної революції в СРСР (Головко 2015).

Петро Шелест, Харків, 1930 рік

На шляху до влади Петрові Шелесту довелося пройти справжні «трудові університети», глибоко пізнати країну та людей, їх турботи та потреби. З 12 років він наймитував у заможного селянина, працюючи зранку до ночі за зерно та одяг. «Я, – згадував Петро Шелест, – не голодував, проте часто ходив впроголодь, особливо коли йшов вночі з кіньми. Господиня була скупою, вона давала мені лише скибку черствого хліба, цибулину і трохи солі. Іноді мати господаря крадькома від невістки давала шматочок сала. Щоб помститися господині за її скупість і, звичайно, від голоду, я інколи крадькома пробирався до комори, де стояли глечики зі свіжим молоком, брав тоненьку очеретину і випивав молоко, не зачепивши молочної плівки» (Шаповал 2020: 16). Згодом у юного наймита виник конфлікт із господарем, і той вдарив його батогом з металевим наконечником, на все життя залишивши на тілі тавро у вигляді літери «з» (Шаповал 2020: 17). Надалі довелося пасти свиней і корів, працювати погоничем волів, водовозом, листоношею, вантажником, ремонтником на залізниці, слюсарем на Харківському паровозоремонтному заводі, помічником кочегара, кочегаром паровоза.

У 1920–1930-х роках соціальні ліфти швидко підносили нагору учорашніх робітників та селян-незаможників. Першим щаблем для Петра Шелеста стала комсомольська робота, а в 1928 році він стає членом ВКП(б). Відтепер його життя протікало у двох площинах: навчання (яке вочевидь не мало системного характеру й постійно переривалося) змінювалося комсомольськими та партійними дорученнями. Юнацькі та молоді роки Петра Шелеста припали на добу політики українізації. Мабуть, звідси походить його сентиментальне ставлення до України, її культури, пісень, симпатія до своїх предків – козаків, звичка одягати вишиванку.

Шелест (справа у верхньому ряду) з товаришами під час навчання в Ізюмській радянсько-партійній школі, 1932 р.

Здобувши фах металурга в Маріупольському металургійному інституті 1935 року, наступні два роки Петро Шелест проводить у Червоній армії. Можливо, це рятує його під час «Великого терору», який знову запускає соціальні ліфти, залучаючи на посади репресованих керівників молодих партійних активістів. З грудня 1937 року Петро Шелест став начальником цеху, з жовтня 1938-го – начальником виробництва, з квітня 1939 року – головним інженером Харківського заводу «Серп і молот» – підприємства-гіганта, орієнтованого на виробництво сільськогосподарської техніки та військової продукції (Шаповал 2020: 29).

У 1939 році він уже серед запрошених на XVIII з’їзд ВКП(б); з 1940 по грудень 1941 року – секретар Харківського міського комітету КП(б)У з оборонної промисловості. Часи були складні й вимагали від людей величезної мужності. «Народ і партія були затероризовані, – згадував Петро Шелест. – Всі один одного боялися, не довіряли: батько – синові, син – батькові. Доноси всевладно увійшли в життя кожного. Дуже був тяжкий час, і багато хто з нас вижив випадково. За виробництвом спецтехніки, мобілізаційними заходами відчувалося, що йде посилена підготовка до можливих воєнних зіткнень. Усе це дуже хвилювало і непокоїло людей. Всі чекали чогось особливого і неприємного» (Петро Шелест… 2003: 71).

Диплом про закінчення Маріупольського металургійного інституту, липень 1935 р.

У роки Другої світової війни Петро Шелест зарекомендував себе успішним організатором оборонної промисловості. На посаді інструктора сектору із забезпечення розробки, виробництва й спорядження реактивних снарядів ЦК ВКП(б) він опікувався виробництвом знаменитих «катюш» і регулярно зустрічався з вищим керівництвом СРСР. Після війни працював на підприємствах авіаційної промисловості Саратова й Ленінграда. У квітні 1950 року Петра Шелеста призначили директором Київського заводу №473 Міністерства авіаційної промисловості СРСР. Звідси розпочався його стрімкий політичний злет.

Навряд чи можна погодитися з Юрієм Шаповалом, що партійну кар’єру Петро Шелест розпочав ледь не проти власної волі: «У нього могла б скластися нормальна управлінська біографія, якби його не втягували в політику, яка його не надто приваблювала» (Шаповал 2020: 45–46). Вочевидь, тут історик відтворює стереотип радянської доби, що людина мала проявляти скромність і відмовлятися від підвищення чи «висування» на керівні посади. Майже так само, як ритуально двічі відмовлявся від булави кошовий отаман Запорозької Січі. Однак чи може бути добрим керівником республіки той, кого до кабінету загнали ледве не силоміць?

Будучи людиною амбіційною й честолюбною, надзвичайно вольовою й цілеспрямованою, Петро Шелест зробив блискучу кар’єру, упродовж 13 років пройшовши шлях від директора заводу до першої особи України. Він послідовно відмовлявся від пропонованих посад голови Держплану УРСР, першого заступника міністра меблевої промисловості та заступника голови Київської міської ради (Шаповал 2020: 46), адже ці посади якраз і не «втягували в політику». Натомість від партійних посад Петро Шелест відмовлятися не став: з 1954 року він – другий, з 1957 року – перший секретар Київського обкому, з 1962 року – секретар, а з 2 липня 1963 року – перший секретар ЦК КПУ.

Зрештою, якби він не прагнув до вершин «політичного Олімпу», то, мабуть, із радістю та полегшенням сприйняв би переведення на посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР у 1972 році. Але ж 19 серпня 1972 року у щоденнику написав: «Ось і пройшло рівно три місяці з того чорного дня, 19 травня, коли я волею Брежнєва був усунутий від активного політичного життя. Тяжкість, образа, велике незадоволення високою чисто “чиновницькою” посадою» (Петро Шелест… 203: 391).

Брежнєв і Шелест під час святкування 50-ліття Радянської України

У другому розділі Юрій Шаповал розглядає діяльність Петра Шелеста на чолі ЦК КПУ, а третій присвячено обставинам його усунення з посади та подальшому цькуванню. Автор приділяє основну увагу питанням стосунків українського партійного лідера з «Кремлем» та його наступником Володимиром Щербицьким, ставленню до української культури, мовного та національного питання, дисидентського руху, а також обставинам завершення політичної кар’єри.

Водночас Юрій Шаповал майже не торкається економічного розвитку України, поліпшення соціального та медичного забезпечення, освіти, житлових та побутових умов населення, питань зовнішньої політики, до яких Петро Шелест мав безпосередню причетність. Як технократ, він передусім опікувався економічними питаннями, розвитком промисловості та сільського господарства, розумів, що подальший прогрес неможливий без наукових відкриттів, впровадження наукомістких технологій.

За роки його правління в Україні подвоїлася кількість студентів, держава взяла зобов’язання щодо виплати пенсій колгоспникам, розпочалося будівництво важких авіаносних крейсерів, відбувся перехід на п’ятиденний робочий тиждень із двома вихідними. З діяльністю Петра Шелеста також пов’язані будівництво Палацу «Україна», створення Національного музею народної архітектури та побуту України, встановлення пам’ятника радянським воїнам-танкістам – визволителям Києва біля метро «Шулявська», підготовка «Історії міст і сіл Української РСР», спалах інтересу до запорозького козацтва та розквіт «українського поетичного кіно».

Звісно, не всі ці досягнення були персональними заслугами лідера Компартії України. Деякі з них були ініційовані центральною владою. Зокрема, Петро Шелест вважав ініціативу Олексія Косигіна про впровадження двох вихідних днів передчасною, але втілював у її життя. Однак у межах республіки без політичної волі «першого» не вирішувалося жодне важливе питання. Петро Шелест особисто спілкувався з письменниками, кіномитцями, влаштовував передпрем’єрні покази фільмів для членів вищого керівництва або переглядав їх на дачі сам. Від його волі часто залежало видання історичних та художніх творів, вихід кінофільмів, вшанування пам’яті тих чи інших історичних діячів.

Палац культури «Україна», 1973 рік

На основі спогадів партійних діячів Юрій Шаповал висвітлює особисті риси Петра Шелеста, який був керівником принциповим, вимогливим, іноді по-директорськи жорстким, пробивним, міг прямолінійно відстоювати свою думку перед начальством, бував імпульсивним, добре знав виробництво, хоча й не мав глибоких знань у галузях марксизму-ленінізму, філософії та політекономії, захоплювався полюванням. Сам Петро Шелест визнавав свою прямолінійність та запальність: «Я сам себе неодноразово картав за відвертість і прямоту висловлювання. Але краще пережити тимчасові неприємності і бути чесним та правдивим перед самим собою і своїм народом, ніж усе життя підлесником та плазуном». (Петро Шелест… 2003: 213).

Ці слова до певної міри можна вважати його життєвим кредо. «Я розшукував сліди минулої “розкоші” партійно-державної номенклатури, – пише Юрій Шаповал, – намагався зрозуміти, як саме “розслаблялися” комуністичні вожді. Треба чесно визнати, що і будинок, де вони зупинялися, і вся територія колись “закритого об’єкта” – все це виявилося дуже простеньким і не надто вражало, якщо порівнювати, скажімо, з тим, як живуть і в яких умовах релаксують нинішні покоління управлінців (про олігархів і “простих” мільйонерів і поготів не йдеться)» (Шаповал 2020: 61).

Водночас неправильно було б розглядати Петра Шелеста як дещо наївного політика, такого собі носія «нехитрого хохлацкого ума», над яким любили глузувати публіцисти Російської імперії. Тільки загострене політичне чуття могло схилити його до участі в усуненні від влади Микити Хрущова, політичним висуванцем якого Петро Шелест вважався і, за свідченням Віталія Коротича, «мав амплуа малого провінційного Хрущова» (Петро Шелест… 2003: 714). Коли Леонід Брежнєв та Микола Підгорний пропонували скликати пленум ЦК КПУ, запросити Микиту Хрущова і «там висловити усе…», перший секретар ЦК КПУ резонно відповів: «Так, знайшли дурня» (Аксютин 2010: 546). Під час підготовки та проведення Пленуму ЦК КПРС 14 грудня 1964 року Петрові Шелесту вдалося ізолювати членів української делегації, яких підозрювали у симпатіях до Микити Хрущова. Хоча в останні роки життя він шкодуватиме про свій вчинок і напередодні смерті проситиме передати вибачення синові Хрущова Сергію (Головко 2015). Ще одним доказом того, що Петро Шелест блискуче орієнтувався в політичній кухні, було вилучення з підпорядкування другого секретаря ЦК КПУ кадрових питань та передача їх першому.

Багато уваги Юрій Шаповал приділяє створенню Петру Шелесту образу українського «націоналіста». Сам партійний лідер України, схоже, не надавав національному питанню великого значення. Він дивувався великодержавним, а іноді відверто шовіністичним висловам, які лунали від колег по Політбюро ЦК КПРС щодо штучності української мови, «надмірної» уваги в Україні до постаті Тараса Шевченка, натякам генсека на малу кількість росіян у керівництві УРСР. «Я відразу сказав Брежнєву, – згадував Петро Шелест, – що у нас у республіці 70 національностей, і ми ніколи не ділимо, тим більше комуністів, за національностями… Я відверто сказав Брежнєву, що часто національне питання ми, керівники, створюємо самі. Ці питання гнилої інтелігенції та деяких надміру “ідейних діячів”. Простий робочий народ цього питання не відчуває, бо для нього такого питання немає» (Петро Шелест… 2003: 339). Своє ставлення до націоналізму він сформулював містко та однозначно: «Націоналізм – це страшно» (Шаповал 2020: 69).

Шелест, Брежнєв та Щербицький в Інституті надтвердих металів

Головна причина політичної драми Петра Шелеста, мабуть, полягала не у його напівміфічних «заграваннях з націоналістами», не в посусі та неврожаї 1972 року (на цей чинник зміщення лідера Компартії України вказує німецька історикиня Сюзанна Шаттенберг (Шаттенберг 2018: 345) чи в хитросплетіннях зовнішньої політики. (Ще одну версію висловив колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ та ЦК ВЛКСМ Віктор Мироненко, який вважає, що причиною відставки Петра Шелеста став лист до Політбюро ЦК КПРС у серпні 1968 року із запереченнями щодо освоєння нафтових і газових родовищ Західного Сибіру).

Річ була в особистих симпатіях Леоніда Брежнєва, який поступово прибирав із політичної авансцени практично всіх, хто відіграв значну роль у поваленні Микити Хрущова й забезпеченні його приходу до влади. Коли політик зосереджує у своїх руках майже необмежену владу (а Леонід Брежнєв робив це дуже поступово, виходячи на перші ролі з тріумвірату з Миколою Підгорним та Олексієм Косигіним), йому починають заважати учорашні «друзі» й «соратники», які знають його слабкості, дозволяють собі сперечатися, звертатися на «ти» до того, кого ЗМІ та партійні функціонери вихваляють як непогрішимого генія. Потрібними стають слухняні виконавці, які погоджуються визнавати беззаперечний авторитет «генерального», або фахівці, яких важко замінити. Такими «технократами» своєї справи (економіки та ідеології) в оточенні Леоніда Брежнєва залишалися Олексій Косигін та Михайло Суслов. Натомість «терпіти» амбіційних суперників у вищому керівництві партії та країни він не мав наміру.

Поступово від влади усувалися учасники відставки Микити Хрущова Олександр Шелєпін, Володимир Семичастний, Геннадій Воронов, Дмитро Полянський, Кирило Мазуров, а на зміну їм приходили висуванці Леоніда Брежнєва. Позиція Петра Шелеста у Політбюро чітко сформульована в його мемуарах: «Я в усіх заходах підтримував Підгорного, оскільки бачив його розумні пропозиції» (Петро Шелест… 2003: 215). І це не могло не турбувати Леоніда Брежнєва, який у 1965 році домігся призначення головою Ради Міністрів УРСР Володимира Щербицького.

Від того часу між Петром Юхимовичем і Володимиром Васильовичем точилася підкилимна боротьба за лідерство в республіці. По суті, 7 років їхнього співіснування на чолі ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР (1965–1972) були своєрідною тандемократією політичних конкурентів: традиційне для СРСР всевладдя першого секретаря урівноважувалось відносною автономністю Ради Міністрів, керівник якої мав безпосередній вихід на генсека. Поступово авторитет Володимира Щербицького зростав, а вплив Петра Шелеста зменшувався. І це було відбиттям розстановки сил у Кремлі, де зростав вплив Леоніда Брежнєва і зменшувався – Миколи Підгорного. Особливо це стало помітно після того, як 1971 року голова Ради Міністрів УРСР став членом Політбюро ЦК КПРС.

Петро Шелест

Безперечно, Петро Шелест та Володимир Щербицький були різними людьми за темпераментом, стилем управління, а головне – мали глибоко неприязні стосунки. На цьому традиційно наголошує Юрій Шаповал, симпатизуючи героєві своєї книги і тавруючи Володимира Щербицького як пристосуванця та кар’єриста («служаку», за висловом Володимира Семичастного, який надзвичайно припав до душі історикові) (Шаповал, Якубець 2021: 250). Однак свідчень про якісь ідейні розходження між ними не виявлено. Обидва вони були вірними комуністичній ідеї, володіли гострим розумом і політичним чуттям, відстоювали інтереси республіки в союзних органах, не забуваючи при тому, що економіка України є складовою частиною союзного народногосподарського комплексу.

«Ми знали, що у Брежнєва Володимир Васильович був більш ніж шанованою людиною, – згадував колишній секретар ЦК КПУ Юрій Єльченко, – вихідцем з одного – Дніпропетровського – “партійного гнізда”. Не виключено, що Брежнєв бачив у ньому і свого наступника. Однак на шляху стояв Шелест...» (Петро Шелест… 2003: 761). Відчуваючи «підсадку», перший секретар ЦК КПУ робив спроби змінити ситуацію на свою користь, почав виявляти все більшу лояльність до генсека. Він згадував, як напередодні XXIV з’їзду КПРС (1971 р.) «ми висловили свою підтримку йому за будь-якої ситуації» (Петро Шелест… 2003: 341). Юрій Шаповал визнає, що «у стратегічному плані Петро Шелест за весь час перебування на посаді першого секретаря не виступив проти жодної з брежнєвських “ініціатив”» (Шаповал 2020: 98). Відстоювання прав та інтересів України як суверенної республіки у рамках СРСР переважно стосувалося господарських питань. Зокрема, Петро Шелест виступав за розширення економічних прав України, надання їй зовнішньоторговельної самостійності, відмовився збільшувати постачання в загальносоюзний фонд зерна до 1 млрд пудів, що призвело б до нестачі кормів для худоби.

Укріпившись при владі, Леонід Брежнєв хотів мати відданішого керівника України. Юрій Андропов згодом пояснив причини відставки Петра Шелеста новообраному секретареві ЦК КПРС Михайлу Горбачову таким чином: «…єдність зараз — найголовніше. І центр її — Брежнєв. Запам’ятай це. Були в керівництві… як би тобі сказати… я маю на увазі, наприклад, Шелеста або Шелєпіна, того ж Підгорного. Тягнули в різні боки. Тепер такого немає і досягнуте треба кріпити» (Горбачев 1995: 29).

Петро Шелест у Кремлівському палаці з'їздів, 1971 рік

Для атаки на Петра Шелеста у Кремлі обрали національне питання. 30 березня 1972 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС пролунали нападки на українське керівництво за українізацію, відсутність «реакції» на націоналізм, книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», а Петрові Шелесту закидали, що він недостатньо інформував ЦК КПРС про ці явища. Леонід Брежнєв критично відгукнувся про його книгу «Україно наша радянська», хоча згодом визнав, що сам її не читав, а висловився зі слів секретаря ЦК КПРС Михайла Суслова.

Останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння генсека, стала критика Петром Шелестом політики розрядки та візиту до СРСР президента США Річарда Ніксона. 19 травня 1972 року прямо під час пленуму ЦК КПРС, на якому було схвалено політику розрядки, Леонід Брежнєв викликав його до кімнати президії й шокував пропозицією, від якої не можна було відмовитися: партійний лідер України мав перейти на посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР.

Своє переведення з України Петро Шелест сприймав дуже болісно. Він неодноразово намагався з'ясувати його причини і зрештою одержав таке пояснення від Леоніда Брежнєва: «Ти виявляв забагато самостійності у вирішенні питань, часто не рахувався з Москвою. Були елементи місництва й прояви націоналізму» (Петро Шелест… 2003: 412).

Завершує книгу післямова «Історія ще скаже своє слово», в якій Юрій Шаповал прагне дати загальну характеристику своєму героєві та розглянути його погляди в останні роки життя. На думку історика, шелестівська політична лінія базувалася на своєрідній подвійній лояльності – загальносоюзній і республіканській (Шаповал 2020: 106). Це проявилося, зокрема, в підтримці Декларації про державний суверенітет УРСР та оновленої союзної федерації радянських республік, а також у розмові зі Збігнєвом Бжезінським про здобуття Україною незалежності. «Я не знаю: мені радіти, тому що моя країна стала незалежною, або засмучуватися, тому що загинула інша моя країна, якій я служив усе життя?», – сказав американському геостратегу колишній перший секретар ЦК КПУ (Шаповал 2020: 188).

* * *

Наступного дня після т. зв. «чорного січня» – введення Радянської Армії до Баку в ніч на 20 січня 1990 року – колишній перший секретар ЦК КП Азербайджану, перший заступник голови Ради Міністрів СРСР та член Політбюро ЦК КПРС Гейдар Алієв, у 1987 році звільнений з усіх посад, відправлений на пенсію та підданий цькуванню в пресі, прийшов до постійного представництва Азербайджанської РСР у Москві, де провів прес-конференцію, засудив застосування військ і звинуватив Михайла Горбачова в порушенні Конституції. Чітко пролунала основна думка: «За мене такого б не сталося!» Невдовзі опальний високопосадовець повернувся на Батьківщину, де спочатку очолив Верховну Раду Нахічеванської АРСР, а у 1993 році став Президентом Азербайджану. Йому в короткі терміни вдалося припинити бойові дії в Нагірному Карабаху та громадянські конфлікти всередині Азербайджану, а потім – стабілізувати політичний режим і забезпечити стрімке економічне зростання.

Петро Шелест із дружиною на державній дачі під Москвою, 1988 рік

Ціною, яку азербайджанське суспільство заплатило за це, стало формування авторитарного режиму.
Питання, чи міг здійснити щось подібне вольовий і запальний Петро Шелест, назавжди залишиться без відповіді. Воно цікаве з огляду на те, що відсутність в Україні авторитетних державних діячів після відходу від влади Володимира Щербицького стала одним з чинників особливо глибокої соціально-економічної кризи, наслідки якої не подолано за 30 років.

А з іншого боку, Україна уникла авторитарних тенденцій, які проявилися у більшості колишніх радянських республік. Другий шанс Петрові Шелесту могла дати Чорнобильська катастрофа. Однак у 1986 році рівень свободи слова в СРСР був далеко не таким, як у 1990-му, і про демарш відставного політика могли просто не дізнатися. На відміну від Гейдара Алієва, який був відправлений у відставку нещодавно, Петра Шелеста вже встигли призабути в Україні, його висуванців було усунуто з провідних посад, його ім’я майже не згадувалося. До того ж на момент «спалаху зірки Полин» Петрові Юхимовичу виповнилося вже 78 років…

І все ж Петро Шелест повернувся в Україну, щоб у 1989 році виступити перед київською публікою зі своїми спогадами…, а потім уже назавжди, коли 1996 року був перепохований на Байковому кладовищі…

Посилання:

Аксютин, Ю. В., 2010. Хрущевская «оттепель» и общественные настроения в СССР в 1953–1964 гг. 2-е изд., испр. и доп. Москва: РОССПЭН; Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина».

Головко, Т., 2015. Віталій Шелест: «Між червоним і жовто-блакитним. Про маловідомі відтінки у політичній кар’єрі Петра Шелеста». В: День. 22 вересня. Доступ: [link].

Горбачев, М., 1995. Жизнь и реформы. Кн. 1. Москва: Новости.

Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали / Упоряд.: В. Баран, О. Мандебура та ін.; За ред. Ю. Шаповала, 2003. Київ: Генеза.

Шаповал, Ю., 2020. Партійний «націоналіст». Парадокси Петра Шелеста. Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр.

Шаповал, Ю., Якубець, О., 2021. Служитель залежности: Володимир Щербицький за обставин часу. Київ: Критика.

Шаттенберг, С., 2018. Леонид Брежнев. Величие и трагедия человека и страны. Москва: Политическая энциклопедия.

Шурхало Дмитро, 2020. «Стус, Шелест, Бланк, Скоропадський – герої історичних книжок 2020 року». В: Радіо Свобода. 20 грудня. Доступ: [link].