World

ПРОБЛЕМИ ГЕНДЕРНОГО РЕЖИМУ ЄС: інтерв’ю з Мікі Верлоу

6393

Unfortunately, this content doesn’t available in english language. You can help us and donate money for translation.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Передмова Дарії Попової

Тема інтеграції України до Європейського Союзу актуалізує й питання наслідування в Україні гендерного режиму цього об’єднання. Наразі деякі активіст(к)и вважають його прикладом для України, а деякі, навпаки, вбачають у ньому загрозу консервативним цінностям. В інтерв’ю Мікі Верлоу розповідає про проблеми гендерного режиму ЄС. Також до матеріалу включено деяку інформацію з її лекції на тему «Європейський союз та його гендерний режим: зрушення та виклики» в Центрі польських та європейських студій НаУКМА від 7.10.2015.

Мікі Верлоу, професорка порівняльної політології та питань нерівності в університеті Радбауд у Неймегені, Нідерланди, та постійна співробітниця Інституту гуманітарних наук (IMW). Її дослідницький досвід зосереджено на темах політик, спрямованих на забезпечення рівності, феміністичній методології та суспільних рухах. Вона є авторкою багатьох книг, зокрема «Багатозначність гендерної рівності. Критичний аналіз гендерних політик у Європі» (2007). Цього року Мікі Верлоу отримала нагороду «За досягнення у дослідженні політики та гендеру» (ECPG Gender and Politics Career Achievement Award).

Переклад Валентини Колесник

Дарія Попова: Які проблеми Ви вбачаєте в гендерному режимі Європейського Союзу?

Мікі Верлоу: Ваше питання звучить так, ніби ці проблеми тільки почали з’являтися. Я наразі мешкаю в Нідерландах, і в 70-х роках на ринок праці в цій країні виходили, можливо, 30% жінок. У той час для жінок вважалося незвичним працювати поза домівкою, і відтоді відбувся величезний прогрес. У інших країнах усе було не так погано. Разючі зміни відбулися в деяких питаннях, але, звичайно, не достатні, щоб досягти рівності, а в деяких сферах прогресу не було взагалі. Якщо дивитися на жінок, залучених до процесу ухвалення рішень, впадають у око дуже серйозні проблеми. Є кілька країн, де кількість жінок в урядах сягає принаймні третини від загальної кількості депутатів, але в більшості країн це не так. Якщо подивитися на кількість жінок, присутніх у парламенті, то ситуація виглядає ще гірше. Тож іноді здається, що в Нідерландах чи Швеції все не так і погано порівняно з Францією чи Британією, але якщо придивитися, то можна побачити ті самі проблеми.

Якщо поглянемо на академічні кола, там усе так само: на врученні нагород присутні лише чоловіки, котрі вручають та отримують ці нагороди. У таких дисциплінах як соціологія чи політологія, до яких залучено чимало жінок, усе одно проводять круглі столи та конференції без участі жінок, котрі виявляють активність у цих сферах. Це означає, що жінки не мають змоги ухвалювати рішення, визначаючи, що собою являє ця дисципліна. Та сама ситуація в радах директорів – і в капіталістичних, і в громадських організаціях. Це можна помітити на багатьох рівнях ухвалення рішень, тож ухвалення рішень залишається гендерно незбалансованим.

Варто також звернути увагу на питання вільного часу: скільки його мають чоловіки й скільки жінки. Представників/представниць обох статей залучено до ринку праці. Водночас жінки мусять займатися доглядом за дітьми й людьми похилого віку. Тож у більшості країн жінки мають у середньому на 3 години менше вільного часу, ніж чоловіки, і на впровадження суспільних змін цього часу їм просто бракує.

Окрім цих проблем, важливо брати до уваги, скільки грошей мають жінки та чоловіки. У світі немає жодної країни, де жінки та чоловіки заробляють однаково. Цей факт впливає на інші сфери життя. Адже коли в людини менше грошей, у неї менше можливостей. Звісно, якщо порівнювати сьогоднішню ситуацію з тією, що була 50 років тому, прогрес дуже помітний, але якщо дивитися лише на те, що відбулося в 21 столітті, то прогрес мінімальний. У деяких випадках ситуація навіть погіршилась.

У лекції Мікі Верлоу вказала на деякі проблеми гендерного режиму ЄС. По-перше, ігнорування того факту, що зростає класова нерівність, це б’є насамперед по жінках. По-друге, деякі люди вважають, що боротьбу за права жінок уже завершено. Також науковиця розкритикувала стратегію «Європа – 2020» 1. Однією з причин критики було неврахування в стратегії контексту країн, на які вона поширюється. Хоча кожна з 28 країн потребує різних рекомендацій, у стратегії запропоновано спільні для всіх.

Під час лекції дослідниця назвала й позитивні зміни гендерного режиму ЄС, що відбулися останнім часом. На її думку, вони пов’язані з розвитком низових рухів, а не державної політикою. Як один із прикладів вона наводила рух «Захопи Волл-стріт».

Д. П.: У своїй лекції Ви зауважили, що класова нерівність має більший вплив на жінок, ніж на чоловіків, і цю проблему недостатньо висвітлюють у ЄС. Чому вона більше впливає на жінок і як це відбувається?

М. В.: Класова нерівність більше впливає на жінок на двох рівнях. Якщо поглянути на систему загального добробуту як систему, спрямовану на пом’якшення негативних впливів капіталізму, вона працює шляхом надання захисту та послуг населенню, щоб воно могло функціонувати в умовах капіталізму (щоб безробіття, хвороби чи інвалідність не зашкоджували здатності виживати в цих умовах). У багатьох випадках ці послуги надають саме жінки. Тож якщо скорочують фінансування системи загального добробуту, це частіше позначається на працевлаштуванні саме жінок, а не чоловіків. Учительок та медсестр більше, ніж учителів та медбратів. Жінок більше залучають до догляду за літніми людьми, людьми з особливими потребами чи захворюваннями.

Якщо жінка стає безробітною, то враховуючи, що до цього вона заробляла менше за чоловіка, вона отримуватиме меншу допомогу з безробіття (котра визначається як відсоток від заробітної платні). Тож і в такій ситуації жінка потерпає більше, ніж чоловік. Жінки скочуються в бідність швидше за чоловіків у випадку скорочення виплат за безробіттям, бо вони починають із нижчої зарплатні.

Д. П.: А як фемінізм у ЄС пов’язаний із расизмом?

М. В.: Якщо почати з нерівності, то, звісно, гендерна нерівність та расова нерівність дуже пов’язані між собою. Їхні системи гноблення та експлуатації залежать одна від одної. Якщо придивитися, то в багатьох країнах найгірші пропозиції на ринку праці існують для жінок, які походять із емігрантських родин, родин вихідців із колишніх європейських колоній чи жінок із іншим кольором шкіри. Наприклад, умови життя ромського населення в тих країнах, де воно існує, гірше, ніж у решти населення, а умови життя ромських жінок гірші за умови життя ромських чоловіків. Проте, на жаль, зв’язку між расовою та гендерною нерівністю не надають належної уваги.

Деяким феміністським організаціям знадобилося немало часу, аби звернути увагу на цей зв’язок. Вони були настільки зануреними у власні проблеми, що ігнорували проблеми жінок, які відрізняються від них. Якщо поглянути на історію жіночих рухів, можна побачити, що менш привілейованим жінкам завжди доводилося захищати себе всередині феміністичного руху, заявляти про свої права та потреби, казати: «Ви хочете, щоб ми долучилися до вашої демонстрації, проте вас не турбують наші проблеми».

Наразі існують ініціативи, на базі яких на європейському рівні об’єднують сили Європейська мережа проти расизму та Європейська мережа проти бідності. Спілки на кшталт цієї можна спостерігати й на державному рівні. Мені здається, організація Жіноче лоббі (Women’s lobby) намагалася допомогти мігранткам знайти своє місце в суспільстві, тож вони почали співпрацювати, щоб стати сильнішими. Проте цей процес ще триває, і, на мою думку, було б набагато краще, якби вони співпрацювали тісніше. Коли утворюється суспільний рух чи організація, найбільші шанси керувати цим рухом чи організацією мають привілейованіші особи, бо вони мають більше ресурсів та шансів на кращу освіту. Тому існує іманентна загроза, що більш привілейовані жінки на чолі жіночого руху не є поінформованими про проблеми інших жінок, тож виникає ризик, що інтереси та проблеми останніх не буде враховано.

Д. П.: Багато людей наразі обговорюють мусульманських біженців та біженок, які шукають притулку в Європі. Європейці бояться мусульманства. Що Ви можете сказати про цю ситуацію та про вплив релігії на гендерний режим у ЄС?

М. В.: Коли Ви питаєте про релігію, я розумію, що Ви маєте на увазі організовану релігію, а не те, у що вірять люди. На мою думку, люди, залишаючись католиками, мусульманами чи кимось іще, не завжди дотримуються правил, встановлених церквою. Вони часто самостійно ухвалюють рішення щодо свого духовного життя. На рівні організованої релігії, у свою чергу, існують чіткі уявлення про роль жінок. Прихильники певних релігій часто мають усталене бачення того, якими мають бути чоловіки та жінки. Жінки, на їхню думку, мають бути «турботливими матерями», а чоловіки – «сильними захисниками». Якщо релігія пов’язана з урядом чи джерелом політичної влади, вона може нав’язувати ці ідеї людям. Те саме відбувається, якщо церква тісно співпрацює з такими організаціями, як школи чи лікарні. Католицька церква забороняє аборти, контрацепцію й усе те, що вона вважає неправильним; католицькі церкви відмовляються вінчати одностатеві пари.

У лекції дослідниця наводила приклад Італії, де було заборонені дитячі книжки, персонажів та персонажок яких можна було інтерпретувати як гомосексуальних. Також вона згадувала про мільйонні марші проти легалізації одностатевих шлюбів у Франції, на які вийшли консервативні християни.

На мою думку, немає жодних доказів, що іслам як організована релігія в Європі є гіршою за католицизм, ортодоксальну віру чи англіканські церкви. Усі ці церкви мають певні уявлення про жінок та чоловіків, тому треба бути дуже обережними з ідеєю, що саме іслам є проблематичним. Ця точка зору походить від ультраправих та ксенофобних партій, пов’язаних із організованою християнською релігією з дуже схожими на ісламські уявленнями про роль жінок. Мені здається, що варто боротися за гендерну рівність у своїй церкві й не звертати уваги на інші.

У лекції дослідниця зазначала, що політику, яку провадять деякі релігійні організації, можна назвати «політикою страху» (politics of fear). Відбувається залякування людей перед змінами, а сім’я означається як єдине «безпечне місце», що має залишатися незмінним. Політика страху, на думку дослідниці, не може вважатися демократичною політикою.

Д. П.: Під час лекції Ви розповідали про маркетизацію медіа, вищої освіти та політики. Як це впливає на жінок та/чи гендерну рівність?

М. В.: Щоб розуміти світ, треба бути відкритими до нової інформації; варто звертати увагу на суперечності, які існують, проте ми їх не бачимо або не хочемо бачити. Щоб бути відкритими, треба мати повну картину. Нам слід також постійно піддавати сумніву наші уявлення про гендер, бо гендерна нерівність весь час змінюється, і треба бачити, що відбувається. Для мого покоління досить важко змиритися з тим, що фемініст(к)и носять високі підбори, навіть якщо вони ледве ходять на них. Але з іншого погляду це не є проблемою. Тому мені доводиться постійно піддавати сумніву все, що я знаю про гендер, коли я дивлюся на світ. Якщо моє бачення зафіксоване, це може бути небезпечним. Тож уся ця маркетизація медіа пов’язана зі спрощенням світу, спрощенням на користь чорно-білого бачення. Якщо ставити одне й те саме запитання фемініст(к)ам та людям, що проти фемінізму, буде багато суперечок, гучних заяв, скандалів, і багато людей спостерігатимуть за цим, а це не погано, однак не допомагає зрозуміти світ.

Те саме бачимо, дивлячись на вищу освіту. Всі маркетизацію – усі вкладають у це гроші, але звідки ті гроші беруться? У Нідерландах, наприклад, є уявлення про те, що наука має працювати на економіку, і це означає, що люди мають підлаштовуватися під певні вимоги підприємців. Нас допасовують до певних рамок розуміння світу з позицій підприємців, тому ми маємо відійти від цього, домогтися більшої незалежності, уникнути втручання ринку.

Схожа ситуація і в політиці, адже якщо, наприклад, у Європі політичний кандидат потребує коштів для передвиборчої кампанії, звідки беруться ці гроші? Механізм схожий на той, про який згадано вище, і він перешкоджає кандидатам формувати незалежне бачення суспільства й висловлювати це бачення. Можливість того, що це бачення буде вбудовано в іншу систему економічної нерівності, є значною, і це небезпечно.

Д. П.: Ви раніше проводили дослідження на тему політик досягнення рівності. Яка політика, на Вашу думку, є найкращою?

М. В.: Зазвичай існує три типи політик(рівне ставлення, спеціальні заходи та гендерний мейнстрімінг), і я впевнена, що всі вони є дуже важливими, але дуже рідко трапляється, що можна застосувати всі три одночасно. Тож як фемініст(к)ам, демократ(к)ам чи фемініст(к)ам-науковицям, нам треба постійно відслідковувати поточні можливості. Якщо буде нагода застосувати всі три стратегії, буде пречудово, але навіть якщо можна застосувати лише одну, треба ловити момент.

Перша з цих стратегій – рівне ставлення, за якого жінки та чоловіки постають рівними перед законом. Можна подумати, що в ЄС ми вже цього досягли, але це не так. Ми досягли цього лише на дуже поверховому рівні. Жінки та чоловіки можуть голосувати, вони мають доступ до освіти та ринку праці. Але якщо поглянути глибше, у нас досі є чинними багато законів, за якими в одних жінок є певні права, а в інших цих прав немає. Це часто пов’язано з сексуальною орієнтацією, бо в деяких країнах лесбійки не можуть одружуватися з жінками. У деяких країнах це більше пов’язано з міграцією, як у Данії чи Нідерландах. Якщо людина вирішує укласти шлюб із кимось не з ЄС, для цього обов’язково треба досягти певного віку та мати певну кількість коштів. А одружитися з кимось із Нідерландів чи Данії та сама людина може по досягненню вісімнадцятиліття та без копійки за душею. Тож і тут є нерівність. Тому необхідно працювати над подоланням проблем із міграцією, класовою нерівністю тощо, аби домогтися рівного ставлення до представників/представниць різних сексуальних орієнтацій та гендерів.

На мою думку, існує також потреба в спеціальних заходах. Виникають конфлікти на основі того, що ухвалення рішень часто є дуже закритим у деяких аспектах політики чи на академічному рівні. Тож було б доцільно розкрити його, створити жіночі рольові моделі, аби показати, що жінки спроможні це зробити, що ми можемо змінити систему. В ідеалі хотілося б побачити дискусію на всіх рівнях, але це найскладніше. Тож часто можна спостерігати, як можливість з’являється й дуже швидко зникає. Тому як фемініст(к)и, ми маємо користатися моментом. Невідомо, скільки дверей залишилося позаду, але треба заходити в найближчі відчинені та йти далі, якщо є така можливість.

Д. П.: Що б Ви порадили робити українським фемініст(к)ам-активіст(к)ам, аби пропагувати в нашій країні гендерну рівність?

М. В.: Ви спершу маєте мені сказати, що б ви хотіли тут змінити. Я тут недовго, але вже вражена позитивною енергією людей та залученням їх до змін у суспільстві. Тож моєю першою порадою буде спробувати не розгубити цю енергію та віру в те, що ви можете щось змінювати. Я помітила, що люди не працюють на самоті, вони працюють разом. На мою думку, дуже важливо це підтримувати. Також іноді не завадить постукати Заходу по голові й сказати: «Ви б приєдналися до нашої справи!», бо вони можуть бути надто заклопотаними своїми проблемами першого світу, аби додуматися до цього самотужки.

Ще я б сказала, що ніколи не завадить слідкувати за новими можливостями в українському суспільстві й не зациклюватися на тому, з чого краще починати: з політики, з економіки чи з інших сфер діяльності. Де з’являється можливість – там і треба починати.


Notes:

  1. ”Європа 2020” – стратегія соціально-економічного розвитку Європейського Союзу на період до 2020 року прийнята Європейською Радою навесні 2010 р
Share