Politics

Продуктивність праці і класова експлуатація в Україні

31.08.2012
|
Denys Gorbach
13835

Денис Горбач

Стаття опублікована в: Спільне, 2012, № 4: Класова експлуатація та класова боротьба

У класовій війні, як і в будь-якій іншій, пропаганда є незамінною зброєю. Перемога однієї зі сторін залежить від того, чи зможе вона успішно нав’язати суспільству своє бачення соціальної дійсності в якості «здорового ґлузду», чи вдасться побудувати гегемонію відповідного класу (Грамші, 1991). Поки що в Україні наступаючий клас – буржуазія – демонструє значно більшу вправність у роботі зі смислами. В арсеналі боротьби за посилення експлуатації важливе місце займає поняття «продуктивність праці».

В полеміці з лівими ліберальні ідеологи можуть зробити поступку в питаннях «ринкової обгрунтованості» цін (в т.ч. на робочу силу), «конкурентоздатності» та «ефективності» економіки. Адже достатньо взяти іншу точку відліку, поглянути на ситуацію з позиції інтересів найманого працівника – і ці ліберальні чесноти, які всі зводяться до підвищення норми прибутку, ніяк не можуть претендувати на роль критеріїв істини в трудовому спорі. Скажімо, якщо рівень тарифів чи заробітних плат не обґрунтований ринком – тим гірше для ринку; якщо поступка страйкарям зробить капіталіста неконкурентоздатним – нехай працює робітнича солідарність, і аналогічні поступки на користь працівників відбудуться й на конкуруючих підприємствах. Або ширше: з подоланням капіталістичної анархії виробництва саме поняття конкуренції стане анахронізмом.

Інша річ з продуктивністю. Буржуа може заявити своїм робітникам: встановлюйте які завгодно правила, але якщо буде по-вашому, продуктивність впаде, завод закриється взагалі. Постулюється певна «об’єктивна» межа вимог трудящих, за яку вони не можуть заходити, якщо вони дорослі раціональні люди. До того ж, продуктивність оголошується спільним благом, яке єднає пролетаря і капіталіста; вони перебувають «в одному човні», попри всі дрібні розбіжності на кшталт принципово протилежних класових інтересів. Нарешті, продуктивність праці стає мірилом наспіх збудованої системи «справедливості»: ми розуміємо, що у нас із вами різні цілі та інтереси, але одне без одного ми все одно не зможемо впоратись, тому будьмо стриманими й розсудливими, давайте уживатися разом і шукати розумних компромісів. Наприклад, ми розуміємо, що вам хочеться менше працювати й більше отримувати за свою працю. Це нормальне бажання, і ми його задовільнимо, але лише тоді, коли ви своєю працею уможливите його задоволення. Прибутковість підприємства повинна зростати швидшими темпами, ніж ціна на робочу силу. Зростання заробітної платні повинно йти слідом за зростанням продуктивності праці, а не випереджати його.

Такою «розсудливою» формулою виправдовується наступ на пролетаріат в усьому світі, використовують її і в Україні. Незважаючи на те, що реальна зарплатня з 1990 р. по 2008 р. (піковий передкризовий!) в Україні зросла «аж» на 0,2% (Кошик, 2011), ліберальні ідеологи при обговоренні таких питань, як новий Трудовий кодекс, постійно сповзають на один і той самий аргумент: українські пролетарі живуть занадто добре, оскільки зростання доходів найманих працівників у передкризові роки випереджало зростання продуктивності праці. Тому потрібні «антикризові реформи», що зводяться до зниження доходів населення (Горбач, Заика, 2010). Це ілюструється численними графіками різного ступеня достовірності і звучить у першому наближенні переконливо, але насправді ситуація дещо інша.

 

Продуктивність та інтенсивність

У найбільш загальному вигляді продуктивність – це показник, що описує обсяг праці, виконаної протягом певного відрізку часу. З цієї загальної формули, де перший елемент ділиться на другий, виводиться, наприклад, продуктивність праці: відношення обсягу продукції, виробленої одним працівником, до часу, витраченого на його виробництво. За словами експерта Міжнародного центру перспективних досліджень Олександра Жолудя, саме цей показник сьогодні вираховується, коли хочуть визначити продуктивність роботи підприємства, галузі чи всього народного господарства: «Найчастіше при обчисленні використовують найпростіший спосіб: кількість виробленої доданої вартості ділять на витрачені при цьому людиногодини. Результат порівнюють із попередніми аналогічними часовими відрізками й визначають, зростає продуктивність чи ні» (Горбач, 2010a).

У класичній марксистській політекономії, щоправда, рахують не додану вартість, і навіть не додаткову, а фізичний обсяг продукції, виробленої на одиницю праці. Врахування споживчої вартості замість мінової дає наочніше і точніше уявлення про зростання продуктивності – адже мінова вартість визначається чинниками, які часто не мають стосунку до даного виробництва. Продуктивність металургійного комбінату логічно вимірювати фізичною кількістю випущеної металопродукції, а не її вартістю, яка залежить від становища на світовому ринку металів, державної політики та інших факторів. Щоправда, для порівняння продуктивності виробництва різних товарів доводиться застосовувати грошовий еквівалент – менш точний інструмент. А використання доданої вартості (value-added, Wertschöpfung) замість додаткової (surplus value, Mehrwert), взагалі здатне вкінець заплутати дослідника. Адже з неї списуються витрати на сплату податків, боргів, орендної плати, на ліцензії та рекламу і т.д.; а ринкова ціна як засобів виробництва, так і кінцевого продукту може істотно відрізнятися навіть від мінової вартості.

Та навіть якщо керуватися примітивнішою методикою буржуазних економістів, неважко переконатися, що протягом останніх 10 років продуктивність праці в Україні лише зростала: обсяг ВВП за останні 15 років виріс щонайменше в півтора рази, а чисельність працюючих людей (навіть з урахуванням підлітків і пенсіонерів) скоротилася приблизно на 20%. Хоча в окремих галузях є значні коливання. За словами Сергія Притоманова, виконавчого директора Всеукраїнського об’єднання обласних організацій роботодавців підприємств металургійного комплексу «Федерація металургів України», в 1990 р. на одного працівника, зайнятого в чорній металургії, припадало 265,5 т сталі. У 2002 р., коли почався підйом українського гірничо-металургійного комплексу, цей показник становив 134,6 т, у 2007 р. – 179,4 т, у 2008 р. – 164,6 т, а в 2009 р. – всього 149,8 т. При цьому в західноєвропейських країнах у 2007 р. один працівник виплавляв аж 575 т сталі, скаржиться Притоманов. «Не хочуть працювати люди. Така в нас культура», – резюмував він (Горбач, 2010a).

Із настанням кризи українські капіталісти цілком очікувано навели ці та інші цифри, які «наочно» демонструють начебто недостатню продуктивність працівників-«дармоїдів», доводячи відтак, що саме на пролетарів вони мають перекласти основний тягар збитків.

Насправді вкрай сумнівно, що німецький робітник трудиться в 5-10 разів старанніше, ніж його український колега, – хоча би з точки зору елементарної біології. Ліберальні ідеологи просто плутають (іноді навіть ненавмисно) продуктивність і інтенсивність праці: говорячи про першу, часто мають на увазі другу, хоча на практиці ці два показники перебувають в оберненій залежності. Інтенсивність праці – це відносно стабільна величина, яку визначають можливості людського організму. Вище певної межі розвинутися вона не може, і підвищувати продуктивність за її рахунок, тим паче в рази – проблематично навіть на найнижчих стадіях розвитку виробничих сил. Вона може бути нижче нормальної, але за «нормальних умов» продуктивність праці робітника задана технологічним процесом і аж ніяк не залежить від його особистих рис – працелюбності, витривалості, відданості справі підвищення прибутку роботодавця тощо. Власне кажучи, транснаціональні корпорації, що працюють в Україні, мають зазвичай фіксований опис «ціни» того чи іншого робочого місця. Безперечно, аналогічними даними мають оперувати у внутрішніх розрахунках і вітчизняні капіталісти.

Продуктивність та інтенсивність праці – не просто різні, але й антагоністичні поняття: підвищення продуктивності за визначенням веде до зниження інтенсивності. «Підвищення продуктивності праці означає не що інше, як те, що такий самий капітал створює таку саму вартість при меншій праці, або що трохи менше праці створює такий самий обсяг продукції за допомоги більшого капіталу. Менше необхідної праці породжує більше надлишкової праці», – писав Маркс в «Економічних рукописах 1857-1858 рр.» (Marx, 1983: 317-318). Якщо один робітник працює більше, ніж інший, щоб виробити однакову вартість, він непродуктивний. Звідси ж, до речі, кумедна плутанина в таборі лібералів, що звинувачують «лінивих греків» у виникненні боргової кризи в цій країні: порівняно з іншими країнами ОЕСР, грецька економіка дійсно менш продуктивна, але саме тому вона й найбільш трудоінтенсивна. Протягом 1995-2005 рр. греки працювали в середньому 1900 годин на рік, найвищий показник в Європі (Горбач, 2010b).

Підвищувати продуктивність можна лише інвестуючи в постійний (модернізація виробництва або принаймні підтримка існуючого обладнання в належному стані) та змінний (підвищення кваліфікації працівників) капітал. Образно кажучи, щоб вирити глибшу яму протягом фіксованого часу, робітникам можна роздати якісніші лопати або купити їм екскаватор (і навчити їх ним користуватися). Але якщо, не оновивши технології, звільнити половину цих робітників, знизити їм зарплатню або позбавити їх обідньої перерви, поставленої мети не досягнеш. Між тим, більшість українських капіталістів цього не розуміють – або роблять вигляд, що не розуміють.

З точки зору буржуа, немає принципової різниці, за рахунок чого саме він досягне збільшення норми прибутку – зростання продуктивності виробництва чи інтенсивності праці (в т.ч. зниження зарплатні та збільшення тривалості робочого дня). Йому йдеться передусім про прибутковість підприємства; саме її і мають насправді на увазі, говорячи про «економічну необґрунтованість» зростання зарплат. Просто «продуктивність» у даному контексті звучить значно привабливіше, дозволяючи розвивати образ мудрого і дбайливого господарника, а не хижого ділка, якого хвилює лише «норма прибутку». Але для серйозного аналізу варто відкидати нав’язані піар-прийоми і використовувати терміни в їх строгому значенні.

 

Заробітна платня

Найбільш популярний засіб «боротьби з низькою продуктивністю», спрямований насправді на підвищення інтенсивності праці, – зниження зарплатні або принаймні уповільнення темпів її зростання (індексації). Роботодавці люблять зіставляти європейські показники з українськими, скрушно хитаючи головами: продуктивність, мовляв, у нас кульгає, а зарплатня росте як на дріжджах. Тоді як в Європі все навпаки: розмір реальної зарплатні відповідає рівню продуктивності. Та якщо вже прив’язувати ці показники один до одного, несподівано виявиться, що продуктивність праці в Україні всього лиш учетверо нижча, ніж у європейських країнах, тоді як рівень зарплат нижчий у 15-20 разів. За результатами досліджень, на які часто посилається офіціозна Федерація профспілок України, «рівень експлуатації» в Україні в 2,4 рази перевищує аналогічний показник європейських країн із «соціальною ринковою економікою». «Є «наскрізні» професії – коли робітник працює і в нашій країні, і за кордоном. Наприклад, водії. Так їм за проїзд по Україні роботодавець платить, скажімо, $100, в Польщі – вже $700, а в Італії – кілька тисяч», – дивується член наглядової ради Фонду соціального страхування на випадок безробіття, заступник голови Національного форуму профспілок Григорій Кабанченко. Навряд чи протягом кількох днів поїздки водій так сильно виріс у професійному плані.

Ростислав Капелюшніков, заступник директора Центру трудових досліджень російської Вищої школи економіки (місцевої цитаделі неолібералізму), переконаний, що при зіставленні зростання зарплатні та зростання продуктивності в російських і українських умовах не варто довіряти стандартним статистичним показникам. Одна з причин полягає в тому, що для різних величин використовують неоднакові індекси-дефлятори. 100 грн. сьогодні і 10 років тому – це зовсім різні суми. У 2001 р. на 100 грн. можна було купити значно більше, ніж у 2011 р., але менше, ніж у 1996 р. Щоб мати змогу коректно порівнювати показники різних років з урахуванням інфляції, їх прирівнюють за допомогою індексів-дефляторів: ділять на ту величину, на яку виросли ціни за час, що минув. Але в нашому випадку реальну заробітну платню дефлюють по індексу споживчих цін і порівнюють із виробленою валовою доданою вартістю, дефльованою по індексу цін виробника. Між тим, і в Росії, і в Україні ці індекси часом розходяться між собою радикально. «У 2004 році відбулось різке розходження між індексом споживчих цін і індексом цін виробництва. Це відбулося зі зрозумілої й добре відомої причини: в цьому році ціни на основні статті російського експорту різко підскочили вгору. Це означає, що якщо дефлювати номінальну заробітну платню по індексу цін виробництва, то вийде величина, набагато нижча, ніж продефльована по індексу споживчих цін», – розповідає вчений, пояснюючи, що насправді продуктивність праці в Росії, починаючи з 2004 р., зростала набагато швидше, ніж видатки на робочу силу в промисловості (Капелюшников, 2009). Україні також знайомі ефекти різких перепадів на світових ринках, від яких вигравали експортери, але не їхні наймані працівники.

За словами Капелюшнікова, про «загальнонаціональну» продуктивність взагалі слід говорити дуже обережно: «Є сектори, по яких ми просто не можемо осмислено порахувати показник продуктивності праці. Наприклад, більшість галузей сфери послуг, там випуск вимірюється затратами. Як там можна поміряти продуктивність праці? А в освіті? В усьому світі такі галузі є проблемою для розрахунків показників продуктивності». Додамо, що з марксистської точки зору вихід простий: рахувати фізичний обсяг продукції, тобто кількість наданих послуг, і не шукати зв’язків між різними макроекономічними показниками там, де їх немає.

В багатьох інших галузях не можна чітко оцінити чисельність зайнятих і тривалість їх праці – наприклад, будівництво і АПК, де активно використовується праця мігрантів і понаднормова праця. «У нас залишається лише один, щоправда, найбільший сектор економіки, по якому ми можемо більш-менш осмислено проводити зіставлення продуктивності праці й реальної заробітної платні, – це промисловість. Промисловість – ключовий сектор економіки, і в усьому світі так. Як правило, це свого роду «стандартний сектор», на основі стану якого робляться зіставлення», – попереджає експерт.

За даними заступника керівника ФПУ Сергія Кондрюка, в розрахунку на $1 зарплатні український працівник виробляє в середньому у 3-7 разів більше, ніж його колега в Польщі або Німеччині. «При нинішній продуктивності в Україні середня зарплатня має бути в 2-2,5 рази вища, якщо ми хочемо досягнути хоча б тієї ж пропорції, яка прийнята в Польщі», – стверджує він. Причому це підвищення має стати не наслідком, а необхідною передумовою зростання ВВП: «Адже це інвестиції в людський розвиток, які дадуть стимул економічному зростанню, збільшивши купівельну спроможність громадян. Раніше вважалося, що темпи зростання зарплатні не повинні перевищувати темпи зростання продуктивності, але в розвинених країнах цей принцип давно вже не діє. Навпаки, зараз продуктивність підвищується внаслідок зростання доходів працівників і підвищення внутрішнього попиту. Це неможливо в нас доти, доки в 2/3 працівників дохід нижчий за рівень бідності», – каже профспілковий діяч.

Втім, намагання перейти на кейнсіанську модель національної економіки, що будувалась би на основі внутрішнього попиту, – справа, яка може бути перспективною з точки зору оптимістично налаштованих соціал-демократів, але вкрай неприємна для тих капіталістів, що існують тут і тепер. Вони вже вписалися в іншу модель, яка «спонтанно» виникла на території України: відкрита економіка, орієнтована на експорт сировини та напівфабрикатів з низькою доданою вартістю. Ключовим фактором успіху тут, навпаки, є низький рівень життя в країні (отже, низька вартість місцевої робочої сили). Таким чином, авансуючи мінімальні обсяги постійного і змінного капіталу, українські капіталісти за умов сприятливої кон’юнктури на світових ринках отримують казкову норму прибутку.

Між тим, резерв для підвищення зарплатні є навіть у рамках такої системи: в багатьох випадках достатньо буде перерозподілити зарплатний фонд. Адже навіть у докризовому 2008 р. винагорода керівників підприємств у нашій країні перевищувала зарплатню спеціалістів в середньому в 101,3 рази (Куцаченко, 2010).

Ще один напрямок бажаної для підприємців лібералізації трудового законодавства – збільшення «змінної частини» фонду оплати праці: преміальних та інших виплат, які не входять до «ставки», а нараховуються на неї. Їх не влаштовує традиційна тарифна система, згідно з якою працівники розділені на розряди, відповідно до яких їм встановлено оклад. «Багато які підприємства вже зараз впроваджують нові методи господарювання, коли розмір зарплатні залежить не від кваліфікації, а від обсягів і якості виконаної роботи – грантова та інші системи», – стверджує директор департаменту розвитку соціального страхування Федерації роботодавців України Юрій Кузовий (Горбач, 2011а). Дійсно, низка великих підприємств, не чекаючи змін у законодавстві, явочним порядком впроваджує нові системи оплати праці, які ставлять розмір зарплатні в залежність від інтенсивності роботи працівників і покладають на них додаткові обов’язки, що виходять за межі їхньої професійної компетенції. Такі зміни, наприклад, зараз відбуваються на підприємствах холдингу «Смарт-груп» Вадима Новінського. «Вводиться така система оплати праці, яка дозволить збільшити мотивацію та відповідальність працівників за виробничі показники підприємства, дисципліну та охорону праці», – погрожує голова правління ПАО «Запоріжнерудпром», що входить до складу цього холдингу 1.

На думку роботодавців, збільшення «змінної» частки мотивує працівників старанніше і якісніше працювати. «Але більшою мірою змінна частина заробітної платні мотивує людей на нехтування технікою небезпеки, мотивує, по суті, на смерть і каліцтва на виробництві. Трагедії на шахтах найвідоміші, але найбільше людей гине на будівництвах», – нагадує активіст анархо-синдикалістської Сибірської конфедерації праці Василь Старостін (Старостин, 2011).

Між іншим, у ході переговорів з урядом організаціям роботодавців вдалося добитися радикальних поступок на свою користь: у пакеті законопроектів, який уряд планує презентувати цієї осені в парламенті, буде змінено саме поняття «мінімальна зарплатня». Зараз під ним мається на увазі лише тарифна частина доходу працівника, «ставка» в розмірі 985 грн. (з 1 грудня – 1004 грн.), на яку додатково нараховуються преміальні виплати, надбавки за стаж, за особливі умови праці і т.д. В результаті реальний дохід працівника може в кілька разів перевищувати «ставку». Уряд планує включити в поняття мінімуму всі ці виплати, щоб у цю тисячу гривень вміщувався сукупний неоподаткований дохід найманого працівника. Аналогічний закон було прийнято в Білорусі у 2006 р. Звичайно, це дуже сильно скоротить видатки на фонд оплати праці і підвищить норму додаткової вартості. В тому ж законопроекті передбачено «врегулювання» процедури підвищення мінімальної зарплатні: за новими правилами вона буде підніматися лише раз на рік, 1 січня. Якщо прогнозоване урядом на даний рік зростання споживчих цін перевищуватиме 5%, підвищення «мінімалки» відбудеться двічі, 1 січня і 1 липня. Для порівняння, в держбюджеті на 2010 рік було заплановано чотири підвищення: 1 січня, 1 квітня, 1 жовтня і 1 грудня. В законопроекті є «соціальна» норма: якщо в цьому році розмір мінімальної зарплатні становить менше 50% від рівня середньої зарплатні, то в наступному році його повинні підвищити на такий процент, який буде не менше 2/3 від зростання ВВП. Насправді це теж означає зниження темпів зростання «мінімалки»: в цьому році вона зросте на 8,9%, тоді як реальний ВВП за рік, за прогнозами експертів, зросте всього на 4%. За новими «соціально-орієнтованими» правилами у 2012 р. мінімальну зарплатню достатньо буде підвищити всього лиш на 2,7%. При цьому дані кроки подаються як «наступ на права роботодавців», котрі начебто понесуть величезні збитки (той же законопроект заборонить ставити гендиректорам собі самим мінімальну зарплатню) (Горбач, 2011а).

 

«Економічна обґрунтованість»

Цікаво, що часом захисники необмежених прав експлуататорських класів знаходять союзників серед окремих лівих інтелектуалів. Маються на увазі дослідники, які, ревно ставлячись до чистоти марксистського аналізу, викидають із лав пролетаріату всіх, окрім промислових робітників (не включаючи туди, наприклад, навіть залізничників), а перед тим, як стати на захист найманого працівника, рахують, скільки додаткової вартості він виробив і скільки у нього відібрав капіталіст. Такий метод можна спробувати застосувати і до українських трудящих, і нарахувати, що деякі з них, мовляв, отримують навіть більше, ніж коштує їхня робоча сила.

Насправді в такому, на перший погляд, догматичному підході залишається небагато від марксової політекономії. Адже вартість робочої сили не обраховується автоматично, шляхом підставляння даних у готову формулу. Це не стільки економічне, скільки соціальне поняття. Мінова вартість товару обчислюється «суспільно необхідною» тривалістю праці, що йде на його виготовлення. Тривалість ця визначається ступенем розвитку продуктивних сил. Мінова вартість робочої сили також визначається соціальними умовами, а саме розстановкою сил у класовому протистоянні на даний момент. В одному суспільстві може бути нормою такий рівень оплати праці, якого вистачає лише на їжу і оренду житла, а купівля штанів для пролетаря – видатна подія (Європа середини ХІХ ст., описана Енгельсом та іншими класиками). В іншому суспільстві нормальним рівнем зарплатні буде такий, який уможливлює утримання будинку та особистого автомобіля і щорічну відпустку за кордоном. Можна теоретично уявити собі капіталістичне суспільство, де загальноприйнятою нормою була б така зарплатня, на яку пролетар може щовечора обідати в ресторанах і їздити в круїз на власній яхті. При цьому класова експлуатація у строгому марксистському сенсі нікуди не зникне – якщо капіталіст все одно примудрятиметься отримувати прибуток. Рівень експлуатації буде меншим, але не нульовим (звичайно, це не стосується топ-менеджерів та інших формально «найманих працівників», які займають т.зв. «суперечливі класові позиції»: їх праця оплачується вельми щедро, але їх проблематично зараховувати до лав пролетаріату). Там, де трудящі змогли добитися в ході класової боротьби значного підвищення стандартів життя (або там, де це підвищення обумовлено особливостями ринку праці), новий стандарт є настільки ж нормальною річчю, якою до цього була напівголодна пайка. І той, хто хоче обрахувати норму експлуатації в такому суспільстві, повинен виходити з цих реалій, а не з власних домислів на тему абстрактної «справедливої» зарплатні, на яку «цілком можна прожити».

Можна посилатися на глобальний характер сучасної капіталістичної економіки, який передбачає існування глобального правлячого класу і глобального пролетаріату. Відтак, і норми оплати праці повинні начебто розраховуватись, виходячи з «глобальних» усереднених показників. Втім, у питанні «справедливого» рівня зарплатні тут і зараз посилання на середньосвітову «температуру по лікарні» значною мірою позбавлені сенсу. Так само, як при укладанні конкретного договору купівлі-продажу немає сенсу посилатися на стан світових ринків і спотові ціни на Нью-Йоркській фондовій біржі: угода укладається з урахуванням, насамперед, особливостей місцевого ринку. І хоча на нього до певної міри впливають тенденції світового ринку, на практиці ситуація може докорінно відрізнятися під впливом сотень інших чинників. Те ж саме стосується й продажу робочої сили. Абстракція єдиного глобального ринку праці може бути дуже корисною, але не варто сприймати її аж надто буквально, вимагаючи від американських (чи грецьких, чи українських) робітників покаятись і відмовитися від усіх «привілеїв» порівняно з китайцями чи мексиканцями.

 

Робочий час

Якщо не вдається знизити оплату праці протягом фіксованого часу, можна спробувати продовжити тривалість одиниці робочого часу, яка оплачується виходячи з фіксованої ставки (в Україні базове поняття – робочий тиждень). Цей альтернативний спосіб підвищення інтенсивності праці сприймається не так травматично, особливо коли він подається як реалізація права людини працювати стільки, скільки вона хоче, і отримувати за це належну платню. Саме так рекламують свої пропозиції щодо зняття відповідних обмежень ліберали в Європі (наприклад, під час передвиборчої кампанії Ніколя Саркозі в 2007 р.), Росії (скандальний проект бізнесмена Михаїла Прохорова по введенню 60-годинного робочого тижня) і в Україні (згідно з проектом Трудового кодексу, який мають намір розглядати цієї осені, тривалість робочого тижня може сягати 48 годин, а «за наявності письмової згоди працівника» – бути взагалі необмеженою 2). При цьому в українському проекті Трудового кодексу ні про яку оплату понаднормової праці не йдеться: пропонується збільшити саму норму. Один із авторів законопроекту, голова ФПУ і член правлячої партії Василь Хара, пояснює, що зміни стосуватимуться лише окремих категорій працівників, які вимушено простоюють (будівельники-мігранти, водії-далекобійники), але в документі немає ніяких застережень проти поширення такої практики на всі інші категорії пролетаріату.

Той самий законопроект озброїть роботодавця ще деякими інструментами для посилення інтенсивності праці: дозволить йому вести відеоспостереження за працівниками, зведе нанівець повноваження профспілкової організації, спростить процедуру звільнення і дисциплінарних стягнень, значною мірою переведе стосунки між працівником і наймачем зі сфери трудового права в царину права цивільного.

На продовження робочого часу спрямований і проект пенсійної реформи, яку уряд уперто намагається прийняти всупереч категоричному несприйняттю реформи в суспільстві. Підвищення пенсійного віку для всіх жінок і для чоловіків-педагогів та держслужбовців, збільшення тривалості необхідного трудового стажу для всіх найманих працівників на десять років – ці заходи мають прямий стосунок до збільшення тривалості праці при стагнуючому рівні її оплати. Міністерство соціальної політики працює над додатковими планами скорочення і/або відміни пільг щодо дострокового виходу на пенсію та виплати внесків на пенсійне страхування 3.

 

Податки

Проектом пенсійної реформи передбачено також запровадження «другого», накопичувального рівня пенсійної системи, згідно з яким 7% зарплатні працівника буде в примусовому порядку відчужуватися в пенсійний накопичувальний фонд. Тобто, планується, по суті, приватизація пенсійної системи (Горбач, 2011с). Окрім нових можливостей для фінансистів, це означає деякі принципові зміни в стосунках між працівником і наймачем. Адже досі роботодавець платив переважну більшість соціальних внесків із свого прибутку – частина додаткової вартості йшла на забезпечення соціальних гарантій працівнику. Новий внесок буде платити працівник безпосередньо зі своєї зарплатні, тобто з «необхідної вартості». «Відповідальність перекладається з працедавця на працівника, фактично ж пенсійні витрати переводяться з додаткової вартості в необхідну. Тим самим знижується необхідна вартість – тобто передбачається, що робітник може жити й іще гірше, а гарантувати собі виживання в старості повинен сам, а не чекати чогось від експлуататора», – пояснюють фахівці (Доу, 2011).

Роботодавці вимагають продовжувати в тому ж дусі й перерозподілити взагалі все фіскальне навантаження. Сьогодні із зарплатні відраховується єдиний соціальний внесок у розмірі 3,6%, тоді як підприємець має сплачувати в соціальні фонди не менше 36% від фонду оплати праці. Перший заступник голови Спільного представницього органу роботодавців України Олексій Мірошніченко хоче від пропорції 90/10 перейти до 50/50. «А роботодавці готові пропорційно збільшенню частки працівників у соціальних внесках підвищувати й заробітну платню», – обіцяє він (Горбач, 2011a). Щоправда, невідомо, що саме змусить капіталіста спрямувати вивільнені кошти саме на підвищення зарплатні, а не на інші, актуальніші потреби.

На думку Сергія Кондрюка, прирівнювати видатки двох сторін – неправомірно: працівник платить єдиний соціальний внесок безпосередньо з власного доходу, тоді як роботодавець вписує відповідні витрати в структуру ціни власної продукції, яку в кінцевому підсумку все одно оплачує той же працівник – уже в якості споживача. Але і в цьому питанні уряд солідаризувався з роботодавцями. Згідно з президентським указом №504 Міністерство соціальної політики готує законопроект, метою якого є «поступовий перерозподіл ставки внеску на пенсійне страхування від роботодавця на працівника» 4.

Замість цього варто було би переглянути принципи функціонування податкової системи в Україні в цілому, яка перерозподіляє кошти від бідних до багатих. Головними джерелами поповнення державного та місцевих бюджетів, окрім податку на прибуток, є ПДВ, акцизи та «податок на дохід фізичних осіб» – тобто, основними платниками податків є широкі верстви незаможних українців, що виступають у ролі найманих працівників і споживачів. І той факт, що соціальні фонди наповнюються за рахунок роботодавця, не допомагає: він мінімізує відповідні витрати, переводячи робочі місця «в тінь» і тим самим позбавляючи працівника не лише страхового стажу, а й захисту трудового законодавства. Майже 140 млрд. грн. сьогодні виплачуються нелегально. Найгірша ситуація – в торгівлі, сільському господарстві, транспорті, будівництві та громадському харчуванні. При цьому, за словами голови Державної інспекції України з питань праці Андрія Черкасова, у 22% випадків суди, визнаючи такого роботодавця винним, призначають йому в якості покарання «громадський осуд» (Горбач, 2011а).

Така система, крім того, стимулює капіталіста залишатись на низькому технологічному рівні. При виробництві продукції з високою доданою вартістю значно зростає питома вага найманого працівника в собівартості кінцевого продукту. В наукомісткому виробництві головним капіталом є люди, а не сировина чи станки. Але якщо основний податковий тягар лягає на фонд оплати праці, роботодавцю просто невигідно утримувати кваліфікованих фахівців. Тому превалює модель, в якій головними статтями видатків є техніка, енергія та сировина, а зарплатня становить близько 4% собівартості продукції (в металургії). Змінити становище міг би перехід до фінансування соціальних фондів не через внески тієї чи іншої сторони, а через держбюджет, наприклад, з коштів, отриманих від податків на прибуток підприємств. Але зрозуміло, що такого «зниження фіскального навантаження на фонд оплати праці» роботодавці не захочуть. Виходить, насправді на заваді зростанню продуктивності стоять не ліниві працівники, а жадібні капіталісти!

 

Аутсорсинг

Та вони іншої думки. Якщо вірити Сергію Притоманову, одна з головних причин низької продуктивності української економіки – наявність об’єктів «соціально-культурної сфери» на балансі підприємств. Співробітники їдалень, водії, охоронці та інші «непродуктивні» з точки зору ортодоксальної політекономії працівники враховуються при визначенні продуктивності нарівні з робітниками, які безпосередньо створюють додаткову вартість. А значить, якщо позбавитися «обслуги», показник ефектно підстрибне вгору.

Очевидно, що таке «підвищення продуктивності» є не тільки фіктивним, але на практиці може навіть погіршити ситуацію: аутсорсинг соціальної сфери на великих підприємствах неодмінно приведе до подорожчання відповідних «непродуктивних» послуг, без яких нормальний виробничий процес буде неможливим. Інтегрована в єдиний виробничий механізм, соціальна інфраструктура вимагає значно менших затрат, ніж у тому разі, коли вона роздроблена на окремі підприємства, власники яких теж не проти встановити собі рентабельність у районі 30%, як у «старшого партнера». Отже, якщо капіталіст має намір чесно купувати відповідні послуги (без придбання яких виробництво неможливе) у контрагентів, він опиниться в програші. Він може сам створити підконтрольні фірми, які працюватимуть на межі рентабельності або зі збитками, але навіщо тоді було взагалі затівати відокремлення? Поліпшаться показники на папері, але на практиці платити все одно треба буде – видатки проходитимуть по іншим статтям, але не факт, що вони зменшаться.

Інша річ, якщо перекласти відповідні витрати на самих працівників. Щоб вони оплачували душові, пральні, їдальні, дитсадки і т.д. з власної зарплатні. Ніякого підвищення продуктивності праці на підприємстві при цьому, звичайно, теж не відбудеться, але і прибутковість, і норма додаткової вартості різко зростуть.

 

Навчання

Єдиний напрям підвищення реальної продуктивності праці, де релевантною є фігура найманого працівника, – підвищення кваліфікації. Недостатня кваліфікація робітників дійсно може знижувати продуктивність, але було б дивно звинувачувати їх, після «лінощів», ще й у «тупості» чи «небажанні вчитися». Відповідальність за провал системи освіти ділять між собою держава та ті ж таки роботодавці.

Протягом останніх років вищу освіту здобуває близько 70% випускників українських шкіл. Зростання рівня освіченості населення можна лише вітати – щоправда, на практиці цей процес і в Україні, і в західних країнах означає скоріше інфляцію вищої освіти як такої (Коллінз, 2011). Та в нашій країні, на додачу до загальної тенденції знецінення дипломів, вища освіта страждає від величезних дисбалансів. Приблизно третина українських студентів здобуває професію «менеджера». Зайве казати, що більшість із «менеджерів» за освітою потім працюють ким завгодно – клерками, продавцями – але не управлінцями. Тобто, вони отримують знання, які їм не знадобляться, а кваліфікація, що потрібна їм для справжньої трудової діяльності, в них відсутня. За даними академіка НАНУ Валерія Гейця, за спеціальністю сьогодні працюють лише 19,2% тих, хто отримав освіту в галузі прикладних наук. Для випускників фізико-математичних факультетів цей показник становить 29,9% (Горбач, 2011b).

З іншого боку, професійна освіта в українських умовах часто виявляється беззмістовною річчю: в навчальних закладах Харкова майбутнім металургам розповідають про технології, які давно вже не використовуються на металургійних підприємствах Дніпропетровщини та Запоріжжя. А система професійно-технічної освіти взагалі деградувала: на багатьох заводах все виробництво тримається на досвіді і знаннях одного-двох старих робітників пенсійного віку, яких не можуть відпустити на пенсію через брак кваліфікованих молодих кадрів. За даними Держстату, у 2010 р. заклади профтехосвіти випустили вдвічі менше кваліфікованих робітників, ніж у 1990 р.: таке падіння не можна списати виключно на скорочення чисельності населення. Між тим, збільшення державного фінансування освітньої системи могло би змінити ситуацію.

За підвищення кваліфікації працівника, зайнятого на підприємстві, відповідає роботодавець. Але й тут становище важке. «На підприємствах Західної Європи власник перенавчає працівників раз на три роки, в Японії – раз на півтора роки. Вважається, що за півтора-два роки радикально оновлюється технологія. Але в нас, за офіційною статистикою, інтервал між підвищенням кваліфікації працівника складає в середньому одинадцять років», – констатує Сергій Кондрюк (Горбач, 2010a). Про курси підвищення кваліфікації і перепрофілювання, що теоретично мали б існувати при державних центрах зайнятості, не варто й говорити.

 

Модернізація виробництва

Головний чинник зростання продуктивності праці – оновлення постійного капіталу – є відомою проблемою української економіки, яка страждає від хронічного недоінвестування. Вітчизняні капіталісти звикли економити не лише на працівниках, але й на обладнанні та сировині.

В металургії, за словами Сергія Притоманова, зношеність основних фондів становить 70-75%. На питання, що заважало капітанам української промисловості модернізувати виробництво під час економічного буму 2000-х, він відповідає посиланням на «світоглядні погляди власників», які не готові йти на великі капітальні затрати, що не скоро окупляться. «Алчевський металургійний комбінат – найбільш модернізований з усіх українських метпідприємств, там дуже багато зроблено. Та ось в інші підприємства ті ж власники вкладати гроші чомусь не хочуть. Кошти, на які можна було б оновити обладнання, йдуть на будівництво палаців, стадіонів, картинних галерей», – сумує промисловець (Горбач, 2010a).

«Модернізація здійснюється лише там, де вона швидко окупиться», – підтверджує Олександр Жолудь (Горбач, 2010a). Очевидно, саме тут криється відповідь на питання: чому за всі роки розквіту української економіки її головна галузь так і не змогла хоча б наблизитися до показника продуктивності, зареєстрованого в 1990 р. В усякому разі, самі металурги з тих пір працювати гірше не стали, радше навпаки: адже в галузі сьогодні зайнято менше людей, ніж за часів СРСР, коли багато хто нарікав на «приховане безробіття».

Капіталісти відмовляються оновлювати основні фонди, виходячи з тверезого економічного розрахунку, обґрунтованого короткостроковим прогнозуванням. Власники українських металургійних підприємств свідомо не хочуть впроваджувати нові технології й переходити до виробництва продукції з високою доданою вартістю, оскільки найкомфортнішою для них є ніша постачальників продукції низького переділу (напівфабрикати – чавунні чушки, листи – або взагалі сировина) на світовому ринку. «Це забезпечує стабільність на ринку. Наприклад, під час нинішньої кризи найбільше «впала» металургія в США, Японії – країнах, де виробляють продукцію високого переділу. Там глибина падіння досягала 51%. А от в Україні металурги «просіли» всього на 20%, за темпами падіння ми тримаємося на 9 місці. Все тому, що виробляємо низькопередільну продукцію, збут якої менше залежить від ринкової кон’юнктури», – похвалився Сергій Притоманов (Горбач, 2010a). Якщо українським підприємцям вигідніше працювати з меншою продуктивністю, це їх право; але в такому разі не варто звинувачувати робітників у небажанні працювати.

 

Головна причина

Втім, головною перешкодою на шляху до підвищення продуктивності економіки є наразі збереження капіталістичного укладу. Ми можемо орієнтуватися на «розвинені країни» із «соціальною ринковою економікою», але, по-перше, очевидно, що конструкція світ-системи не передбачає переходу всього світу до високих показників країн, які входять до ядра світової економіки (Арриги, 2006). Щоб хтось жив добре й пожинав плоди технічного прогресу, потрібно, щоб десь мільйони людей займалися ручним збиранням товарів хай-тек на дому. По-друге, навіть якщо Україна якимсь дивом «модернізується» до рівня Німеччини, це будуть лише кількісні зміни. Потенціал якісних стрибків у розвитку продуктивних сил при капіталізмі, схоже, вичерпано: останньою інновацією, яка продовжила життя нинішньому укладу, стали нові «технології» у фінансовому секторі, а ось інформаційні технології, на які багато хто покладав величезні надії, виявилися мильною бульбашкою (Балакрішнан, 2010). Норма прибутку там може бути великою, але інформаційні технології поки що так і не принесли з собою докорінних змін усього матеріального виробництва, як це було з запровадженням парових двигунів, електрики, нафти. Можна сподіватись на новий технологічний прорив в енергетиці, але поки що такі очікування обґрунтовуються тільки посиланнями на попередню історію капіталізму, коли в ситуаціях, подібних сьогоднішній, усіх рятували якісні технологічні зміни. Ентузіасти чергової науково-технічної революції можуть лише очікувати нового «чорного лебедя», не маючи змоги спрогнозувати хоча б галузь, у якій він має з’явитися.

Анархія виробництва, що породжує капіталістичні кризи, відповідальна також і за технічний регрес. Апологети капіталізму полюбляють наводити приклади того, як конкуренція підштовхує буржуа, змушуючи його запроваджувати все більш досконалі механізми, модернізувати виробництво і сповна використовувати блага науково-технічного прогресу. На практиці капіталісту початку ХХІ століття значно зручніше знизити затрати й насолоджуватись величезною нормою прибутку при вкрай примітивному виробництві, що ми й бачимо в пострадянських країнах. Такий підприємець діятиме цілком «раціонально» в рамках капіталістичної свідомості, яка штовхає його на підвищення прибутку за будь-яку ціну. Для повноти картини варто додати, що це все відбувається на тлі зниження норми прибутку і скорочення можливостей прибуткового інвестування в принципі – тенденцій, які класики марксизму передбачили століття тому (Люксембург, 1934). Імовірно, нова хвиля справжнього зростання продуктивності економіки буде можлива вже тоді, коли керуватиме нею суспільство, а не окремі «раціональні індивіди» (Калб, 2010).

Та й сам найманий працівник не буде зацікавлений у модернізації виробництва доти, доки це виробництво йому не належить. Як «раціональний економічний суб’єкт» він обере лудитську стратегію й буде по-капіталістичному правий. «Бути продуктивним робітником – зовсім не щастя, а прокляття», – писав автор «Капіталу» (Маркс, 1978: 517). Пролетар не має підстав радіти з того приводу, що його праця приносить комусь більше прибутку, ніж приносила раніше.

Відомо, що протягом ХХ ст. в західних країнах продуктивність праці й доходи працівників зростали не завдяки капіталістичним відносинам, а всупереч їм. Ці показники зростали в тій мірі, в якій обмежувався «вільний ринок». Соціологи добре дослідили, яку важливу роль у розвитку кейнсіанської економіки відігравав робітничий рух та існування СРСР як реалістичної альтернативи і як згубно відсутність робітничого руху вплинула на господарство самого СРСР. В умовах, коли пролетарям відмовили в праві на самоорганізацію, на страйк і навіть на елементарні мирні демонстрації (Pirani, 2008), їм не залишилось нічого, крім як узяти на озброєння принцип: «вони вважають, що платять мені зарплатню, а я вважаю, що працюю». Якщо робітники не могли вплинути на рівень винагороди своєї праці, вони цілком «раціонально» знижували її інтенсивність, а також компенсували «недобір» розкраданням і марнуванням казенного майна (Zaslavsky, 1982). Ці славетні традиції вкорінилися в нашому суспільстві в 1970-ті роки й залишаються, схоже, стратегічною настановою робітничого класу й сьогодні. Ліберали можуть скаржитись на спадщину клятого «совка», який розпестив трудящих, але елементарний аналіз показує, що такі настанови є логічним вибором раціонального індивіда в суспільстві, де рівень експлуатації трудящих вищий, ніж у західних «суспільствах споживання». І низька активність робітничого класу в сьогоднішній Україні зумовлена, скоріш за все, саме тим, що продовжують діяти старі випробувані методи тіньової «оптимізації» рівня експлуатації.

«Насправді, звичайно ж, цього «продуктивного» робітника те смердюче лайно, яке він повинен виробляти, цікавить не більше, ніж самого капіталіста, на якого він працює, і якому теж начхати на цей непотріб», – цей прекрасний опис проблематики «підвищення продуктивності праці» дав Маркс півтора століття тому (Marx, 1983: 213), але з тих пір він став значно актуальнішим. Подальший розвиток економіки можливий лише при невідчуженій свідомій праці, коли працівники візьмуть виробництво у свої руки.

Вересень 2011

Читайте також:

Продуктивність праці та пастка дешевої робочої сили (Оксана Дутчак)

 

Посилання

Marx, K., 1983. Ökonomische Manuskripte 1857/1858. MEW, Bd. 42. – [link].

Pirani, S., 2008. The Russian Revolution in Retreat, 1920-24: Soviet Workers and the New Communist Elite. London: Routledge.

Zaslavsky, V., 1982. The Neo-Stalinist State: Class, Ethnicity, and Consensus in Soviet Society. Armonk: M.E. Sharpe; Brighton: Harvester Press.

Арриги, Дж., 2006. Долгий двадцатый век: Деньги, власть и истоки нашего времени. М.: Территория будущего.

Балакрішнан, Г., 2010. Роздуми про стаціонарний стан. – [link].

Горбач, Д., Заика, А., 2010. С трудом пополам: Действующее трудовое законодательство не устраивает ни работодателей, ни профсоюзы. Но проект Трудового кодекса, за который готовы проголосовать депутаты, спровоцирует массу конфликтов между работодателями и наемными работниками. Бизнес, №13 (896), С. 14-17.

Горбач, Д., 2010a. ЗадWORKи: Повышение производительности труда украинцев зависит не только от их усердия, но и от инвестиций работодателей. Бизнес, №17 (900), С. 16-18.

Горбач, Д., 2010b. Хунта чёрных банкиров. – [link].

Горбач, Д., 2011a. Дательный падёж: Правительство строит «вертикаль власти»: Кабмин будет выдавливать деньги из бизнесменов, а те – из работников. Бизнес, №31 (966), С. 23-25.

Горбач, Д., 2011b. Демоверсии: Отсутствие внятной демографической политики на 21-м году независимости Украины ставит под сомнение будущее страны. Бизнес, №35 (970), С. 25-27.

Горбач, Д., 2011c. Реформа пенсионная, а грабят молодых. – [link].

Грамши, А., 1991. Тюремные тетради. Часть первая. М.: Издательство политической литературы.

Доу, Дж., 2011. Пенсійна реформа у дзеркалі політичної економії. – [link].

Калб, Д., 2010. Мы видим зародыш нового кризиса, который последует за нынешним. – [link].

Капелюшников, Р., 2009. Конец российской модели рынка труда? – [link].

Коллінз, Р., 2011. Знецінення дипломів та майбутнє університетів. – [link].

Кошик, А., 2011. Независимой Украине 20 лет: экономическая ситуация. – [link].

Куцаченко, Е., 2010. Система уравнений: Пропаганда, оправдывающая доходы топ-менеджмента перед рядовыми сотрудниками, должна стать частью корпоративной культуры. Бизнес, №8 (891), С. 41-43.

Люксембург, Р., 1934. Накопление капитала. – М. – Л.: Государственное социально-экономическое издательство.

Маркс, К., 1978. Капитал. Критика политической экономии. Т. 1. Кн. 1. Процесс производства капитала. – М.: Политиздат.

Старостин, В., 2011. Куда ведет экономическая «логика» российских предпринимателей? – [link].


Notes:

1. На «Запорожнерудпроме» внедряется новая система оплаты труда. – [link]

2. Небезпеки проекту Трудового кодексу. – [link].

3. Розпорядження. Затверджено орієнтовний план законопроектних робіт на 2011 рік. – [link].

4. Указ Президента України «Про Національний план дій на 2011 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава”». – [link].

Share