Ондржей Слачалек
Річ не в тому, що рух у бік популізму вбив демократичні сподівання в Центральній та Східній Європі. Ці сподівання були частиною проблеми від самого початку, незважаючи на їх визвольний потенціал або навіть саме через нього. Постає питання: які сподівання? Сподівання на що?
Це кінець. Кінець 1980-х. Двоє молодих людей, котрі народилися в 1960-х роках, провели юні роки в Празі. Томаш, син дисидента, розчарувався в народі, який, схоже, ніщо не може розбурхати, та його деспотичній верхівці, чиє правління, здається, ніколи не скінчиться. У червні 1989 року він емігрує, покинувши це неспроможне ані на революцію, ані на будь-які реальні зміни суспільство.
Мартін, молодий студент, залишається. Він відкриває для себе католицьку церкву, як офіційну, так і підпільну, та переживає перші еротичні пригоди з чоловіками та жінками. Через десять років він напише про свої враження від хрещення та першого сексуального досвіду в романі «Гаразд, то ЦЕ й усе?».
Обидва юнаки відчайдушно шукали чогось нового. За кілька місяців сталося дещо, що вони — разом з усім суспільством — вважатимуть переломним моментом свого життя. Томаш тоді був у Парижі та не міг повірити, що те, чого він так прагнув, насправді сталося. Мартін був водночас і студентом-революціонером, і активним учасником відродження католицької церкви. Він був переконаний: пережиті репресії додадуть церкві мудрості, відкритості та саморефлексії.
Розповідь про надію
Чимало історій Оксамитової революції намагаються розвіяти ореол із кітчу та ілюзій, щоб проаналізувати фактичні результати. Мабуть, немає нічого простішого. Революційні події 1989 року, попри всю химерність та дивовижність, треба демістифікувати. Але настрій того моменту, навіть якщо його можна справедливо назвати ілюзією, також беззаперечний. Щоб змалювати історію останніх тридцяти років, необхідно розповісти історію надії.
Звісно, зараз відтворити зміст цієї надії не так просто. Можливо, його — чіткого та конкретного — насправді й не було. Тоді Юрґен Габермас (та всі, хто потім повторювали те, що він написав) мав рацію, назвавши ті події революцією без нових чи орієнтованих на майбутнє ідей. Однак є підстави сумніватися, чи існував насправді дискурсивний простір для чогось нового, а якщо так, то чи був хтось готовий це почути та прийняти як нове — особливо серед науковців на Заході.
"З погляду людей, що творили революцію на вулицях та площах, все це було радше новим: йдеться про втілення демократії через самоорганізований рух громадян."
Габермас, імовірно, мав рацію, але не менш імовірно й те, що багато його читачів не змогли позбутися інтелектуальної зарозумілості. Зрештою, так само, як лікарі кажуть, що здоровий пацієнт — це той, кого просто недостатньо добре оглянули, дослідник може назвати будь-яку нову ідею лише варіацією з минулого. З погляду людей, що творили революцію на вулицях та площах, все це було радше новим: йдеться про втілення демократії через самоорганізований рух громадян. Здавалося, плин історії змінювався навколо них.
Це був момент єдності. Схоже, що майже все суспільство повстало — і ледь не кожен міг бути причетним. Тоді прийняти могли навіть комуністів, якщо вони розкаювалися й були готові до змін. Чеські роми, котрі були жертвами расизму і до, і після (невдовзі!), також брали участь у цих подіях. Один із них емігрував менш ніж за десять років. Цей чоловік згадував, що тоді вперше вони разом із білими людьми були в єдиному громадському просторі. Він тоді ще не знав, що це було востаннє.
Ця єдність була демократичною. Її можна було описати старим латинським словом форум: збір вільних громадян, чий дискурс та колективні дії мали за мету стати основою політики, на противагу непогрішному центрального комітету. Звичайно, ця ідея не була особливо новою чи оригінальною.
Це був момент ідентифікації — тепер кожен, принаймні потенційно, ставав Кимось. Під монолітним бетоном державної соціалістичної одноманітності лежав шар різних можливостей, ідентифікацій... Представники старших поколінь, соціалізовані до того досить однорідно, тепер могли (і мали) вибирати ролі в новій системі. Цей момент ідентичності не був дуже агресивним, тому що був плюралістичним. Але підходили вже не всі. Антикомунізм використовували проти ледь не всіх лівих, навіть колишніх лівих дисидентів, що були ув’язнені за попереднього режиму, або проти поміркованої ліберальної постдисидентської партії.
Мартін розробляв ліберальну католицьку ідентичність. Постмодернізм для нього означав відкрите, менш деспотичне обговорення традицій. Із ними можна було гратися без тягаря старої нестерпної влади.
Що лишилося від революції? По-перше, картина суспільного єднання проти зловживання владою. Революція не вирішила цієї проблеми, адже й пізніше технократи неоліберальної партії намагалися збільшити свою владу. По-друге, надія на те, що поряд із банальною та потворною політикою партій «кумівського капіталізму» (термін, популяризований у чеському контексті Вацлавом Гавелом) можлива і більш оптимістична політика цивільного суспільства.
Та лишилося й протилежне відчуття: революція надії була вкрадена. Майже від самого початку існували теорії змови, що все це було лише шахрайством. Вони не переважали, але розчарування все одно настало. Новини про корупцію та організовану злочинність спонукали більшість населення до простого висновку: революцію та надію вкрали політики, що прийшли до влади.
Розповідь про класи
На початку свого життя у Франції в 1989 році Томаш був вражений. Навіть за двадцять років по тому його голос мінявся, коли він згадував ті відчуття: «Я побачив, що всі балачки про класове суспільство, якими нас годували комуністи в моєму дитинстві та юності, були чистою правдою на Заході».
Томаш не був дурнем. Звичайно, він знав, що на Заході є соціальна нерівність.Однак доки не відчув на власному досвіді, він і уявити собі не міг, наскільки вона змінює всі аспекти суспільного життя.
Кілька років по тому, коли він повернувся до Праги, Томаш почав голосувати за комуністів. Він залишався нонконформістом та аутсайдером, бо розумів, що мета постреволюційного суспільства протилежна його власній: воно разом із плюралізмом хоче й потребує нерівності. Без нерівності неможлива ні відбудова капіталістичної «нормальності», ні перехід від «штучної» й неефективної соціалістичної економіки до «природної» ефективності вільного ринку.
Проте не було чіткої концепції того, що саме може означати нерівність і на підставі чого вона має бути створена. Після сорока років існування так званого безкласового суспільства капітал був значною мірою поза законом, накопичений, наприклад, на тіньових операціях, пов'язаних із незаконним обміном валют.
"Багато людей нової епохи, зокрема Вацлав Гавел і Карл Шварценберг, успадкували велику кількість майна від докомуністичної аристократії чи буржуазії."
Існували три можливих шляхи створення приватних капіталістичних відносин: повернення власності, експропрійованої сорок років тому (частіше за все вже нащадкам); залучення іноземного капіталу; забезпечення простору для нового прошарку вітчизняних капіталістів (але тоді забезпечена поява нуворишів, іноді з мафіозними зв'язками та минулим). Чеська Республіка пішла всіма трьома шляхами. Реституція власності, експропрійованої комуністами, у випадку щедрої компенсації католицькій церкві, — все ще гаряча тема для обговорення. Багато людей нової епохи, зокрема Вацлав Гавел і Карл Шварценберг, успадкували велику кількість майна від докомуністичної аристократії чи буржуазії.
Водночас приватизація створила нову заможну чеську еліту — і олігархів також. Найбагатший чех Петр Келлнер — 88-ма найбагатша людина світу за версією Forbes. Для порівняння, найбагатші поляки, Домініка та Себастьян Кульчики, знаходяться на 588-й сходинці, найбагатший словак — на 1756-й і найбагатший угорець — на 1999-й. Кельнер — поважний підприємець не лише в Чехії, але й у Росії та Китаї. Обидва попередні чеські президенти, а також декілька прем'єр-міністрів допомагали йому досягати своїх цілей. Другий найбагатший чех, агрохімічний магнат Андрій Бабіш, переміг на виборах разом зі своїм технократичним популістським рухом ANO (ТАК) і зараз є прем'єр-міністром.
"Довгий час не було мови для критики цієї нерівності. Критика могла означати, що ви на боці старого злочинного комуністичного режиму."
Але країна також була відкрита для іноземних корпорацій настільки, що відтік капіталу став серйозною проблемою. За словами Тома Пікетті, «у період з 2010 по 2016 рік щорічний відтік прибутків та доходів від власності (за вирахуванням відповідних надходжень) становив у середньому 4,7% валового внутрішнього продукту в Польщі, 7,2% в Угорщині, 7,6% в Чеській Республіці та 4,2% у Словаччині, зменшуючи відповідно національний дохід цих країн […] за той же період […] різниця між сукупністю отриманих витрат та внесків до бюджету ЄС були значно нижчими: 2,7% ВВП у Польщі, 4,0% в Угорщині, 1,9% у Чеській Республіці та 2,2% у Словаччині (наприклад, Франція, Німеччина та Сполучене Королівство є чистими вкладниками до бюджету ЄС у сумі, що еквівалентна 0,3% — 0,4% їх ВВП)». Довгий час не було мови для критики цієї нерівності. Критика могла означати, що ви на боці старого злочинного комуністичного режиму. Або те, що вам заздрісно. Нова несправедливість прийшла, але слова ще не з’явилися.
Протягом «вільних і диких 1990-х років» «воля» означала, що деякі представники вищих ешелонів суспільства не сплачували борги. До 2002 року цю проблему вирішили, надавши приватним підприємцям у сфері збору боргів надзвичайні повноваження і певну державну владу. Загалом, ці структури заходилися стягувати плату не лише зі збанкрутілих підприємців, але й з бідних та боржників із середнього класу. Спершу борги були невеликими, але потім різко зростали через додаткові штрафи. Багато чехів (за деякими даними, майже мільйон — десята частина населення) потрапили в боргові пастки.
Молодь на початкових етапах чеського капіталізму мала значні можливості. Наприклад, у засобах масової інформації молоді люди ставали головними редакторами в дуже ранньому віці й користувалися легітимністю, якої бракувало старшим через забрудненість колишнім режимом. Коли молоде покоління почало дорослішати, стало видно, що посади часто обіймали некомпетентні люди або навіть шахраї, яким пощастило бути молодими в потрібний час, а тепер вони вже мали «досвід» та «зв’язки». Водночас вони втратили розуміння основоположного міфу своїх батьків та матерів: падіння великого комуністичного зла було не стільки вододілом у їхньому житті, скільки витоком нового світу, в якому вони живуть. Вони втомилися від постійного порівняння зі старим режимом для виправдовування чергових невдач. Можливо, вони хотіли мати свою надію, власну нову сутність, але її ніде не було видно.
Розповідь про західність
Бути нормальним, звісно ж, означало бути західним. «Повернення до Європи» було поверненням до того, що здавалося цивілізаційною нормальністю. Усе це було схоже на диво, можливе в реальності. Що ж, рано чи пізно. Чеська крона на рівні з німецькою маркою була однією з кількох таких революційних фантазій. Чи була вона достатньо оригінальною? Принаймні вона була орієнтована на майбутнє.
Ніхто тоді не зауважив, що в реальності немає такого поняття, як «Захід», хоч ця точка переважає на ментальних картах громадян нових суспільств. Це був гіперболізований конденсований образ елементів різних західних суспільств, особливо високорозвиненого ядра. Чеська Республіка інтегрувалася в ЄС, але чеські еліти, ймовірно, вважали, що англомовний світ і особливо Сполучені Штати більше схожі на «реальний» Захід. Саме там неоліберали знайшли своє ідейне та матеріальне натхнення, там певною мірою втілилася ринкова утопія. Навіть поміркованих критиків ринкового фундаменталізму, таких як Вацлав Гавел, набагато більше приваблював активний та «ідеалістичний» Новий Світ, ніж цинічна й стримана Європа, і не лише після досвіду Холодної війни, але й з огляду на моральну складову війни в колишній Югославії. Гавел тоді навіть привітав Джорджа Буша як ідеаліста та противагу європейським прагматикам та пацифістам.
"Для посткомуністичних країн стати членом ЄС означало довго бути «аутсайдером» і «реалізовувати» безліч норм без будь-якого реального демократичного процесу: існувала лише необхідність «європеїзації» та гармонізації."
Однак Чеська Республіка не мала вибору між вступом до Європейського Союзу та входженням 51-м штатом до США. Невдовзі вона стала повноправним членом ЄС.
Але навіть після закінчення всіх перехідних періодів стало зрозуміло, що членство не означає рівності з основними державами. Для посткомуністичних країн стати членом ЄС означало довго бути «аутсайдером» і «реалізовувати» безліч норм без будь-якого реального демократичного процесу: існувала лише необхідність «європеїзації» та гармонізації. Водночас вони інтегрувалися в напівпериферійному вигляді. Ці країни знали, що чимало їхніх інституцій, ба навіть їжа будуть нижчої якості, а за таку саму роботу вони отримають половину або навіть менше заробітної плати, ніж в інших державах ЄС. Значна частина громадян почала говорити, як Мартін: «Гаразд, то ЦЕ й усе?»
Звичайно, ЄС компенсував цю ситуацію, перераховуючи великі суми грошей. Але ці гроші та значні бюрократичні бар'єри для запобігання їхньому розкраданню (хоча інколи їх таки крали, в деяких випадках — великі гравці) сприймалися як щось чужорідне. Ніхто не розумів, що це. Можливо, допомога на розвиток? Парадоксально, бо це робило відносно багаті країни Центральної Європи найбільшими одержувачами допомоги на розвиток у світі. Може, компенсація за відтік капіталу? Якщо так, то цього було недостатньо. І чому західні платники податків мали компенсувати прибутки корпорацій? Коли західноєвропейські уряди логічно заявили під час кризи біженців, що вони каратимуть центральноєвропейські країни за небажання приймати біженців, урізаючи ці кошти, ті країни відреагували так: гаразд, то ці гроші — компенсація за слухняність?
Чеський олігарх та прем'єр-міністр Андрей Бабіш мав серйозні неприємності через нецільове використання європейських субсидій, але багато чехів відреагували на це геть не так, як було б у разі крадіжки державних чи приватних грошей. Кошти, що надходять звідкись та пов'язані зі складними правилами, схоже, мають інший статус. Громадяни Чехії наче перебувають на місці Бога з оповідання Борхеса, що судить єретика й інквізитора та не бачить між ними різниці. Вони не здатні помітити відмінності між неправомірним та правильним використанням європейських грошей.
Період між окупацією 1968-го та Оксамитовою революцією 1989 року тривав занадто довго — два десятиліття. Наприкінці майже всі були втомлені від старих облич та старих гасел. Період після 1989 року триває вже три десятиліття, тому для багатьох завершення не настає вже занадто довго. Чимало хто сподівається на щось нове, інші ж бачать у новому монстра, в когось він викликає тугу, в когось — гнів.
"Неможливо зрозуміти динаміку регіону, якщо не пам’ятати історію надії."
Томаш зустрів появу популізму лівою риторикою та навіть образами. Нарешті, за його словами, можна говорити про нерівність, а лібералів покарано за тріумфальність. У запеклих суперечках із промігрантськими ліваками під час кризи біженців він використовує ліві аргументи для критики міграції: для нього це пересування людей відповідно до потреб та бажань капіталу коштом місцевого населення. На його думку, культурні відмінності, які так подобаються його молодшим лівим друзям, лише поглиблюють соціальну нерівність.
Мартін захищає ліберальну демократію й толерантність як спадщину Оксамитової революції. Він покинув католицьку церкву та почав застерігати проти її авторитарних тенденцій. Один із тих, проти кого він виступає, — ультраконсервативний розповсюджувач теорій змови Йозеф, який також був лідером студентських протестів наприкінці 1980-х. На відміну від нього, Мартін приєднується на демонстраціях до молодого покоління чеських нових лівих. Але спільну мову вони знаходять лише частково. Мартіна турбує те, що вони вбачають корінь усього зла в капіталізмі — це йому дуже нагадує нав’язані гасла перших двох десятиліть його життя. І він їх дратує, бо бачить в Росії джерело надто великого зла й посилається на старий дисидентський рух і Вацлава Гавела. Для них той рух дуже далекий від їхнього досвіду й ним надто зловживали в політичній риториці останніх тридцяти років.
Поворот у бік популізму в Центральній та Східній Європі має багато причин, найважливіші з яких, імовірно, виходять за межі самого регіону. Але неможливо зрозуміти динаміку регіону, якщо не пам’ятати історію надії. Це була надія, що складалася з багатьох суперечливих ідей, можливо, ілюзій, вона була частково втрачена, частково забута, частково реалізована й висміяна, вона певною мірою і досі тут, часом заважає як старшим, так і молодшим поколінням будувати нові плани та розповідати нові історії надії. Можливо, сподівання треба не тільки берегти, але іноді й турбуватися про нього з певною дистанції саморефлексії. Можливо, щоб зберегти важливі елементи надії, ми всі повинні сказати собі в якийсь момент: «Гаразд, то ЦЕ й усе».
Переклала Женя Перуцька за публікацією: Slačálek, O., 2019. "Of hopes and ends". In: Eurozine. Available 11.06.2019 at: [link].
Читайте також:
Перехід у Східній Європі (Гарет Дейл)
Зраджена революція 1989 року (Ярослав Фіала)
Празька весна та глобальні революційні процеси 1968 року (Денис Пілаш)
Чеська Республіка: неоліберальна реформа та економічна криза (Ілона Швіглікова)
